Ми часто, гортаючи альбоми зі старими світлинами, задумуємося над тим, хто ж там зображений. Інколи нам щастить і на звороті фото є коротенький запис, але в більшості випадків таких записів не має. Хто ж застиг, посміхаючись до фотографа і чиї радісні очі споглядають на нас?
Сотні фотографій старого Володимира не мають підписів. Лише десь по знайомих обрисах будівлі можна впізнати ракурс з якого зроблене фото, але є й такі світлини де зображені люди, про долю яких ми нічого не знаємо.
Світлина на якій старша жінка з двома молодшими, очевидно доньками, біля костелу Іоакима та Анни, блукає в Інтернеті доволі давно, лише буквально вчора вдалося натрапити на інформацію, яка проливає світло і відкиває нам імена цих трьох героїнь.

Я народився на саме Благовіщення – 7-го квітня.
Мама померла в 1946 році і моїм вихованням займалася бабуся. Вона була простою селянкою, вела своє господарством. Знала багато приказок та прислів’їв: «Кому война, а кому мать родна», «Якби знав де впадеш – соломки підстелив би». Батько незабаром одружився вдруге. З мачухою відносини у мене не склалися. Дуже сварливою вона була.
Ходили в усьому домотканому. Ще з осені готували льон. До Різдва пряли, після свят ставили верстат і ткали полотно. Шили одяг спочатку вручну, а потім в мачухи появилась машинка, то вона вже більше шила.
У нашому селі школи не було, ходили у сусіднє. У піонери нас не приймали. Ми тільки в книжках читали і розглядали картинки про те, як живуть при радянській владі піонери: одягнені в білі сорочки, в пілотках, в туфлях. Ми тоді ходили в домотканому одязі і босі. Як ми їм заздрили! Думали, що то конкретні люди десь так добре живуть, і що тільки нам тут так погано. В комсомол теж боялися поступати, бо «хлопці з лісу» приходили і лякали. На той час були популярні такі плакати: під зображенням «серп і молот» був напис – «смерть і голод»; ВЛКСМ – «вибирай лопату, копай собі могилу». Ми боялися страшенно. Боялися усього. Коли підходив вік поступати в комсомол, а це десь було у 8-му, чи 9-му класі, то був жах. Директор школи отримав вказівку від партії, що всі учні старших класів мали бути комсомольцями. Для цього десятикласникам були роздані анкети і вони мусили заставити всіх старшокласників їх підписати, могли навіть побити за відмову. Ми страшенно боялися слова «анкета», але виходу не було, мусили підписувати. Потім ці анкети завезли у Камінь-Каширський райком комсомолу і викликали учнів групами, щоб вручити документи.

29 липня у приміщенні Культурно-мистецького центру відбулася презентація збірки спогадів "Володимир, яким ми його пам'ятаємо. Людські долі". Цього року до збірника увійшло 14 розповідей та 2 переклади з англійської мови. Директор адміністрації ДІКЗ "Стародавній Володимир" Володимир Пикалюк подякував авторам книги за їх натхненні розповіді про життєві, подекуди трагічні сторінки їх власних сімейних історій та спогади про місто Володимир-Волинський.

Мій дідусь був муляром. Серед інших робітників - брав участь у будівництві нашого залізничного вокзалу. Збудував не одну хату. Був добрим шевцем, бо родина була велика і взути та одягнути треба було всіх. Тоді сім’ї жили з городу. Вирощували цибулю, редьку, розсаду різних рослин, продавали, і так жили. Тато завжди працював на важких роботах: був слюсарем, а також ходив на тартак. Мама була домогосподаркою, бо тато вважав, що жінка має достатньо роботи по дому.
Коли розпочалась війна і почали бомбити Володимир, неподалік від нашої хати розірвалась бомба і електричний стовп, що стояв біля хати впав через вікно у кімнату. Нам дали пульмана – товарний вагон на дві сім’ї, і ми поїхали у Польщу. Там жила мамина рідна сестра - тьотя Ліда. У неї було троє дітей. Але в такій біді мусили і нас прихистити.

Найколоритніше та найцікавіше свято, яким закінчується літній сонячний цикл календарних дохристиянських свят, яке відзначають у ніч з 6 на 7 липня – це свято молоді – Купайло, яке з часом, після прийняття християнства, деякою мірою трансформувалося в церковне свято. Проте давній сюжет свята залишився незміненим у своїй основі. Обряд Купайла – це, насамперед, самоочищення від злих духів за допомогою води й вогню. Тому напередодні влаштовували спеціальні дійства, за допомогою яких можна було позбавлятися нечистої сили. Свято припадає на день літнього сонцевороту, тому символізує народження літнього сонця — Купала, і тим самим завершує панування весняного сонця — Ярила. В цей час небесне світило перебуває у куполі — найвищій небесній точці, тому дні тоді найдовші, а ночі — найкоротші.

Мого тата звали Степан Михайлович Фуга. Народився він на території нинішньої Польщі. Його родина була великою і достатньо заможною. Мама мого тата знала французьку мову, а його батько за свій кошт побудував школу в Новосілках. І будівля цієї школи збереглася до нашого часу. Моя бабуся, тато Ніни Заклекти і тато Петра Заклекти були рідними братами й сестрами. Ще в них були брат і сестра, які залишилися в Польщі. Проживала родина в селі Новосілки Грубешівського повіту.
Татова мама, моя бабця Параска була двічі одружена. Перший раз вона вийшла заміж за Чайковського. У них було троє дітей, найстарша – Кася, Маня і Володя. Другий раз вона вийшла заміж у село Обрувці (Грубешівський повіт). Чоловіка було звати Фуга Міхал. У них народилося двоє дітей – мій тато і ще хлопчик Антон, який помер маленьким від запалення легень і похований на Ладомирському кладовищі поруч з батьками. Тато мій згадував, що його братик був дуже розумним хлопчиком. Він був слухняним і самостійним. Його навіть самого лишали вдома. І коли хтось стукав у двері, він казав: «Ма нема, та нема, дома нікого». Братик народився коли батьки тата переїхали жити в Володимир.

Показали як переробляється деревина. Завезли у Павлівку показали розплідник і ліс. Було дуже холодно, а він був одягнений благенько, бо в них клімат тепліший, то ще й довелося йому дати шалик, щоб хоч якось зігрівся. Потім зайшли у будиночок. Там вже була заздалегідь приготовлені трилітрова банка самогону, домашня ковбаска, шматками наламана, і сало. «А що то таке?», - питає. «Та то сало, наше українське сало!» Випив він півстакана самогонки, а в нас пили двістіграмовими стаканами, і почав задихатися. Бігом простягнув йому хліб зі шматком сала, щоб закусив. А він каже що в них такого не їдять. Але ж горілку то добре закушували сальцем, а опісля вже домашньою ковбаскою. Добре його напоїли і завезли в готель ночувати.
Не вдалася йому того разу поїздка. У лісництві він купив 2 тисячі ялинок. Забрати їх мали машиною з Франції, що везла товар у Москву. Машину на кордоні не пропустили. Поїхали через Білорусію. Машина зламалась. Поки її відремонтували, поки погрузили ті ялинки і повезли до Франції, наступили Новорічні свята. У них купують ялинки до Миколая, а потім вже ні. На їхньому митному контролі їх не пропустили і ті дві тисячі ялинок там і знищили. Не повезло йому. Потім він ще приїжджав. До нього приєдналися економічні розвідники. Їздили з ним, збирали потрібну інформацію з газет і з того, що могли побачити. Складали довідки, за які їм добре платили. Я звернув увагу, що їздять одні і ті самі люди, ніякі бізнесові справи не ведуть. Якось підозріло. Мусив звернутися в КДБ і ще написав листа у наше посольство у Франції з проханням взнати, що то за люди до нас приїжджають, з якої вони фірми. Згодом вияснилось, що то була підставна фірма.
Таких різних фірм іноземних було багато. Робити не хотіли, а цікавились тільки прибутками. До Львова їздили, до Києва. Чим же займались їхні фірми? А вони були посередниками. Французька фірма купувала в Росії нафтопродукти і продавала в Україні, а в Україні купували цукор і продавали в Росії. На кожній продажі мали по 30 відсотків з кожної сторони Заробляли багато і жили на широку ногу.

Спогади записала Кучерява Романна

Народився у 1941 році в селі Городок Рівненської області. Там жили батьки мого батька.
Мама походить з села Журавець Локачинського району. Познайомилися мої батьки на Шпанівському цукровому заводі, що знаходиться за 4 км від села Городок. Батько працював інженером. На фронт його не забрали, а залишили на заводі охороняти майно. Радянська влада надіялась, що війна скоро закінчиться. Німці не зачіпали батька. Пробували запустити завод, але їм це не вдалося. Коли радянська армія верталася, батька забрали і він загинув під Ленінградом.
Ми з мамою залишилися жити у дідовій хатині. На той час село спеціалізувалося на вирощуванні помідорів, а сусіднє село – на вирощуванні полуниці. Продукцію возили у Рівне на базар.
До заміжжя мама працювала у селі Кисилин прислугою. Вона куховарила у жінки аптекаря.

Парох парафії Серця Ісуса (собор Різдва Христового)

Казимир Носалевський був настоятелем єзуїтського костелу і мав у місті власну резиденцію. Ввійшов в історію Володимира, як добропорядний чоловік і хороший наставник для своєї пастви. Народився він 21 лютого 1871 року в Смотричу Хмельницької області у сім’ї Олександра Носалевського та Софії з дому Потоцьких. Закінчив середню школу в Кам’янець-Подільському та семінарію в Житомирі. У 1899 році прийняв духовний сан.
Після включення Кам’янець-Подільського у 1921 році до складу СРСР переїхав на територію Польщі. З 1926-1933 роки був ректором малої духовної семінарії у Володимирі-Волинському та парохом парафії Серця Ісуса (собор Різдва Христового). Був також радником та співорганізатором механічної середньої школи у Володимирі, членом повітового самоврядування та віце-президентом PMS на Волині (Польська мацежна школа).
У 1938 році став сенатором V скликання від Волинського воєводства. На початку Другої світової війни виїхав до Польщі. Помер 29 квітня 1947 року в Ломниці. Там і похований.
Будинок ксьондза Казимира Носалевського було споруджено на розі вулиць Віленської та Відок. Він мав 16 кімнат, оскільки там розміщувався ще й сиротинець, одну кухню та домову каплицю. У 1946 році в цьому будинку розмістили школу-інтернат (школа для глухонімих).

За 15 грош жителі Польщі, а саме Любліна, могли купити собі щоденну інформаційну газету "Голос Любліна". На її шпальтах доволі часто писали новини з Волині. 5 грудня 1925 року у газеті була опублікована "Хроніка Володимирська", де коротко описані актуальні новини нашого міста.
Святкування присяги Пруссії на вірність

22 числа минулого місяця у місцевій гімназії, як і у всіх інших школах, підпорядкованих Волинській піклувальній раді, відбулось святкування присяги Пруссії на вірність. Ранок розпочався з виступу директора пана Дзедзіча. Після завершення декламування всіх віршів, учні під керівництвом вчителя музики і літератури пана Сопліци заспівали кантату, складену Борисевичем і Свєжевскім.