dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 1899
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 30-06-2016, 10:20
30-06-2016, 10:20

Гринчук Петруня Георгіївна

Категорія: Публікації

1 квітня 1969 року я приїхала в місто Володимир-Волинський, одержавши направлення на
роботу. Родом я з Буковини, навчалася у Чернівецькому житлово-комунальному технікумі. За
спеціальністю – промислове та цивільне будівництво. Я дуже боялася їхати на Волинь, бо при
розподілі на роботу, студенти говорили між собою, що на Волині одні болота і там нема, що
будувати. Казали, щоб без гумових чобіт я туди не їхала, бо там навіть асфальту нема. Приїхавши
до Луцька, я з подружкою Лідою, залишивши речі у вокзальному готелі, о 4 годині ранку
пішли дивитися чи асфальтовані вулиці міста. Заспокоївшись, що вулиці впорядковані, ми
повернулись в готель і спокійно заснули. На другий день я поїхала у Володимир-Волинський
у Рембуддільницю № 10 по вулиці Тельмана. Мене поселили у готель по вулиці Комсомольській,
18 (нині житло священиків по вулиці Миколаївська, 18). Володимир виявився тихим,
спокійним містечком. Машин майже не було. В дільниці було дві машини, одна – самоскид,
перероблена із сміттєвоза, друга – «Думпер» для завозки піску, трактор та дві пари коней з підводами.
На ремонт будинків матеріали завозили підводами.

У той час почалася газифікація міста. Дороги були хороші тільки в центрі. Гарна заасфальтована
площа, з бруківки вимощена вулиця Леніна (сучасна назва Шевченка), Ковельська,
Карла Маркса (Устилузька) та Луцька. Решта вулиць були грунтовими. Зимою поки замерзло,
то добре, а як наставала весна – одне болото. Без чобіт не обходилось. Дороги час від часу
грейдерували.

Глину на газифікацію печей завозили з цегельного заводу тими ж підводами. Робітники
були всі місцеві, більш старші. Відносились до мене як до своєї дочки. Молоді робітники вчились
у старших. Старалися переймати їх досвід, адже від цього залежала заробітна плата. Чим
вищий розряд і якісне виконання робіт - тим вища зарплата. На той час зарплата в мене була
130 крб. Найвища зарплата була 150-160 крб.

Територія Рембуддільниці № 10 з двох сторін межувала з парком ім. Гагаріна. Головний
вхід був з вулиці Тельмана (нині Драгоманова). А ще одна сторона межувала з ковбасним
цехом (зараз редакція «Слово правди»). Навпроти ковбасного цеху був побутовий комбінат.
Далі розміщувався столярний цех де виготовляли віконні переплети, ремонтували віконні та
дверні блоки, заготовляли дошки на підлогу, плінтуси, наличники. Бригадиром був Уколов Г., пізніше – Олійник П.С. У нас був свій бетонно-розчинний вузол. Бетон робили самі і розвозили
на об’єкти самоскидом. Далі розміщувалась конюшня, де було дві пари коней, які були
у розпорядженні виконроба та двох майстрів. Пилорама була теж своя. І приміщення складів
де зберігалися метеріали необхідні для будівництва. Лісоматеріали складалися на вулиці в
трикутник і сушилися. Була і своя сторожка (в нічний час). Вся територія була огорожена
дерев’яними штахетами і неасфальтована. У штаті Рембуддільниці був начальник, нині покійний
Жорницький Я.А., виконроб Кос З.Г., майстер Самчик С.О. (теж вже покійний) і я – Радуляк
П.Г., нормувальник Севрук А.Д., економіст Ругер Н.М., головний бухгалтер Алфімов Д.І.,
бухгалтер Тєрєхова В.О. і касир Люба (прізвище не пам’ятаю) і три постачальники, старший з
них Семенюк В.С.

На території як було сухо, то можна скрізь нормально пройти, а як дощ – то щось страшне…
Доводилось взувати гумові чоботи.

У Володимирі було дві бригади малярів і одна в Нововолинську, штукатурів – одна у Володимирі,
одна в Нововолинську, дві комплексних бригади в Володимирі і одна в Нововолинську
та одна бригада пічників у Володимирі. Місто Нововолинськ входило до Володимир-Волинського
Рембудуправління і мало свого майстра Свириденко Н.В.

Багато матеріалів ми отримували централізовано з Луцька з облрембудтресту. Вогнетривку
цеглу та ліс отримували вагонами по залізниці. Самі вигружали, загружали на транспорт,
який заказували на АТК обо сільгосптехніці. Добре, що цегла була своя, адже працював цегельний
завод. Тисяча цегли на той час разом з перевезенням коштувала 26 крб. Робітників
було по штату 90-110 чоловік. Дуже багато ремонтувалось старих будинків, невистачало підсобних
робітників. Чоловіки, які попадали в міліцію у стані алкогольного спяніння на 15 діб,
залучались до роботи. Наприклад, як ставили на площі меморіал Слави, я сама приходила
до начальника міліції і чекала поки вийде 6-8 чоловік, що працювали з нашою бригадою. Вже
спеціалстам не треба було підносити пісок, щебінь чи плити. Працювали добре, бо нікому не
хотілося ще 15 діб добавки!

Перші мої об’єкти, які мені дали документально під ремонт – це пошта, міліція, лікарня та
музична школа. На три місяці був випробувальний термін. Курирував мою роботу виконроб
Кос З.Г. Всьому колективу РБД я вдячна за людське ставлення, за допомогу, за науку та підтримку.
Тому, що теорія то одне, а на практиці зовсім інше.

Проектно-кошторисна документація, процентовки, наряди, звіти писалися вручну в трьох
екземплярах на російській мові. Пізніше РБД реорганізували в РБУ. Змінювалися начальники:
Панчук О.М., Заворотний Я.М., Маркеєв А.О. Була побудована нова виробнича база по вулиці
Гоголя за лікарнею. Був розчинний вузол, пилорама, кузня, столярний цех, гаряжі, приміщення
для сушіння пиломатеріалів, нова контора, душові та склади. Але, одне але – стара будівля
була в центрі міста, а нова на окраїні. Добиратися треба було автобусом, які курсували по
маршрутах № 1, № 2, № 5. Проїзд був 5 копійок. Зупинки були там само де і зараз. Доїжджали
до зупинки «Поліклініка» а далі йшли пішки.

За хорошу роботу і виконання плану, колектив складався по 10 крб. і після роботи ми йшли
в ресторан «Дружба». Святкували день будівельника або комунального працівника та дні народження.

Був у нас і профспілковий комітет. На вихідні їздили на екскурсії у Почаїв, Київ, на оз.
Світязь. Автобус підприємство замовляло: частину проїзду оплачувало, а частину платили
профпілки. Будували ми і житло для своїх співробітників, які стояли в черзі на отримання
квартири. Гроші виділяла держава і управління з власних прибутків.

В 1977 році я була переведена з майстра на виконроба і пропрацювала на цій посаді до 1983
року. Розрахувалась у зв’язку їз хворобою дочки.

На площі стояв пам’ятник «Серп і молот» та дошка пошани. Було багато клумб з квітами. У
костелі був меблевий магазин. У будинку де зараз «Вопак» на першому поверсі був гастроном
«Ювілейний». Там де зараз торговий центр «Роксолана» (універмаг) стояли три двоповерхові будиночки в яких розміщувались домоуправління № 1, № 2, № 3. Кав’ярень не було, лише ресторан
«Дружба». В ресторані грали музиканти і можна було танцювати. Ресторан працював
до 24 год. Комплексний обід в ресторані коштував 1 крб.15 коп. Але це було дорого, більшість
людей ходили в столови. Там за 33 коп. можна було взяти пів порції борщу, картоплю з котлетою
та склянку компоту. Білет на автобус до Луцька коштував 80 коп. В мене в гардеробі було
3 спідниці, 2 блузки, 2 сукні, 1 босоніжки, 1 туфлі, 1 чоботи та 1 плащ і 1 пальто.

В неділю ходили в кіно в кінотеатр Шевченка та кінотеатр «Космос». Показували «Анжеліку
і король», «Війна і мир», «Анна Карєніна» та, звичайно, індійські фільми. Перед фільмом
обов’язково показували кіножурнал, в якому розповідали про події, що відбувались в СРСР. В
парку Гагаріна був танцмайданчик і стояв пам’ятник Гагаріну та пам’ятник Червоній Шапочці
і Вовку. Ще в парку були змонтовані гойдалки для молоді. Через два тижні їх погнули, розтрощили.
Одним словом знищили.

Також танці були у Юріївській церкві. В цьому приміщенні був Будинок офіцерів, так як в
місті було багато військових. В Будинку офіцерів було багато гуртків: танцювальний, вчили
грати на музичних інструментах, гурток крою та шиття, в’язання.

На стадіоні відбувалися концерти приурочені до державних свят (1 Травня, 9 Травня,
7-8листопада і т.д.). На свята були паради і масові гуляння. Приїжджали Віцин, Нікулін таМоргунов, також Штепсель і Тарапунька, приїжджав Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Тріо
Мареничі, Спартак Мішулін, Євгеній Леонов, Волинський хор, торчинський ансамбль «Колос». На концерт збиралося все місто.

Популярним місцем для зустрічі молоді була стометрівка (вулиця Ковельська від площі
до кірхи). П’яних не було, бо випивших забирали у медвитверезник на 15 діб і направляли на
громадські роботи. Безробітних не було, всі мали роботу.

У місті були меблева фабрика, цукровий завод, сільгосптехніка, плодо-концервний завод,
маслозавод, ковбасний цех, швейна фабрика, завод продтоварів, завод безалкогольних напоїв,
винзавод, хлібзавод, птахофабрика, два АТП - грузове та пасажирське, машзавод, зелене
господарство та інкубаторна станція.

У 1971 році до мене приїхав наречений з армії. Він не хотів повертатися в Шепетівку та
знайшов роботу у Володимирі на птахофабриці. Спочатку був майстром, а потім заступником
директора по будівництву. У 1972 році ми одружилися.

Гринчук Петруня Георгіївна

Західний фасад собору Різдва Христового
Гринчук Петруня Георгіївна

Північний фасад собору Різдва Зристового
Гринчук Петруня Георгіївна

Реставрафія фасадів собору Різдва Христового
Гринчук Петруня Георгіївна

Костел Іоакима та Анни
Гринчук Петруня Георгіївна

Біля садочку "Казка"
Гринчук Петруня Георгіївна

Кафе "Ліра" у підвалі костелу Іоакима та Анни
Гринчук Петруня Георгіївна

На відкритті відреставрованого Успенського собору
Гринчук Петруня Георгіївна

Перший хресний хід на честь тисячоліття міста
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Березень 2024 (2)
Лютий 2024 (4)
Січень 2024 (3)
Грудень 2023 (3)
Листопад 2023 (4)
Жовтень 2023 (4)
^