dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 130
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 22-07-2022, 10:25
22-07-2022, 10:25

Солодуха-Лисюк Антоніна Володимирівна

Категорія: Публікації

Спогад Лиходіда

В книгу «Володимир, яким ми його пам’ятаємо», я хочу написати про людей, які в воєнні роки були дотичні до нашого міста. А саме, привідкрити завісу щодо двох людей, які перебували у володимир-волинському концтаборі для полонених радянських офіцерів, командирів і політпрацівників «Офлаг - ХІІ», пізніше цей табір був названий «Шталаг» - «Норд-365». Гітлерівці його створили на північно-східній околиці Володимира. А в західній околиці з боку Устилузької вулиці був «філіал» табору, називали його панцерним. Тут перебували рядовий і сержантський склад радянських військовополонених.
По архівних даних у таборі «Офлаг № 365 «Норд» одночасно перебувало від 4 до 8 тисяч полонених, а через сам табір пройшло 42 тисячі чоловік. Померло з голоду, холоду, хвороб, розстріляно близько 25 тисяч, а по даним, які написані на пам’ятникові – 56 тисяч радянських військовополонених. Щоденно вмирало 15-30 чоловік. З їжі в основному була бруква, жом, 100 г хліба-ерзацу, пів літри баланди-кави.
Багато володимирчан допомагало полоненим. Коли солдати йшли вулицями міста після роботи, їм кидали хліб, картоплю, кашу. Тут у таборі перебував радянський генерал Дмитро Карбишев. Згодом він був переведений в Майданек, Освенцім. А мученицьку смерть знайшов у німецькому таборі Маутхаузені. Переживаючи нелюдські умови перебування в таборі, знаходилися й такі, які змогли втекти, роблячи підкопи. Одних ловили і вертали назад, катували, розстрілювали, а були такі, яким повезло і вони рятувалися. В таборі в’язні були не на постійній основі, їх переміщали в інші табори.
У мене зберігся спогад, який був написаний військовополоненим для Ярослава Царука про свої поневіряння у таборі. Комплектуючи напрацювання Царука Я.В., серед різноманітних листів, паперів, рукописів я натрапила на ось такий лист від колишнього військовополоненого Червоної Армії: «З 28 на 29 серпня 1942 року наша військова частина, в якій я був на фронті потрапила в оточення в степах Ростовських, Кальміуських за річкою Дон. А 29 серпня вранці, багато наших солдат, в тому числі і я потрапили в полон до німців. З лагеря, де ми тимчасово перебували з міста Таганрог, нас погрузили в товарняк і везли по залізниці до станції Ясинувата, Шепетівка. Наступна станція Володимир-Волинський. Так я потрапив у концтабір. Нас везли біля двох діб, їсти і пити не давали. В місті Таганрог нас охороняли наші російські поліцаї, ми їх так називали. І в потягу конвоїрами теж були російські поліцаї. Не знаю, чи то були власовці, чи донські козаки. Потяг з полоненими був зупинений біля самих воріт табору – колишніх військових казарм. Залізниця проходила біля казарм через дорогу з бруківки в тупик. Нас полонених висадили в таборі, дали нам баланди з картоплі в лушпайках без солі. На другий день нас повели в приміщення схоже на баню. Там не те, що треба було митися, а треба було наше вдягання прожарити від вошей.
Потім нас вивели на площу (там був великий плац) і німець через перекладача, передав нам про порядок, який є у таборі. Щоб ми виконували правила, хто буде їх порушувати, той буде розстріляний.
Кормили нас баландою з моркви, брукви, картоплі один раз в день, а ввечері – кусочок хліба. Кухня була навпроти воріт, але далеко. Нас водили на різні роботи. Дорога, по якій нас вели була, здається, з бруківки. Коли одного разу нас вели на роботу, попереду їхала підвода, везла цукрові буряки, то ми кинулися на ту підводу, хапали буряки, то нам дісталося прикладами по спинах, головах. На роботу нас водили багато разів (я вже не пам’ятаю, яку роботу виконував), щось перебирали, аж поки в таборі не спалахнув тиф, від якого багато полонених померло. Я також захворів тифом, але залишився живим, був без свідомості, марив, напевне була висока температура. Коли я трохи почав рухатися, то мене заставили носити каски (вони були туалетом). Бувало вранці прокинешся і дивишся - зліва і справа лежать мертві. Їх вивозили полонені на двохколісній тачці. На тачку клали, як дрова і вивозили в ями, які були за 500-600 м праворуч від табору. Цим всім процесом керував німець в окулярах, ніби він був лікарем, до хворих він взагалі не підходив, мав таку довжелезну палку, то хіба нею доторкався, щоб перевірити, чи жива людина. Після того, як минула хвороба, це було всередині грудня 1942 року, тих хто вижив перевели в другі казарми ліворуч від дороги, яка розділяла казарми (це вулиця Ковельська, яка розділяє казарми). Там були двох’ярусні нари з дощок і ми спали на голих дошках. Вже було холодно, вікна побиті, без скла, через них сніг залітав всередину. То ми збиралися по трьох, щоб зігрітися, лягали і вкривалися шинелями, поки синці на клубах не запечуть, бо були худі, як скелети. А ще нас забирали в таке приміщення, де полонені сиділи, лежали, там не було де ногою стати, так ми грілися один від одного.
Тут нас теж охороняли російські поліцаї, бо ми ще трохи з ними говорили. Були в таборі чутки, що десь з кухні був зроблений підкоп і частина в’язнів втекла, скільки втекло не знаю. Казали, що їх половили. А в березні 1943 року нас погрузили в потяг і через Польщу повезли в Німеччину.
З привітом, Лиходід Андрій Андрійович, 18 квітня 2007 рік».
Ось такий лист-спогад зберігся до сьогоднішніх днів, хоч і писаний він ще не так давно у 2007 році Лиходідом А.А., який в певний час був одним із тих тисяч бранців табору «Норд -365». Слава Богу, вижив у цьому горнилі війни і прожив по війні ще багато років. Проживав у місті Луцьку.


Дорога до батька

Час невпинно пливе і відходять у Вічність люди з якими зводила доля в певні часи. А з часом кане в небуття і ця історія, якщо її не написати. Тому я хочу поділитися на сторінках нашої книги спогадів про людей, які хоч і не проживали у нашому місті, але серцем і душею відчували зв’язок із нашим древнім Володимиром, приїжджали до нього, міцно тримали цю ниточку пам’яті свого власного життя, пов’язаного з нашим краєм, підтримували десяток років зв’язок безпосередньо з його мешканцями. А разом з тим не забути, а залишити в пам’яті для нащадків ще одне ім’я людини, життя якої обірвалося в грізні роки Другої світової війни.
2002 рік. Потяг Київ-Львів прибув на станцію Володимир-Волинський. Третя година ночі. На станції метушня. Люди швидко розтікаються в різні кінці міста. Потяг пішов, а на пероні залишилася самотня постать старенької жінки. Їй нікуди було поспішати, її ніхто не чекав. На вокзалі діждалася ранку і лише коли розвиднілося, рушила в дорогу. Її шлях проліг на другий кінець міста. Ця жінка приїхала до свого батька. Не вперше вона долала цю далеку відстань на зустріч з батьком-в’язнем, який стоїть у граніті на меморіалі «Жертвам фашизму», ген там за містом, де скорботна мати низько схилила голову за тими, хто мученицьку смерть дістав у концентраційному таборі військовополонених.
Якраз була Провідна неділя. Погода стояла тепла, сонячна. Разом з чоловіком вирішили іти на могилки. В центр міста іти на автобус (четвірка ще тоді не ходила) щоб у тисняві доїхати, не було сенсу, і ми вирішили йти пішки. Дійшовши до меморіалу «Жертвам фашизму», побачила літню жінку, вона щось виймала з сумок. Поряд стояв візок «кравчучка». Я тоді ще подумала: «Що ця жінка тут робить, обставившись сумками?» Але порівнявшись з нею почула: «Підійдіть сюди». Ми підійшли і незнайома жінка почала розповідь…
Надія Павлівна Кузнєцова (дівоче прізвище Калініченко) приїхала з Полтавщини, з міста Лубни, відвідати могилу, хоча б символічну, свого батька. Тепер після довгих багатолітніх пошуків, вона знає місце поховання свого батька Павла Дмитровича Калініченка, 1900 року народження, який до війни працював бухгалтером ефіро-масляної фабрики у Березоточі Лубенського району Полтавської області (вона й нині там є, відома в Україні своєю продукцією).

Солодуха-Лисюк Антоніна Володимирівна


22 червня 1941 року війна чорним крилом увірвалося в оселю Калініченків, де підростало трійко діток, а Надя була найстарша. Найменшій Раї лише два роки, а брату Віктору – шість.
У перший день війни провели батька на війну. Вона добре пам’ятає той день, коли батько міцно обійняв і поцілував усіх. Його прощальне: «Чекайте», - звучало в пам’яті ще довгі роки. А потім надійшла звістка, що пропав безвісти, але все ж таки це не була «похоронка». Сім’я з великою надією чекала на його повернення. Чекання тривало довгих 56 років, доки одного разу, з Луцька (туди навіть ніколи не зверталися) прийшла вісточка, що відкрила завісу невідомості. Це було у 1997 році. Вістку про загибель батька, начальника ОСВ стрілецької дивізії, надіслали з Волинської обласної організації «Пошук». Батько Надії Павлівни загинув у концентраційному таборі «Норд-365- Офлаг». У карточці записано: «Прибув 15.10.41 р. із табору № ІІІ м. Кременчука. Помер 21.04.42 р. Місце захоронення не вказано. Дані взяті з архіву». Як згадувала колись при зустрічі пані Надія, все життя вона на матір мала зло, бо матір знала (хтось переказував), що їхній батько в Кременчуці, але матір не поїхала туди, щоб забрати батька. Німці дозволяли рідним забирати своїх чоловіків, синів, якщо це підтверджувалося документально. А чому мати не забрала батька, Надія Павлівна не знала. Тоді коли ми познайомилися, Надії Павлівні було 75 років. Не кожен у такі роки відважиться вирушати в далеку дорогу. Але ще і до нашого знайомства вона приїжджала сюди в попередні роки. Першого разу, коли приїжджала, звернулася в ветеранську організацію, звідти направили людину, щоб показала, де той меморіал. А там зустріла добру жінку Марію, яка доглядала за меморіалом і вона забрала Надію Павлівну до себе. Після того, коли приїздила, йшла до Марії і там вже чекала на потяг.
Чому вона покликала мене з чоловіком, а потім інших перехожих до себе? А тому, щоб за традицією, по-людськи пом’янути свого батька і всіх тих замучених військовополонених. Усім вона наливала поминальну чарку, запрошувала скуштувати паски, крашанки, цукерки. Ось таке було у мене знайомство з цією жінкою.
На наступний рік була її четверта поїздка, після поминання біля пам’ятника-меморіалу, я її забрала до себе, а на наступний день ми пішли у редакцію газети «Слово правди», де організували зустріч з автором книги «Норд-365-Офлаг бореться» місцевим літератором, ветераном освіти Андрієм Власовичем Кондратюком. Надія Кузнєцова мала таку книгу, її привіз молодший син Юрій, на той час викладач Хмельницької Академії прикордонних військ. Він натрапив на неї у книгарні Луцька, звідки родом дружина. Надія Павлівна уважно вчитувалася в кожен рядок тієї праці, щоб краще уявити в яких умовах обірвалося життя дорогої її людини. Востаннє старша дочка бачила батька 14-річною і добре його пам’ятала.

Солодуха-Лисюк Антоніна Володимирівна


Дякувала тоді Надія Павлівна Андрію Власовичу за клопітку працю, бо 30 літ збирав він матеріали для книги. Нині інформація полонених радянських офіцерів цікавить музей Другої Світової війни в Києві і товариство «Пошук», які планують створити відповідні музейні експозиції.
Не легко було сприймати Надії Павлівні те, що розповідав А.С. Кондратюк. Нелюдські умови життя в таборі призводили до жахливих вчинків. Ще болісніше усвідомлювати, що це могло мати відношення до її батька. Боліло їй тоді, що ніякого напису не має на меморіалі. От так стоять собі пам’ятники «в’язень» і «скорботна мати», а що там і до чого – невідомо. На часі тепер подумати про стелу при в’їзді в місто з вказівником, і на самому меморіалі зробити ремонт.
Надія Павлівна більш не приїжджала, стан здоров’я їй не дозволив, але була вдячна всім добрим людям, хто не залишився не байдужим до простої жінки.


І досі в вухах стукіт дерев’яних колодок

Моя подруга Лідія Рубан в певний час жила на квартирі по вулиці Павлова. Господинею великої земельної території та старенького великого будинку була Галина Філатова. За фахом вона була медсестра і багато років працювала в пологовому будинку. Я багато разів приходила до своєї подруги і там мала змогу познайомитися з пані Галиною, людиною цікавої долі, яка пережила війну в окупованому Володимирі.

Солодуха-Лисюк Антоніна Володимирівна


Жила у післявоєнному місті, відбудовувала його, жила його болями, прикрощами і разом з тим раділа і бачила, як встає із руїн місто.
Кожна людина бережно тримає у пам’яті спогади, особливі моменти із життя. Її розповіді полонили мене, а записки із спогадів мають шанс надрукуватися сьогодні, бо спогади цікаві. До дрібниць вона пам’ятала імена своїх однолітків, прізвища сусідів, колишніх квартирантів, навіть тих військовополонених з якими була знайома. Пані Галини Філатової вже не має, з десяток літ тому вона відійшла у Вічність. Але сьогодні на сторінках книги вона заговорить спогадами про воєнне лихоліття:
«Перед Другою світовою війною у Володимирі дружно жили українці, поляки й євреї. По-сусідськи з родиною М’ясковських (дівоче прізвище Галини Філатової) жив хлопчик-єврей Сьома Опен. Він ходив в у єврейську школу, а Галина у червону, що була поряд на вулиці Городельській (Драгоманова) з польською мовою викладання. Коли після смерті маршалка Юзефа Пілсудського до влади у Польщі прийшов Ридзи-Смігли, почалася міжетнічна ворожнеча. За дружбу з Сьомкою Опеном діти Галину прозвали «жидовська сьостра».
Вдосвіта 22 червня 1941 року над містом летіли бомбардувальники. На квартирі у М’ясковських проживав радянський офіцер на прізвище Двавошвілі. Батько розбудив його: «Васілій, вставайте, війна». Він повернувся на другий бік і каже: «У нас было партсобрание, Сталин знает и я знаю, что никакой войни не будет – заключен мирный договор». Лише коли розірвався біля хати снаряд і всі шибки повилітали, тільки тоді він схопився і побіг у частину.
Потім прийшов, сказав, що фашисти віроломно напали на Радянський Союз. Зібрав всю партійну літературу й сказав закопати, щоб не попала ворогу. Мама Галини ще поставила на стіл обід – його улюблений червоний борщ і вареники з сиром. Але вже квартиранту було не до обіду. Встав з-за столу, подякував, попрощався і пішов. Говорили, що загинув тут поблизу Володимира, як і десятки його побратимів.
Якось батько Галини разом із сусідом вирішили піти до родичів на вулицю Гноїнську (Генерала Шухевича). За якийсь час і Галина побігла туди. Але сусіди сказали, що їх обох затримали фашисти, бо перевіряючи паспорти, й побачивши там зірочку, визнали батька з сусідом комуністами. Галина бігла і лементувала. Це побачив якийсь німець, котрий роздягнувшись до пояса, мився біля колонки. Зупинив дівчину і спитав чого вона кричить. Він швидко вдягнувся і разом з Галиною побіг до залізниці, а там побачили, як батько Галини під вербою хреститься, поряд сусід і якийсь фріц із закоченими рукавами, сидить на мотоциклі і хоче в них вистрілити. «Тату, таточку», - закричала Галина. Німець, який біг разом з нею, пояснив мотоциклісту, що то ніякий не комуніст, а місцевий житель. Обох чоловіків відпустили, а німець-рятівник довів їх до самого дому, порадивши не виходити поки пройде каральний загін СС.
Фронт рухався на Схід. Червона армія відступала, а в місті почалося нове життя. Усіх євреїв позганяли в гетто, наказали попришивати жовті латки на одяг і водили під конвоєм на роботу. Часто пробирався крізь колючий дріт і приходив до М’ясковських Сьомик Опен. Поїсть, помиється, іноді заночує. А в той злощасний день він повернувся у гетто до своїх рідних. На чолі з рабином євреїв їх вивезли в П’ятидні і розстріляли.
У місті було два табори для військовополонених. Офіцерський – справа від церкви святого Юрія Переможця у царських казармах. А другий – солдатський по вулиці Устилузькій і прилеглій до неї території.
Офіцерам дозволялися передачі, тому духовенство оголошувало на проповідях про збір харчів. Солдати ж гинули, як мухи. З офіцерського у солдатський табір відправляли час від часу похоронну команду. Одні запрягалися в тачанку, інші підпихали її ззаду. Були виснажені, худі, у обрізаних до колін шинелях, бо тими обрізками обмотували ноги, бо не мали взуття, а ходили в дерев’яних колодках. Стукіт від тих колодок по кам’яній дорозі довго стояв у вухах пані Галини. На зворотному шляху люди кидали полоненим у тачки часник, цибулю (від цинги), картоплю. Бувало навіть німецькі конвоїри кликали біля дворів: «Рус! Рус!» - заохочуючи підгодовувати в’язнів. А полонені намагалися непомітно передавати записки з адресами рідних. Бувало, якщо місцевість окупована, то приїздили їхні родичі, просили по селах продукти, вимінювали на якісь речі і таким чином підгодовували своїх близьких.
В офіцерському таборі, як згадувала пані Галина були Листопадський з Хмельницької області, лікар військового шпиталю з Києва Голімб’євський, Хайлюк… Володимирчани носили їжу і до табору. Були конвоїри, які дозволяли перекидати їжу, а інші – навпаки, стріляли в повітря, попереджаючи, щоб не підходили до колючого дроту. Проте Галинку в’язні вже добре знали, коли вона підходила, хлопці з-за дроту гукали: «Листопадский, твоя косатая идёт!» У Галини були довгі гарні коси. Вже по війні Філатови отримали листівку від Голімб’євського, який крім володимирського концтабору зазнав ще таборів в Німеччині та сталінських таборів. На листівці писав: «Вітаю з Жовтневими святами. Дякую, завдяки вам я залишився живим».
За громадським порядком у місті стежила німецька жандармерія, українська поліція і польська поліція. Якщо німцям треба продукти, вони брали з собою польську поліцію із червоно-білим прапором їхали на українські села. Люди тікали, рятувалися в містах. Наступного разу їхали з українською поліцією під синьо-жовтими прапорами в польські села. Міжнаціональна ворожнеча тільки посилювалася і переходила у криваві бійні, конфлікти між польським і українським народами.
В одну з літніх неділь, вдосвіта, почали звозити людей, незалежно від віку, в обгороджені казарми на Ковельській. Пішли чутки, що після євреїв смерть готували і українцям, десь на Білій Глині (урочище). Люди в паніці плакали, хоч було присутнє духовенство, яке заспокоювало. Гебітскомісар, який прийшов із своєю фрау і здоровенною собакою на повідку через перекладача скомандував: «Направо – молоді люди, наліво – старі і діти, усі непрацездатні». Молодь загнали у телячі вагони біля церкви. Галина попросилася в туалет і сховалася, потім на колінах повзла, аж до самого дому на вулицю Павлова. А маму з молодшим братом відпустили, як непрацездатних.
Влітку 1944 року місто звільнили від фашистів. Розпочалася масова мобілізація на фронт. Багато однолітків 1927-28-х років народження потрапили до Саратова. Там від холоду і голоду загинув родич із Підгаєць Сашко Янчук».
Саме більше радянська, сталінська система боялася західняків. Тому забирала 16-17 річних юнаків до армії, відправляла у Саратовські військові табори, де замордувала холодом і голодом тисячі волинян, хлопців з західного регіону, бачачи в кожній людині бандерівця, людей для комуністичної системи неблагонадійних, «ворогів народу». Таким чином знищувався цвіт української нації.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Серпень 2022 (3)
Липень 2022 (3)
Червень 2022 (2)
Травень 2022 (5)
Лютий 2022 (3)
Січень 2022 (3)
^