Шишкін Сергій Євгенович

Після закінченя Луцького музичного училища (випуск 1977 року) я отримав направлення
в Локачі, але через травму ноги, батькові вдалося домовитись взяти мене в нашу музичну школу.
Директором музичної школи був Флоненко Павло Іванович. Я сидів вдома з загіпсованою
ногою і писав пісні. Ми з моїм однокурсником Андрієм Шоцьким вирішили створили групу.
Почали грати на танцях. Музика була жива. Андрій Шоцький грав на «басу». І з нами ще
кілька хлопців. Тоді була мала конкуренція. Танці були лише в будинку культури і в будинку
офіцерів. На танцях ми грали різну музику, включаючи і мої пісні. Та багато хто хотів, щоб ми
грали пісні «совєтських композиторів», а нам хотілося грати своє і «фірму».

Коли Андрія Шоцького призвали в армію я зробив першу дискотеку. Одразу відчув, що це
не моє, хоча і по грошах виходило краще. Я хотів робити музику і коли Андрій прийшов з армії
ми знову з групою почали виступати в парку Гагаріна. Це був наш найпотужніший склад.
Тоді приїхав після філармонії Володимир Хібеник. Це дуже талановита людина, такий собі
«любімєц женщин». Ми разом встигли зробити чудовий проект. У Володимира Хібеника була
крута японська гітара, а на другій гітарі грав Володимир Гуз.

Статуси перевіряються на конкурсах серед собі подібних. Тільки там тобі можуть поставити
оцінку і вона може навіть тобі не сподобатись. Ти робиш висновки і вчишся на цьому. Я
пройшов всі ці конкурси. Місцем, куди вперше 1989-го року я поїхав був концертний майданчик
Всеукраїнського фестивалю «Оберіг». Саме там молоді артисти виборювали свої звання.
Там ми шукали своє місце під сонцем. І нам це вдалося. Я пам’ятаю цей конкурс як зараз і
знаю, що він мені дав. І багатьох людей знаю з тих часів і спілкуюсь з ними досі. Вже на другому
фестивалі «Оберіг» у 1990-му я отримав Гран прі, а на третій «Червоній Руті» (1993) – титул
лауреата. Трохи згодом розпочалася суддівська місія – і я вже сам став членом журі фестивалю
«Тарас Бульба» та «Срібна підкова».

В 80-ті роки я мав запрошення до гурту Світязь. Група мені подобалась але я хотів грати
своє. Вони вже кілька років виконували мою пісню «Осінню пісню». Мені завжди хотілося
робити щось ексклюзивне, незвичне, адже і саме місто Володимир в нас по суті ексклюзивне. І
тепер мені ще хочеться більшого ексклюзиву. Мені захотілося зробити своєрідну акцію «Живий
погляд». Це – мистецька імпреза. Унікальність цього проекту в тому, що музиканти самі
за власні кошти роблять таку акцію аби підтримати музику маленьких міст. Відбулося десять
акцій. В них взяли участь гурти з Володимира-Волинського, Нововолинська, Червонограда,
Сокаля і інших малих міст.

У 1988 році було тисячоліття Володимира. Це було досить масштабне дійство. І час в принципі
вже був підходящий. Була перебудова. І вона навіть докотилася до Володимира. Святкування
було біля валів. Спеціально був зроблений конкурс на найкращу пісню Володимира.
Звичайно ж рушійною силою був міськом партії. Секретарем була Соколова.

Перед тисячоліттям я вже встиг побувати на Першому Всесоюзному фестивалі самодіяльної
пісні у місті Саратові. Тому певний зріз я вже тоді собі намітив.

Керівником капели був Діма Клюд. Я порадився з ним, прикинув, що треба писати і в якому
форматі. Я не міг обминути це дійство. У моєму місті конкурс, така подія, 1000 років. Написав
я «Слався древнє місто наше». Це пісня для хору, потім зробили транскрипцію для духового
оркестру. І я фактично виграв цей конкурс. Перше місце у конкурсі не дали нікому. Дали друге
і премію.

Уже після тисячоліття міста в костелі Іоакима та Анни зробили невеликий концертний зал
і там був мій перший сольний концерт. І водночас це була моя перша доброчинна акція. Мій
батько у 1988 році пішов на пенсію. Все життя він пропрацював в Педучилищі. Після закінчення
навчання у Львові, по направленню він приїхав у Володимир в фізкультурний технікум
(так його тоді називали). З 1949 до 1961 року училище готувало вчителів фізичного вихованнядля семирічних шкіл Волинської та інших областей України. За кілька років батько став директором цього фізкультурного технікуму. З 1961 року уже почався набір в учище вчителів
початкових класів та вихователів дитсатків. Поставили нового директора, а батько став завкафедрою.
А мама поступила в аналогічний технікум у Вінниці (мама родом з Вінницької області).
Потім той технікум розформували, а частину студентів направили у місто Володимир.
Так мама попала сюди. У тата завжди була мрія, щоб у Володимирі був басейн. Його і ніби
почали будувати але закінчились гроші, а держава більше не виділяла. Директором стадіону
був Лизогуб. От і ми зробили таку акцію. Поставили скриньку. І перших 10 рублів я кинув
сам. Допоміг нам Ігор Лиско. Рояль ми поставили по середині залу. Прийшли люди. Перший
концерт видався вдалим. Пам’ятаю, що знизу у костелі була кнайпа – «Кафе Ліра». Ще колись
так і говорили «пішли в Ліру».

28 липня у місті Володимирі був звичайний банальний день. І переконати на той 1993 рік,
коли я вийшов з пропозицією, що треба робити фестиваль не так вже і легко було, як здається
на перший погляд. Як би там не було, але фестиваль приурочений до дня міста виживе. Люди
все одно приходитимуть. На той час я потоваришував з Василем Вороном і вже мої пісні проскакували
по радіо «Промінь». Три роки я пропрацював у виконкомі міської ради. Коли назрівала
ідея фестивалю мером був Гнатюк. А перший фестиваль був при Мамєдові і відбувся він
у валах. Але на фестивалях треба заробляти, тому далі його почали робити на стадіоні. Після
мого скорочення з виконкому фестивалем почав займатися Юра Філоненко. Вони придумали
вже дитячий конкурс.

Я тоді вважав і досі вважаю, що наш Володимир вартий ексклюзиву. Місто з такою історією
заслуговує на високу культуру і свою музику. Тут можна робити свою музику і навіть варто. І
дехто таки робить. І не тільки музику.

[center][/center]
[center][/center]

Спогади записали:
Вознюк О.А та Послєднік В.В.