Ваврисевич Микола Михайлович. Частина третя

Нечуй – Левицький.
Одного разу завітав до клубу «Родина» старенький письменник Іван Семенович Нечуй-Левицький. Невеликого зросту з сивуватим волоссям на голові, вусах і стриженій роздвоєній бороді. Привітавшись з усіма присутніми,
мовчки взяв «кияк» з останнім нумером газети «Рада» і заглибився в читання її, витерши окуляри хусточкою.
Ми всі дивилися на відомого письменника, скупого на слова в розмові, а пишномовного в художньому письменстві. Він зауважив наші погляди і мовив: «Хочете, щоб я сказав вам щось, то і скажу. Кожному овочеві в свій час росту є дозрівання, людині також, як ось вам, є час до навчання, а потім до одруження.
Якщо пропустите цей час, будете шкодувати потім, як я зараз, але дарма: вороття немає, запам’ятайте мої слова сьогоднішньої зустрічі».
Я відважився сказати: «Іван Семенович, та за вас люба читачка і поклонниця вашого таланту піде». Він усміхнувся та й сказав: «Як нема орання зрання, то увечірне те, та не те.» Й знову заглибився у читання «Ради».
Мимоволі напрошувалось порівняння цього письменника з Михайлом Михайловичем Коцюбинським: тамтой вищого зросту, лобастий, з маленькими стриженими вусиками і еспаньйолкою під нижнею губою, у вишитій
українській сорочці, жвавий і розумний (розмовний), з веселою усмішкою на устах, а Нечуй-Левицький завжди серйозний, з сумним поглядом очей, підтягнутий, як учитель на уроці в школі. Він так і не оженився, а до кінця
свого життя, очевидно, шкодуючи за упущеним часом для цього.
У 1911 році Державна дума у Петербурзі по доповіді депутатів Родичева, Чихачева і Євлогія, ухвалили виділити Холмщину в границях Керзона, в окрему губернію. Сюди увійшли повіти: Володавський, Більський, Холмський,
Грубешівський і Томашівський повністю, і Красноставський, Замістський і Білгорайський частично. В Холмі появився губернатор Волжин з канцелярією і штатом урядовців. Розпочали й будову губернської в’язниці в північно-західній частині міста.
Почались зміни уряду. Міністром освіти цар призначив Кассо, а той вирішив ліквідувати автономію вищої школи. Професура і студенти захвилювались, почались мітинги по всіх вищих школах. Ректор Київського
університету професор Цитович вийшов до студентів і сказав: «Господа, студенти! Министерская реформа не умаляет вовсе прав студенчества, так что вам митинговать нечего.
Другоє дело профессура, но ведь она не митингует, только ви, поетому совитую вам разойтись по аудиториям и заняться своим делом, а то я винужден буду визвать полицию». Та й пішов у свій кабінет. Студенти в догонку йому засвистіли, загуділи, але розійшлись по аудиторіях.
На другий день 24 лютого 1912 року, йшов я вранці на практичні заняття, а поблизу університету зустрів мене незнайомий старий студент і спитав: «Як вам, колега, сподобалась відповідь ректора Цитовича?» Що ж, кажу, він сказав правду, права студентів міністерство не чіпає. «А хіба автономія університету, нас студентів не торкається?» «А що ж нам робити, - питаюсь, що?» «Боротися за автономію.
Якщо студенти всіх вищих шкіл виступлять разом, міністр мусить взяти свій приказ назад. Я - старий студент: Мене знають педелі, а ви новичок без підозри: візьміть у мене пачку листівок і покладіть їх у коридорі на боротьбу за автономію вищої школи».
Я взяв та й увійшов в університет: за рогом в коридорі поклав пачку листівок, а тут вискочив педель Годуненко, схопив і повів мене до проректора Удинцова. На підлозі лежало ще декілька таких пачок. Проректор одібрав у
мене білет, а незнайомий студент назвав себе Навроцьким і доучував казати, що педель бреше, що я приніс листівки в університет. Що це провокація і наклеп на мене? Увечері поліція зробила у мене обшук. І хоч нічого не знайшли, мене заарештували і посадили в Караваєвський поліційний участок. На другий день, під голими палашами вели мене по вулиці в жандармерію. На хідникові побачив я професора Перетца і вклонився йому.
Він відповів на моє привітання і клопотав перед ректором, але дарма, лише добився, що мене звільнили за «невзнос плати за навчання». Цілий місяць просидів я в одиночній камері в Лукянівській в’язниці. Кілька раз водили мене на слідство в жандармерію і взяли відбитки пальців, дактилоскопію, як небезпечного злочинця, підриваючого основи існуючого ладу. Нарешті отримав я повістку на суд і виїхав у Київ. Суд відбувся в
закритому засіданні від публіки в судовій палаті біля Софіївського собору 20 березня 1913 року. Товариші мої Ясінський, Козлюк і Пекарський були лише в коридорі суду.
Суд не повірив свідченню студента Навроцького, що прокламації уже лежали в коридорі університету до мойого і його приходу, а повірив свідченню педеля Гуденка і присудив мене із-за неповноліття (мені ще не було 21 року) до найменшої кари по ст. 129 част. 3, пункт 1 до півроку в’язниці. Адвокат Гольденбейзер майже мене не боронив, покладаючи надію на амністію.
Вечеря після суду. Добре, що я був на вільній стопі на поруках, бо вийшов до товаришів і повів їх і свідка Навроцького в ресторан на вечерю з горілкою і вином. За чаркою вина я прирік, що перші слова мойого сина будуть не мама й тато, а революція і соціалізм. Товариші Козлюк і Ясінський почали, а всі підтримали
пісню «З днів нашого життя» Леоніда Андрєєва.
Касації судового приговору адвокат не подавав, кажучи, що по ст.129 зміни рішення судової палати не буває, амністія спасе цей вирок і все буде добре. З тим я і поїхав додому до Городла. Тепер я оцінив, що значить рідна
хата: рідний батько й рідна матінка! Ніхто тебе так не пошкодує у біді і нещастю, як вони, рідні й сердечні…
Батько казав, що наше справжнє прізвище не Ваврисевич, а Лаврисевич, а Ваврисевичами нас почали називати через те, що наш прадід був недомова: не вимовляв "л". Замість лодка казав «водка». От так і записали в книзі постійного населення Городла, як він казав, Ваврисевичами.
Батько сказав: «Ти також недомова, як прадід, не вимовляєш ні «л» ні «р», а хочеш бути вчителем. Та ж з тебе учні будуть сміятися, замість рак, скажеш гак, замість ложка, скажеш вошка». Мама сказала: «Нічого, поїде в
Київ, там лікарі підріжуть йому язик і все буде добре». Хіба шепелявство велика вада, що так сказав батько, а я правду кажучи, зажурився, що для вчителя, та ще мовника гаркавіння – велика вада.
Після Києва подався я на науку до Петрограда. Але після Лук’янівської в’язниці, я не мав свідоцтва благонадійності. Тож довелося мені попотіти, але завдяки доброму серцю і хитромудрості професора імператорської Академії наук Володимира Миколайовича Перетца, не маючи свідоцтва політичної
благонадійності, «крамольний студент», з осені 1915 року став студентом Імператорського Петроградського університету. Тепер вирішив я добрими успіхами надолужити три пропащі роки університетських студій.
Після Петрограду я повернувся до Києва працювати вчителем. Але через стан здоров’я вирішив повертатися додому на Холмщину. Разом зі мною була сестра Аня. Вирішими ми з сестрою їхати до Шепетівки. Погрузили скрині з книжками за чималі гроші в вагон залізниці та й поїхали в Шепетівку. В наробразі там було місце вільне завідоючого Шепетівсько-подільською залізничною школою, й мені, директорові третьої Київької гімназії, охоче дали цю посаду. Школа була двохкласна. Вчителькою першого класу була вдова телеграфіста – Домнікія Іванівна Редько. В репатріаційній комісії було 2 радянських службовці – Журавльов і Шперкан. Отже, надумались ми з сестрою почастувати їх горілкою і добрим обідом, щоб скоріше добитись виїзду в Польщу. Обід у сестри вийшов на славу. Але це нам не дуже помогло. Але отримавши справки у лікарів, мене таки відпустили в Польщу. А сестра мусила залишитись.
Буржуазна Польща Пілсудського утворена була по домислу Антанти. В ній все було, як колись при царизмі: власність, поміщики, поліція, жандармерія і в’язниця, з тою лише різницею, що все було по-польському.
Наш ешалон репатріантів прибув з Шепетівки у місто Рівне на Волині до бувшої кошари якогось царського полку. Сказали нам вигрузитися і пройти карантин. Направду кажучи ми просто міняли рублі на польські злоти. На
третій день я виїхав з Рівного до Володимира-Волинського. Вокзал і місто зберегло свій попередній вигляд.
Якийсь дядько з Устилуга згодився завести мене з чемоданом за 5 злот. до Устилуга. В казармах колишнього драгунського полку стояли тепер польські улани в кашкетах-рогівках, а за містом до самого Устилуга 10 км
дорога була виложена сосновими брусами, замість шоси. Візник пояснив, що то австріяки у військових цілях, спорудили таку дорогу, бо гаїв було довкола багато. Побудували тартаки в Устилузі, Стенжаричах, Чернявці, Голубовці та й нищили наші гаї.
З Устилуга до Грубешова через Городло австріяки спорудили вузькоколійку. Я вперше бачив таку мініатюрну залізницю. Після перших привітань батьки спитали: «А де ж Аня? Чому не приїхала?». Я розповів, що
лишилася із-за формальностей з бібліотекою. Довелось мені розповісти про свою хворобу. І батьки сказали, що вже завтра поведуть мене до лікаря Пекарського. Лікар оглянув мене й сказав, що це початки туберкульозу, але він вилікує мене уколами миш’яку, добрим харчуванням і здоровим повітрям. Згодом я перестав кашляти і одужав. Доктор Пекарський вилікував мене, а батько захворів сипняком, була пошесть на цю хворість. Медицина не допомогла і батько помер. Поховали його біля його матері, моєї бабусі Зосі.
Після виборів до польського сейму і сенату Васинчуки запропонували мені обійняти посаду редагування газети «Наше життя» - органу українського сеймового клубу і дали мені кімнату в своїй хаті по вулиці Лублінській.
Редакція газети «Наше життя» містилася разом централею товариства «Рідна хата».
Все на світі має кінець. Наступив і кінець моєму парубоцтву. Я з мамою і сестрою вирішили, що треба одружитися з більш бідовою і більш господарською Марусею Федон. Отже, в провідну неділю 1923 року я брав шлюб з Марусею в Грубешові. Так і почалося моє сімейне життя. Та зі зміною політичного ладу почались у мене проблеми з владою.

Далі буде.