Почала розповідь Ніна Прокопівна (народилася у1919 році). Як тільки визволили Ковель, я разом з чоловіком переїхала у Володимир-Волинський. Мій чоловік був з України, а зустрілись ми в Читі (Забайкальський край, Росія) в 1938 році, де разом навчались в чотирирічній залізничній школі. Я вчилася на машиніста, а чоловік - на дорожнього майстра. Одружились ми в 1941 році. Працювати я почала там же, в Читі, в депо, на маневровому паротязі ОВ, його ще називали «овечка». Там був зі мною такий випадок, що я потрапила під паротяг. Я не пам’ятаю, чи мене витягли чи я сама вибралась, але навколо мене стояло троє чи четверо чоловіків, і світло, таке яскраве і сліпуче, якого я ніколи більше не бачила. В 1944 році ми з чоловіком переїхали в Рівне. Чоловік працював там в управлінні залізниці. 20 липня 1945 приїхали у Володимир. В мене вже тоді був син. Нас поселили будинку де ми і зараз живемо. Тут ще була ремонтна контора, що обслуговувала залізну дорогу. І жило шість сімей. Я вже живу в цьому будинку майже сімдесят років.

На 8 листопада припадає день святого великомученика Дмитра Солунського, мужнього Христового воїна й сповідника, що за християнську віру загинув мученицькою смертю. У 306 році його закололи списами, а через 100 років, коли знайшли його тіло, воно виявилося нетлінним і поширювало пахощі.

Вшанування великомученика Дмитрія повелося з часів Київської Русі і пов’язується з подвижництвом та патріотизмом. На образах найчастіше бачимо Святого Дмитра зі списом в руках.
За часів святого рівноапостольного Констянтина Великого (306—337) над могилою святого Димитрія було збудовано Базиліку Святого Димитрія у місті Салоніки, яка нині перебуває під охороною ЮНЕСКО.

Ніна Володимирівна Мельничук, колишня жителька Володимира-Волинського
Де минули 64 найкращих моїх років.
Невимовно рада, що можу долучитися до написання історії рідного мені Володимира-Волинського. Хоча народилася на Холмщині, Волинь стала для мене рідною, це моя друга Батьківщина. У місті над Лугою минуло моє шкільне післявоєнне дитинство, тут працювала, тут пробігли найкращі 64 роки мого життя. Так склалося, що доля закинула на Поділля. То ж хочу написати чистосердечні спогади про місто, де, здається, знала кожен камінець на кожній вулиці, поділитись своїми думками, заглянути у минуле і побажати людям, котрі живуть і працюють у стольному граді Володимирі.Так хочеться миру, злагоди, впевненості у завтрашньому дні. Хай нашому Володимиру завжди світить сонце, хай він стане відкритими воротами до Європи.

Народилася я у Володимирі в 1932 році. Батька свого не пам`ятаю, хоча знаю, що він мав інженерну освіту. Захищав диплом у Франції. Знався на тонкощах будівництва карет. Сім’я наша жила досить бідно. Пам'ять зберегла трохи підліткових спогадів. У місті був дитячий будинок для сиріт та дітей з малозабезпечених сімей по вул. Киселинській. Діти там харчувалися та робили домашні завдання. Ішли до школи, а потім у цьому дитячому будинку обідали, робили уроки, вечеряли та йшли додому. Цей заклад фінансувався військовими з школи підхорунжих артилерії запасу. Молодший брат відвідував цей будинок. Дітей забезпечували усім необхідним – від білизни до верхнього одягу. Там де зараз площа, була вулиця Фарна з багатьма будиночками та магазинами. Пам’ятаю магазин єврея Вакса, де продавалися шуби і пальта. В 1941 році у понеділок раненько бомбили місто. На місці готелю був трирівневий підвал. І там загинуло більше 120 чоловік – люди з навколишніх будиночків, що хотіли врятуватися у цьому підвалі. Взагалі на площі було багато єврейських будинків. На перших поверхах були магазини, зверху - жили, а підвали використовували для зберігання продуктів, як склади. Після бомбардування все було розгромлене, лишились тільки будівля швейної фабрики, кілька житлових будиночків і синагога. Вона була круглої форми. Єврейська тора була не така як Біблія, це були сувої з пергаменту. Синагога мала такий приблизно статус, як собор, а ще були божниці. Будівля однієї із них залишилась – це автоклас ВПУ. На той час у місті було 70% євреїв.

Буремні події в нашій країні, боротьба за свободу, за свою землю, за честь та незалежність, якось не опосередковано, але ніби з невеличкими розбіжностями нагадує князівські міжусобиці. 750 років тому назад з тою ж самою проблемою зіткнувся молодий юнак – наш славнозвісний Данило Галицький. Наш мудрий князь, слава про якого розійшлась по всьому світу. Він зумів об’єднати Галицько-Волинські землі свого батька в єдину могутню державу. І ми зуміємо зібрати свою Україну, відкидаючи та знищуючи всіх ворогів. В нас є хороший приклад в історії. Саме цього року виповнюється річниця від дня смерті короля Данила Романовича. І, ніби, символічно, саме цього року в нас та сама боротьба. От тільки бояри, мають сильнішу зброю… і не розуміють того, що князями не стають – ними народжуються.

23 вересня 2014 року на Федорівському кладовищі м. Володимира-Волинського відбулося перепоховання останків жертв масових розстрілів, виявлених і ексгумованих спільною українсько-польською експедицією на давньоруському городищі. У 2014 році дослідники виявили та ексгумували тіла 1494 жертв, перепоховання яких і відбулося на комунальному кладовищі Володимира-Волинського. Разом за 5 років вже ексгумовано 2640 останків людей, що стали жертвами масових розстрілів, вчинених НКВД та Гестапо. Ексгумаційну роботу здійснила спільна українсько-польська експедиція державного підприємства «Волинські старожитності» (керівник – Олексій Златогорський) та Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва (керівник – професор Анджей Кола).

Після першої світової кривавої бійні мешканці Володимира підіймали своє місто з руїн. Чимало з них, займаючись сільським господарством, рятували своїх земляків від голоду, наприклад Березовські, Балицькі, Панасевичі, Антонюки та інші. Показовою в цьому відношенні була вулиця Гноїнська (нині Шухевича). Вулиця відома своїми статечними господарями. Цікавим було поєднання ознак сільського побуту і тяжіння до городської культури. Одно було незмінно притаманне українцям: образи у вишитих рушниках, Біблія та Кобзар - на полиці етажерки, а в скрині - вишита сорочка, смушева шапка та крайка – символічний відгомін козацької вольності. Часто-густо будинки були вкриті акуратно підстриженими снопками, оточені загатами, сіни з земляними долівками, що у передсвяткові дні змащувались червоною глиною, а в кімнаті дерев’яні підлоги, вискоблені до первородного стану. Обов’язковим атрибутом українських «городских» світлиць були фікус, етажерка з різноманітним дріб’язком, такими як слоники, канарейка в клітці, у заможніших були дзеркальна шафа, канапа, абажур (часто саморобний).

За Польщі територія вздовж вулиці Луцької за Василівською церквою і майже до роздоріжжя на Зимно належала до саду Лісанського. На старому кладовищі зберігся його пам’ятник. У цьому саду був дитячий будинок, в якому я працював. Ми з учителями вирішили зробити баскетбольну площадку. Почали копати ями під стовпи і натрапили на людські кістки. У голові черепа був цвях, а сам кістяк був у сидячому положенні. Приїжджали якісь фахівці з Луцька, і вияснилось, що там було стародавнє кладовище. Пам`ятаю, як десь у 1948 році, це приблизно, місцина вздовж вулиці Соборної від управління міліції, минаючи каплицю та ощадбанк аж до пожежної охорони, почала провалюватися. Там тягнувся підземний хід, причому доволі високий і широкий, що кілька людей на повний зріст могли пройти. Також підземний хід було знайдено під час будівельних робіт біля Оваднівської школи.

Від польської колонії Станіславів, що примостилась під лісом поблизу села Ставки Турійського району, Володимир – найближче місто. До нього рушали, щоб продати продукти і купити щось найнеобхідніше. Якщо одежу шили у селі, то щоб узути дітвору, а в нашій сім’ї було три сестри і двоє братів, брали і нас до міста. Тато запрягав коней, на підводу мама садила і мене. 25 кілометрів дороги не видавалися довгими, так хотілося до міста. Коней лишали у будинку Березовських, де теперішній міськгаз, і пішки йшли на базар. Вздовж вулиці, яке тепер має ім’я Шевченка, рядком стояли магазини, в яких торгували переважно євреї. Ох і вміли вони закликати покупців. Угледівши, що до крамнички наближається жінка з малою дитиною, її власниця виходила і ще здалеку запрошувала: «Знайома, до мене, до мене, знайома». Посадить на стілець і починає приміряти пару за парою, аж поки не підбере найзручнішої». Питаю мами, звідки вона вас знає, а та лише усміхається, мовляв, вони до всіх так...

Я народився 1926 року, але записаний з 1928, на території Польщі в районі Рави-Руської.Десь приблизно з 1919 року в сквері коло ресторану «Дружба», під дубом, була могила невідомого «жовнежа». Точно не знаю чи був спочатку посаджений дуб, чи плиту могили поставили біля дуба вже пізніше. Була чорна мармурова плита з написом на польській мові. Літери, вирізані на мармурі. Розповідали, що цю могилу відвідував Пілсудський. В 1946 році плита була знищена, розбита, а шматки мармуру кудись вивезені. У сквері був пам’ятник Сталіну. Коли до влади прийшов Хрущов, пам’ятник прибрали.