Василь Миколайович Стахурський. Розповідь про місто

Я народився і все життя прожив у Володимирі. Навчався в сорок другій залізничній школі. Вона була восьмилітня і розміщувалася по вулиці Чапаєва (зараз Гайдамацька). Там був дуже гарний садок. Учні, що вчилися, їздили на практику на львівську дитячу залізницю. Потім з сорок другої школи зробили третю. Третя школа мала кілька корпусів. Один з них був там де зараз пенсійний фонд, інший – це нинішній будинок центру занятості, в якому розміщувались фізкабінет та хімкабінет. Ще один корпус – приміщення, де зараз ДАІ. А там де «Метелик» були майстерні і спортивний майданчик. Це була російська школа. У Володимирі було кілька російських шкіл. Це пов’язано з тим, що у місті було багато військових, зі всього Радянського союзу. Стояла повноцінна дивізія. Було багато переміщень військових, як в самій країні, так і за кордоном. Багато з них приїжджали з Німеччини. Діти там навчалися на російській мові і тут для них відкривали російські школи. На Володимир та Володимир-Волинський район було три ковбасні цехи. Один біля «бурси», в Устилузі та Овадно. Базар був там де нині автостанція, туди приїжджали на возах і торгували прямо з возів. А як вже побудували критий ринок то там в середині було багато магазинів. Відразу біля входу, зі сторони училища продавали соління. Там стояли бочки з огірками різного розміру: і корнішони, і середні, і великі, та квашені помідори різної стиглості. Засолочний цех був справа за Риловицею. Зі сторони готелю в приміщенні ринку був м’ясний магазин, де спочатку на гаках висіли цілі туші, а потім залишились самі гаки. Там же продавали і рибу. На свята привозили червону рибу, але дуже мало, ну і як пощастить то можна було купити. Дуже смачна була морожена тріска. Там де зараз продають рибу, біля Ощадбанку був магазин уцінених товарів і залізо-скоб’яний магазин. Навпроти колишнього пологового будинку, де зараз управління праці, серед дерев стояв гарний дерев’яний будинок з колонами. Там розміщувалась гінекологічне відділення лікарні. В 70-ті роки в каплиці був планетарій, потім бакалійна крамниця. Пізніше і її закрили. В скверику навпроти «Дружби» стояв бюст Кірову. Синагогу підірвали в 50-х роках. Але до того часу вона вже була сильно пошкоджена. Пам’ятаю, в місті було мало машин. Зрідка проїде одна друга, от і все. Єдиний інспектор на все місто був дядя Костя. Розповідали, що він міг випити дванадцять кухлів пива. Пам’ятаю першу автостанцію. Це був невеликий дерев’яний будиночок пофарбований в голубий колір, він стояв навпроти нинішньої автостанції. До Луцька в м’якому автобусі можна було доїхати за 1,47 руб. З твердими сидінням -1,10 руб. До Нововолинська таксі коштувало 50 копійок. Бензин коштував 7 копійок за літр. 10 копійок коштувала порожня пляшка, буханка хліба – 14 чи 16 копійок, білого – 20 копійок. В цегляному будинку гімназії по вулиці Драгоманова була друга російська школа. Там де зараз офіс Ковальчука була третя школа. Вийшло так, що її побудували на підвалах. Щоб зберегти приміщення школи в фундамент закачували рідке скло, але виправити фундаменти не вдалося. Тому з часом були змушені знести частину приміщення. Консервний цех з часом почав працювати цілий рік. Яблука, морква, буряк, капуста зберігалися у величезних кагатах. В ямах з «силіцилкою» тримали сливи. На заводі виготовлялися дуже смачні консерви. Салат «Ніжинський», коштував тоді 21 копійку. Смачним був і салат з буряка. А от салат з капусти я спробував вже тоді як його перестали випускати. Деякий час, ще підлітком я працював на консервному аби заробити копійку. Платили дійсно «копійки», але було дуже цікаво там працювати. Пам’ятаю як на підводах привозили огірки. А як в сезон приїжджали здавати березовий сік, то черга до консервного заводу була від самого центру міста. Ми, діти, просили налити нам трохи соку і нас завжди пригощали. Хлібозавод і контора були на тому самому місці де і зараз. Там росли яблуня, груша і ялина. Інколи, як ми бігли купатися «на лонку» до річки, працівниці хлібозаводу передавали нам гарячий хліб через паркан. Ми не голодували, ні, але це було дуже смачно. Тоді при кожній організації був хор і духовий оркестр. На парадах всі крокували під супровід свого оркестру. Пам’ятаю, що був хор лікарів. І парк був гарний. Влітку, і на свята туди вивозили буфети, слідкували щоб був порядок. Мій батько працював в «шахтоосушенні». Пізніше ця організація називалася «шахтоспецбуд». Вони будували шахти і рили «ями» під ракети. Це було по всьому Радянському союзі. Контора розміщувалася на вулиці Чкалова. Я і сам там працював близько року, перед армією. Але її в той час вже переводили в Білорусію. Батько завідував відділом постачання, він часто їздив у відрядження. Повертаючись, він запрошував нас до ресторану «Дружба». Правда тоді це був не ресторан, а «друга чайна». Але там був швейцар і лакеї стояли. А в фойє, справа від входу стояв автомат з одеколоном. Туди треба було вкинути п’ятнадцять копійок, нажати кнопку, а звідти вас обприскували одеколоном, прямо в обличчя. Штаб дивізії розміщувався там де нині воєнкомат. Вздовж Василівської вулиці роздавали ділянки під забудову. У Василівській церкві правив отець Сергій, дуже хороша людина. Він казав, що руки священика повинні пахнути не соляркою і бензином, а хлібом і ладаном. Отець Сергій завжди охоче розмовляв з людьми про їхні проблеми і навіть якщо у церкві була хоч одна людина, він все одно проводив службу. Мама розповідала, що 11 вересня 1939 року, коли мій дідусь відпочивав у садку де зараз Мельники живуть, німці скинули бомби. Тоді багато людей вбили, а ще більше було поранених. Швидкої допомоги тоді не було і всіх поранених на возах звозили до лікарні. Тоді загинув мій дід і тітка. Дерев по обидві сторони вулиці Луцької було багато. Я там збирав печериці, біля тих дерев. А сама дорога була викладена бруківкою. Я ще пам’ятаю як по тій дорозі 11 вересня 1956 року проїжджав Микита Сергійович Хрущов. Він їхав з Нововолинська через Володимир на Луцьк. Кортеж був з двох машин і це були відкриті машини. Люди виходили щоб подивитись, кидали квіти, нікому це не заборонялося. Ми ходили в кінотеатр ім. Т. Г. Шевченка. Пам’ятаю, як нас не пускали в кінотеатр, коли показували фільми «до шістнадцяти». Ще був клуб сільгосптехніки, там теж показували фільми. Було багато магазинів і, так званих, «забігайлівок». Багато там всього було: і випити і закусити. Наприклад, «спотикач» - на пляшці був зображений танцюючий козак. В першу чергу той «спотикач» на ноги діяв. А ще була «зубрівка» і «українська з перцем». Але її якось швидко не стало, казали за кордон вивозять. Ром продавали, але не якісний. Казали, що ним на Кубі ноги миють. У Володимирі свій винзавод був по вулиці Гайдамацькій. На площі стояв пам’ятник Леніну, пізніше його перенесли до автостанції.

Пряма мова збережена.

Спогади записали:
Вознюк О.А., Федосєєва С.А.