Рубан (Шатух) Лідія Пилипівна
11-05-2019, 11:40. Разместил: orusia voznuk
Батьки мої родом із Запорізької області, з села Ново-Троїцьке Бердянського району. Історія села дуже цікава, до радянської влади воно називалося Алтаул. В нашій місцевості жили турки-нагайці і місто так називалося Нагайськ.
А зараз Приморськ, районний центр. В 1911 році цар вчинив з ними так, як в 1944 році радянська влада вчинила з татарським народом в Криму – депортував нагайців в Туреччину. Я не знаю скільки їх по чисельності було, із
сотні тисяч до Туреччини дісталося кілька десятків тисяч, а решта померли. Після війни батьки переїхали в Донецьку область, Мар’їнський район, де я й народилася в 1946 році. Тато працював на вугільній шахті. Але так сталося, коли мені було 4 місяці, батька посадили, як ворога народу. В таборах він пробув 7 років. В одному з таборів, в жіночому бараці відбувала покарання відома артистка - Лідія Русланова, батько їй акомпонував на гармошці, а вона співала для ув’язнених. Тато і сам дуже гарно співав.
До війни тато був на будівництві міста Комсомольськ-на-Амурі. Коли повернувся додому, зустрів мою маму, вона була молодша за нього на 7 років.
У 1936 році батьки одружилися, а в 1937 році народилася старша сестра Галя. Мама моя все своє молоде життя віддала праці на виноградниках. Був такий «Учхоз» при виноградарному технікумі. Свою роботу знала досконало і передавала свої вміння студентам, коли ті проходили практику. Після збору винограду робили вино. Тоді в «Учхозі» цей процес називали «винодєлка» (цех де відбувався технологічний процес). Згодом «Учхоз» розпався і мама до виходу на пенсію працювала на заводі по виготовленню жниварок.
Мій дід Коваль Іван Григорович був родом із запорізьких козаків. Бабуся Корабельская Євдокія Іванівна – росіянка. У неї в сім’ї був достаток і воназмогла закінчити п’ять класів школи. А дідусь – лише два класи. Не знаю яке тоді було навчання, але коли я вчилася в 5-6-х класах, то дідусь допомагав мені розв’язувати задачі. Добре знав множення і ділення.
Говорити російською мовою не вмів, але читав газети тільки російською,
бо в школі навчання велося російською мовою. Дідусь був дуже мудрою людиною, йому я дуже вдячна.
Найщасливішим у мене було дитинство. Воно пов’язане з дідусем та бабусею. Всього не напишеш. Ходили з ним в «нічне» (коні випасалися і вночі). Запах сіна, трав, вогнище, курінь і його розповіді, як казка. Він, нас, дітей,
ніколи не сварив, не читав моралі, але так тонко повчав, що ми потім все життя наслідували його поради. Літом ми з дідусем спали під відкритим небом на сіні і він мені розповідав багато чого цікавого про Чумацький Шлях (показував його на небі), про чумаків. Коли вже пішла в школу, то сама почала його розпитувати. Розповідав, як в царській армії служив, як почалася революція, як їх погрузили в вагони і не сказали куди везуть. Аж потім
появилися більшовицькі агітатори і сказали, що їх везуть до генерала Колчака в Сибір, щоб поверталися вони додому. Було дуже холодно, а вони одягнені лише в одні шинельки. Після цієї поїздки у дідуся все життя сльозилися очі, він їх застудив. Дідусь згадував, як його червонощокого і здорового, обмотали бинтами і два
здорових чоловіка «санітари» вели його під руки, вдаючи, що супроводжують раненого. І таким чином їм вдалося сісти в вагон потяга, що привіз його додому. Ось така була в нього революція.
Також дідусь розповідав про Махна, про Голодомор, про війну. Пам’ятаю його розповіді про Махна. У нашому селі майже всі чоловіки і дідові двоюрідні брати були мобілізовані насильно в армію Махна. А дід мій заховався. Але його брати якось мирно пішли від Махна і під радянські репресії не попали. Дід бачив Махна зблизька. Казав, що він невисокого зросту, маленький, руде довге волосся, а лице покопане віспою, непосидючий, справжній холерик. Він мів вдало вести військові операції, за пів години «взяв» Бердянськ. Треба було бити
червоних – пішов вибив, треба білих – пішов невагаючись. Одним словом - анархіст. Він мав так звану «Чорну сотню». Спочатку наступав малою силою, а потім із засідки вилітала «Чорна сотня» і бій був вичерпаний.
За освітою Махно був вчителем, але він був природженим тактиком. На той час була собі така «продразверстка» - це коли їздили по селах червоно-гвардійці і забирали у селян хліб. Махновці вбивали їх і розпорювали животи,
насипали в них зерно, клали тіла на брички та возили селами, щоб люди бачили, що так буде з усіма, хто буде забирати у них хліб.
Дідусь ще розповідав про банду Зеленого. Ця банда під с. Луначарське, розстріляла всю першу Раду Бердянська. А з усіх навколишніх сіл зігнали людей, як глядачів. Дідусь мій теж все бачив. За радянських часів багато вулиць Бердянська були названі іменами усіх розстріляних депутатів. Ті назви вулиць почали перейменовувати з початком декомунізації.
У нашому місті жив і навчався легендарний Петро Петрович Шмідт. Його батько був «гродоначальником» м. Бердянськ. Він заснував педагогічне училище, де навчався його син, а нині – це Бердянський державний
педагогічний університет.
Дідусь розповідав і про Голодомор. Кругом села поставили дозори, щоб ніхто не міг вийти. Ходили прощупували штиками все довкола хати і в хаті. Що знаходили, то забирали. Дід казав, що на горищі заховав квасолю і кукурудзу, та його сховку знайшли. В балку відніс та сховав просо.
Його вистачило ненадовго. А я слухала тоді діда і не могла повірити, адже в школі нам постійно говорили, що в нас хороша влада. І я кажу діду:
-Наші забирали?
- Наші, наші, - відповів дід.
В моїй дитячій голові не могло вкластися, як так можна забрати все?
Бабуся мені розповідала, що ходила до колгоспної скирти збирати труху і пекла такі «ліпьошки». А тоді дід побачив, що у бабусі та моєї мами почали пухнути ноги. Сім’я була велика і треба було щось робити. Мама моя була з 1918 року, а її старша сестра з 1914 року, тоді ще одна сестра з 1923 року, брат (загинув у війну) з 1925 року і найменша сестричка з 1929 року. Дід побачив, що справи погані. А вже кругом було багато померлих. Возили на гробки (у нас так називають кладовище) вже не по одному і там якось закопували.
Дідусь зрозумів, що треба будь-яким чином добратися до міста. Там у нього рідна сестра була заміжня за рибаком. Звали її баба Мелашка. І йому вдалося пробратися. І от коли він дійшов до села Луначарського, а там уже метр і море, спустився до берега, то розповідав, що йшов і переступав через трупи. Берег був всіяний трупами. Хто добрався до моря і їв ту рибу, що викидало на берег, і їв одразу багато - той падав замертво.
Баба Мелашка жила на березі моря, хфіртку відриєш - і море. Коли дідусь прийшов до них, то баба з чоловіком з ями дістали заховану засолену тюльку. Дали стільки скільки зміг донести. Це було два відра. І це ще треба було
вернутися назад, а це 40 км. І він благополучно повернувся додому з тюлькою. І ця тюлька їх врятувала. Бабуся її смажила та варила юшку. І всі вижили. Ніхто не помер.
А в селі померло багато людей. Як у селі зорганізували колгоспи, то у нас їх аж чотири зробили – «Зоря», «Труд», «Прогрес», «Перемога». Ми жили в «Перемозі», а там де був колгосп «Зоря» - цей край повністю вимер під час Голодомору. Саме туди переселили росіян з Луганської області. То тепер на цю частину села так і кажуть «руский край». Їх заселили в готові людські хати.
Навпроти дідового будинку теж була хата, де вимерла вся сім’я (я вже не застала цього будинку), його віддали колгоспу і там тримали племінних бичків.
Дідусь розповідав, як під час війни ховав сина (мого дядю) за перегородкою в хаті. Там дядя Коля робив із підручних матеріалів прикраси (перстеники, сережки і інше), дуже гарно малював, мав неабиякий талант. І
одного разу, зайшов в хату німецький офіцер і побачив дядька. Підійшов до діда, відвернув комірець і показав йому якийсь значок і якось жестами натякнув, що «кіндер… пах, пах і треба сховати». Дід сховав дядю в половник (де зберігається сіно). Зайшов німець набирати сіна і прямо рукою провів по його обличчі і чудом не помітив дядька. Тоді дідусь переховав його в балку. А люди ховали своїх хлопців на горищах, а коли при відступі німці почали палити хати, їх всіх постріляли, коли вони зістрибували з горищ, бо думали, що то партизани.
У 1943 році, після звільнення села, дядю забрали на фронт. Загинув він у квітні 1945 року при форсуванні р. Ельба. Командир писав, що загинув він від прямого попадання снаряду, коли ніс донесення в штаб.
Мамина сестра тітка Валя була вивезена на німецьку каторгу, працювала у бауера. Але їй пощастило, вона добре знала німецьку мову і господар добре до неї відносився.
Бабуся моя по батькові була з багатодітної сім’ї. Їх було 10 дітей, та жили вони заможно. І звичайно їх назвали куркулями. Вийшло так, що моя бабуся була тричі заміжня. Перший чоловік її помер, другий шлюб – це мій дід (він був вдівцем і мав доньку, а у бабусі був син). Від цього шлюбу народився мій тато у 1911 році, а в 1912 році – дядько Андрій. Дід служив в царській армії. З вигляду завжди був бравим. Коли розпочалася Перша світова війна, у тих, в кого було 25 років царської армійської служби, демобілізували. І дід вернувся додому. Вдома він
пробув 10 днів і захворів. Бабуся відвезла його в село Андріївка, а назад привезла вже в труні, помер від тифу. Татові на той час було лише три роки, а дядьові два. Бабусі було тяжко з малими дітьми і вона вийшла заміж втретє. І коли їх розкуркулювали, бо мали млина, той дідусь, бабусин третій чоловік, взяв вину на себе, аби всю родину не вивезли в Сибір. А було так, що мій батько не мав права голосу, не міг ходити на вибори, бо він був сином куркуля, а дядько, хоч лише на рік був меншим – мав право.
Коли почалася війна у 1941 році, дядька забрали в просту армію, а батька в трудармію.
Мамина старша сестра була заміжня за енкаведистом Черненко Степаном. 22 червня, коли почалася війна, він якраз був на чергуванні і мав необережність сказати: «Легендарная и непобедимая, а драпают аж пятки сверкають». І його друг «заложив». Йому дали 25 років таборів. Відсидів 10 років і ще цілий рік не міг виїхати додому, ждав навігацію.
Коли повернувся мій тато, я закінчила 2 класи, а в 3-й вже пішла в Бердянську в школу № 3. Це була єдина українська школа, зараз там лютеранська церква. Закінчила школу в 1964 році і поступила вчитися в
Запорізький машинобудівний інститут ім. В.Я. Чубаря, який був одним із організаторів Голодомору на Україні. Тоді він був героєм. Зараз це – інженерна академія.
В 1969 році я закінчила інститут і в нас було союзрозподілення. Ті хто жив в Запоріжжі і ті, хто мав направлення від заводів, залишилися вдома, а я поступила після школи і таких, як я розписали по цілому Союзі. Хто поїхав в
Набережні Човни, Молдавію, Узбекистан, Казахстан, Сибір і т.д. Я була направлена в м. Чемкент (Республіка Казахстан) Манкентський завод «Сільмаш» - міністерство тракторобудування і машинобудування. Працювала
інженером-технологом.
Спочатку було дуже важко пристосуватися до кліматичних умов. Жара за + 40, дуже сухе повітря. Два тижні мучилася, але якось все стало на місце і було добре. Мені завжди везло на хорошу роботу і на хороших людей. Моя робота в Казахстані залишила добрі спогади. Яка краса весною, коли в степу зацвітають дикі тюльпани і іриси - просто перехоплює дух. Не менш гарний підйом в гори, коли внизу сонце, жара, а на вершині сніг.
В 1972 році повернулася в Запоріжжя, працювала інженером на Дніпровському механічному заводі. Завод випускав козлові крани.
В 1972 році в мене народився син Роман. Життя з чоловіком не склалося, одружились ми в 1967 році. Я переїхала в м. Бердянськ до мами.
А в 1990 році доля мене закинула на Волинь. Приїхала я в м. Володимир-Волинський. Місто дуже сподобалось, люди дуже привітні. Тоді ще в 1990 році не було супермаркетів, кафе, барів, аптек у такій кількості як зараз. Був гастроном на площі, де зараз «Вопак». Працював кінотеатр ім. Т.Г. Шевченка і літній кінотеатр «Космос». Там де зараз павільйони «овочі» і «молочні продукти» був базар, де можна було купити щось з одягу.
Працювали заводи всі, що були в місті. Два місяці я працювала в заготконторі, не сподобалось. Пішла на курси операторів котелень. Після курсів працювала пів року в котельні при лікарні. Тоді та котельня була ще
підпорядкована лікарні. А вже восени 1991 року пішла працювати оператором на підприємство
«Володимир-Волинське теплокомуненерго». Тоді підприємство очолював Максименко Віктор Кузьмич.
В 1995 році мене перевели працювати інженером з охорони праці. Згодом підприємство очолив Ходьков Іван Юхимович, зараз уже покійний. Взагалі мені довелося працювати з 4-ма деректорами. Після Ходькова І.
Ю., підприємство очолив покійний Буднєвський Галік Матвійович, а після нього був – Лисюк Роман Петрович.
В 2010 році пішла на пенсію. Колектив у нас був дуже трудолюбивий, дружній. Я вдячна долі, що до пенсії мені пощастило працювати із цими людьми.
Спогади записала Вознюк Орися
А зараз Приморськ, районний центр. В 1911 році цар вчинив з ними так, як в 1944 році радянська влада вчинила з татарським народом в Криму – депортував нагайців в Туреччину. Я не знаю скільки їх по чисельності було, із
сотні тисяч до Туреччини дісталося кілька десятків тисяч, а решта померли. Після війни батьки переїхали в Донецьку область, Мар’їнський район, де я й народилася в 1946 році. Тато працював на вугільній шахті. Але так сталося, коли мені було 4 місяці, батька посадили, як ворога народу. В таборах він пробув 7 років. В одному з таборів, в жіночому бараці відбувала покарання відома артистка - Лідія Русланова, батько їй акомпонував на гармошці, а вона співала для ув’язнених. Тато і сам дуже гарно співав.
До війни тато був на будівництві міста Комсомольськ-на-Амурі. Коли повернувся додому, зустрів мою маму, вона була молодша за нього на 7 років.
У 1936 році батьки одружилися, а в 1937 році народилася старша сестра Галя. Мама моя все своє молоде життя віддала праці на виноградниках. Був такий «Учхоз» при виноградарному технікумі. Свою роботу знала досконало і передавала свої вміння студентам, коли ті проходили практику. Після збору винограду робили вино. Тоді в «Учхозі» цей процес називали «винодєлка» (цех де відбувався технологічний процес). Згодом «Учхоз» розпався і мама до виходу на пенсію працювала на заводі по виготовленню жниварок.
Мій дід Коваль Іван Григорович був родом із запорізьких козаків. Бабуся Корабельская Євдокія Іванівна – росіянка. У неї в сім’ї був достаток і воназмогла закінчити п’ять класів школи. А дідусь – лише два класи. Не знаю яке тоді було навчання, але коли я вчилася в 5-6-х класах, то дідусь допомагав мені розв’язувати задачі. Добре знав множення і ділення.
Говорити російською мовою не вмів, але читав газети тільки російською,
бо в школі навчання велося російською мовою. Дідусь був дуже мудрою людиною, йому я дуже вдячна.
Найщасливішим у мене було дитинство. Воно пов’язане з дідусем та бабусею. Всього не напишеш. Ходили з ним в «нічне» (коні випасалися і вночі). Запах сіна, трав, вогнище, курінь і його розповіді, як казка. Він, нас, дітей,
ніколи не сварив, не читав моралі, але так тонко повчав, що ми потім все життя наслідували його поради. Літом ми з дідусем спали під відкритим небом на сіні і він мені розповідав багато чого цікавого про Чумацький Шлях (показував його на небі), про чумаків. Коли вже пішла в школу, то сама почала його розпитувати. Розповідав, як в царській армії служив, як почалася революція, як їх погрузили в вагони і не сказали куди везуть. Аж потім
появилися більшовицькі агітатори і сказали, що їх везуть до генерала Колчака в Сибір, щоб поверталися вони додому. Було дуже холодно, а вони одягнені лише в одні шинельки. Після цієї поїздки у дідуся все життя сльозилися очі, він їх застудив. Дідусь згадував, як його червонощокого і здорового, обмотали бинтами і два
здорових чоловіка «санітари» вели його під руки, вдаючи, що супроводжують раненого. І таким чином їм вдалося сісти в вагон потяга, що привіз його додому. Ось така була в нього революція.
Також дідусь розповідав про Махна, про Голодомор, про війну. Пам’ятаю його розповіді про Махна. У нашому селі майже всі чоловіки і дідові двоюрідні брати були мобілізовані насильно в армію Махна. А дід мій заховався. Але його брати якось мирно пішли від Махна і під радянські репресії не попали. Дід бачив Махна зблизька. Казав, що він невисокого зросту, маленький, руде довге волосся, а лице покопане віспою, непосидючий, справжній холерик. Він мів вдало вести військові операції, за пів години «взяв» Бердянськ. Треба було бити
червоних – пішов вибив, треба білих – пішов невагаючись. Одним словом - анархіст. Він мав так звану «Чорну сотню». Спочатку наступав малою силою, а потім із засідки вилітала «Чорна сотня» і бій був вичерпаний.
За освітою Махно був вчителем, але він був природженим тактиком. На той час була собі така «продразверстка» - це коли їздили по селах червоно-гвардійці і забирали у селян хліб. Махновці вбивали їх і розпорювали животи,
насипали в них зерно, клали тіла на брички та возили селами, щоб люди бачили, що так буде з усіма, хто буде забирати у них хліб.
Дідусь ще розповідав про банду Зеленого. Ця банда під с. Луначарське, розстріляла всю першу Раду Бердянська. А з усіх навколишніх сіл зігнали людей, як глядачів. Дідусь мій теж все бачив. За радянських часів багато вулиць Бердянська були названі іменами усіх розстріляних депутатів. Ті назви вулиць почали перейменовувати з початком декомунізації.
У нашому місті жив і навчався легендарний Петро Петрович Шмідт. Його батько був «гродоначальником» м. Бердянськ. Він заснував педагогічне училище, де навчався його син, а нині – це Бердянський державний
педагогічний університет.
Дідусь розповідав і про Голодомор. Кругом села поставили дозори, щоб ніхто не міг вийти. Ходили прощупували штиками все довкола хати і в хаті. Що знаходили, то забирали. Дід казав, що на горищі заховав квасолю і кукурудзу, та його сховку знайшли. В балку відніс та сховав просо.
Його вистачило ненадовго. А я слухала тоді діда і не могла повірити, адже в школі нам постійно говорили, що в нас хороша влада. І я кажу діду:
-Наші забирали?
- Наші, наші, - відповів дід.
В моїй дитячій голові не могло вкластися, як так можна забрати все?
Бабуся мені розповідала, що ходила до колгоспної скирти збирати труху і пекла такі «ліпьошки». А тоді дід побачив, що у бабусі та моєї мами почали пухнути ноги. Сім’я була велика і треба було щось робити. Мама моя була з 1918 року, а її старша сестра з 1914 року, тоді ще одна сестра з 1923 року, брат (загинув у війну) з 1925 року і найменша сестричка з 1929 року. Дід побачив, що справи погані. А вже кругом було багато померлих. Возили на гробки (у нас так називають кладовище) вже не по одному і там якось закопували.
Дідусь зрозумів, що треба будь-яким чином добратися до міста. Там у нього рідна сестра була заміжня за рибаком. Звали її баба Мелашка. І йому вдалося пробратися. І от коли він дійшов до села Луначарського, а там уже метр і море, спустився до берега, то розповідав, що йшов і переступав через трупи. Берег був всіяний трупами. Хто добрався до моря і їв ту рибу, що викидало на берег, і їв одразу багато - той падав замертво.
Баба Мелашка жила на березі моря, хфіртку відриєш - і море. Коли дідусь прийшов до них, то баба з чоловіком з ями дістали заховану засолену тюльку. Дали стільки скільки зміг донести. Це було два відра. І це ще треба було
вернутися назад, а це 40 км. І він благополучно повернувся додому з тюлькою. І ця тюлька їх врятувала. Бабуся її смажила та варила юшку. І всі вижили. Ніхто не помер.
А в селі померло багато людей. Як у селі зорганізували колгоспи, то у нас їх аж чотири зробили – «Зоря», «Труд», «Прогрес», «Перемога». Ми жили в «Перемозі», а там де був колгосп «Зоря» - цей край повністю вимер під час Голодомору. Саме туди переселили росіян з Луганської області. То тепер на цю частину села так і кажуть «руский край». Їх заселили в готові людські хати.
Навпроти дідового будинку теж була хата, де вимерла вся сім’я (я вже не застала цього будинку), його віддали колгоспу і там тримали племінних бичків.
Дідусь розповідав, як під час війни ховав сина (мого дядю) за перегородкою в хаті. Там дядя Коля робив із підручних матеріалів прикраси (перстеники, сережки і інше), дуже гарно малював, мав неабиякий талант. І
одного разу, зайшов в хату німецький офіцер і побачив дядька. Підійшов до діда, відвернув комірець і показав йому якийсь значок і якось жестами натякнув, що «кіндер… пах, пах і треба сховати». Дід сховав дядю в половник (де зберігається сіно). Зайшов німець набирати сіна і прямо рукою провів по його обличчі і чудом не помітив дядька. Тоді дідусь переховав його в балку. А люди ховали своїх хлопців на горищах, а коли при відступі німці почали палити хати, їх всіх постріляли, коли вони зістрибували з горищ, бо думали, що то партизани.
У 1943 році, після звільнення села, дядю забрали на фронт. Загинув він у квітні 1945 року при форсуванні р. Ельба. Командир писав, що загинув він від прямого попадання снаряду, коли ніс донесення в штаб.
Мамина сестра тітка Валя була вивезена на німецьку каторгу, працювала у бауера. Але їй пощастило, вона добре знала німецьку мову і господар добре до неї відносився.
Бабуся моя по батькові була з багатодітної сім’ї. Їх було 10 дітей, та жили вони заможно. І звичайно їх назвали куркулями. Вийшло так, що моя бабуся була тричі заміжня. Перший чоловік її помер, другий шлюб – це мій дід (він був вдівцем і мав доньку, а у бабусі був син). Від цього шлюбу народився мій тато у 1911 році, а в 1912 році – дядько Андрій. Дід служив в царській армії. З вигляду завжди був бравим. Коли розпочалася Перша світова війна, у тих, в кого було 25 років царської армійської служби, демобілізували. І дід вернувся додому. Вдома він
пробув 10 днів і захворів. Бабуся відвезла його в село Андріївка, а назад привезла вже в труні, помер від тифу. Татові на той час було лише три роки, а дядьові два. Бабусі було тяжко з малими дітьми і вона вийшла заміж втретє. І коли їх розкуркулювали, бо мали млина, той дідусь, бабусин третій чоловік, взяв вину на себе, аби всю родину не вивезли в Сибір. А було так, що мій батько не мав права голосу, не міг ходити на вибори, бо він був сином куркуля, а дядько, хоч лише на рік був меншим – мав право.
Коли почалася війна у 1941 році, дядька забрали в просту армію, а батька в трудармію.
Мамина старша сестра була заміжня за енкаведистом Черненко Степаном. 22 червня, коли почалася війна, він якраз був на чергуванні і мав необережність сказати: «Легендарная и непобедимая, а драпают аж пятки сверкають». І його друг «заложив». Йому дали 25 років таборів. Відсидів 10 років і ще цілий рік не міг виїхати додому, ждав навігацію.
Коли повернувся мій тато, я закінчила 2 класи, а в 3-й вже пішла в Бердянську в школу № 3. Це була єдина українська школа, зараз там лютеранська церква. Закінчила школу в 1964 році і поступила вчитися в
Запорізький машинобудівний інститут ім. В.Я. Чубаря, який був одним із організаторів Голодомору на Україні. Тоді він був героєм. Зараз це – інженерна академія.
В 1969 році я закінчила інститут і в нас було союзрозподілення. Ті хто жив в Запоріжжі і ті, хто мав направлення від заводів, залишилися вдома, а я поступила після школи і таких, як я розписали по цілому Союзі. Хто поїхав в
Набережні Човни, Молдавію, Узбекистан, Казахстан, Сибір і т.д. Я була направлена в м. Чемкент (Республіка Казахстан) Манкентський завод «Сільмаш» - міністерство тракторобудування і машинобудування. Працювала
інженером-технологом.
Спочатку було дуже важко пристосуватися до кліматичних умов. Жара за + 40, дуже сухе повітря. Два тижні мучилася, але якось все стало на місце і було добре. Мені завжди везло на хорошу роботу і на хороших людей. Моя робота в Казахстані залишила добрі спогади. Яка краса весною, коли в степу зацвітають дикі тюльпани і іриси - просто перехоплює дух. Не менш гарний підйом в гори, коли внизу сонце, жара, а на вершині сніг.
В 1972 році повернулася в Запоріжжя, працювала інженером на Дніпровському механічному заводі. Завод випускав козлові крани.
В 1972 році в мене народився син Роман. Життя з чоловіком не склалося, одружились ми в 1967 році. Я переїхала в м. Бердянськ до мами.
А в 1990 році доля мене закинула на Волинь. Приїхала я в м. Володимир-Волинський. Місто дуже сподобалось, люди дуже привітні. Тоді ще в 1990 році не було супермаркетів, кафе, барів, аптек у такій кількості як зараз. Був гастроном на площі, де зараз «Вопак». Працював кінотеатр ім. Т.Г. Шевченка і літній кінотеатр «Космос». Там де зараз павільйони «овочі» і «молочні продукти» був базар, де можна було купити щось з одягу.
Працювали заводи всі, що були в місті. Два місяці я працювала в заготконторі, не сподобалось. Пішла на курси операторів котелень. Після курсів працювала пів року в котельні при лікарні. Тоді та котельня була ще
підпорядкована лікарні. А вже восени 1991 року пішла працювати оператором на підприємство
«Володимир-Волинське теплокомуненерго». Тоді підприємство очолював Максименко Віктор Кузьмич.
В 1995 році мене перевели працювати інженером з охорони праці. Згодом підприємство очолив Ходьков Іван Юхимович, зараз уже покійний. Взагалі мені довелося працювати з 4-ма деректорами. Після Ходькова І.
Ю., підприємство очолив покійний Буднєвський Галік Матвійович, а після нього був – Лисюк Роман Петрович.
В 2010 році пішла на пенсію. Колектив у нас був дуже трудолюбивий, дружній. Я вдячна долі, що до пенсії мені пощастило працювати із цими людьми.
Спогади записала Вознюк Орися
Повернутися назад