[left][/left]Народився у місті Володимир-Волинський в 1942 році. Зі слів мого діда Хоперськова Якова Івановича, в 1795 році його родину вивезли до Росії, в Ростовську область. Розмістили їх на покинутому хуторі Гусява біля станиці Глибока. Починали все з нуля, будувалися, займатися господарством. Вже за двадцять років вони з католиків Хоперських стали православними (бути католиком тоді було небезпечно) Хоперськовими. Один з них став станичним отаманом і в подальшому станичних отаманів вибирали з представників родини Хоперськових. В 1902 році станичним отаманом вибрали батька мого діда Івана Хоперськова. Вибори проходили так. На загальному сході станиці обговорювали кандидатів. Кандидат в отамани міг прийняти участь в обговорені тільки тоді коли біля нього стояла вся його родина, і дорослі і малі. Всі в родині знали, якщо виберуть її представника отаманом, то треба швидко втікати до дому, бо будуть бити. Після виборів мого прадіда отаманом, вже за мить всі члени родини, разом з новоспеченим отаманом побігли до дому. Тільки на одинадцятий день після виборів отаман вступав на посаду. Та перед тим, на протязі десяти днів кожен житель станиці мусив чинити шкоду отаману. Це робилося для того аби майбутній отаман не мав підлабузників. Мій дід біг швидко, але отримав достатньо тлумаків. Та найбільше дісталось вибраному отаману. Добре, що заборонялося бити до крові. Коли сховались в хаті, то почалася облога. На територію подвір’я входити заборонялось тому пліт і браму зламали, хату закидали багнюкою. Так тривало десять днів. На одинадцятий день новий отаман вступав на посаду. Як розповідав дід, батько зняв батога, який висів на гвіздку біля дверей, вийшов перед браму та добряче хляснув. За кілька хвилин біля хати вже стояло багато люду. Отаман наказав навести порядок. Замість поламаного зробили новий пліт. З даху прибрали багнюку. З цього дня всіх в родині отамана, включаючи немовлят називали по батькові. Будинок в якому жила родина був великий. В ньому, разом з дідами, батьками, невістками, зятями і онуками жило двадцять дві особи.

До війни ми з батьком і мачухою жили в Несвічі. Мачуха походила з Дубової Корчми, працювала у якогось Луцького пана. Звати її було Зося. Вона була дуже гарна.
Батько мав 15 гектарів землі. Несвіч був поділений на дві частини – станція Несвіч і село Несвіч. Велика площа, школа семирічка з червоної цегли, за нею стадіон, де дітки перед заняттями робили зарядку, а внизу чудова річка, міст, дорога. Один берег річки був високий і на ньому стояв, колись розкішний, старовинний будинок, але вже понищений. Яка то була краса! Ми з мачухою у тій річці мочили коноплі, потім несли їх додому, тіпали, чесали, опісля чіпляли на веретено і сукали нитку, ткали полотно, вимочували його і відбілювали. З полотна шили жіночі та чоловічі сорочки, спідниці, штани. Сорочки вишивали кольоровими нитками.

Я народився 10 березня 1926 року. У нашій сім’ї було четверо дітей. Мама була домогосподаркою. Батько викладав іврит в єврейській школі по вул. Чапаєва. Я вчився у державній польській школі для молодших класів. Зараз там автоінспекція. Вчилися польською мовою, а також викладалась релігія.
Спокійне життя закінчилося в один день. 23 червня 1941 року у Володимирі-Волинському з’явилися німці. Неподалік від нинішнього універмагу розташовувався єврейський квартал з дерев’яних будинків. Зранку в понеділок окупанти кинули бомбу, вибухові іскри розлетілися довкола і через сильний вітер увесь наш квартал згорів. Батьки і нас, четверо дітей, залишилися без дому, цілий день ховалися під тополями, поки бій не затих. Потім зібралася єврейська рада, і моїй родині дали кімнату у двоповерховому будинку купця Лимонника. Це було щось на зразок готелю. Тепер на тому місці стоїть пам’ятник Данилу Галицькому. Згодом ця територія увійшла до гетто. Звідти мені вдалося втекти. Я пішов на Білозовщину, по вулиці Ковельській за казармами, там було дві польських колонії. Працював у родині Оберуків, допомагав їм, вони тоді будували будинок. Міг вільно ходити містом, не дотримуючись комендантського часу, не ховаючись від окупантів, бо на єврея не був схожий, а польську мову знав досконало.

А моя мама жила в Стрийцях. Розказувала, що поляки часто вночі влаштовували облави, в селі казали, що то їхнє військо крайове нападало. Були і порядні поляки, які попереджали про облави і казали, щоб українці десь переховувались. Односельці організовували чергування по вулицях у селі, пильнуючи, щоб не загорілася яка хата і полум’я не перекинулось далі. Кожної ночі горіло якесь село, вбивали людей, то мусили спасатися, як могли. Трохи приходили боронити мирне населення бандерівці. Були день, два та й ішли назад. То потім вже українська поліція захищала. Для чого людей так натравлювали один на одного? З споконвіків на цих землях жили українці. Перед І Світовою війною, батькова родина змушена була виїхати в Росію в Курган. По закінченні війни вони повернулися до рідної домівки. Все було на місці, ніхто нічого не понищив. Цікаво, що не знали своєї національності, а називалися православними, ходили в польську школу. До війни ніякої національної ворожнечі не було. Жили на одній території, родини були змішані, жили мирно.

Я народився 11 травня 1944 року в Грубешові, а в серпні батьки вже переїхали сюди на Волинь. Становище було скрутним – або вб’ють, або треба втікати. Зібрали деякі речі на підводу і поїхали. Головне, що батько заховав у соломі швейну машинку, бо сам був кравець. На кордоні нас зупинили і поляки ще дещо забрали з пожитків. А дядька нашого відвели кудись. Цілу ніч катували, зуби повибивали, забрали верхній одяг. Потім вели на розстріл до Бугу. Дуже хотів жити і тому якось штовхнув одного і другого конвоїрів, та шубовснув у воду. Кілька годин сидів під водою, дихаючи через очеретину. Поляки довго ходили шукали його, стріляли по воді. Потім покинули, вирішивши, що він загинув. Врешті дядько виплив на протилежний берег, добрався до першої хати. Йому дали який-не-який одяг і він пішов дорогою до Володимира. По Луцькій вулиці дійшов аж до моста через Риловицю і побачив свою корову, впізнав її. Родина поселилася у покинутій маленькій занедбаній хатинці. Корова паслася неподалік. Таким чином дядько знайшов своїх рідних.

Перший костел Іоакима і Анни був дерев’яним. Збудований орієнтовно в 1554 році. Кошти для побудови дала княгиня Анна Збаразька - представниця українського (спольщеного) князівського і магнатського роду. Швидше за все меценатка народилася у Києві, адже її батько був одним із тодішніх київських «чиновників». Анна відмовилася виходити заміж. Причини цього невідомі. Прийняла католицизм та довгий час була під опікою своїх небожів Криштофора та Юрія Збаразьких. Мала великі земельні володіння на Волині, в тому числі і в Володимирі. Під час повстання під проводом Богдана Хмельницького, вимушена була залишити свої володіння на Волині. Померла, ймовірно після 1652 року, адже подальших відомостей про княжну не має.

Пропонуємо перегляду щирі та гарні світлини наших наймолодших земляків. Маленькі оченята та широкі посмішки, передають атмосферу вже таких для нас далеких років. Вже і сотня років пробігла з того часу, щоли четар Микола Саєвич вів за руку діточок до першої української школи. Вже не дзвенить дзвоник на урок єврейським дітям і вже нікого не колихають в дерев'яній колисочці причепленій до стелі. Вже не походжають ноженятка по холодній росі та не має постолів. А дитячі ніжки звикли до гарненьких кросівок і лакованих туфлів.

Мстислав Данилович – був четвертим сином короля Данила Галицького. Точна дата його народження невідома, так само як і дата смерті. Опис його життєдіяльності в Галицько-Волинському літописі чітко дає зрозуміти далекоглядність князя, як політика. Молодий князь неодноразово брав участь у походах проти ятвягів та литовців.
Мстислав володів Луцьком і Дубном. У 1287 році його двоюрідний бездітний брат Володимир Василькович вирішив передати свої землі Мстиславу: «Брате, мій, Мстиславе! Цілуй мені хреста на тім, що ти по моїм животті не одбереш від княгині моєї нічого, що я ємсь їй дав, і од сеї дитини, од Ізяслави – таки, не оддаси ти її неволею ні за кого ж, а куди буде княгині моїй вигодно, то туди її оддати».