На невеликому пагорбі, на перетині вулиць Василівської та Київської, серед високих дерев стоїть дерев’яний хрест. За переказами, на цьому місці був похований Войшелк (р.н. невідомий – помер у 1268 році) - старший син литовського великого князя Миндовга. Близько 1254 року від імені батька Войшелк уклав мирну угоду з Галицько-Волинським князівством і видав сестру за сина Данила Галицького – Шварна Даниловича. Інший син Данила, Роман Данилович, одержав Чорну Русь з її головним містом Новогродок (нині місто Новогрудок, Білорусь) Після того Войшелк пішов до Холма (другої столиці Галицько-Волинського князівства, нині Хелм, Польща), зблизився з ігуменом Полонинського монастиря Григорієм, прийняв від нього постриг і заснував монастир у Новогрудку, де був ченцем і прийняв православ’я. 1258 року Войшелк відібрав у Романа Чорну Русь і став княжити в Новогороді. Після вбивства Миндовга змовниками 5 серпня 1263 року до влади прийшли небожі останнього Тройнят і Тевтивіл, які 1264 р. загинули в міжусобиці. Відтоді Войшелк вокняжився у Великому князівстві Литовському й жорстоко придушив опозицію. У тому ж році Войшелк уклав союз зі Шварном Даниловичем, а 1267 року добровільно поступився йому престолом і пішов до монастиря св. Данила в Угорську на Волині. Того ж року був убитий старшим братом Шварна – Левом Даниловичем.[1] Події, пов’язані з його смертю, докладно описані в Галицько-Волинському літописі під 1268 р. Тоді Войшелк приїхав у Володимир на запрошення князя Василька: «…А в той час прислав Лев [посла] Василька так кажучи: «Хотів би я зустрітися з тобою, [і] аби тута і Войшелк був». Василько тоді страсної неділі послав [посла] по Войшелка, так кажучи: «Прислав до мене Лев, аби ми зустрілися. А ти не бійся нічого», - бо Войшелк боявся Льва і не хотів їхати. Але приїхав він за Васильковою порукою, і приїхав на Святій неділі у Володимир, і став у монастирі святого Михайла великого.

ІСТОРІЯ РОДУ РАДЗИВІЛЛІВ
Радзивілли – це старовинний литовський рід, що був однією з найбільш могутніх магнатських династій Великого князівства Литовського так і Речі Посполитої. Вони будували величезні маєтки, фортеці, мали регулярне військо і користувалися правами удільних князів. Більшість з них була католиками, в середині XVI ст. перейшли в кальвінізм, а потім знову повернулись до католицької церкви. На родовому гербі «Траби» («Труби»), розміщувалися слова: «Bog nam radzi» (Бог нам радить).Перекази свідчать про те, що Радзивілли –дуже древній рід, який в епоху Вітовта і Ягайла починав своє сходження на пятестал слави. Існують версії, що ім’я Радвілл має угро-фінське походження і в перекладі означає «новонаречений». За тією ж версією родоначальником вважають литовського верховного жреця Ліздейка. Ім’я записувалося по-різному – Радвіла, Радивил, Радівіл. Та у продовж століть закріпилася полонізована версія – Радзивілл. Першим історично відомим Радзивіллом був Микола Радвіла Астікас, котрий залишивши язичництво прийняв християнство. Родовід Радзивіллів поділявся на три гілки: Радзивілли з 1518 року князі Священої Римської імперії і герцоги на Гоньондзе і Меделі. Ця гілка згасла в чоловічому поколінні в 1546 році. Друга гілка – князі Священної Римської імперії і герцоги на Біржах і Дубниках. Ця лінія згасла у 1669 році. Та третя гілка – князі Священної Римської імперії і герцоги на Несвіжі та Олиці.

Єлизавета (Галшка) із роду Гулевичів
Шляхетний рід Гулевичів, гербу «Новина» - це один із старовинних українських православних магнатських родів Волині початку XVI ст. Походження Гулевичів до останього часу є дискусійним, однак відомо, що рід перебрався на Волинь з Галичини. За одією з гіпотез, родоначальником Гулевичів був Богдан Воютинський. Ймовірно, саме після переселення на Волинь, рід Гулевичів дуже стрімко розрісся і мав шіснадцять відгалужень. У XV-XVII ст. представники Воютинської гілки Гулевичів посідали різні посади на Волині та Речі Посполитій: від писарів гродських і земських до старост і каштелянів. Серед Гулевичів було чимало церковних діячів. Високої церковної посади дасяг Федір (чернече ім’я Феодосій) – єпископ Луцький і Острозький, Холмський і Белзький, Володимирський і Берестейський. Єпископ Феодосій мав п’ятеро синів, молодший з яких Василь був підстаростою володимирським, а з 1565 р. – войським володимирським. Володів маєтками в Зутурцях (нині село Локачинського району) та Торчині і Несвічі (Луцького району). Родинною усипальницею Гулевичів впродовж XVI –XVII ст. була церква св. Дмитрія в Луцьку. В сім’ї Василя Гулевича було п’ятеро дітей. Найвідомішою представницею роду Гулевичів була Єлизавета Гулевичівна.

Устилуг – місто розташоване на правому березі Західного Бугу, біля гирла річки Луги (звідки і походить назва міста, гирло –«устья»). Найдавніше поселення на території Устилуга існувало в епоху міді (ІІІ тис. до н.е.). В 30-х рр.минулого століття О. Цинкаловським було виявлено залишки поселення культури лійчастого посуду на правому березі річки Західний Буг. В 1973 р І.Р. Михальчишин досліджував поселення стжижовської та тшинецько–комарівської культури в західній околиці міста над лівим берегом річки Луги.Над самою річкою Буг здіймається укріплення старого городища Х ст. з періоду т.зв. Червенських городів і наступних ХІ – ХІІІ століть, коли Устилуг належав до Галицько- Волинської держави і Володимирського князівства. Це городище мисового типу. Високий берег річки Західний Буг, насипні земляні вали, зверху дерев’яні стіни стовпової конструкції. Навкруги городища були викопані рови. Поблизу знаходився могильник з 29 курганів, три з яких у 1897 р розкопав М.Ф.Біляшевський. Підкурганні поховання з тілопокладаннями, як стверджує М.М.Кучінко, поза всяким сумнівом, належали східним слов’янам. Перша згадка про Устилуг в руських літописах належить до 1150 року, коли великий князь Ізяслав Мстиславович під час міжусобної боротьби послав в Устилуг «на покорм» своїх союзників угорців. Пізніше місто згадується в документах, як Устилугов (1545), Усчилуг (1576),Усцилуг (1577) Ружиямполь (польська назва, 1765 р.). Остання назва не прижилась, і з кінця XVIII ст. місто знову почали називати Устилугом. В ХІ – ХІІІ ст. Устилуг мав велике торгівельне і політичне значення, як один із найбільших і найбагатших портів Волині.

29 березня в рамках візиту до Луцького екзархату Блаженніший Святослав Шевчук глава УГКЦ відвідав храм Священномученика Йосафата у Володимирі-Волинському
Вперше за 21 рік незалежності патріарх Греко-католицької Церкви відвідав наше древнє місто. Володимир-Волинський – це земля, з якої вийшов український святий, мученик і апостол єдності Йосафат Кунцевич. Блаженнійший Святослав відслужив акафіст до священномученика Йосафата та звернувся до вірян з проповіддю в якій особливий наголос зробив на стриманості, яка так необхідна в період Великого посту. Разом з тим не оминув глава УГКЦ і питання єдності Церков.
«Для нас постать святого Йосафата є особливо значущою… Під час моїх відвідин Рівного, Луцька, Здолбунова, Дубна всі люди, яких я зустрічав, питали мене, коли ж нарешті Церкви в Україні об’єднаються? Коли ж настане момент, що українці зможуть втішатися єдиною помісною Церквою, - Церквою Київської традиції, яка народилася 1025 років тому. Що зробити для того, аби Церква відновила свою первісну єдність? Гадаю, постать Йосафата дає нам унікальну відповідь. Бо саме наша Церква має його як першого мученика за єдність Христової Церкви. Він є той, хто віддав своє життя, щоб усі були єдині», - наголосив Блаженнійший Святослав. А на згадку про зустріч Блаженніший Святослав залишив кожному вірному маленьку іконку Київської Оранти.
Важливою подією в житті володимирських греко-католиків, а також усієї УГКЦ стало освячення наріжного каменя під будівництво Паломницького центру святого Йосафата, яке звершив Блаженніший Святослав. Саме на тому місці стояв давній храм Святої великомучениці Параскевії (сер. XV ст.), у якому прийняв таїнство Хрещення св. Йосафат, архиєпископ Полоцький і Вітебський, перший священномученик Унійної Церкви, уродженець м. Володимира-Волинського.

На невеликому пагорбі, на перетині вулиць Василівської та Київської, серед високих дерев стоїть дерев’яний хрест. За переказами, на цьому місці був похований Войшелк (р.н. невідомий – помер у 1268 році) - старший син литовського великого князя Миндовга. Близько 1254 року від імені батька Войшелк уклав мирну угоду з Галицько-Волинським князівством і видав сестру за сина Данила Галицького – Шварна Даниловича. Інший син Данила, Роман Данилович, одержав Чорну Русь з її головним містом Новогродок (нині місто Новогрудок, Білорусь) Після того Войшелк пішов до Холма (другої столиці Галицько-Волинського князівства, нині Хелм, Польща), зблизився з ігуменом Полонинського монастиря Григорієм, прийняв від нього постриг і заснував монастир у Новогрудку, де був ченцем і прийняв православ’я. 1258 року Войшелк відібрав у Романа Чорну Русь і став княжити в Новогороді. Після вбивства Миндовга змовниками 5 серпня 1263 року до влади прийшли небожі останнього Тройнят і Тевтивіл, які 1264 р. загинули в міжусобиці. Відтоді Войшелк вокняжився у Великому князівстві Литовському й жорстоко придушив опозицію. У тому ж році Войшелк уклав союз зі Шварном Даниловичем, а 1267 року добровільно поступився йому престолом і пішов до монастиря св. Данила в Угорську на Волині. Того ж року був убитий старшим братом Шварна – Левом Даниловичем.[1]

Українсько-польський шляхетний рід Чорторийських

Шляхта – провідний суспільний привілейований соціальний стан, форма аристократії у Польщі, Литві та Русі XIV – XVIII ст. Трудність полягала в тому, що тут, існували дві категорії провідної верстви: литовська, яка скоро стала католицькою і українсько-білоруська, яка була православною. Перелік відомих постатей історії і культури, пов’язаних з Волинню, вражаючий. Власне тут, на Волині, були родинні гнізда багатьох відомих у Східній і Центральній Європі родин. Саме на Волині до Першої світової війни осіло чи не найбільше аристократії і шляхти. Волинська шляхта змінила спосіб життя. Більшість з них жили в своїх маєтках, а не в столиці, чи великих містах, як це було раніше. Ще один шляхетний рід який безпосередньо пов'язаний з нашою землею - це князі Чорторийські, родове гніздо яких було у місті Чорторийськ (нині с. Старий Чорторийськ Маневицького району).

Історія одного будинку у Володимирі-Волинському



Ліворуч Собору Різдва Христового знаходиться двоповерховий будинок, що нині використовується як єпархіальне управління та житло для священників. Будинок складний у плані і має ряд прибудов. Історичні відомості про будинок мають фрагментарний характер, а спогади старожилів міста неповні і дещо суперечливі. Історія Христоріздвяного монастиря у Володимирі-Волинському починається у першій половині ХVІІІ ст. 23 лютого 1718 року був зроблений перший дарчий запис на користь єзуїтів. Ядвіга, родом із Сангушків, друга дружина волинського каштеляна Стефана Загоровського, дарує єзуїтам у місті Володимирі 72 тис. злотих. З цього часу у місті існує «місія» єзуїтів. Дарчі записи від 16 січня 1749 року на суму 22796 злотих (внесений в гродські книги Володимира Степаном Чацьким, братом каштеляна Михайла, волинським ловчим)1 та з 1761 року (останній зроблений Ігнатієм Садовським) на суму 70 тисяч злотих дали можливість єзуїтам приступити до будівництва костьолу й монастиря.

Князівські поховання у Володимирі-Волинському

З прийняттям християнства на Україні основним місцем поховання князя і його родини стають «отні храми». Знаючи звичай давньоруських князів будувати найважливіші храми поблизу своїх теремів, під захистом укріплень, можна припустити, що для побудови першого кафедрального храму у Володимирі не могли вибрати ніякого іншого місця окрім, як сусіднього пагорба, розміщеного в кількох кроках від городища. В будь якому випадку, якщо допустити, що у Володимирі колись був храм побудований князем Володимиром, або за часів його князювання, то місце де стояв цей храм треба шукати не за межами міста ( урочище Стара катедра), а в самому місті, яке судячи з топографічних умов, вже в найдавніші часи формувалося навколо двох високих пагорбів, що представляли собою природні укріплення, оскільки обидва знаходяться в трикутнику створеному р. Лугою та її притокою р. Смочею. Звичайно, цей перший храм міг бути тільки дерев’яним, і до часів княжіння Мстислава ймовірно вже був досить старим, з іншого боку за сто п’ятдесят років, що пройшли з часу запровадження Володимирської єпископії, цей храм повинен був набути значення важливої місцевої святині. Тут же ймовірно була усипальниця володимирських князів, що закінчили свої дні у Володимирі. [1]

Єпископ Володимир-Волинський Фадей (Успенський)


У фондах Володимир-Волинського історичного музею зберігається світлина Володимир-Волинського єпископа Фадея (Успенського). Із зображення на звороті видно, що світлина зроблена в Житомирі 29 січня 1911 року. Зберігся дарчий напис «Добрейшей Лидии Филиповне на добрую память…» Вказані лише ініціали «Е.О?.», а також невелике посвячення: «Да пламенеет и впредь дух Ваш любовью к Богу…» Запис частково втрачений, зроблений чорним чорнилом, почерк дрібний, нерозбірливий. На жаль, зараз неможливо прослідкувати яким чином ця світлина потрапила у фонди музею. Лаконічний запис «з надходжень минулих років» лише додає таємничості, відчуття нерозгаданої таїни. Священномученик Фадей (в миру Іван Васильович Успенський) народився у 1872 році в сім`ї сільського священика Нижегородської єпархії. Після закінчення Нижегородської духовної семінарії і Московської духовної академії (1896 р.) у 1897 році приймає чернецтво і рукопокладається в ієрономонаха. У 1902 році його призначають інспектором, а потім висвячують у сан архімандрита, і він стає ректором Олонецької духовної семінарії. В цей час Іван Васильович готує до видавництва свої богословські роботи «Единство пророка Исайи» і «Егова». За ці праці йому була присвоєна ступінь доктора богослов’я. 20 грудня 1908 року в місті Володимир-Волинському в храмі Христорождественського монастиря відбулося наречення архімандрита Фадея в єпископа Володимир-Волинського. Наступного дня відбулася хіротонія архімандрита Фадея в єпископа Володимир-Волинського. Єпископська кафедра у Володимирі-Волинському заснована у 992 році. Спочатку вона охоплювала всю територію Володимирського князівства. До складу єпархії входили сучасні Волинська, Рівненська, частина Житомирської, Тернопільської та Хмельницької областей, а також деякі міста Білорусії та Польщі. В 1137 році від неї відділилася нова Угровська (Холмська) єпархія, згодом – Галицька, в ХІІІ ст. -- Перемишльська і Луцька. Починаючи з 1405 року, володимирські єпископи називаються володимирськими і берестейськими, а вже в 1633 році Володимирська єпархія входить в склад Луцької (1).