Ваврисевич Микола Михайлович. Частина шоста

Війна 1941 року і окупація
Володимир-Волинський знаходиться в 12 км від річки Західний Буг, що став кордоном між фашистською Нічеччиною і Радянським Союзом. Після договору про ненапад на протязі 10 років, раптом мирний сон нашого міста, на світанку 22 червня 1941 року, порушили свисти снарядів фашистської артилерії, що стріляла по місту з-за Буга, аж запалила єврейські квартали біля замочку і собору.
Дарма німецький комуніст Ганс К., за пару годин до вибуху війни переправившись через Буг, попереджав нашу пограничну заставу і командування про намір гітлерівців порушити договір і напасти на СРСР. Наше командування і Сталін не повірили цьому. Побачивши вибухи снарядів над річкою, через те, що наша хата
знаходиться на горі (високій) і може бути обстріляна ворогом, я скомандував своїй сім’ї лишити хату і пересидіти обстріл міста в льохові серед картопляного зілля на нашій леваді, щоб бачити, як буде горіти наша хата. Сусідка Ольга Поліщукова, побачивши, що ми втікли в льох, прибігла з двома своїми дітьми до нас, а квартирант кравець-єврей прибіг також до нас з дружиною і старою матір’ю. Сидимо отак в льосі і розмовляємо про несподівану війну, виглядаю з льоху і бачу нашого бійця з рушницею, питаю: «Що товаришу, життя надокучило? Та ж у місті вже фашисти». Питає: «А, що мені робити?» Кажу: «Йди до нас». Він послухав, я ще заставив його зняти шинель і викинути гвинтівку та й вдіти моє пальто і кепку. Він поліз до нас в льох. Я виглянув з льоху, і на тому місці де стояв наш боєць я побачив двох гітлерівців з автоматами, гранатами на
поясі і біноклями. Вони очевидно шукали того бійця. Боячись, щоб вони не кинули в наш льох гранату, я вийшов, підніс в гору каліку-руку й мовив по-німецьки: «Гер, я каліка, дозвольте мені піти додому». Вони дозволили.
Вийшов я з льоху, за мною дружина і сини. За нами вилізла вдова-сусідка з двома дітьми і боєць у моєму пальто і кепці, ніби чоловік вдови сусідки. Гітлерівці аж рот розкрили від здивування, а тут виліз ще кравець з жінкою,
дитиною дівчинкою і своєю матір’ю. Вони кинулися до кравця: «Ти юден? Де ти живеш?» Та й пішли за ним до його помешкання, убогого, навіть меблів не має, меблів жодних, лише швейна машинка. Погукали на нього та й пішли від бідолахи далі. Так урятував я нашого бійця Войтовича від смерті. Послав я сина по своє пальто до сусідки, а вона саме частувала того бійця й своїх дітей сніданком.
Фронт війни віддалився на схід, далеко від нашого міста. З’явилась окупаційна влада: гебітскомісар, арбайтсамт, українська поліція. Списали населення міста і почали видавати хліб, змішений з отрубами, по картках. Відкрили механічну школу, де я вчителював перед війною. Арбайтсамт викликав мене і наказав вчити в ній українську мову. Сини мої продовжували в ній навчання. Полонених наших бійців щодня ганяли через місто з одних казарм в другі для харчування такого, як в Березі Картузькій. Я пробував полоненим давати хліб, але конвойний відігнав мене багнетом; тоді я клав на шосі за рогом вулиці буханки хліба, а полонені кидались до них. То було страшне видовище.
Коли фронт війни відсунувся далеко від нас, моїй дружині закортіло піти з старшим сином до Городла, відвідати мою маму й нашу залишену хату. Вони щасливо перейшли вбрід у знаному місці річку Буг та й були вже поблизу
нашої хати, як раптом зустрів їх німець Тофіль – худий, невеликого росту, без жодної зброї й повів їх до комендатури для вияснення особистостей. Міша зрозумів, що це небезпечно, та й скомандував: «Тікай, мамо, до
нашої хати, а я тікатиму назад, в іншу сторону». Вони так і зробили. Німець лишив дружину, а погнався за Мішою. Міша був більшого зросту і сильніший від нього, він перескочив через стіну, без даху і опинився в невеличкому порожньому хліві, гадаючи, що німець не знайде його, а німець і собі вскочив до того хліва.
На щастя Міши, німець не мав при собі ні револьвера, ні тесака. Міша схопив німця за горло, той векнув і перестав боротися. Міша пустив німця живим, бо боявся наразити Городло на репресії за смерть німця й утік,
перескочив через стіну і хотів тікати назад до Володимира. Прибіг до Буга, а там вартовий німець питається: «Чого тобі тут треба?» Міша зорієнтувався і мовив: «Шукаю корову, що втікла десь». «Та йди собі, - каже німець, - бо тут жодної корови нема. Міша повернувся назад та й зайшов до поляка шевця Каліти, в якого ми колись брали гній, та й переночував у нього, розповівши про двобій з Тофілем. Від Каліти потім все Городло довідалося про його двобій з німцем, а Тофіль мовчав, бо боявся отримати догану від начальства. Під ранок, коли не було
варти, Міша перебрів через Буг та прибув до Володимира. Через пару днів прийшла й дружина додому. Корова, яку ми привели з Городла, стояла в кінці нашої садиби. Одного ранку пішла дружина її доїти, а з вишок над коровою дівчинка 5 років виглядає і просить на польській мові молока, бо вона голодна. Дружина дала їй молока, прийшла і розповіла мені про це. Я прийшов у хлів, заглядаю на вишка, а там ціла єврейська сім’я сидить, що утікла з фашистського гетта. Дівчинку я приніс до хати, а решті сказав прийти коли стемніє, щоб ніхто не бачив. Так з’явились у нас перші нелегальні квартиранти: Еля Боренштейн, його жінка Клара і дочка Урка та брат Клари Абрам Ройтер. Якщо знайдуть їх у нас, то уб’ють і нас і їх. Значить можна було брати ще євреїв. Отже, прийняли ми ще Реззлю Штейн, Рохваргер Бейлу з дочкою Розочкою, Бойберову з сином Геником, Зінгерову з дочкою Хумцею і Аллу (прізвище забув). Кажу до них: «Люди добрі, щоб не знайшли Вас фашисти,
викопайте під підлогою двох невикінчених кімнат нашої хати, приміщення для себе, щоб було безпечніше вам і нам». Послухались, вдень копали, а вночі виносили землю на город. Зробили під підлогою дві кімнати. В кутку стояла стара шафа з полицями: нижню полицю зробили на завісах, щоб можна було по драбині спускатися в підпілля. На полицях в шафі поставили пляшки, брудне начиння, глечики, щоб замаскувати вхід. Ще встановив я чергування євреїв на горищі, щоб дати знати нам, чи не йде хто до нас. Одного разу біжить Рейзля з горища і каже: «Німець-жандарм іде». Всі сховались, а я в пустці біля столярного верстату майструю. Увійшов, привітався й пита мене чи я рибалка? Кажу, що ні, я вчитель механічної школи. Побачив у мене під стелею 2 бамбусових вудлища моїх синів і попросив продати їх йому. Аби позбутися його, я подарував йому їх. Прийшли мої земляки-городельці: Йоско Зуберман і Мойсей Бергер з проханням дати їм коси й вони підуть до Городля, як косарі. Була осінь, люди косили отаву. Я дав їм вишиті сорочки і коси та й вони щасливо зайшли туди.
Збільшився партизанський рух. Фашисти мобілізували населення нашого міста копати вздовж гори окопи і поставити вдень та вночі варту з кулеметами. Наша хата на горі, то фашисти влаштували в окопі біля нашої хати
спостережний пункт з кулеметом. Солдат-чех з того пункту спитав мене чи партизани беруть в полон, чи убивають полонених? Я сказав, що не вбивають. В часі наступу партизан з Верби на Володимир він з товаришем не вернувся з поля бою; очевидно здався в полон. Фашисти, щоб легше було володіти окупованими землями, сіяли роздор між українцями та поляками. Спалили хату поляка Гродського із села Селець.
Я прийняв його до себе з численною родиною на квартиру для замаскування євреїв. І він не знав про них. У нього була корова і в нас була корова. Раз почули ми, що партизани скинули під укіс гітлерівський потяг, що
йшов на фронт. Фашисти спалили село і пригнали корів з того села до нас на бойню. Річна теличка відбилася від стада і пристала до наших двох корів. Я скомандував уже під вечір: «Франю, жени корів додому. Гони їх трьох
до хліва». Франек зрозумів в чому річ і пригнав їх додому. Кажу своєму квартирантові Городському: «Якщо хочете поїсти м’яса то заріжемо цю ялівку». Каже він: «Ой, панночку, боюся як спіймають нас то повісять обох».
Вдосвіта Франек вигнав наших корів на пашу, а я з Городським косою зарізали ялівку, поділили м’ясо навпіл, шкуру заховали в гній. Дивлюсь, іде троє німців, заглянули до мого хліва, я там нема ялівки та й пішли далі.
Валя Чижевська, учителька нашої школи, холмчачка, запросила мене з дружиною на весілля: виходила заміж вона за дольметчера-німців галичанина Горохівського, що набрав у євреєї у гетто чимало золота. Всім було дуже
дивно, що вона з вищою освітою, багачка, з гарного роду у Володимирі, виходить за дольметчера.
Як дізнались ми потім, вийшла вона за нього після того, як він визволив її брата з Майданека, підкупивши там німців. Він положив Валіного брата в труну і вивіз для похоронів на цвинтар, а там відкрив труну і привіз додому.
Після поразки німців Горохівські виїхали в Польщу. І в Польщі, в Холмі польський суд присудив Горохівського до страти на шибениці, а золото конфіскували. Валя лишилася вдовою з маленьким сином.
На заклик Бандери українська поліція пішла в ліс до партизанів. Їх місце зайняла польська поліція. Почали забирати нашу молодь на роботу в Німеччину. Вночі з постелі забрали моїх двох синів на медичний огляд і
визнали здоровими. Мене, як інваліда відпустили додому. Менший син викрутився і в другого лікаря добився звільнення. Старного повезли в Райх. Тепер треба переховувати і молодшого сина.
Розболівся в мене зуб і я пішов до лікаря Бубеса, що мешкав у своєму двохповерховому будинку на Городельській вулиці, щоб вирвав мені той зуб. Він вирвав мені зуб і грошей не взяв. Гебітскомісар тоді видав наказ усім євреєм переселитися у гетто. Я запропонував доктору Бубесу сховище у себе; він подякував і сказав, що піде до бандерівців в надії, що вони приймуть його як лікаря в свій загін.
Гітлер пообіцяв знищити комуністів і в першу чергу єврейський інтернаціоналізм. Вироблено певний план їх нищення. Скрізь в окупованих територіях створювалися гетто: в огороджені місця виселяли євреїв, брали з
них викуп золотом та коштовними речами, а потім розстрілювали або спалювали у крематоріях Майданека, Освенціма, Белза і т.д.
Одного разу я йшов з торговиці, купив цілу коров’ячу голову з рогами, насадив на палку і несу на плехах. Зустрічають мене директор вечірньої школи і ще один партійний діяч, пропонують піти разом з ними у село послухати радіопередачу з СРСР. «Рад би піти з вами, та мушу цю голову занести додому». Вони пішли і їх зловили фашисти. Дружина Мітіна прийшла до мене і просила написати прохання гебітскомісаріату на німецькій мові. Я писав 3 рази, але фашисти його розстріляли. Так коров’яча голова врятувала мене від смерті.
Видавець моїх календарів Авраам Вассар, власник друкарні, попросив, щоб я зайшов до нього в гетто. Зайшов я, а він просить забрати його 5-ти річну дочку на переховання. Мав вночі прийти по неї. Раптом вночі в гетто почався неспокій, під’їхали грузовики та почали вивозити євреїв під ліс біля села П’ятидні. Їм наказали роздягтись до гола, розстрілювали з кулемета і скидали у трагшеї. Так було убито 15 тис. євреїв і засипано землею.
Пішли чутки про розгром фашиської армії і наступ радянської. З’явились німецькі фронтовики в білих, як дооколичний сніг, балахонах і зайняли дві кімнати у нас. Я сидів на ганку, а молодий німець почав мені розповідати, що Англії капут, що вони обстрілюють Лондон з нової зброї. Німці після обіду отримали наказ відступати.
Увечері прийшов якийсь німець з поліцаєм і скомандував, щоб за пів години часу ми покинули хату і йшли до Устилуга. Якщо застануть нас тут, то уб’ють у хаті, бо є такий наказ начальника командування. Ми зрозуміли, що це початок їхнього кінця. Замість Устилуга ми пішли за річку до своїх знайомих, а хату лишили незачиненою.
На ранок ми вже почули голоси наших солдат. Ми пішли додому і я тричі постукав у шафу і мені відчинили. Вилізли мої підпільники квартиранти. Після снідання пішли ми у місто. У воротах при вході на подвір’ї бувшого монастиря я побачив дзвоник, завбільшки, як велика грушка Бера, я здійняв його. Буде чим дзвонити нам в школі. Дзвінок голосний, буде чути його на двох поверхах. Нам він потрібніший ніж ченцям-дармоїдам. В монастирі було безлюдно.
Я зайшов у райвно. Там урядував незнайомий мені товариш. Довідавшись, що я місцевий учитель, доручив мені привести в порядок будинок бувшої Мономахівської гімназії після фашистського лазарету. На другий день я
зі своїм квартирантом з ст. лейтинантом Савчуком прийшли туди з віниками і лопатами, працювали кілька днів. Зайшов я в технікум, де працював перед війною, новий директор, довідавшись, що я працював в технікумі,
запропонував мені бути вчителем. Я погодився. Розпочався 1945-46 навчальний рік. Я викладав українську і російські мови.
Коли Холмщину віддали Польщі, почалось переселення українців з Польщі в УРСР, а поляків у Польщу. Моя мама з онуком, моїм сином, з моєю сестрою і швагром прибули до Володимира-Волинського. За залишений в Городлі дім і сад їм дали тут залишений поляком дім і сад. Багато городельців оселилося в Володимирі-Волинському.
У 1945 році прибув і мій старший син Міша з Німеччини, та не сам, а з жінкою. Він одружився на німкені. Про те довідався уряд і його судили, йому загрожувало повішення. Тоді він сказав, що це брехня і він має наречену Варю. Суд потребував, щоб він на доказ цього формально одружився з нею. Міша так і зробив, тому привіз до нас не німкеню, а українку Варю з Кіровоградщини. Я сказав Міші, що треба вчитися, закінчити інститут, а робота від тебе не втече. А дружина з сином побуде з батьками. Міша послухав і вступив до Львівського
лісотехнічного інституту, закінчив його і лишився викладачем на кафедрі станків і машин. Закінчив десертацію і став професором. Другий, Коля, поступив на фізмат в педінститут у Рівному. Коли він перейшов на другий курс, я сказав, що він вибрав собі погану спеціалізацію. Тому послухай моєї ради і переходь в медицину, там конспектів писати не треба. Син послухався і склав іспити у Львівський медінститут. Тепер варто і мені перейти у Львів, щоб бути разом з синами.
Вдома з жінкою пішли нелади, мало того, що вона, як Сократова Ксантина, не дооцінювала мого замилування до драматургії, лічучи це моєю примхою, то вона за повчанням своєї мамуні вирішила зробити мене рабом. Я сказав: «Не хочеш, не треба, знайду іншу». І знайшов, в особі Яніни Піваковської, бібліотекарки технікуму, яка не тільки схвалювала мої п’єси, але навіть переписувала їх з чернеток. З нею разом я виїхав до Львова.
Це послужило сюжетом моєї п’єси «Муки творчості» в 5 діях автобіографічного характеру. Я продав третю частину своєї нескінченої хати, гадаючи потім продати всю і купити у Львові житло. Купив її єврей Кіпершайн
з села Любань з жінкою-українкою Вітрук. Цікава історія цього єврея. У 1941 році його і чоловіка тої Вітручихи мобілізували в Червону армію й вони попали в полон. Кіпершайн, бачучи, що доведеться загинути, запропонував своєму односельчанину Вітруку тікати. Той відмовився, мовлячи, що ти єврей і тобі треба тікати, а його українця не вб’ють. Кіпершайнові пощастило і він втік. Прийшов до Вітручихи, щоб розповісти їй про чоловіка, вона й сховала його від фашистів, згодом полюбила його і вийшла за нього заміж. Родила йому сина. А Вітрук загинув в полоні від голоду. Кіпершайн так і жив у моїй хаті через стіну від мене, мав коня, займався шматалайництвом, а його син скінчив гірничий технікум у Нововолинську.
Влітку 1947 року я переїхав до Львова. У серпні цього ж року, погрузив я на вантажну машину свою бібліотеку, а Яніна Піваковська свої речі, та й поїхали ми до Львова. Там спілка письменників, видавництва, журнали і газети, там я повинен знайти своє місце, як письменник. В околиці Львова купив недокінчений дім і оселився в ньому. Влаштувався я на роботу наукового працівника Львівського історичного музею, а Яніна стала доглядачкою експонатів. Передав музею багато цінних експонатів. І вже, працюючи у Львівському історичному музеї, я розпочав клопотання про відкриття у Володимирі-Волинському музею, давши в газеті «Червоний прапор» кілька статтей. Для того музею я дав колекцію монет, річник журналу «Русский архів», кілька примірників «Волинського народного календаря», що був надрукований у друкарні Вассера у Володимирі в часи Польщі, рідкісне фото українських послів польського сейму та інші речі. Нарешті музей у Володимирі- Волинському було відкрито.
Потім я перейшов на роботу секретаря проректора Львівського університету професора Романа Михайловича Волкова. Як працівник університету отрима я квартиру з 2-х кімнат і кухні по вулиці Калініна 104 і переїхав туди. Коли я і Яніна були на роботі приїхала з Володимира дружина, через вікно влізла в помешкання і дочекалася Яніни, коли та відчинила ключем двері та побила її. Яніна ледве утікла. Дружина замкнула ключем двері і почала очікувати мене. Не знаючи нічого, відімкнув я своїм ключем двері і був також побитий. Кажу: «Добре
привітання». «Яке заслужив – таке і маєш», - і почала плакати. Я її обійняв, поцілував. Так почали ми жити всі разом з дітьми у Львові.
Коли я тільки переїхав до Львова, подав заявку Козлюкові на прийняття мене до спілки письменників, залучивши надруковані твори. Відповіді від Львівської спілки письменників я не отримав і вирішив лишити негостинний для мене Львів.
Мені запропонували працювати завучем в середній школі в Новому дворі, Турійського району на Волині, а дружині уроки природознавства і шкільну ділянку. Ми залишили квартиру у Львові дітям і переїхали туди.
Школа у Новому Дворі була маленька: уроки йшли в дві зміни, а мені заучеві, доводилось сидіти в школі цілий день, бо директор тікав з рушницею на полювання зайців. Я працював за себе і за нього. На канікули вся наша сім’я приїхала до Володимира-Волинського. Старший син Міша закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Молодший син Микола закінчив медінститут і був призначений лікарем тубдиспансера у Володимирі, оженився з медсестрою і оселився в нашій хаті. Моя сестра Аня сказала: «Маєте тут у Володимирі прекрасну дачу-курорт, дім, сад, город, річку, пляж і шукаєте чогось де інде». Я послухав її і став на роботу вчителя восьмирічки у Суходолах. Директором у Суходолах був Гусюк, заочник Луцького педінституту. Вирішив він одружитися з лікаркою, до якої ходив його колека по десятирічці. Той казав йому: «Не ходи до неї, вона моя». Гусюк не повірив і мовив: «Така твоя, як і моя». І освідчився їй. Вона воліла вийти заміж за директора і врешті через 7 місяців в них народилася дитина. Гусюк спитав мене, як старшу людину, чи може в 7 місяців народитися дитина? Кажу: «Е, я знаю випадок коли дитина народилася і в три місяці. Чоловікові сказали, що то не його дитина і він до жінки з претензією. А вона йому відповіла, що дурню, менше слухай людей, що завидують нашому
щастю. Скільки ти живеш зі мною. Каже, що три місяці. От і я з тобою 3 місяці живу. А нашій дитині скільки місяців? 3 місяці. Ну от порахуй і вийде точно 9 місяців». Всі в учительській розсміялись з мого тлумачення.

Скарби Ридзи-Сміглого
Одного разу, прийшла до мене сусідка, Марія Антонівна Кучер, землячка з Холмщини. Вона вийшла заміж за польського офіцера, він отримав в Білині землю і збудував дім, а потім утік від більшовиків і від жінки в Польщу, лишив її солом’яною вдовою. Отже, прийшла вона та питає, чи вмію я дотримувати секретів? Кажу, що так. Вона розповіла мені, що приїздив до неї один пан з Польщі. Пана цього прислав до неї її чоловік, щоб викопати польські клейноди, корони, діаманти і т.д., закоханих королеви Ядвіги і Ягайла, закопані в неї на осадчій садибі під грушею.
А справа була ось яка; восени 1939 року маршал Ридз-Сміглий з міністром фінансів, утікаючи з Варшави в Румунію, надвечір прибули до них, внесли важкі чемодани в хату, а шофера вислали у місто роздобути бензину на дальнішу подорож. Наш ВАІ (Воєнно-автомобільна інспекція) заарештував їх легкову машину. Тоді вони закопали свої чемодани вночі під грушею тай утікли далі, в Румунію. Хату партизани спалили, чоловік її також утік, але вона пам’ятає де закопані ці чемодани: то чи не міг я піти з нею вночі до Білина й допомогти їй викопати ці польські клейноди? У недільний день вона завела мене і мою дружино до Білина і показала пеньок старої груші. Я сказав: «Копати вночі недоцільно, бо побачать сусіди, а краще всього повідомити радянську владу, а вона дасть Вам 10% нагороди». Вона сказала, що той пан сам хоче їх забрати. На тому й скінчили. Чи вона викопала ті клейноди, чи ні мені не відомо. Якось зайшла в нас в класі розмова про скарби і я розповів дітям про скарб Ридзи-Сміглого на Білинщині; весною підемо на розкопки. Учителька історії довідалась про це, дала знати НКВС. Начальник НКВС прийшов до мене, обіцяючи винагородження, як я покажу їм місце кладу. Довелось мені розкрити секрет Марії Антонівни і поїхати до Білина. Вони рили бульдозером в тому місці, а чи знайшли, що не знаю. Можливо Марія Антонівна з цим панком викопали раніше, бо вона їздила з якимось паном на митницю у Перемишль в Польщу.
Отримав я лист від Едварда Цвіклінського, колишнього члена виконавчого комітету в Городлі, що у Польщі є моя власність, що є купець, на залишений мною, в часі втечі від гітлерівців, дім у Городлі, то щоб я приїхав?
Не без труднощів отримав я візу та відпуск у Польщу. Зайшов я в Грубешові до уряду земського. В Польщі лишилось все як було, а по-польському я розмовляв як чистокровний поляк. Комісар земський сказав мені: «Вас не було майже 20 років, щоб урятувати вашу хату від розбору, ми віддали її іншому господареві. Він платить податки і відбирати в нього хату ми не хочемо, а вам все одно де починати господарювати. Тому ми пропонуємо вам хату і 5 га грунту на німецькій границі, де живуть ваші холмщаки, при умові, що ви відмовитесь від
радянського громадянства».
Не схотів я їхньої мурованої хати і 5 га грунту і лишатись у Польщі, провідав давніх знайомих та могилу батька і повернувся назад. Я передплачував газети «Известия», «Радянська Волинь», «Слово правди», журнали «Огоньок», «Україна», брав участь у конкурсах. Прочитав я про небезпеку війни в Європі через Берлін та й надумався порадити У Тану (Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй з 1962 року по 1971 рік), як зліквідувати цю небезпеку. В своєму листі У Тану я радив, щоб ООН ухвалило вивести війська і поліцію з Берліна, ввести туди війська і міліцію ООН і оголосити вільне місто Берлін резиденцією ООН. Так буде зліквідовано небезпеку війни в Європі. На свій лист я отримав відповідь. Приведу дослівний переклад з
англійської мови містера Дорена Геарі: «Дорогий містер Ваврисевич! Від імені Першого Генерального секретаря підтверджую отримання Вашого недавнього листа, в якому Ви поздоровляєте його і бажаєте всього доброго у новому році.
Генеральний секретар мусить подумати над Вашим листом і з задоволенням поділяє Ваші надії на мир і справедливість в усьому світі. Ваш щирий містер Дорін Геарі».
01.04.1966 року я вислав президенту Хо Ші Міну (президент В’єтнаму) в Ханой лист, в якому писав, що війну в В’єтнамі можна скінчити, лише виславши літаки з бомбами на Пентагон, Капітолій і Білий Дім в США. Їх не
бояться і можуть без кінця нищити В’єтнам і людей. Відповіді не дістав, бо він згідний зі мною.
20.07.1965 року надіслав я президенту США Дж. Кеннеді лист, що атомна війна – це кий з двома кінцями, що вдарить і знищить обидві сторони, значить Вас і мене. Відповіді не дістав із-за несподіваної смерті президента.
Президенту Китаю Мао Цзедуну писав я з приводу «культурної революції» в Китаї, що його «геніальність» нагадує «геніальність» нашого Сталіна, в якого потім знайшли багато зовсім негеніальних огріхів. Отже, боюсь, як би такого не сталося з вами. У В’єтнамі, наприклад, йде війна на винищення природи і людей цього краю, а ви заплющили очі і ніби не помічаєте, що діється у вашого сусіда. Над Китаєм літають розвідувальні самольоти США, а ви лише даєте 547 попереджень США за їх польоти над Китаєм. Я повірю в вашу геніальність, якщо ви скажете: «Янки, забирайтесь геть з Азії». Відповіді звичайно я не одержав, хоч мені казали друзі, що він може
затребувати видачі мене і повісити за сказану правду.

Приїзд М.С. Хрущова у Нововолинськ
Влітку 1962 року до Нововолинська прибув Генеральний секретар КП М.С. Хрущов. Щоб не спізнитись і побачити його, я з сином-лікарем вирушили на тракт, що веде до Нововолинська в надії, що якась попутня машина нас
підвезе. А машини їхали перевантажені пасажирами, минали нас і нам довелось іти пішки до самого Нововолинська. На наше щастя Хрущов з’явився через пів години після нашого прибуття і нам таки пощастило побачити і почути цього державного діяча. Він був середнього зросту і комплекції, з сивуватим волоссям та лисиною. Справив він на глядачів приємне враження.
Скажу кілька слів про свій режим довгожителя. По-перше, ніколи вдень я не спав, зате вночі мав твердий сон. Круглий рік кватирка в моїй спальні відчинена, а в лагідні ночі сплю при відкритому вікні. Стараюсь більше бути на свіжому повітрі, на гойдалці в саду, взимку гойдаюсь на кріслі-качалці фізкультурного значення. Пару разів у день роблю 5-ти хвилинні гімнастичні вправи. Замість вітаміну «ундервуда» випивав за сніданком, обідом і вечерею 1-2 яйця. М’яса майже не їм, а чайну і ліверну ковбасу їм. Щодня випивав пів літри молока і чверть літра кефіру. Уникав мучних страв, а їв каші і картопляні страви. Горілки не п’ю навіть в компанії більше 10
грам. Пиво і вино п’ю, але ніхто не бачив мене п’яним. Після їди випивав кілька ковтків пива. Щосуботи ходжу в баню, вилажу на верхню полицю в парній кімнаті і шмагав себе березовим віником промовляючи: «А слухайся тата й мами». Пацани морщаться від моєї моралі. Після бані я завжди почував себе здоровим. Не курю, бо присягнув батькові, що не буду курити. Мій знакомий-одноліток Залуський каже: «Хіба багато нашому брату-пенсіонерові треба, мисочка бульйону, котлетка з кашею чи картоплями і чашочка кави з булочкою з маслом. От і все». На його думку – це мінімум, потрібний людині похилого віку. Пригадую факт, як англійський король Карл І довідався, що в його королівстві живе селянин 250 років. Він викликав його й почастував обідом і винами, а той на другий день умер, а то ще жив би. Значить, переїдатися шкідливо.
Кожної суботи я хожу на заявку сестри Ані, що я ще живий. Вона найдорожча тепер мені людина. А одного разу, йдучи до неї зустрів я діда з рюкзаком на плечах, з кошолкою важкою в одній руці, і з палицею в другій, а з-
під кашкета виглядало біле, як молоко волосся. Я спитав його: «Вибачте дідусю, за мою цікавість, скільки вам літ?». «Скільки й зим», - відповів він. «А скільки ж зим?» «103», – каже. А звідки ж ви, питаю. "З Микитич, чули про таке село?". Кажу не тільки чув, але й їздив туди за Польщі по дрова. А як ваше прізвище дідусю? От який ви цікавий? Все хочете знати. Кажу так, бо таких, як ви, довгожителів мало. «Прізвище моє Сліпий, але я ще добре бачу і чую». «А чому ж ви йдете пішки? Коли через ваше село йдуть з Коритниці автобуси?». «А ви, що хочете, щоб я довірився шоферам і став калікою на старі літа?» «Так це кілометрів 20 буде звідти.» «Ну то що?» – каже, йду споглядаю на красу природи. «Ну то щасливої дороги зичу Вам», - і потиснув старому руку.
Розповів я про того дивака, що боїться їздити автобусом сестрі, а вона нагадала мені, як наш земляк з Холмщини Микола Гаврилюк сидів на автобусній зупинці в нашому Володимирі, в 3-х метрах від асфальтної дороги і
як наїхав на нього раптом бульдозер учня-практиканта і убив його на місці. Виходить, що мій старий дідок Сліпий мав слушність, що не довіряє себе шоферам. Так було б скучно на світі, якби не було диваків таких, як цей дідусь Сліпий, а зрячий.
Лист, незнайомого мені зовсім холмщака з Польщі, Миколи Королька, а потім надіслана ним біографія моя, написана ним уміло і річиво, навели мене на думку написати обширні мемуари, бо за 85 років свого незвичайного життя я маю що розповісти людям…
Мемуари – це моя остання літературна робота, бо далі я ламаю своє авторське перо, глухий і недобачаючий, не писатиму більше нічого. Досить перепсував на своєму віку паперу. Два чемодани і дві тумбочки у письмовому
столі вщерть заповнені ними, написаними від руки і на машинці. Колись літературознавці матимуть роботу над ними, а зараз я ставлю крапку.
20 травня 1977 року