Народилася я на Смоленщині в Починківському районі в селі Слали у 1927 році. Школи в нашому селі не було і треба було добиратися в інше село за 5 кілометрів. В школі я встигла провчитися один рік. У 1934 році почалася колективізація. Заставляли всіх іти в колгосп. У нас було хороше господарство: корова, кінь, вівці, качки, гуси. Бабуся подарувала нам гарний будинок з різними коморами. Підлога в ньому була дерев’яна, а не глиняна. Також у нас був великий сад. І от нас записали «середняками» та обклали великими податками. Якби записали в «кулаки», то вислали б до Сибіру. Батьки не погодились з таким становищем. Вирішили все продати і виїхати. Так ми і поневірялись. В кінці кінців купили землянку. Там була кімната і маленька кухонька з великою піччю. Вгорі були малесенькі віконечка. Це було неподалік від військового аеродрому. І батько влаштувався туди шефповаром. Там ми прожили 4 роки. І цю військову частину перевели в Білосток. Ми теж туди переїхали. Жили у парковій зоні на краю міста. За кілометр від нас був військовий аеродром. В Білостоці я вчилася у школі №13. У 1941 році закінчила сьомий клас. Мені дуже хотілося поїхати в піонерський табір. Але мрія моя не здійснилась. Почалася війна. На аеродром падали бомби. Горіли амбари, де стояли військові літаки. Один снаряд попав і в наш будинок у крайню квартиру. На щастя там ніхто не жив. Ми вибігли, та й питаємо, що відбувається. А військові і самі не знають, спочатку думали, що це маневри. Кругом все горіло, люди кричали. А моя мама у цей час приймала роди у своєї подруги. Народився хлопчик - Володя Новиков. Якраз 22 червня на початку війни. Зараз живе у Рівному. На другий день, коли трохи стихло, пішли в місто, взнати чи то війна. А там - руїна. Будинки зруйновані. Кругом лежать трупи…
А напередодні приходив якийсь солдат і казав, що завтра будуть німці. Але йому ніхто не

Народився у 1959 році у селі Певжа Млинівського району Рівненської області. Закінчивши ПТУ №6, працював у Дніпропетровську. Служив в армії під Саратовим у ракетних військах. Далі працював у Луцьку на ГПЗ. А далі – у Володимирі-Волинському на будівництві в організації «Волиньпромбуд». Через рік отримав квартиру. А далі перейшов у реставраційну майстерню.
У 1986 році почали відбудовувати собор Різдва Христового та реставрувати костел Іоакима і Анни.
Коли будували теплотрасу, зі сторони площі натрапили на фундаменти глибиною 1,80 м. Будівля костелу побудована на основі з глиняного замка П-подібної форми. Коли ж копали під теплотрасу біля собору Різдва Христового, такого глиняного замка не знайшли. Можливо він десь іще нижче є. Отже, можна припустити, що там є ще одне приміщення (ще один нижній поверх). При будівництві ливневої каналізації на глибині 1,5 м в районі тумби з рекламою натрапили на поховання, тобто зараз ми ходимо по кістках братської могили.
У цьому похованні було багато кісток, пересипаних вапном, пряжки від ременів та ялові чоботи.

Моя мама походила з аристократичної сім’ї, а батько був польським осадником. Жили ми у Несвічі. Там я ходила до школи. Першого вересня мене одягнули у біле гарне платтячко, на голові зав’язали великий білий бант, одягнули гарні туфельки. Так батьки повели мене до школи у перший клас. Дуже гарне село було, а в ньому була польська колонія «Анатолія». Там була комендатура, аптека, школа. На горбочку стояв дуже гарний костел, до якого вели чудові сходи, а навколо росли величезні дуби. У війну його спалили.
Окремого приміщення для школи не було, і один чоловік відступив у своєму будинку кілька кімнат, і ми там вчилися. До обіду одна зміна, а після обіду – друга. Там я провчилася до третього класу, а потім мене перевели в іншу школу у селі Чаруків (25 км від Луцька). В батька були коні, і взимку він мене завозив до школи і забирав після уроків додому. В неділю всі учні збиралися біля школи, і парами, взявшись за руки, йшли – українці до церкви, а поляки до костелу. У школі в нас були уроки релігії. До римо-католиків приходив ксьондз, а до православних – батюшка. Ніякої дискримінації не було. Ніхто через це не сварився. Так нас на той час виховували. Мені було цікаво, то я ходила і сюди, і туди. Неподалік від костелу жили чехи, а трохи далі – німці. Ми з дітьми разом гралися, і я навчилася «шварготати» по-німецьки.

1025 років з часу заснування єпископської кафедри у Володимирі
125 років з часу побудови каплички св. Володимира
520 років з часу побудови домініканського монастиря
265 років з часу побудови костелу Іоакима та Анни
255 років тому народився Стефан Стубелевич
125 років тому народився Арсен Річинський
145 років тому народився Фадей Успенський
470 років від першої згадки про церкву Св.мученика Феодора Стратилата
95 років від дня народження Мартинюка Петра Пилиповича, ветерана УПА
75 років тому розпочалися розстріли в ГЕТО
1025 років з часу походу князя Володимира Великого проти білих хорватів, та легенди про Василівську церкву
920 років тому місто Володимир відвідав Нестор Літописець «ради смотрения училищ и наставления учитилей»
35 років тому урочисто відкрили пам’ятник в честь воїнів-танківстів 41 танкової дивізії

В житті кожної людини, особливо тієї, що вже пройшла свій віковий тест, настають і неодмінно часи, коли необхідно оглянутись назад, віднайти все те, що врізалось у пам’ять і що викристалізувало певну громадянську позицію. Людська пам’ять має два реальні прояви - вона або креативна, або, що найстрашніше, вона може бути мстива. Якщо перший прояв робить людину щоразу доброзичливою та миролюбивою, то другий – породжує протиріччя, сварки і навіть бажання помститись, не забути про минуле, а використати його як розплату.

У 1939 році на наші землі прийшли совєти і відразу почали наводити порядки. Хто багатший – той ворог. Хто бідний – той друг. Бідними були лише ліниві, п’яниці, дурні і зрідка ті, кому не повезло в житті. Бідні звинувачували у своїх нещастях багатих, але працювати не хотіли. Почали розкуркулювати господарів, забирали худобу, реманент, робили комуни, організовували колгоспи. Про комуну в Нехворощах мені розповідав один чоловік. В комуні до сніданку скликали дзвоном у рейку. Всі сходилися їсти. Далі розподіляли роботу. Знову скликали на обід. З’їли одну корову, потім кабана. Збіжжя теж у комуні було – кашу варили. Як їсти - то збігалися з усього села. А як працювати – то нікого не можна було знайти. За рік добро розкуркуленого пана з’їли, і вирішили що комуна не підходить, що треба жити як колись, кожен сам за себе.

Святий Миколай зберіг, не дав загинути у холодних водах північного моря. Шторм налетів несподівано. Зранку світило сонце і легкий вітерець грайливо наповнював вітрило «Північної красуні». А вже по обіді він перетворився на холодне колюче страховисько, яке граючись переганяло крижані брили, наче вмілий пастух отару овець.
Нам пощастило, що поряд було велике місто Штранзульд. Знайшлися добрі люди які підняли на свій корабель і пасажирів, і залогу, і частину вантажу. Серед врятованого вантажу було і 34 сувої сукна. Врятований вантаж міські власті не віддали. Товар можна повернути лише довівши бургомистру, що сукно належить саме нам, і нікому іншому.
Берегове право - середньовічний звичай, в основі якого лежить право власника узбережжя на присвоєння «дарів моря». За цим звичаєм при аварії судна все, що викидалося на берег (саме судно, його залишки, вантаж, екіпаж та пасажири), ставало власністю володільця узбережжя. Останній задля збагачення нерідко йшов на злочинну змову з лоцманами, влаштовуючи фальшиві сигнали і маяки, що призводило до штучних аварій і завдавало шкоди міжнародній торгівлі та мореплаванню. Тому з часом було визнано, що берегове право може застосовуватися тільки в випадку морських аварій, які сталися внаслідок природних причин (ураганів, штормів, туманів, зіткнень суден зі скелями тощо). В ряді країн було прийнято жорсткі закони щодо осіб, винних у штучно створюваних аваріях, пограбуванні потерпілих суден. В листі від 3 травня 1324 р.від радників та громади міста Володимира до радників і громади міста Штранзульда відображена інша картина. У цьому випадку йдеться про незастосування поширеного в середньовіччі так званого берегового права. [41]