В хаті в якій ми живемо було Гетто. Цю хату будувала моя бабуся. Вздовж вулиці Гайдамацької
росли дерева. Нас з хати виселили на Луцьку вулицю, навпроти хлібзаводу. Я пам’ятаю, що
ще під забором лазив до своєї хати, бо як виселяли то не дали нічого взяти. А вже після війни
нам дозволили повернутися додому. Батька забрали в армію. З фронту він повернувся без ноги.

Навпроти нашого дому, розповідала мама, жила графиня. Вона була звичайною селянкою,
тільки вийшла заміж за графа. Все господарство контролювала сама. А граф як їхав на фаритоні,
то завжди ставав та підвозив простих людей. Хороші вони були люди. Ніхто про них
нічого поганого не говорив.

На вулиці Шевченка були магазини. Перший – Ройтера. Він продавав воду та морозиво.
А другий і третій магазини були моєї бабусі. Прізвище Шепиляковська. Вона продавала свіже
м’ясо. Морозиво продавали на тарілочках. Були столики як у кафе. Пізніше побудували
дерев’яний кінотеатр. А поруч був скверик. За німців там стояла шибениця. У районі сучасного
універмагу теж була шибениця. Пам’ятаю, що не давали знімати повішених. Німці вішали
партизанів. На них були таблички. Тіла викрадали вночі.

Збереження культурної спадщини є актуальною і разом з тим болісною проблемою сучасної української нації. Держава не в стані забезпечити належне утримання пам’яток. Бюджети маленьких міст не можуть віднайти достатню кількість грошей на виготовлення проектної документації, а тим більше на забезпечення реставраційних робіт.
Більшість ініціатив проявляють громади церков, завдяки яким сакральні пам’ятки утримуються в належному стані. Дуже добре , коли настоятелі храмів дотримуються правила - «не нашкодь». Найчастіше завдяки громадському ентузіазму, зацікавленні у збереженні чудових пам’яток старовини, та патріотизму – тобто тих і багатьох інших якостей, без залучення яких і тепер неможлива дійсно ефективна робота з охорони культурної спадщини пам’ятки міста Володимира-Волинського залишаються незмінними, тобто автентичними і по сьогоднішній день.
До тисячолітнього ювілею міста реставраційні роботи проводились на будинку з дзвіницею, де був розміщений музей. У квітні 1987 року до реставраційної дільниці у м. Володимирі-Волинському звернулися староста, заступник старости і касир Успенського собору з проханням зробити ремонт фасадів. Настоятелем собору на той час був отець Сергій Депо. Громада мала перерахувати на організацію кошти. Але робітники майстерні повинні були закінчити роботи на об’єктах, які фінансувалися за рахунок держави. І кожний день після роботи бригада робітників приходила працювати на Успенський собор. Спочатку одягли собор у риштування. З матеріалами проблем не було. Громада собору мала хороше вапно для тинькування, що мало більше як 50 років.

Сусанна Володимирівна Мерзлова онука Даміана Герштанського, який понад 50 років служив
Православній церкві. Він був депутатом української фракції ІІ Думи у Російській імперії
та сенатором польського Сейму. Разом з дружиною він виховав 5 доньок і сина Володимира.
Володимир Герштанський одружився з Оленою Павлівною Бабій, власницею маєтку у селі
Квасів Горохівського району. У них народилася донька Сусанна. Сусанна Володимирівна на
вчалася в Львівській українській гімназії. Ось що вона згадує про роки навчання.
Моє навчання почалося в шість років. Я вже вміла добре читати і писати тому мене віддали
відразу до другого класу. По закінченню шести класів школи мене віддали вчитися в Львівську
Українську гімназію.

Я родом з Київщини. Але живу на Волині уже 43 роки. У Володимир-Волинський я приїхав
у 1973 році. Місто мене вразило. Чудова річка з прозорою водою, багато стародавніх і
величних храмів. По вулиці Луцькій тоді ще не було багатоповерхових будинків, неподалік
був міський пляж.
Багато їздив по Україні і зрозумів, що на Волині люди жили краще, ніж по інших регіонах.
У Володимирі дуже багата природа. Тут і річки, і озеро, і ліси. У місті і навколо я нарахував
більше 10 церков. Володимир - чисте акуратне містечко. Воно всім подобається: і жителям, і
гостям.

Болить мене головочка та й межи плечима,
Треба мені дохторика з чорними очима.
Та не того дохторика, що він дохторує,
А того дохторика, що в личко цілує.

Історія української народної медицини сягає найдавніших часів. Знахарі, відуни, повитухи, шептуни, відьмарі – усі вони вважалися тодішніми лікарями і кожен з них мав свою сферу діяльності. Християнство забороняло різного роду відунів. Їхня медицина була поза законом.
Відомості про використання цілющих властивостей рослин у давнину можна визначити, вивчаючи дані археології та етнографії. Не було на Землі племені, яке б не мало на своєму озброєнні лікарських рослин. Причому знання про цілющі властивості були зосередженні в руках однієї людини і ці знання передавалися у спадок. Народні цілителі досить добре орієнтувалися як впливає на організм людини та чи інша рослина. Дуже часто приготування ліків і їх застосування супроводжувались замовляннями, магічними діями.

Мої мама і тато виїхали в Парагвай, а татові батьки – в Канаду.
Чому повернулись в Україну? А за дурною головою нема ногам спокою! Тато потім каявся,
але було вже пізно, то він казав: «Якби не ви, діти, то уже давно голову під поїзд поклав би».
Була дуже розвинена радянська пропаганда. Говорили, що всі разом працюють, врожай
між собою ділять, а що лишається, віддають державі. Всього є вдосталь і все таке дешеве. Показували
нам фільми, як люди їдуть на поле, співають, уже серпами не жнуть, а працюють
комбайни, люди вже так тяжко не працюють, людям тільки легка робота, все механізоване.
На той час Парагвай був нестабільною державою: за тиждень могли помінятися два президенти.
В Європі існували сильні французька, італійська, англійська, німецька, грецька компартії.
Як розвалився Радянський Союз, то і партії зникли. Тобто, Радянська влада фінансувала комуністичні
партії і займалася пропагандою.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Виявляється, любов до Батьківщини може ламати людські долі. Але чому любов до України,
залишає по собі болючу рану на все життя? Лише завдяки нестримним духом і незламним
серцем патріотам, Україна жила, якщо не на карті, то у душах сміливців. Занадто багато могил
позаду, занадто багато не прожитих днів і занадто багато сліз, щоб забути її, свою рідну землю,
щоб віддати її на розтерзання ворогу. Допоки в наших серцях жевріє вогонь свободи – Україна
буде. Хто як не ми повинні її відстояти і зберегти. Україна має нескорених синів та дочок… І
поправу дочкою України є наша героїня, усміхнена і щира Оксана Миколаївна Фурманюк. Її
життя – це приклад незламності і боротьби, приклад патріотизму і болю.

З 1944 і до 1950-х рр. з заходу поверталися війська. В основному, це була армія Рокосовського.
Машини проходили перевірку у Володимирі.
У той час в місті було дуже багато військових. Вони жили на квартирах. Оскільки наш
будинок стоїть поблизу залізничного вокзалу, то офіцери були в кожній квартирі. А біля будинки
стояли палатки, і була розгорнута польова кухня. Мій брат часто обідав з солдатами,
казав, що у них смачніше. Машини тримали там, де зараз заготзерно, вони заповнили весь
привокзальний простір.

Я народилась у Воронежі. Потім мама переїхала в Батумі. Працювала на чайних плантаціях.
Жили в бараках з фанери, по дві сім’ї у кімнаті. Я спала з мамою. Пам’ятаю, в нас був висячий
умивальник. Під низом миска стояла. Пізніше ми перейшли в окремий будиночок. Мама
вдруге вийшла заміж. І в 1940 році народилась сестричка. Вітчим у травні 41-го року прийшов
у відпуск, а вже в серпні прийшла похоронка. Він служив у Мінську, в Білорусії, і там попав у
полон до німців. Похоронений в Освєнцимі.
Важко було під час війни. На маму, на сестричку і на мене давали тільки 300 грам хліба на
день. Хліб привозили віслючком у маленький кіоск у двох плетених корзинах. В основному
харчувалися фруктами: мандаринами, апельсинами, лимонами, виноградом, персиками.
Жінки працювали на чайних плантаціях, а чоловіки - на кукурудзяних полях. Восени вони
збирали качани у великі кошики – кодори. Ми, діти, йшли за ними і збирали кукурудзяні початки.
Ті чоловіки часом жаліли нас і залишали трохи качанів. Ми це все збирали, несли додому,
чистили і сушили на сонці. А мама носила до млина, щоб змолоти на крупу.
Дітлахи по четверо, по п’ятеро ходили в гори збирати щавель, кропиву. Вдома мама у великому
чугунці спарить це все, добавить жменьку кукурудзяної крупи, вимішає, сформує щось
схоже до котлеток, і спече зверху на плиті. Ні жиру, ні олії не добавляла, бо не мала.
Ні світла, ні газу не було. Плита на дрова стояла на дворі. Дров не було. І ми збирали кору
евкаліпта, яка дуже добре горіла.