Мирослава Іванівна Захарова. Розповідь про місто

Наша родина приїхала до Володимира у 1944 році. Злидні, бруд, голод. Головної площі ще не було. Була вулиця, багато дерев’яних будиночків. Костел ще відправляли служби. Він був обгороджений цегляним муром. Поряд стояв будинок ксьондза та ще кілька будиночків. На Жидівській вулиці стояла зруйнована синагога. На місці п’ятиповерхового будинку, що на площі, містились магазини – книжковий, канцтовари та столова. На розі Ковельської і Луцької була швейна фабрика. Неподалік, де знаходиться офіс С.Ковальчука, стояв кінотеатр наполовину дерев’яний, а наполовину цегляний. Сеанси були щодня. А фільми різні – про любов, про війну, а також довоєнні. Біля кінотеатру влаштували танцплощадку. Посередині стояв великий дуб. Багато молоді там відпочивало. Поряд були казарми, в яких пізніше розмістили готель, а зараз - житло священиків. На розі вулиць Луцької та Ковельської стояла швейна фабрика. Одна єдина аптека на ціле місто знаходилася в районі теперішнього магазину «Маяк». На місці магазину «Салют» було домоуправління. Поряд, де зараз автостанція, розміщувався базар. Магазинів не було. Люди їздили в села, щоб заробити якусь поживу. Разом з селянам садили та обробляти картоплю, допомагали по господарству. За це отримували зерно, городину, часом шматок сала. Так і виживали. Під час війни були запроваджені хлібні картки. Мені вдалося влаштуватися на м’ясокомбінат, де готували їжу для робітників. Гроші за працю не платили, зате в кінці тижня давали шматочок м’яса з реберцями. Вдома мама варила суп. То було справжнє свято… У центрі міста діяла військова комендатура (перший будинок за кафе «Лакомка» по вул. Цинкаловського). Запам’ятався випадок, коли німцеві відірвало ноги. Відразу ж його забрала машина до німецького госпіталю, що був розміщений у теперішньому педучилищі. А цивільні могли лікуватися, як і зараз, у так званій «білій лікарні». Пам’ятаю, як німці вивозили нас на роботу на грузовій машині. В Устилузі закрили у якомусь великому дерев’яному приміщенні. Невдовзі почувся сильний вибух – то підірвали міст. А визволяли нас вже «рускі», відчинили двері і сказали: «Выходите, девушки». Батьки втекли до Польщі. Дуже хотілося їх знайти, тому поїхала їх шукати. Та все марно. Я їх не знайшла. Верталася на машині з польськими вояками. А через границю вже не пускали. Довелося заночувати у польському селі, а на ранок господиня показала місце, де можна перейти річку вбрід. Так я і повернулась назад до Володимира.

Записали спогади Гринчук П.Г та Кучерява Р.І.