А моя мама жила в Стрийцях. Розказувала, що поляки часто вночі влаштовували облави, в селі казали, що то їхнє військо крайове нападало. Були і порядні поляки, які попереджали про облави і казали, щоб українці десь переховувались. Односельці організовували чергування по вулицях у селі, пильнуючи, щоб не загорілася яка хата і полум’я не перекинулось далі. Кожної ночі горіло якесь село, вбивали людей, то мусили спасатися, як могли. Трохи приходили боронити мирне населення бандерівці. Були день, два та й ішли назад. То потім вже українська поліція захищала. Для чого людей так натравлювали один на одного? З споконвіків на цих землях жили українці. Перед І Світовою війною, батькова родина змушена була виїхати в Росію в Курган. По закінченні війни вони повернулися до рідної домівки. Все було на місці, ніхто нічого не понищив. Цікаво, що не знали своєї національності, а називалися православними, ходили в польську школу. До війни ніякої національної ворожнечі не було. Жили на одній території, родини були змішані, жили мирно.