Частина друга. Ваврисевич Микола Михайлович
9-07-2020, 15:04. Разместил: orusia voznuk
На торгівельній площі, де зараз педучилище, було багато свиней, поросят, корів іконей, біг циган з конем, показуючи покупцям жвавість свого товару. А через рік на цій площі уже виріс 2-х поверховий будинок Мономахівської гімназії, на карнизі якого у всю довжину будинка виписані були слова: «Будьте не ліниві на всі діла, гідні людини». Вокзал він зберігся до сьогодні і залізниця до Ковеля, з огляду на близькість границі з Австрією, знаходились у військовому відомстві: обслуга, машиніст і кондуктор були військові.
Пасажирські білети нам дали лише до Ковеля, а там вже дали через Коростень до Києва. Вранці ми прибули до Київ – матір міст руських. Велике місто, з високими будинками, соборами і безліччю вулиць і парків, з трамваями і Дніпром, зробили на нас обох, що крім Холма, Грубешова і Володимира-Волинського не бачили нічого, велике враження. Київ нам видався казковим містом. Вийшли ми з вагону, здали свої речі на переховання на вокзалі, сіли вперше в трамвай і поїхали за 3 копійки в центр.
Там злізли і помандрували гарними, широкими вулицями, по яких, як нам здавалося, бігли кудись люди до університету св. Володимира. Знайшли величезний червоний будинок з 6-ма колонами, з тремтячим серцем увійшли до вестибюлю. І за іншими студентами по довгих коридорах добралися до віконця канцелярії. Стали в чергу за такими ж першокурсниками, як і ми, і отримали вхідні в університет білети з буквою «Ф» (філолог).
Заглянули в аудиторії, з професорською кафедрою і лавками, амфітеатром для студентів, і пішли шукати свого деканату. Там видали нам програми курсу лекцій і матрикули та й казали записуватися на які кому подобаються лекції. Я записався на філософію у професора Гілярова, методологію літератури професора Перетца, санскрит у професора Кнауера, слав’янознавство у професора Флоринського та інше.
Коли ми з Ясінським зкінчили з формальностями, згадали, що треба щось з’їсти. Земляк другокурсник Пекарський Федя завів нас у студентську столову на гімназичній вулиці. Там все було студентське. В касі продавалися купони на обід студента. На стіні, довкола вікна каси було багато оголошень різних
земляцтв: Чернігівського, Полтавського, Катеринославського і навіть Грузинського і Вірменського, а нашого Холмського не було. Треба заснувати і нам наше Холмське земляцтво, думалось нам. Увійшли ми в їдальню залу, а там за довгими столами сидить маса студентів і студенток: 0бідають, розмовляють, курять. Шляхом самообслуговування дістали ми українського борщу тарілку і котлету з гречневою кашею, а хліб дармо в
корзинах на столі. Декілька студентів, пообідавши, хрестились, це казав нам Пекарський, члени студентської християнської організації.
Квартира. Після обіду пішли ми з Пекарським шукати кімнати для мене і Ясінського й знайшли на Жилянській вулиці кімнату за 10 карбованців з обідом, з кип’ятком на чай вранці і ввечері. Дали гроші вперед за місяць і пішли на вокзал по свої чемодани та постіль. До вокзалу було недалеко. Принесли свої речі.
Коли ми прийшли з вокзалу на квартиру, там уже стояло два ліжка з матрацами. Ми поклали на них свої постелі, а чемодани під ліжка. «От ми й улаштувались у Києві», - мовив Ясинський. Він був круглий сирота і вчився на
кошти товариства ім. Сташица. Граф Замойський подарував учителеві своїх дітей Станіславу Сташицу 5 сіл з кріпаками, землями й гаями, а Сташіц у 1818 році звільнив селян від панщини і заснував товариство свого імені. До нього належали села: Дьяконово, Шпиколоси, Черничин, Бородиця, Ярославець і Терятик, с. Ясинського з монастирем, Андрієвою та Десятинною церквами.
17 листопада 1910 року на станції Астапово помер Лев Толстой і в університеті був мітинг, з випадами проти царського уряду і синоду, а ректор Цитович викликав поліцаїв, і вони видалили нас, студентів з будинку. Тоді ми зібрались на сходинках перед університетом і співали «Вічна пам'ять Толстому» і продовжували мітинг. Раптом з’явився відділ козаків на конях та й ну розганяти нас та періщити нагайками. Я стояв посередині сходин і не сподівався, що козак досягне мене, але він пустив коня по сходинках і нагаєм оперіщив мене по плечах. Я показав йому язика та й пішов, похнюпившись, на квартиру. Ясінського я застав уже вдома, роздягнувся й показав йому сліди від козацької нагайки. Він розсміявся та й каже: «Ти словесник будеш пам’ятати дату смерті Толстого». Почула це хазяйка квартири, увійшла й змастила мій синяк вазеліном, мовлячи: «До вашого весілля загоїться». Ясінський повідомив, що приходив наш земляк, городелець, Михайло Будневський, слухач курсів меліорації й запрошував нас обох на Михайла на свої іменини. Доведеться піти, щоб не думав, що ми студенти, погордуємо його курсанта. Розказав я Ясінському, як цей іменинник був машиністом на залізниці, приїхав якось до батьків, до Городла, а батько його багатосімейний.
Сказав йому: «Ти, синку, допоміг би мені грішми, бо бачиш діти обсіли мене», а той відказав батькові: «А хіба я вам, тату дітей надавав, чи що». Так розповідали люди в Городлі.
Місяць травень з його місячними ночами та солов’їними співами на Володимирській горі та в Купецькому саді особливо принадний. Тому, незважаючи на іспити, там завжди повно студентів і студенток–курсисток, що знайшло відгомін у відомій студентській пісні: «От зари, до зари, лишь зажгут фонари, вереницей студенти шатаються… А Владимир Святой с пьедестала свого, глядя на них, улибается. Он і сам би не прочь погулять с ними ночь, да врагов доноса опасается. Да соблазн то велик, і с пьедестала старик к студентам тихонько спускается»…
У теплі погідливі вечори у Купецькому саді на естрадній сцені під відкритим небом давались платні симфонічні концерти. Наша пролетарська студентська братва – студенти і студентки приходили в сусідній царський сад,
куди доносились звуки симфонічного концерту. І слухали безплатно чудові симфонії Моцарта, Бетховена й Чайковського. Тут іноді наша молодь розв’язувала такі серйозні питання, як ціль і сенс життя, про кохання, у чому щастя та інші.
У чому сенс життя.
По першому питанню у чому ціль і сенс життя, студентка Ліля Булгакова мовила: «Це питання, гадаю, прекрасно розв’язано нашою церквою, в єднанні людини з Богом у житті і по смерті за гробом». Ясінський сказав: «Це застарілі поняття, казьонщина, дайте щось нове». «А нового і кращого немає»,- сказала Ліля. «Пошукаємо, - мовив Ясінський, - от, Карл Маркс, наприклад находив сенс життя, вчили ми по філософії – в боротьбі».
Студент математики Козлюк додав: «У боротьбі за існування, за хліб насущний».
«По моєму товариші, сенс життя – в самому житті, такому прекрасному, різноманітному, вічно діяльному», - сказав я. Ясінський сказав: «Людина є ковалем свого життя і щастя: росте, учиться, набуває знання і фаху, щоб потім бути корисним людям і Батьківщині, і в тому знаходить сенс в житті».
Медик Андрій Марко підхопив його думку: «Так, у боротьбі за здоров’я людини, у боротьбі з пошестями людства – у цьому я добачаю сенс свого життя». Ясинський мовив: «Ви, Марков підтвердили мою думку, що кожна
людина кує своє життя на свій лад».
Проблема кохання.
Іншим разом в Царському саду ми розмірковували проблему про кохання. Найкращий співак серед нас, студент – Петро Козлюк заспівав арію з «Євгенія Онегіна». «Кохання - це хитра желанка природи, коли за хвилинне захоплення доводиться жінкам розплачуватись народженням дітей», - мовила Ліля Булгакова. «А ви спробуйте не датись природі ошукати себе», - мовив Ясінський. «От не дамся я, не вийду заміж, от і все».«Побачимо, казав сліпий», - промовив Ясінський, всі засміялися, не вірячи їй.
Студент Сердюк, з Полтавщини, довідавшись, що я холмщак, завів мене в український клуб «Родина». Він розповів, як генерал-губернатор Трепов, затверджуючи статут того клубу, хвалив організаторів його, що придбали таку патріотичну назву клубу – «Родина», батьківщина.
Сердюк познайомив мене з старшими клубу і письменником Михайлом Коцюбинським, що приїхав з Чернігова і скаржився, що земство не оцінює зовсім значення статистики і неакуратно навіть виплачує йому платню.
В другій кімнаті клубу, в залі, старий віком кобзар співав під акомпанемент бандури пісню: «Ми гайдамаки, всі ми одинакі, не терпимо ворожого ярма, йшли діди на муки, підуть і правнуки, за народ життя своє складем…»
Слухачів було небагато, бо час був робочий. Плескали старому кобзареві. В залі клубу була невелика бібліотека українських книжок. У шафі за склом прочитав я заголовки «Літературно – наукового вісника», «Історії України»
Миколи Аркаєва, «Історії України–Руси» М. Грушевського, «Кобзаря» Шевченка, та інші. На стінах були портрети Шевченка, Котляревського, Вовчка, Лесі Українки, Карпенка-Карого, Глібова, оздоблені вишитими рушниками. На столиках лежали газети «Ради», вправлені в киї, щоб читачі не забирали їх прочитавши, у кишеню. З тої пори я вчащав до того клубу.
Далі буде.
Пасажирські білети нам дали лише до Ковеля, а там вже дали через Коростень до Києва. Вранці ми прибули до Київ – матір міст руських. Велике місто, з високими будинками, соборами і безліччю вулиць і парків, з трамваями і Дніпром, зробили на нас обох, що крім Холма, Грубешова і Володимира-Волинського не бачили нічого, велике враження. Київ нам видався казковим містом. Вийшли ми з вагону, здали свої речі на переховання на вокзалі, сіли вперше в трамвай і поїхали за 3 копійки в центр.
Там злізли і помандрували гарними, широкими вулицями, по яких, як нам здавалося, бігли кудись люди до університету св. Володимира. Знайшли величезний червоний будинок з 6-ма колонами, з тремтячим серцем увійшли до вестибюлю. І за іншими студентами по довгих коридорах добралися до віконця канцелярії. Стали в чергу за такими ж першокурсниками, як і ми, і отримали вхідні в університет білети з буквою «Ф» (філолог).
Заглянули в аудиторії, з професорською кафедрою і лавками, амфітеатром для студентів, і пішли шукати свого деканату. Там видали нам програми курсу лекцій і матрикули та й казали записуватися на які кому подобаються лекції. Я записався на філософію у професора Гілярова, методологію літератури професора Перетца, санскрит у професора Кнауера, слав’янознавство у професора Флоринського та інше.
Коли ми з Ясінським зкінчили з формальностями, згадали, що треба щось з’їсти. Земляк другокурсник Пекарський Федя завів нас у студентську столову на гімназичній вулиці. Там все було студентське. В касі продавалися купони на обід студента. На стіні, довкола вікна каси було багато оголошень різних
земляцтв: Чернігівського, Полтавського, Катеринославського і навіть Грузинського і Вірменського, а нашого Холмського не було. Треба заснувати і нам наше Холмське земляцтво, думалось нам. Увійшли ми в їдальню залу, а там за довгими столами сидить маса студентів і студенток: 0бідають, розмовляють, курять. Шляхом самообслуговування дістали ми українського борщу тарілку і котлету з гречневою кашею, а хліб дармо в
корзинах на столі. Декілька студентів, пообідавши, хрестились, це казав нам Пекарський, члени студентської християнської організації.
Квартира. Після обіду пішли ми з Пекарським шукати кімнати для мене і Ясінського й знайшли на Жилянській вулиці кімнату за 10 карбованців з обідом, з кип’ятком на чай вранці і ввечері. Дали гроші вперед за місяць і пішли на вокзал по свої чемодани та постіль. До вокзалу було недалеко. Принесли свої речі.
Коли ми прийшли з вокзалу на квартиру, там уже стояло два ліжка з матрацами. Ми поклали на них свої постелі, а чемодани під ліжка. «От ми й улаштувались у Києві», - мовив Ясинський. Він був круглий сирота і вчився на
кошти товариства ім. Сташица. Граф Замойський подарував учителеві своїх дітей Станіславу Сташицу 5 сіл з кріпаками, землями й гаями, а Сташіц у 1818 році звільнив селян від панщини і заснував товариство свого імені. До нього належали села: Дьяконово, Шпиколоси, Черничин, Бородиця, Ярославець і Терятик, с. Ясинського з монастирем, Андрієвою та Десятинною церквами.
17 листопада 1910 року на станції Астапово помер Лев Толстой і в університеті був мітинг, з випадами проти царського уряду і синоду, а ректор Цитович викликав поліцаїв, і вони видалили нас, студентів з будинку. Тоді ми зібрались на сходинках перед університетом і співали «Вічна пам'ять Толстому» і продовжували мітинг. Раптом з’явився відділ козаків на конях та й ну розганяти нас та періщити нагайками. Я стояв посередині сходин і не сподівався, що козак досягне мене, але він пустив коня по сходинках і нагаєм оперіщив мене по плечах. Я показав йому язика та й пішов, похнюпившись, на квартиру. Ясінського я застав уже вдома, роздягнувся й показав йому сліди від козацької нагайки. Він розсміявся та й каже: «Ти словесник будеш пам’ятати дату смерті Толстого». Почула це хазяйка квартири, увійшла й змастила мій синяк вазеліном, мовлячи: «До вашого весілля загоїться». Ясінський повідомив, що приходив наш земляк, городелець, Михайло Будневський, слухач курсів меліорації й запрошував нас обох на Михайла на свої іменини. Доведеться піти, щоб не думав, що ми студенти, погордуємо його курсанта. Розказав я Ясінському, як цей іменинник був машиністом на залізниці, приїхав якось до батьків, до Городла, а батько його багатосімейний.
Сказав йому: «Ти, синку, допоміг би мені грішми, бо бачиш діти обсіли мене», а той відказав батькові: «А хіба я вам, тату дітей надавав, чи що». Так розповідали люди в Городлі.
Місяць травень з його місячними ночами та солов’їними співами на Володимирській горі та в Купецькому саді особливо принадний. Тому, незважаючи на іспити, там завжди повно студентів і студенток–курсисток, що знайшло відгомін у відомій студентській пісні: «От зари, до зари, лишь зажгут фонари, вереницей студенти шатаються… А Владимир Святой с пьедестала свого, глядя на них, улибается. Он і сам би не прочь погулять с ними ночь, да врагов доноса опасается. Да соблазн то велик, і с пьедестала старик к студентам тихонько спускается»…
У теплі погідливі вечори у Купецькому саді на естрадній сцені під відкритим небом давались платні симфонічні концерти. Наша пролетарська студентська братва – студенти і студентки приходили в сусідній царський сад,
куди доносились звуки симфонічного концерту. І слухали безплатно чудові симфонії Моцарта, Бетховена й Чайковського. Тут іноді наша молодь розв’язувала такі серйозні питання, як ціль і сенс життя, про кохання, у чому щастя та інші.
У чому сенс життя.
По першому питанню у чому ціль і сенс життя, студентка Ліля Булгакова мовила: «Це питання, гадаю, прекрасно розв’язано нашою церквою, в єднанні людини з Богом у житті і по смерті за гробом». Ясінський сказав: «Це застарілі поняття, казьонщина, дайте щось нове». «А нового і кращого немає»,- сказала Ліля. «Пошукаємо, - мовив Ясінський, - от, Карл Маркс, наприклад находив сенс життя, вчили ми по філософії – в боротьбі».
Студент математики Козлюк додав: «У боротьбі за існування, за хліб насущний».
«По моєму товариші, сенс життя – в самому житті, такому прекрасному, різноманітному, вічно діяльному», - сказав я. Ясінський сказав: «Людина є ковалем свого життя і щастя: росте, учиться, набуває знання і фаху, щоб потім бути корисним людям і Батьківщині, і в тому знаходить сенс в житті».
Медик Андрій Марко підхопив його думку: «Так, у боротьбі за здоров’я людини, у боротьбі з пошестями людства – у цьому я добачаю сенс свого життя». Ясинський мовив: «Ви, Марков підтвердили мою думку, що кожна
людина кує своє життя на свій лад».
Проблема кохання.
Іншим разом в Царському саду ми розмірковували проблему про кохання. Найкращий співак серед нас, студент – Петро Козлюк заспівав арію з «Євгенія Онегіна». «Кохання - це хитра желанка природи, коли за хвилинне захоплення доводиться жінкам розплачуватись народженням дітей», - мовила Ліля Булгакова. «А ви спробуйте не датись природі ошукати себе», - мовив Ясінський. «От не дамся я, не вийду заміж, от і все».«Побачимо, казав сліпий», - промовив Ясінський, всі засміялися, не вірячи їй.
Студент Сердюк, з Полтавщини, довідавшись, що я холмщак, завів мене в український клуб «Родина». Він розповів, як генерал-губернатор Трепов, затверджуючи статут того клубу, хвалив організаторів його, що придбали таку патріотичну назву клубу – «Родина», батьківщина.
Сердюк познайомив мене з старшими клубу і письменником Михайлом Коцюбинським, що приїхав з Чернігова і скаржився, що земство не оцінює зовсім значення статистики і неакуратно навіть виплачує йому платню.
В другій кімнаті клубу, в залі, старий віком кобзар співав під акомпанемент бандури пісню: «Ми гайдамаки, всі ми одинакі, не терпимо ворожого ярма, йшли діди на муки, підуть і правнуки, за народ життя своє складем…»
Слухачів було небагато, бо час був робочий. Плескали старому кобзареві. В залі клубу була невелика бібліотека українських книжок. У шафі за склом прочитав я заголовки «Літературно – наукового вісника», «Історії України»
Миколи Аркаєва, «Історії України–Руси» М. Грушевського, «Кобзаря» Шевченка, та інші. На стінах були портрети Шевченка, Котляревського, Вовчка, Лесі Українки, Карпенка-Карого, Глібова, оздоблені вишитими рушниками. На столиках лежали газети «Ради», вправлені в киї, щоб читачі не забирали їх прочитавши, у кишеню. З тої пори я вчащав до того клубу.
Далі буде.
Повернутися назад