Мишки – волинський шляхетний рід гербу «Корчак». У середині ХV ст. Петро Мишчич отримав за свою службу привілеї від Великого князя Литовського Свидригайла та короля польського Казимира ІV Ягеллончика на села Холонів (нині село Горохівського району), Холоневичі (нині село Ківерцівського району). Мишки-Варковські – нащадки Федора Богдановича Мишки. Згідно з ревізією Луцького замку у 1545 році Федору Мишці належала село Варковичі (нині село в Дубнівському районі Рівненської області). Він повинен був утримувати дві городні в Луцькому замку. Найвідоміший представник цього роду – син Федора, Михайло Мишка-Варковський, який починав свою стрімку кар’єру при дворі короля польського і Великого князя Литовського Сигізмуда ІІ Августа, як господарський дворянин та поллоний писар.

Хребтовичі – це давній українсько-білоруський рід, який відносився до найбагатших магнатських родин. Традиційно, родовід Хрептовичів виводять від литовських коренів, посилаючись на свідчення польського геральдиста Каспара Ненецького. Оскільки він вважав, що рід Хрептовичів починається від Вишгерта, який присвоїв собі і своїм нащадкам польський герб Одровонж (перша згадка про цей герб у Х ст., відомо, що він перенесений з Моравії).

Топоніми Володимира та його околиць

Інколи ми задумуємось чому та чи інша місцевість так називається. Що стало причиною такої назви? Зазвичай, не має випадкових чи позбавлених значень назв. Кожна назва природного або історичного об’єкту є важливою або мало суттєвою.
Наука, що вивчає географічні назви, їх походження, смислове значення, розвиток, сучасний стан, написання та вимову, а також природні та соціальні умови минулого, за яких дані назви виникли називається топоніміко (від дв. грец. topos – місце і omona – ім’я, назва). [9] Як і люди географічні об’єкти повинні отримувати власну назву раз на все життя. Перейменування історичного топоніма – це втрата народної пам’яті, частки культурного надбання, зневага до спадщини. [7]

Наполеон Орда – знаменитий художник, композитор і піаніст, та в історію він ввійшов як майстер архітектурного пейзажу. Народжений у Білорусії, художник змальовував шедеври зодчества яких уже давно немає. Батько назвав свого сина на честь Наполеона Бонапарта, бо переможне ім’я французького імператора було на вустах всієї Європи. Батько – Михайло Орда був Кобринським маршалком, провідником дворянства Кобринського повіту, мати – Юзефа Бутримович, дочка пінського старости Матея Бутримовича. Батька не стало коли Наполеону виповнилося два роки і мати виховувала його одна. Навчався у Віленському університеті на фізико-математичному факультеті. Входив до складу таємного студентського товариства «Зоряни», за що був у 1826 році виключений з університету. Разом з Адамом Міцкевичем, Яном Часот, Ігнатієм Дамайко Наполеон Орда був заарештований і більше року провів у Віленській в’язниці. Чим далі тим більше життя робило свої корективи. Брав участь у повстаннях, за що був зарахований до числа «заколотників другого розряду». Після конфіскації родового маєтку у Воронцевичах (Білорусь) Наполеон Орда покинув Батьківщину і помандрував по світу.

Святий Онуфрій Великий - єгипетський ранньохристиянський святий та пустельник, один з Отців Церкви. Постать Преподобного Онуфрія, високого тонкого чоловіка з довгою білою бородою, яка спадає до його ніг, служить глибоким прикладом для східних християн сотнями літ.
Онуфрій є покровителем подорожуючих, породіль, родин що є бездітними, покровителем достатку в родині. Фігури святого, в старовину, частенько ставили на перехресті доріг, щоб святий беріг подорожуючих; у монастирях, надбрамні церкви-каплиці називали на його честь, щоб він вимолював ласки для тих, хто приходить до монастиря, чи відходить з нього. Онуфрій мав ласку покликання від Бога, він покинув заможне життя, обрав монашу убогість, але завжди пам’ятав про потреби родин, і завжди молився за них, щоб Бог опікувався ними і їм нічого не бракувало, особливо, цінував молодь і дітей – «це цвіт майбутньої святості», - стверджує передання його слова. З теренами Галицько-Волинської держави пов'язується поширення культу св. Онуфрія серед східних християн.

Право патронату – це церковне право за яким певній особі чи закладу надається сукупність прав і обов’язків. Це право застосовувалося якщо були певні заслуги перед церквою (пожертвування земельної ділянки, зведення церков). Особа, що мала патронат, мала право висувати свого кандидата на вакантну посаду в церкві, по відношенню до якої існує патронат. Римо-католицьке право патронату ділилось на патронат світський – коли право патронату належало світській особі, духовний – коли право патронату належало духовній особі чи церковному закладу. Патронат був наділений ще й почесними правами – це місце на хорах під час богослужіння, місце в церковних процесіях, поминання в церковних молитвах, нагляд за управлінням церковним майном та право на аліменти від церкви у разі бідності через несприятливі обставини, без власної вини.[8]

Від Светольда до Адама Кисіля

Родовід Кисілів сягає далеких літописних часів великих князів руських Святослава і Володимира, та бере свій початок від Київського воєводи Светольда. Згідно з легендою, Кисілі отримали своє прізвище від одного літописного епізоду, що описує облогу печенігами Києва. Гідно стояв перед ворогами Стольний Град, бо так вірно і мужньо захищав його воєвода Светольд. Побачивши, що захопити місто без облоги не можливо, ворог вирішив заморити голодом мешканців міста. Воєвода Светольд зрозумів наміри ворога, наказав викопати дві ями, та наповнити одну борошном, а іншу – водою і заквасити тісто. Коли напекли хліба, воєвода попросив жителів міста налити в колодязь киселю і тільки після цього сам закликав ворожих посланців у місто, показавши їм свій хліб і колодязь з киселем. Печеніги побачили, що не можуть перемогти киян і відступили від міста. За таку кмітливість, воєводі Светольду, князь Володимир подарував герб і дав прізвисько Кисіль, чи то від квашення хліба, чи то від колодязя з киселем. Родовий герб, подарований Светольду у 1054 році, мав назву «Намет» або «Светольдич» і був із зображенням білого намету на червоному полі з хрестом і двома зірками.

Династія князів Сангушків
У кожного старовинного міста були знатні родини які неодмінно залишали по собі певний слід. Славне колись столичне місто Володимир мало визначних заступників і меценатів. Династія князів Сангушків гербу «Погоня», своїм корінням сягає глибокої сивини століть і на сьогодні нараховує 17 поколінь. Одні дослідники виводять рід Сангушків від руських князів Рюриковичів, інші – від литовських Гедиміновичів чи Ольгердовичів. Важливим комплексом для дослідження проблеми походження князів є родинний архів Сангушків, який зберігається у Краківському державному воєводському архіві у Польщі. З політичних та інших міркувань тогочасним Сангушкам було вигідно стверджувати, що їх рід бере початок з Литви. Коли у 1321 році литовський князь Гедимін завоював Волинь, його син Любарт примусив волинських князів присягнути йому на вірність.Про родинні зв’язки Сангушків найкраще писав польський знаток геральдики і генеалогії Юзеф Вольф. За його дослідженнями родоначальником прізвища вважається князь Семен Федькович, один із синів Федора Ольгердовича, що в середині XV ст. володів селами Ковель і Ратно.

Князівство – це своєрідне феодальне утворення правителем якого був князь. Деякі князівства ніколи не мали державного устрою, а були лише територіями у географічних межах інших князівств чи держав. У загальному розумінні князівство – це маленька монархія або територіальне утворення де править князь нижчого рангу. Утворення таких «маленьких монархій» можна прослідкувати на Україні після занепаду Галицько-Волинської держави. Саме тоді коли на Волині вигас родовід славного князя Романа, біля правлячого керма став Бореслав, син мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри романовичів. Князь Борелав прийняв православну віру та взяв ім’я Юрій ІІ. На знак прихильності до Литви володимирський князь Юрій ІІ навіть узяв собі за дружину дочку великого князя Гедиміна Офку (Євфемію). Попри своє польське походження князь Юрій ІІ не любив поляків та не досить ладив із місцевою аристократією. Самі ж бояри організували проти нього змову і у 1340 році отруїли його. Цього ж року влада у Володимирі перейшла до сина литовського князя Гедиміна – Любарта, перемістивши столицю до Луцька.[1]