Я народився 18 жовтня 1930 року у селі Фалемичі (Володимир-Волинський район). Мої батьки були простими селянами, тяжко працювали на землі. Була своя власна земля. В той час не було де випасати худобу, тому тримали її не багато. Сіяли жито та пшеницю. Це було важке життя. Перед створенням колгоспів були, так звані
самостійники (самостійне господарство) і кожен мусив з власного городу давати продовольчу поставку. Нікого не цікавило, що тобі самому залишилось, чи буде, що їсти. Здавай поставку і все!
Пізніше батько пішов працювати на залізну дорогу. Ми з мамою вдень в жару молотили зерно ціпом, віяли, а ввечері приходив батько з роботи, запрягав коня і возив поставку. Це було пекло, а не життя. Поставку возили до Володимира, до млина, що знаходився біля колії. Це був пункт заготівлі, куди звозили зерно.

Весілля - це найбільше українське обрядове дійство. Весілля було надзвичайно насиченим, колоритним, багатим на звичаї. Обрядів було на стільки багато, що воно могло тривати кілька днів, а то й цілий тиждень.
Тому для дівчини - весілля набувало особливого значення. Кожна наречена старалася підібрати собі красиву сукню та образ. Хай не завжди "по моді", адже часи були досить складними, подекуди навіть занадто. Та ще й на додачу радянська влада забороняла одне з головних таїнств - вінчання. За подружнє вінчання, можна було поплатитися роботою. Тому християнські пари, які за будь-яку ціну хотіли пройти цей обряд, вінчались таємно, нерідко при зачинених дверях церкви, вночі або у священиків вдома. Після проголошення незалежності в Україні давня традиція відродилася.
Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир", у рамках проекту "Володимир, яким ми його пам'ятаємо. Людські долі", зібрала кілька унікальних, весільних світлин жителів нашого міста та району.

Не має сумніву, що з окупацією Західної України у 1939 році, радянська влада "принесла" свою найбільшу цінність і "вліпила" її на головній вулиці Володимира-Волинського. Так, саме на Фарній вулиці, поблизу костелу Іоакима та Анни, вперше був поставлений пам'ятник Леніну, чий погляд був звернений в напрямку вокзалу, (і вже за сучасників цей напрямок, ототожнюється з грандіозною фразою "Чемодан-вокзал-Россия").
Доля "першого" Леніна недовга. У перші дні Другої світової війни німці знесли пам'ятник Леніну, який очевидно був поставлений у 1940 році. Нацисти знищували комуністичні пам'ятники на всіх окупованих землях. Зокрема у Луцьку в сквері, що був на місці нинішнього ЦУМу, теж відбили голову Леніну.
Про "першого" Леніна в Володимирі-Волинському було б невідомо, якби на російському сайті Eto.Retro.ru, не виставили дві фотограції понищеного "вождя" 1941 року.

1 лютого до Володимира-Волинського з лекцією “Як нам переписати історія Володимира-Волинського?, завітав історик, науковий співробітник відділу історії Української революції 1917–1921 рр. Інституту історії України НАН України, редактор порталу “Історична правда”, викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія» й автор проекту “LIKBEZ” Віталій Скальський.
Співорганізатори: адміністрація Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир», Likbez. Історичний фронт.

Публічна лекція «Як нам переписати історію нашого міста?»
Лектор: Віталій Скальський, історик
Час: 1 лютого, 12.00
Місце: Культурно-мистецький центр
Співорганізатори: Державний історико-культурний заповідник «Стародавній Володимир», Likbez. Історичний фронт
Потенційні слухачі: краєзнавці, вчителі, працівники органів місцевого самоврядування у сфері освіти та культури, журналісти, громадські активісти, слухачі «університету третього віку», усі зацікавлені в історії міста.

У війну наша сім’я жила на хуторі в Куснищах. Мали малесеньку хатинку, тільки кухонька і кімнатка. Мамині батьки збудували. Я там жила до 15 років. Одягалися бідно. Взувалися у лапті, лише в декого були черевики. Мама показали і я сама плела собі лапті. Мама парила лозу, ми обдирали лико і вже тоді плели лапті. Самі плели панчохи з вовни та коноплі. Ніхто про наркотики тоді нічого не знав.
З шести років вже вміла прясти. Короткі панчохи до колін, шкарпетки, спідниці, светри в’язали з чорної вовни, а вже хустки – з білої. На літо одяг був полотняний або ситцевий. Мама шили для нас плаття, сорочки, спідниці. А
коли я стала старшою, то сама пошила собі сіру ситцеву спідницю у складки. То було приблизно у 1947 році. Шили вручну голкою. По війні двоюрідна сестра купила швейну машинку і пошила мені блузку.

Рухаючись нестримно до ХХ століття, Володимир-Волинський розвивася, як і вся Волинь, доволі повільно. Зростало міське населення. У 1897 році в місті проживало 9883 особи. Але для більш повної реконструкції історичного обличчя міста важливим є соціальний склад міського населення. У 1897 році у Володимирі-Волинському проживало 473 дворянина, 105 представників духовенства, 52 купці, 7329 міщан, 1466 селян, 56 іноземних підданих і ін.

У 1898 році міським головою був відставний штабс-капітан Михайло Григорович Баклашов. Членами міської управи були міщанин Дем’ян Степанович Косинський і міщанин Фрументій Осипович Каркушевський, секретар – християнин Адольф Осипович Солярський.

І колись, і тепер найулюбленіше свято і дорослих і дітей – Різдво. Святкова атмосфера починалася за кілька днів. Хтось із чоловіків - тато або дідусь приносив з лісу ялинку, а мами і бабусі починали готували найсмачніші страви.
Захарова Мирослава Іванівна (1926 р.н.)
Всі дітлахи з нетерпінням чекали Різдва. У хату приносили ялинку. Ми робили ялинкові прикраси з яєчних шкаралупок – паяци. З кольорового паперу складали ланцюжки. На ялинку купували свічки. Вішали яблука, печиво, горішки. На святвечір готували 12 страв: пісний борщ з грибами, кутю, вареники з капустою, пісні голубці, оладки, оселедець, фаршировану рибу, узвар. На тарілці лежали оплатки. Ми ними ділилися, бажали один одному здоров’я. Батько завжди на стіл під скатертину клав сіно. Стільки радості було! Наступало Різдво і всі йшли до костелу на Пастерку в Торчин. Співали колядки. Батьки під ялинку завжди клали подарунки: цукерки і щось з одягу – нову сукенку, чи блузку, або й черевички. На столі були святкові страви: м'ясо, ковбаска, бігос, кльоцкі з маком, пироги, пончики, вино. У Торчині був дуже гарний костел, стояв на підвищенні. До нього вели сходинки. Поки вийдеш по них наверх, то втомишся. Внизу росли розкішні дуби і звивалася гарна річка. Взимку вона замерзала і ми каталися на ковзанах по льоду. Спускалися з горки на санках. Мені їх тато зробив. Каталися, переверталися в снігу, гралися в сніжки, галасували, що було сили. Збиралося багато дітей. Будували фортеці, гралися в хованки, ліпили снігову бабу і шукали морковку на ніс. Було весело. Багатші діти мали навіть лижі. Як приїжджав з Варшави мій брат Едик, то вчив мене кататися на ковзанах.
Певний час після війни я працювала в інтернаті. Для дітей завжди на Новий рік ставили ялинку. Директор привозив цукерки, горіхи, яблука і з цього складали подарунки. Дід Мороз і Снігурочка їх роздавали. Учням, що мали хорошу поведінку, давали кращий подарунок . І це було стимулом для інших дітей, щоб покращити свою поведінку та підтягнутися в навчанні.

Історії цих родин списані наче з книги, овіяні таємницями, що з роками обвінчалися домислами, переказами і зайвими словами. Хочеться розповісти про них, бо вони герої свого часу, вони творці нашого міста – розумні, інтелігентні і безстрашні. Ми ходимо вулицями, названими їхніми іменами, і подекуди не знаємо за, що їм така честь і шана. Тож третя частина нашої розповіді про українців, які боролися за незалежність і віддали своє життя за вільну Україну.

Коханські на повстанській стежці
Родина Коханських одна з небагатьох, яка в часи окупації виступала за самостійну Україну. У сім’ї Степана та Тетяни Коханських було троє дітей: син Іван, доньки Олена та Галина. Проживали в с. Острівок Володимир-Волинського району.
Іван Коханський на псевдо «Денис» народився 20.07.1910 року. Член ОУН з 1929 року. Повітовий провідник ОУН Володимирщини з 1936 року. Заарештований польськими поліцаями у 1936 році, як комендант УВО (Українська Визвольна Організація) та засуджений до 7 років закритої в’язниці. Ув’язнення відбував на території сучасної Польщі. Перебуваючи в жахливих умовах, захворів на туберкульоз. Восени 1939 року у наслідок захоплення німцями Польщі, українські в’язні, в тому числі і Коханський, були звільнені. Іван Коханський повернувся додому з важкою відкритою формою туберкульозу. Його друзі, не гаючи часу, відправили хворого Івана в Кричанський санаторій «Наш дім». У Кринці (нині курортне місце в Новосондецького повіту Малопольського воєводства) він і помер від туберкульозу. Там же і похований.

Це було так давно, що пам'ять замело снігами часу. Жорстокі та підступні вороги взяли місто Володимир в облогу. Сміливо боронилися воїни, мужньо зносили голод і спрагу жінки та діти. У цей важкий час до князя прийшов дивний чоловік. Його очі були кольору грозового неба, а волосся біле, як перший сніг.
- Вітаю тебе, князю, - прямо дивлячись у вічі правителю, сказав чоловік.
- Чого тобі? Кажи швидше, я поспішаю!
Князь був змучений, його одяг був просякнутий потом і кров'ю.
- Я хочу подарувати тобі трон, - сказав невідомий.
- Для чого він мені, чоловіче? Хіба ти не бачиш, що коїться навколо? Нам потрібні мечі та стріли і руки, які б ними боронилися. Тож якщо ти не коваль і не воїн, то краще йди геть і не заважай!
- Не поспішай, князю, відмовлятися від мого дарунку. Доки ти сидітимеш на цьому троні, на твоїх землях пануватиме мир і добробут, а жоден тать не зможе перетнути кордонів твоєї землі. Але сам я не зможу впоратись, я потребую помічників.
- А я потребую воїнів на стінах, - відрізав князь, - тому жодного з них я тобі дати не можу. Навіть жінки допомагають у бою.
- О ні, князю, ті, хто мені потрібні, не стоять на валах. Накажи привести дітей, кращих помічників мені й не треба.