Народилася я у 1953 році у маленькому мальовничому селі Вєров Володимир-Волинського району, правда села вже зараз немає. Його у 60-ті роки двадцятого століття знищила соціалістична система такої великої країни, як Радянський Союз. Село було невеличке за Польщі, воно рахувалось, як «колонія». Розташоване на узвишші, землі там бідні піскові, хати були під стріхою, блискучою бляхою і червоною черепицею. Побудовані ще до війни. Спогади мого дитинства - це хата, потопаюча в білих ружах, які дивовижно пахли, ми часто з них варили варення, називали його «розове варення». Ружі росли майже біля кожної хати білі, рожеві, червоні, навіть там, де стояла колись садиба панів Корбинів, про цю сім’ю описано більш детально у спогадах Ірини Ігорівни Корбин в першій книзі «Володимир, якого ми пам’ятаємо». Справа в тому, що садиба панів Корбинів була не в Зорі, а у Вєрові, хоча теж на околиці села, бо земель, хоч піщаних у панів було багато і ще луків, боліт і лісу.

Моя родина по батьковій лінії походить з великої селянської родини. Проживали вони в невеличкому селі Вєров Володимир-Волинського району, поблизу села Пузів і Селиски (поміж тими селами). Наскільки я знаю, з розповідей мого батька Лисюка Володимира Семеновича у його діда Івана було 14 дітей, хтось помер ще маленьким, але 10 синів і дочок дорослого віку досягли, і створили свої сім’ї.
Знову ж з розповідей батька, якого я запитувала як і чому він народився у м.Севастополі, він мені розповідав історію, яка започаткувала його життя, і тим самим колись на початку 20-го століття внесла корективи в життя сім’ї мого прадіда Івана. Як ми знаємо у Володимирі в ті часи будувались казарми, які і досі у нас називаються «царськими». В ті часи політика імперської Росії була така, щоб захистити свої західні рубежі. Адже Волинь знаходилась під гнітом Росії з 1795 р. після третього поділу Польщі. І тому у Волинській губернії, ростягаючись від Житомирщини до кордонів із Польщею, починаючи з кінця 19 століття у невеликих містечках розпочалося будівництво військових споруд, тобто казарм і відповідно розбудова інфраструктури. Не минуло це і Володимира-Волинського, який розташований майже на кордоні. Тут дислокувався 149 Чорноморський пок із Криму, солдати якого і виконували згідно плану Головного штабу військового міністерства царської Росії роботи по будівництву цих об’єктів.

Я працюю у Володимирі з січня 1955 року.
Закінчив сільськогосподарський інститут. Працював спочатку в Іваничах на тракторній бригаді у МТС. А потім перейшов у профтехучилище. Директором був Кужіль. Мені на той час було 25 років.
Цей навчальний заклад розпочав роботу в 1948 році. В училище механізації сільського господарства почали набирати учнів, які вже закінчили 7 класів. Часто приймали і без освіти. Головне, щоб людина хотіла вчитися і отримати професію. Училище випускало причіплювачів тракторних агрегатів, трактористів і комбайнерів.
У післявоєнний період гостро не вистачало кваліфікованих робітничих кадрів.
У 1954 році було засноване Володимир-Волинське технічне училище № 3, що підпорядковувалось Житомирському міжобласному управлінню трудових ресурсів. 8 вересня був виданий наказ № 1 по технічному училищу № 3 міста Володимира-Волинського про, те що Дрогайцев Яків Омелянович, він же директор Володимир-Волинської школи механізації, приступив до виконання обов’язків директора технічного училища на підставі телеграми Житомирського обласного управління трудових резервів. А вже 23 вересня 1954 року відповідно до наказу, виданого на основі наказу начальника міжобласного управління трудових резервів від 17 вересня 1954 року, директором Володимир-Волинського технічного училища № 3 був призначений Кужель В’ячеслав Антонович. Він прибув і Ковеля із залізничного депо. Ходив у шинелі інженера залізничника. Його політичні переконання не завжди були зрозумілі для багатьох членів колективу. Але він був ерудитом у багатьох галузях, чудовий педагог, що приходив на допомогу у будь-який час як молодим педагогам. так і учням.
Почалася наполеглива та цілеспрямована організаторсько-підготовча робота в усіх напрямках створення навчального закладу. Навчальний рік повинен був розпочатися не пізніше початку жовтня – до відзначення 37 річниці жовтневої революції. Це було завдання місцевих і обласних органів компартії. На той час без подібних зобов’язань і звітів про їх виконання неможливо було уявити життя будь якої установи чи організації, будь-якого господарства, а особливо їхнього керівництва.

Житель міста Володимира-Волинського з 1983 року.
Мій батько Криса Сидір Данилович народився в 1903 році в селі Старі Петрівці. У батька був брат Сергій, набагато старший від нього. Землі в їхній родині не було, їх, мабуть, радше можна було назвати міщанами. Не пам’ятаю, щоб він розповідав про своїх батьків, то ж я про них нічого не знаю. В Старих Петрівцях більше половини жителів мала прізвище Криса. Казали, що походять з давнього козацького роду, від старшини Михайла Криси.
Старі Петрівці знаходилися за 12 кілометрів від Києва, на березі Дніпра. Високі дніпровські кручі, луги, випаси, піщані коси. Невеликі річечки, озера і озерця повні риби. Навпроти, на іншому березі Дніпра, серед лугів було село…. Зараз того села вже нема і Дніпра нема. Зараз там Київське море. А Старі Петрівці залишились, тепер це вже, мабуть, околиця Києва, і до Межигір’я недалеко.
Під час революції і громадянської війни тато отримав серйозну травму спини. Недалеко від нього зірвався снаряд, від стіни відлетіла цеглина і травмувала батькові спину. Тоді це швидко загоїлося, а дало про себе знати в старшому віці. Він служив у Всеросійській надзвичайній комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВНК). Працював під прикриттям. Я дізнався про це, коли сам був досить дорослим, і не від батька. Він лише підтвердив. Розповів, що комсомольський білет йому вручив Каганович, перший секретар обкому комсомолу України. І він же його забрав.

Коли чистили велику рибу то луску не викидали. Її проварювали хвилин десять та відкидали на решето потім відціджували. На дно миски клали сушені розмочені і відварені гриби, моркву, варені яйця та відпарені в’юни (їх заливали окропом на ніч) і ось все це заливали тим відваром з луски. Виставляли на холод, було дуже смачно.
Картоплю варили в печі, воду зливали туди, де запарювали січку для худоби, ставили ближче печі, щоб картопля трохи просохла. Гриби розпарювали, варили, змішували з олією, додавали часник. На стіл стелили рушник, висипали на нього картоплю, подавали гриби в мисці, в нього можна було вмочувати картоплю. Краяли кислий огірок, з бочки, великий, він навіть пустий був в середині. Маленьких огірків тоді не квасили. Ну і маленький окраєць хліба, його тоді тільки в ОРСовському магазині можна було купити…. Ото була смакота!
В основному на поліссі сіяли коноплю. Десь в 1959-60 рр. і то тільки на колгоспних полях почали сіяти льон. Коноплю сіяли біля хати, дві три сотки для власних потреб. Насіння однакове, а потім виявляться що там і «самці», і «самки». Першими дозрівають чоловічі стебла та випускають пилок. По тому їх відразу збирають «вибирають плоскінь». Для того, щоб не заважали жіночим стеблам рости. Коли жінки починали вибирати плоскінь вони обмотували нижню частину обличчя і ніс вологою шматкою, щоб не надихатись того пилку, який забивався в найменші щілини. Надихавшись тим пилком людина чманіла. Далі давали «самкам» рости, збирали, коли вже ось-ось мало випадати насіння.
І жіночі і чоловічі стебла, неділю чи дві вимочували в річці. Їх придушували тичками, а тички прикривали дерняками. Найкраще це було робити в проточній воді, бо інакше навіть жаби звідти втікали. Господар перевіряв на готовність, перетираючи стебло у руках. Коли верхній шар починав відставати від стебла, коноплі розстеляли на березі сушити. Висушені стебла в’язали в невеликі снопики і складали в копни, ті самі, які німці на Ворсклі бомбили. Там теж коноплю сіяли. Далі снопи ховали під стріху.
Зимою жінки пряли пряжу. Ткацький станок переносили в хату. Як правило, один станок мандрував по цілому «кутку». Їх було 3-4 на село.
Кострицю, верхній шар стебла коноплі, насипали на горище. Спочатку сипали пісок далі шар костриці і знову пісок. Костриця не гнила п’ятдесят років. Крім того це хороший утеплювач.
Насіння з коноплі любили не тільки птахи, а й люди. Їх смажили та лускали як зараз соняшникове насіння. Господарі старались відразу відкласти потрібну кількість на насіння і сховати.
За Польщі, за кожне фруктове дерево платили пану податки, тому садків було дуже мало. Навіть кущі смородини обкладали податком. Тому на селі було дуже мало садків. Збирали дикі груші та яблука. Коли груші достигали їх збирали та розкладали на горищі на сіно. Вони сушилися і ставали «гнилушками». Після цього їх сушили в печі. Яблука-кислиці, вони поспівали трохи пізніше, сушили відразу. Збирали журавлину (її додавали в квашену капусту), відтискали - робили сік і навіть сушили. З цих плодів взимку варили узвар. Він був кислий, бо на цукор не вистачало грошей. Інколи невідомо якими шляхами до нас доходила з Польщі «сахарина». Це були невеликі таблетки, однієї вистачало на цілий дзбан.
Капусту квасили на зиму і клали невеликі головки для голубців, хоча, звичайно, робили і зі свіжої. Варили пшоняну кашу, засмачували її смаженим салом з цибулею, загортали в капустяні листки, складали у горщик і піч. Якщо не було сала, то просто смажили цибулю та моркву на олії і заправляли кашу.
Пекли пироги з квасолею, бобами і кашею. Борошна було дуже мало. На тісто терли картоплю як на деруни, туди додавали яйце і ложку чи дві, якщо було борошна. Для начинки томили в печі пшоняну каша, квасолю чи боби, заправляли салом, або просто цибулею і морквою смаженою на олії. Такі пироги робили дуже великими: «Як возом наїхати, то віз перекинеться». Одним пирогом можна було наїстися. А присмачували такі пироги дуже смачно. Якщо хазяїн мав корову, то обов’язково була і невелика дубова діжечка. На дно засипали сир, присолювали, далі виливали топлене масло і так далі, шар масла шар сиру і зверху масло, як запечатували. Зберігали в коморі. При потребі набирали в горнятко ставили до жару воно розтоплювалися, переливали в миску і вмочували пироги, бувало і по бороді текло…
У 1961 році я закінчив Лісову технічну школу на хуторі Гамажня поблизу міста Малин Житомирської області, за спеціальністю технік-технолог лісозаготівельник. Вчився чотири роки. Працював після закінчення технікуму у селі Ветли. Думав тільки до осені, бо далі в армію, але почалися лісові пожежі. Горіло кожен день. Висохло навіть там, де ще донедавна люди в’юнів ловили. Поки ми гасили пожежі, то в армії залишилося тільки розприділення в будівельні батальйони.
Перші три місяці в армії я провів в Білогорську. Там в казармах стояли триярусні ліжка. Зайдеш в казарму, там волого було всі сушили свої речі. Далі служив у Криму, недалеко Сімферополя. Там і дружину свою знайшов. Після служби повернувся на Волинь.
Вступив до Львівського університету на історичний факультет. Потім перевівся у Луцький державний педагогічний інститут ім. Л.Українки за спеціальністю вчитель історії та суспільствознавства. Коли в 1983 році разом з родиною переїхав у Володимир-Волинський мене не могла не зацікавити історія древнього міста. Познайомився з отцем Сергієм. Він зацікавив мене історією Зимненського монастиря.
У Володимирі-Волинському, майже в центрі міста є озеро-болото. Воно ще в середньовічні часи слугувало для захисту жителів міста. Там ще не так давно, бо не знаю чи є зараз, було невелике озерце. Люди там рибалили. А недалеко залізниці протікала невелика річечка, вона витікала з болота. Ця територія дуже пізно почалася забудовуватись. Будинки будували на підвищеннях, серед заболоченої місцевості. Це були невеликі маєтки серед мальовничої місцевості, біля озерця. Деякі з цих будинків збереглися і донині. Мені здається, що з 1983 року не багато що змінилось. Зник парк імені Гагаріна, принаймні брама та постамент першого космонавта. Зникла і чудова алея з величезних тополь. Вона вела від джерела біля Успенського собору до підвісного мосту через річку Луга.

Народилася я на Смоленщині в Починківському районі в селі Слали у 1927 році. Школи в нашому селі не було і треба було добиратися в інше село за 5 кілометрів. В школі я встигла провчитися один рік. У 1934 році почалася колективізація. Заставляли всіх іти в колгосп. У нас було хороше господарство: корова, кінь, вівці, качки, гуси. Бабуся подарувала нам гарний будинок з різними коморами. Підлога в ньому була дерев’яна, а не глиняна. Також у нас був великий сад. І от нас записали «середняками» та обклали великими податками. Якби записали в «кулаки», то вислали б до Сибіру. Батьки не погодились з таким становищем. Вирішили все продати і виїхати. Так ми і поневірялись. В кінці кінців купили землянку. Там була кімната і маленька кухонька з великою піччю. Вгорі були малесенькі віконечка. Це було неподалік від військового аеродрому. І батько влаштувався туди шефповаром. Там ми прожили 4 роки. І цю військову частину перевели в Білосток. Ми теж туди переїхали. Жили у парковій зоні на краю міста. За кілометр від нас був військовий аеродром. В Білостоці я вчилася у школі №13. У 1941 році закінчила сьомий клас. Мені дуже хотілося поїхати в піонерський табір. Але мрія моя не здійснилась. Почалася війна. На аеродром падали бомби. Горіли амбари, де стояли військові літаки. Один снаряд попав і в наш будинок у крайню квартиру. На щастя там ніхто не жив. Ми вибігли, та й питаємо, що відбувається. А військові і самі не знають, спочатку думали, що це маневри. Кругом все горіло, люди кричали. А моя мама у цей час приймала роди у своєї подруги. Народився хлопчик - Володя Новиков. Якраз 22 червня на початку війни. Зараз живе у Рівному. На другий день, коли трохи стихло, пішли в місто, взнати чи то війна. А там - руїна. Будинки зруйновані. Кругом лежать трупи…
А напередодні приходив якийсь солдат і казав, що завтра будуть німці. Але йому ніхто не

Народився у 1959 році у селі Певжа Млинівського району Рівненської області. Закінчивши ПТУ №6, працював у Дніпропетровську. Служив в армії під Саратовим у ракетних військах. Далі працював у Луцьку на ГПЗ. А далі – у Володимирі-Волинському на будівництві в організації «Волиньпромбуд». Через рік отримав квартиру. А далі перейшов у реставраційну майстерню.
У 1986 році почали відбудовувати собор Різдва Христового та реставрувати костел Іоакима і Анни.
Коли будували теплотрасу, зі сторони площі натрапили на фундаменти глибиною 1,80 м. Будівля костелу побудована на основі з глиняного замка П-подібної форми. Коли ж копали під теплотрасу біля собору Різдва Христового, такого глиняного замка не знайшли. Можливо він десь іще нижче є. Отже, можна припустити, що там є ще одне приміщення (ще один нижній поверх). При будівництві ливневої каналізації на глибині 1,5 м в районі тумби з рекламою натрапили на поховання, тобто зараз ми ходимо по кістках братської могили.
У цьому похованні було багато кісток, пересипаних вапном, пряжки від ременів та ялові чоботи.

Моя мама походила з аристократичної сім’ї, а батько був польським осадником. Жили ми у Несвічі. Там я ходила до школи. Першого вересня мене одягнули у біле гарне платтячко, на голові зав’язали великий білий бант, одягнули гарні туфельки. Так батьки повели мене до школи у перший клас. Дуже гарне село було, а в ньому була польська колонія «Анатолія». Там була комендатура, аптека, школа. На горбочку стояв дуже гарний костел, до якого вели чудові сходи, а навколо росли величезні дуби. У війну його спалили.
Окремого приміщення для школи не було, і один чоловік відступив у своєму будинку кілька кімнат, і ми там вчилися. До обіду одна зміна, а після обіду – друга. Там я провчилася до третього класу, а потім мене перевели в іншу школу у селі Чаруків (25 км від Луцька). В батька були коні, і взимку він мене завозив до школи і забирав після уроків додому. В неділю всі учні збиралися біля школи, і парами, взявшись за руки, йшли – українці до церкви, а поляки до костелу. У школі в нас були уроки релігії. До римо-католиків приходив ксьондз, а до православних – батюшка. Ніякої дискримінації не було. Ніхто через це не сварився. Так нас на той час виховували. Мені було цікаво, то я ходила і сюди, і туди. Неподалік від костелу жили чехи, а трохи далі – німці. Ми з дітьми разом гралися, і я навчилася «шварготати» по-німецьки.