Прожила я не мало років і все пережите пам’ятається, воно завжди поряд. 15 років прожила поза нашим містом. Це було дитинство незабутнє, яке випало на роки війни, на роки мук, страждань, поневолення, боротьби нашого народу проти всяких загарбників.
У 1947 році після закінчення семи класів поступила до Володимир-Волинського педагогічного училища. Поступила з не дуже хорошими знаннями, бо війна і перші післявоєнні роки не дали можливості здобути кращих. А вже у педучилищі кожен знайшов себе. Хто захоплювався математичними предметами, а хто гуманітарними. Моїми улюбленими предметами були мова, література, історія, музика і співи. Вчителі були в основному зі Східної України: Товкач Григорій Семенович – директор, Богза Марія Федорівна – класний керівник, подружжя Пашинських –викладачі математичних дисциплін, Квітка Віра Павлівна – викладач педагогіки і психології, Мусійчук Дмитро Трифонович – викладач історії, Губар Іван Гаврилович - викладач біології. І волиняни – Панасюк Ольга Ісаківна – викладач української мови і літератури, Сотничук Іван Михайлович – викладач музики і співів, Букатевич Микола Петрович – викладач малювання. Ці ж вчителі викладали і методичні предмети.

Автор першої в світі Конституції – український політичний і громадський діяч Пилип Орлик. 5 квітня 1710 р. його обрали гетьманом Запорізького війська. У цей же день Пилип Орлик оголосив «Конституцію прав і свобод війська Запорізького». У США Конституцію прийняли в 1787 р., у Франції та Польщі — тільки в 1791 р.

Український духовий інструмент трембіта — найдовший духовий музичний інструмент у світі.

Першим вищим навчальним закладом в Україні була Острозька колегія, що була заснована у м. Острог князем Костянтином Острозьким у 1576 р. Тоді це були єдині вищі навчальні заклади у східнослов’янському світі.

У Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику відкрито виставку жіночого весільного вбрання «Вінчальна палітра». Унікальні експонати XIX – початку ХХ ст. належать трьом столичним музеям - Музею історії моди Марини Іванової, Музею Шереметьєвих та безпосередньо фондам заповідника.

У виставковій залі найбільшого в Україні музейного комплексу, за підтримки Міністерства культури, кияни та гості столиці протягом чотирьох місяців насолоджуватимуться експозицією європейського костюму й аксесуарів періоду 1800 – 1930 років. Це жіночі вінчальні сукні, черевички, віяла, капелюшки, дитяче вбрання та іграшки, сумочки, лорнети, рукавички, гаманці, прикраси до волосся та одягу, тощо. Колекція, дбайливо зібрана, відреставрована та збережена у близькому до ідеального стану, запрошує поринути в історію вишуканого костюму й побуту Європи, у молодість наших бабусь та прабабусь. Основу експозиції складають експонати киянки Марини Іванової, фундаторки приватного музею, Народного майстра декоративно-прикладного мистецтва Спілки художників України.

1. Енколпіони – досить часті знахідки на території Володимира. Відомо про знахідки більше десяти бронзових енколпіонів (складаний нагрудний хрест давньокняжої доби), які походять з різних частин міста.
2. Одним з найпоширеніших і найдавніших ремісничих виробів був гончарний посуд. Гончарне виробництво Володимира мало свої традиції. Гончарство на продаж розвивалося за межами міських укріплень. О. Цинкаловський дослідив гончарні печі в урочищі Перевіз на правому березі річки Луги та в урочищі Зап’ятниче.
3. За правління Романовичів відбулося розширення залежних від Володимира територій. Наприкінці 1240-х рр. Романовичі приєднують Чорну Русь (історична назва земель у північно-західній Білорусі) та велику частину земель Ятвягії. За умовами мирного договору 1254 року Міндовг (Великий князь Литовський) віддав свою дочку за сина Данила Галицького Шварна, а Роман став князем Новогрудка, Волковийська і Слоніма. У цей час налагоджуються тісні стосунти з Тевтонським орденом.
4. У Галицько-Волинському літописі під 1291 роком є запис про спорудження князем Мстиславом Даниловичем кам’яної гробниці св. Іоакима та Анни «над гробом баби своєї, жени Романової». Археологічно вона не локалізована але неодноразово зазначена в джерелах кінця ХV – першої половини ХVІ ст., як церква святих Іоакима та Анни на території володимирського замку.

Адміністрація Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» 28 липня презентувала збірник спогадів «Володимир, яким ми його пам’ятаємо (Людскі долі)», де зібрані унікальні розповіді про місто Володимир, про його жителів, про життєві стежки які переплелися з історією міста.
На круглому столі жителі міста поділилися яскравими детелями зі свого минулого, цікамими розповідями, а Людмила Патлашинська прочитала свої вірші присв’ячені місту та загиблим синам за волю України.

28 липня в 11.00 у культурно-мистецькому центрі відбудеться круглий стіл "Володимир, яким ми його пам'ятаємо". Запрошуємо жителів та гостей міста.

Єзуїти або Товариство Ісуса – це католицький орден, заснований в 1540 році Ігнатієм Лойолою. Місія єзуїтів досить швидко набрала популярності і поширилась не тільки по всій Європі, а й вийшла за її межі - в Азію та Південну Америку.
Єзуїти спочатку прийшли у Польщу (1564 р.), потім Литву (1569 р.), а згодом і Україну (1574 р.). На українські етнічні землі, на той час в державу Річ Посполита єзуїти прибули на запрошення перемишльського єпископа Валентина Гербурта. У 1574 році вони заснували в Ярославі своє представництво і колегію. Згодом свої місійні осердки створили в Перемишлі, Львові, Станіславі. Єзуїти створили потужну мережу впливу на маси через галузь освіти. У світському вигляді з вуст учителів доносилися ідеї ордену до найбільш привілейованих верств населення, що мали змогу отримувати освіту.
Прийшовши у місцевість з переважаючим православним населенням, єзуїти стали свідками того як суспільні зміни сильно поруйнували колись таку високу культуру нашого краю і це почало призводити до її занепаду. Отці-єзуїти вправно цим скористались, активно розвиваючи свою місіонерську діяльність. Швидко почали засновувати школи, колегії, академії.

Я попала у Володимир, коли закінчила 7 класів і мала 14 літ. А сама я з Фалемич. Жили ми
над самою річкою. Нас було п’ятеро дітей. Батька забрали на фронт. Мама і бабуня зостались
з нами. Хату нам рознесли німці снарядом. Попередили, щоб ми вибралися, бо наша хата була
їм як мішень. В радгоспі розселилися німці, а за річкою, за лозами були наші. От німцям і
мішала наша хата біля річки. Нічого з собою не брали. Дещо закопали в землю. Але коли прийшли
наші, то штиками те все вирили, що тоненьке, забрали на перев’язки, а що було грубіше,
якісь килимки, брали два дрючки і робили носилки. Рятувались як могли. Батько того всього
раніше понавозив, бо служив у 1939 році в польській армії. Де ми тільки не жили – і по квартирах,
і по льохах, але вижили. Попервах корову у нас забрали німці. Мама у відчаї, купа голодних
дітей, і каже: «Піду до німців. Заб’ють, то заб’ють, нехай всіх разом поб’ють, тоді на тому
все буде». Бабуня плакала, молилась. Пішла мама з дітьми: кого на руки взяла , кого за руки. А
німці були розквартировані по кращих хатах. Як мама підійшла до того обійстя, де корова, то
та, як побачила хазяйку, як заревла! Німці так і повискакували: «Матка! Шнель! Шнель! Тікай!
Чого прийшла?»

Питають її:

- Де чоловік?
- Нема»-, каже, - а дітки маленькі.
І віддали таки нам корову. От завдяки їй ми і вижили. Батько, довідавшись, як ми бідуємо,
попросив дозволу в командира притягнути з лісу німецький санітарний вагон. Каркас був
зроблений з металу, а стінки – з фарбованого картону. І ото ми зимували чотири зими у тому
вагончику. Зими були круті. Всередині у вагончику весь каркас був у снігу. Під перину ховалися.
Бідували…А батько загинув на фронті.

1 квітня 1969 року я приїхала в місто Володимир-Волинський, одержавши направлення на
роботу. Родом я з Буковини, навчалася у Чернівецькому житлово-комунальному технікумі. За
спеціальністю – промислове та цивільне будівництво. Я дуже боялася їхати на Волинь, бо при
розподілі на роботу, студенти говорили між собою, що на Волині одні болота і там нема, що
будувати. Казали, щоб без гумових чобіт я туди не їхала, бо там навіть асфальту нема. Приїхавши
до Луцька, я з подружкою Лідою, залишивши речі у вокзальному готелі, о 4 годині ранку
пішли дивитися чи асфальтовані вулиці міста. Заспокоївшись, що вулиці впорядковані, ми
повернулись в готель і спокійно заснули. На другий день я поїхала у Володимир-Волинський
у Рембуддільницю № 10 по вулиці Тельмана. Мене поселили у готель по вулиці Комсомольській,
18 (нині житло священиків по вулиці Миколаївська, 18). Володимир виявився тихим,
спокійним містечком. Машин майже не було. В дільниці було дві машини, одна – самоскид,
перероблена із сміттєвоза, друга – «Думпер» для завозки піску, трактор та дві пари коней з підводами.
На ремонт будинків матеріали завозили підводами.

Народилася я у Володимирі у 1945 році. В 1952 році пішла в українську школу, першу жіночу.
Зараз як згадую, як воно було гарно. Ми носили коричневі за коліна сукенки з чорними
фартушками. А старші дівчата носили вже такі, які їм були до вподоби. Прикрашали сукні
білим комаірцем. На щодень заплітали волосся в одну косу і вплітали коричневий бант, стригти
коси нам не дозволялося. Тоді всі ходили з кісками. А вже на свято можна було дві коси і
кольорові банти.