Народився я у селі Гусаків колишньої Дрогобицьклої, а нині Львівської області. Тато працював водієм, мама була домогосподаркою. Один брат став столяром, другий – фінансистом, сестри обрали також інший фах.
На лікаря в родині вивчився я один і не пошкодував про це жодного разу. В родині Галунів були священики. Мій дядько Анатолій мав парафію в сусідньому селі Буяновичі і ми всі ходили до церкви на молитви.
Після війни батькам довелося покинути село і перебратися в місто Львів, де я закінчив середню школу. Жили ми в помешканні, вікна якого виходили на будівлю медичного інституту і я майже щодня спостерігав за життям сусідів. Було цікаво. Вирішив поступати в медінститут, але з першого разу не поступив, бо не мав 2-х років стажу. Тоді так було - не мав стажу, не міг стати студентом. То я два роки пропрацював на фармацевтичному заводі і таки поступив в медінститут.
Після закінчення навчання, направлення на роботу отримав в м. Млинів Рівненської області. Добиралися на роботу разом з однокурсником, бо він отримав направлення на Волинь в м. Луцьк. Мій товариш запропонував піти з ним, а вже потім добиратись до свого Млинова. Я погодився. Ми знайшли обласний відділ охорони здоров’я, постукали в двері. Начальник нас вислухав, хто куди має направлення, а тоді зателефонував Володимир-Волинському
головному лікареві Радченку Івану Федоровичу, що знайшов йому молодого лікаря. Через якийсь час біля воріт зупинилася машина «Москвич», щоб забрати мене у Володимир-Волинський. Це був головний лікар Іван Федорович Радченко, який завіз мене в м. Устилуг в лікарню.
На той час лікарня нагадувала не тублікарню для легенево-хворих, а хоспіс. Працював я там лікарем фтизіатром 8 місяців, а потім мене перевели у терапевтичне відділення Володимир-Волинської лікарні, яке знаходилось в
приміщенні, де зараз пологовий будинок. Керівником відділення була Лістратова Катерина, потім її замінила Шевчук Марія. Це були фахівці своєї справи. Ще працював на півставки рентгенологом, а стажувався і вчився в
онкодиспансері в Луцьку, бо там була така апаратура, як і в нас у Володимирі-Волинському.
Тут же у відділенні познайомився з своєю майбутньою дружиною Марійкою, яка працювала медсестрою. Ми побралися і згодом у нас народилася донечка Катерина, пізніше синочок – Дмитрик. Всі домашні клопоти брала на свої плечі дружина, бо я завжди їздив у відрядження на навчання з рентгенології у Запоріжжя, Київ, Львів, Ленінград. Були такі випадки, що й по півроку не бував вдома, коли ж приїжджав, то діти мене не впізнавали і
тулилися до мами. Горджуся своїми дітьми, онуками. Дочка також медик, працює заввідділом у станції переливання крові, син – головний інспектор на «БРВ», старший внук працює у податковій інспекції, дві внучки ще навчаються в школі.
Але повернемося до лікарні. На той час лікарня мала три рентген-апарати, ще один у тубдиспансері, який знаходився за валами городища, де була колись тюрма. Діагностували різні захворювання і оглядали усі органи, як кажуть, з ніг до голови. За допомогою контрастних речовин виявляли пухлини, поліпи, виразки.
Траплялися випадки, а особливо, коли хворіли діти, то лікаря могли підняти вночі з ліжка, щоб зробити обстеження. Рентгенолог мав знати всі симптоми захворювань. До речі, треба зазначити, що зараз онкозахворювання помолодшали, збільшилася кількість хворих на туберкульоз, з’явилися ВІЛ-інфекції.
Коли я тільки починав працювати, то більше діагностували серцево-судинні захворювання, шлунково-кишкові інфекції, запалення легень – сезонно, а онкохвороби і туберкульоз займали п’яті місця. Тоді хворіли старші люди, а зараз навпаки - молоді люди. Колись, як виявляли туберкульоз з відкритою формою, то примушували лікуватися, приходилось забирати хворого навіть з міліцією, щоб не розносив хворобу серед здорових, а зараз ситуація зовсім інша. Крім лікування хіміопрепаратами, найголовніше було харчування, яке було у рази калорійнішим, ніж в інших відділеннях. Чогось держава зараз послабила вплив на лікування таких хворих.
Випадки з лікарської практики чи не щодня: то з аварії когось привезуть, то дитя з переломом, чи з запаленням легень. Недавно діагностували аневризми аорт у жінки і чоловіка з району. Дякуючи моїм колегам, вони спрацювали оперативно, хворих завезли у Львів вчасно на операції і їх там врятували.
Зі свого 50-річного стажу 20 років пропрацював завідувачем відділення. Всяко було, всього побачив: хтось виходив з рентгенкабінету з посмішкою, а комусь рекомендували звертатись до інших лікарів. У нас хороший колектив. Тут працюють завідувач відділенням - Володимир Качинський, лікар Просов Ігор та ще семеро лаборантів, які чергують цілодобово. У нас є флюрограф для профілактичних оглядів, новий цифрово-діагностичний апарат, ще працює «РУМ-20», так що техніки вистачає. Хотілося б, щоб молодь йшла працювати
до нас, бо бракує спеціалістів.
Мені вже скоро 80 літ, але я ніколи не жалівся, не нарікав на життя. Часто моя прямолінійність не подобалася іншим, а бувало, що й руйнувала кар’єру. Ще в радянські часи я відмовився від комуністичної партії, й зараз не належу до жодної. Ми весь час говоримо про роботу, але є ще й відпочинок. Люблю рибалку. Не уявляю собі відпочинку без рибалки. Їздимо з друзями на наші Лугу, Буг, озера Пульмо, Люцимер і, звичайно, Світязь. Колись піймав на озері Лісному білого амура, вагою 9 кг. Недавно ледве витяг коропа зі ставка в Русові.
Також люблю збирати гриби. Колись поблизу Кладнева знайшов десь біля 200 штук білих грибів, розклав їх на траві і тішився ними, як мала дитина.
Отаке моє життя, аби здоров’я, ще продовжую ходити на роботу. Нещодавно до дня міста нагороджений відзнакою міської ради «За заслуги перед містом Володимиром-Волинським». Це стало для мене несподіванкою, я й не знав, якби колеги не сказали. 54 роки я вже пропрацював на лікарській ниві і ніколи
не шкодував, що вибрав спеціальність лікаря.
Спогади записала Кучерява Р.І.
На лікаря в родині вивчився я один і не пошкодував про це жодного разу. В родині Галунів були священики. Мій дядько Анатолій мав парафію в сусідньому селі Буяновичі і ми всі ходили до церкви на молитви.
Після війни батькам довелося покинути село і перебратися в місто Львів, де я закінчив середню школу. Жили ми в помешканні, вікна якого виходили на будівлю медичного інституту і я майже щодня спостерігав за життям сусідів. Було цікаво. Вирішив поступати в медінститут, але з першого разу не поступив, бо не мав 2-х років стажу. Тоді так було - не мав стажу, не міг стати студентом. То я два роки пропрацював на фармацевтичному заводі і таки поступив в медінститут.
Після закінчення навчання, направлення на роботу отримав в м. Млинів Рівненської області. Добиралися на роботу разом з однокурсником, бо він отримав направлення на Волинь в м. Луцьк. Мій товариш запропонував піти з ним, а вже потім добиратись до свого Млинова. Я погодився. Ми знайшли обласний відділ охорони здоров’я, постукали в двері. Начальник нас вислухав, хто куди має направлення, а тоді зателефонував Володимир-Волинському
головному лікареві Радченку Івану Федоровичу, що знайшов йому молодого лікаря. Через якийсь час біля воріт зупинилася машина «Москвич», щоб забрати мене у Володимир-Волинський. Це був головний лікар Іван Федорович Радченко, який завіз мене в м. Устилуг в лікарню.
На той час лікарня нагадувала не тублікарню для легенево-хворих, а хоспіс. Працював я там лікарем фтизіатром 8 місяців, а потім мене перевели у терапевтичне відділення Володимир-Волинської лікарні, яке знаходилось в
приміщенні, де зараз пологовий будинок. Керівником відділення була Лістратова Катерина, потім її замінила Шевчук Марія. Це були фахівці своєї справи. Ще працював на півставки рентгенологом, а стажувався і вчився в
онкодиспансері в Луцьку, бо там була така апаратура, як і в нас у Володимирі-Волинському.
Тут же у відділенні познайомився з своєю майбутньою дружиною Марійкою, яка працювала медсестрою. Ми побралися і згодом у нас народилася донечка Катерина, пізніше синочок – Дмитрик. Всі домашні клопоти брала на свої плечі дружина, бо я завжди їздив у відрядження на навчання з рентгенології у Запоріжжя, Київ, Львів, Ленінград. Були такі випадки, що й по півроку не бував вдома, коли ж приїжджав, то діти мене не впізнавали і
тулилися до мами. Горджуся своїми дітьми, онуками. Дочка також медик, працює заввідділом у станції переливання крові, син – головний інспектор на «БРВ», старший внук працює у податковій інспекції, дві внучки ще навчаються в школі.
Але повернемося до лікарні. На той час лікарня мала три рентген-апарати, ще один у тубдиспансері, який знаходився за валами городища, де була колись тюрма. Діагностували різні захворювання і оглядали усі органи, як кажуть, з ніг до голови. За допомогою контрастних речовин виявляли пухлини, поліпи, виразки.
Траплялися випадки, а особливо, коли хворіли діти, то лікаря могли підняти вночі з ліжка, щоб зробити обстеження. Рентгенолог мав знати всі симптоми захворювань. До речі, треба зазначити, що зараз онкозахворювання помолодшали, збільшилася кількість хворих на туберкульоз, з’явилися ВІЛ-інфекції.
Коли я тільки починав працювати, то більше діагностували серцево-судинні захворювання, шлунково-кишкові інфекції, запалення легень – сезонно, а онкохвороби і туберкульоз займали п’яті місця. Тоді хворіли старші люди, а зараз навпаки - молоді люди. Колись, як виявляли туберкульоз з відкритою формою, то примушували лікуватися, приходилось забирати хворого навіть з міліцією, щоб не розносив хворобу серед здорових, а зараз ситуація зовсім інша. Крім лікування хіміопрепаратами, найголовніше було харчування, яке було у рази калорійнішим, ніж в інших відділеннях. Чогось держава зараз послабила вплив на лікування таких хворих.
Випадки з лікарської практики чи не щодня: то з аварії когось привезуть, то дитя з переломом, чи з запаленням легень. Недавно діагностували аневризми аорт у жінки і чоловіка з району. Дякуючи моїм колегам, вони спрацювали оперативно, хворих завезли у Львів вчасно на операції і їх там врятували.
Зі свого 50-річного стажу 20 років пропрацював завідувачем відділення. Всяко було, всього побачив: хтось виходив з рентгенкабінету з посмішкою, а комусь рекомендували звертатись до інших лікарів. У нас хороший колектив. Тут працюють завідувач відділенням - Володимир Качинський, лікар Просов Ігор та ще семеро лаборантів, які чергують цілодобово. У нас є флюрограф для профілактичних оглядів, новий цифрово-діагностичний апарат, ще працює «РУМ-20», так що техніки вистачає. Хотілося б, щоб молодь йшла працювати
до нас, бо бракує спеціалістів.
Мені вже скоро 80 літ, але я ніколи не жалівся, не нарікав на життя. Часто моя прямолінійність не подобалася іншим, а бувало, що й руйнувала кар’єру. Ще в радянські часи я відмовився від комуністичної партії, й зараз не належу до жодної. Ми весь час говоримо про роботу, але є ще й відпочинок. Люблю рибалку. Не уявляю собі відпочинку без рибалки. Їздимо з друзями на наші Лугу, Буг, озера Пульмо, Люцимер і, звичайно, Світязь. Колись піймав на озері Лісному білого амура, вагою 9 кг. Недавно ледве витяг коропа зі ставка в Русові.
Також люблю збирати гриби. Колись поблизу Кладнева знайшов десь біля 200 штук білих грибів, розклав їх на траві і тішився ними, як мала дитина.
Отаке моє життя, аби здоров’я, ще продовжую ходити на роботу. Нещодавно до дня міста нагороджений відзнакою міської ради «За заслуги перед містом Володимиром-Волинським». Це стало для мене несподіванкою, я й не знав, якби колеги не сказали. 54 роки я вже пропрацював на лікарській ниві і ніколи
не шкодував, що вибрав спеціальність лікаря.
Спогади записала Кучерява Р.І.
