Мосійчук (Розтопчина) Любов Михайлівна

Мій тато Мосійчук Михайло Васильович народився у 1913 році у Володимирі-Волинському у сім’ї робітників. З семи років вчився у школі. В 1927 році поступив в механічну майстерню, де пропрацював три роки. Певний час ходив у вечірню школу, вивчав слюсарну справу. Згодом почав працювати самостійно.1934 року був призваний в польську армію в 1-й залізничний саперний батальйон у місті Кракові, де прослужив до 1936 року.
Залишилося свідоцтво видане 23-го жовтня 1935 року Михайлу Мосійчуку про те, що він закінчив підофіцерську школу і отримав спеціальність старшого сапера. Цей документ з польським гербом – білим орлом і символікою ордена Віртуті Мілітарі є найвищою військовою нагородою Польщі і вручається президентом за особливі військові заслуги. Після демобілізації працював за спеціальністю у Володимирі-Волинському аж до приходу Червоної армії. В 1939 році влаштувався на роботу механіком в гарнізонний банно-прачечний комбінат. Під час німецької окупації працював там само, аж до самої перемоги червоної армії у 1944 році, а потім працював
в КЕЧі слюсарем -сантехніком.
Мама Віра Іваньоха – з холмщаків жила в Лужкові (зараз територія Польщі). В десятирічному віці залишилася сиротою, її забрала на виховання тітка Тетяна. Там у Польщі вони і зустрілись з татом, бо він там служив.
Вінчалися вони в Успенському соборі. Їхали туди бричкою. Коні були прикрашені стрічками і дзвіночками. З кожним їхнім кроком дзвіночки дзвеніли і стрічки розвівалися за вітром. Це мені розповідала наша сусідка,
старенька жінка. У них було восьмеро дітей – три доньки і п’ятеро синів: Надя, Люба, Валя і Володя, Вася, Коля, Гриша, Федя - дружна сім’я. Мамі присвоїли звання «Мати-героїня» і нагородили медалями «Медаль
материнства» ІІ ступеня, «Медаль материнства» І ступеня, орденом «Материнська слава» ІІІ ступеня.

Фото 1. Бабуся Єлизавета з сином Михайлом

Я народилась 21 березня 1943-го року у Володимирі-Волинському. Жили ми по вулиці Млинарській. Дорога була вся в ямах і цю місцевість називали П’яски. Ями були такі великі, що в них ховалися, коли грали в хованки. Правда, мама сварилася, бо боялась що мене засипле піском. Найбільше з дитинства мені запам’яталося, як перший раз дивилася кіно в кінотеатрі під відкритим небом. Просто на подвір’ї у військовій частині
ставили екран і на нього проектували фільм. То була така дивина - на полотнищі їдуть машини, ходять люди… А ще пам’ятаю, як довго, годинами треба було стояти біля магазину в черзі за хлібом, і не всім вистачало.

Фото 3. Мама з подругами, 1930-ті роки

У 1950 році пішла у перший клас. Вчилася у школі №1. У початкових класах нас вчила Ольга Миколаївна
Гнатюк. На зиму нам з сестрою пошили сірі пальтечка. Вони були доволі благенькі, то мама поверх зав’язувала теплою великою хусткою. Я була маленькою на зріст і помаленьку йшла навдягана, як Котигорошко. Вчителька допомагала мені роздягнутися, а після уроків знову мене закутувала. Рукавичок не було. Руки гріли у муфті, пошитій з тканини. Якщо пальці мерзли, то треба було їх добре розтерти зі снігом. Так мама вчила.

Фото 4. Мамина двоюрідна сестра Антоніна з подружкою

Далі нас вчив Перський Петро Петрович. Потім хлопці і дівчата стали вчитися разом і нас поділили між школою №1 і школою №2, куди кому ближче було. Я ходила в школу №2. Директором був Гуменний, а класною
керівничкою - Клара Анатоліївна Вороніна. Вчителька була молода, мала маленьку дитинку. Часом вона просила дівчаток посидіти з малюком, а сама з чоловіком ішла в кіно. А нам було цікаво і ми ніколи не відмовлялися. У
мене були молодші братики, тож я знала, як давати раду дитині.
Фото 5. Наш 7-й клас. Вчителька української мови - Хільчук, класна керівничка Вороніна Клара Анатоліївна, директор - Іщенко Дем’ян Федотович

Моя старша сестра працювала у воєнторзі. Там познайомилась з солдатом, що стояв на нарізці хліба. Згодом вони розписалися. Пам’ятаю, що на перерві бігала привітати їх з одруженням. На перервах діти бігали обдивитися літак, що впав на подвір’я школи №2 ще у війну. А ще старший брат розповідав, як німці вели полонених вулицею Млинарською (зараз – Княгині Ольги). Він намагався кинути голодним в’язням хоч кілька картоплин, як це робили інші люди. Розлючений конвоїр погнався за ним і забіг до хати, хотів зловити брата,
почав тягнути ліжко, а на ньому лежала я, маленька.. Батько закричав: «Кіндер! Кіндер!» Це врятувало. Все це зринає у пам’яті.
Між школою і Пожежною частиною були шкільні грядки, де ми вчилися вирощувати городні культури на уроках біології. Якось ми з подружкою верталися зі школи до дому, йшли по вулиці Фарній. Там був ряд магазинів і буфет. Та дівчина побачила свого батька в буфеті, він якраз замовляв собі горілку біля прилавка. Вона підійшла до його столика і забрала ковбасу з тарілки. Мені теж хотілося їсти. Я підійшла до прилавка і мені аж слинка покотилась. Я мала карбованця і попросила відрізати мені 50 г тієї ковбаси. Вона була дорога – по 10 карбованців. Буфетниця знехотя все таки відрізала шматочок ковбаси зі словами: «Ти що цим наїсишся?» Я вийшла на вулицю і тільки тоді відкусила. Яка то була смакота!
Фото 6. З подружками біля школи №2, 1956 рік

Часом вдома було непереливки. Брат знайшов книжку про самбо і вирішив, що я найбільше підходжу йому для тренувань. Казав, що мені така наука пригодиться, бо зможу побити будь якого хлопця, що мене скривдить.
Наша сім’я жила бідно. Біля хати був довгий коридор. Там була кузня, стояла січкарня, жорна. Я не боялась ніякої роботи. З мамою різали дрова. Перевертали табуретку, клали колоду і різали пилкою, а потім рубали. На
дровах в плиті варили їжу і топили пєцик в кімнатці.На городах сіяли просо, сочевицю, горох. Держали кіз і трохи курей, бо не було чим кормити. Пшоняна каша і клюски на жирному козячому молоці – то була наша основна їжа. Мама наллє в глиняну мисочку каші, дасть розмальовану дерев’яну ложку, я сяду на порозі і їм, бо там мені найбільше смакувало. Мама пекла хліб, варила картоплю, борщ. Наладнує всього в горщик і суне його рогачем у піч. От тільки піч була дуже низько. І мама мусила робити те все на колінах. Зверху на печі була лежанка, і ми, діти, не раз там спали. На свята пекли пироги з маком і з капустою. На Святвечір мама робила пісні голубці з гречкою. Потім стала робити з пшоном. Дуже смачні були. А може то ми були голодні, бо за столом сиділо 8-ро дітей, мама, тато і бабуся.
На Паску в цибулинні красили яйця, мама вчила, як розписувати писанки. Батько перед святами з якимось чоловіком колов свиню. Смалили її соломою. Те сало було таке смачне, так пахнуло потім! Я, як і всі діти,
любила дивитися, як те все порають. Була мала, худа, то мені давали напитися з кухлика теплої крові; відрізали шмат вуха чи хвоста і присолювали. Це було смачно, бо всередині була хрупавка. Взагалі я любила спостерігати за чоловічою роботою, бо росла між хлопцями, та й сама не цуралась її. Самі робили кашанку і картопляну ковбасу. Як свого не стало, мама купувала кров’янку і ліверну ковбаску, вони були дешеві і смачні.
Часом терли картоплю, заправляли шкварками, виливали на бляшку і ставили в піч або в духовку запікати.
Сало і м'ясо мама солила. Маринувала шинку і бочки в цебрику і ставила на холод до льоху. В бочці тато коптив ковбаси і бочок. М'ясо і сальтисон пекли. Які запахи розносилися! Аж слинка текла. Ще велика радість то була святкова випічка. Мама сама замішувала і випікала в печі пасочки. Смальцем змащувала каструльки, викладала тісто, а я робила пензлик з пір’я і змащувала поверх збитим яйцем. Ще випікали на великих бляшках мазурки з сиром і з вишнями. Зверху їх прикрашали фігурками з тіста, різаними смужками. Старалися, щоб паски були хорошими. Обов’язково пекли медівник і коржики. Звечора складали кошик. Клали всього потроху: ковбаску, бочок, сіль, масло, сир і багато писанок, накривали вишитим рушничком.
Ходили з мамою в собор на світанку, там збиралося багато людей. Всі гарно вбрані, з хорошим настроєм. До свята мені завжди купували нове плаття і нові туфлі, то мені хотілося, щоб мої обновки всі побачили. Діти
зиркали на кошики, в кого яка паска і ковбаска. Дівчата роздивлятися вишиті рушники, щоб і собі на другий рік вишити. Для нас паска то була велика радість.
Прийдемо з собору і відразу сідаємо за святковий стіл. Все так пахне! Хочеться швидше скуштувати і паску і яйце. Та не можна і крихти зронити, то ж то свячене. Як трохи підросла, то стала сама ходити в собор, бо вже тоді можна було посвятити кошик в суботу під вечір.
Ще я любила ходити до костелу. Влітку у католиків є свято і треба сплести з квіточок і пахучого зілля дев’ять або дванадцять віночків. Я збирала маки, блават, дзвіночки, пшеничні і житні колоски і виплітала віночки, нанизувала їх на стрічку і бігла до костелу. Там їх освячували, а вдома розвішувала біля дверей і біля ікон. Вони відігравали роль оберегів.
Дуже боялась сама проходити біля брами, бо брат казав, що в підвалі знайшли багато людських кісток. Мені так цікаво було дивитись, що прихожани макають пальці у чашу з водою а потім хрестяться. Я дивилась і
собі так повторювала. Взагалі то до церкви забороняли ходити. На великі свята хтось з вчителів або з партійних працівників стояв біля воріт і записував в зошит. Потім і діти, і дорослі мали неприємності. Учнів викликали до директора, або вчителька сварила при всіх у класі. Та все рівно люди звикли і ходили до церкви.
Крім церковних були ще й державні свята. Учні і вчителі зі школи збиралися на парад. Дівчатка вбрані в чорні спіднички і білі блузки, несли квіти.
Була в нас посвята в піонери. На урочистій шкільній лінійці давали клятву цілим класом. Потім піонервожата пов’язала нам червоні галстуки.
Я мусила багато допомагати мамі. Гляділа молодших братиків, прала пелюшки. Мама бачила, що мені можна доручити різну роботу, і я зі всім справлюсь. То було в кінці 50-их років. Ми майже голодували. Якийсь такий
період був, що не мали з чого їсти зварити. Це вже мені тітка розказувала.
Одного разу мама зварила ріденький супчик на жменьці пшеничної крупи, бо більше нічого не було. Я поставила каструльку в духовку, щоб довше було тепле, а діти їсти хотіли. Я їм наливала потроху в мисочки, а вони знову
просили і просили, доки не виїли все. Ввечері прийшла мама. Нічого не вдалося принести з їжі. Вона була втомлена і запитала:
-Любо, там ще щось залишилось?
- Ні, мамо, діти все з’їли.
В мами аж серце заболіло.
- Намочи хоч рушника, я до серця прикладу.
Мені так прикро було, так шкода маму.
Закінчила сім класів і пішла на роботу, бо треба було заробляти гроші і на їжу, і на одяг. Восьмий, дев’ятий та десятий класи закінчувала в школі робочої молоді – вечірній школі. Спочатку вчились у приміщенні, де зараз
монастир, а потім в «білій» школі. Випускний святкували у столовій від технікуму. Моя кравчиня - Ліда Жук пошила розове плаття і прикрасила його білою квіткою. Прекрасний був вечір.
Спочатку працювала сезон на консервному заводі. Печеніцина побачила, що я стараюся і залишила мене працювати на постійне місце. Через рік перевели в цех склотари. Майстриня Ліда намовила мене одного разу винести банку варення. Я так злякалася! Ніколи нічого і ні в кого не брала. Вона тісненько підв’язала її і сховала під шаровари і спідницю. Я дійшла так до прохідної і зупинилась. Від страху не могла і кроку ступити.
Ліда навіть зі сторожем домовилась, що б не дивився в мою сторону. Ось так я принесла з роботи до дому банку варення. Мені здавалося, що всі люди дивляться на мене. Ото я жаху натерпілася. Більше ніколи такого не робила.
Три роки з 1962 року працювала у воєнторзі. Влітку виносили на вулицю стіл і розкладали товари. Треба було вміти агітувати людей щось купувати. На вихідних з дівчатами ходили на танці в будинок культури і в будинок офіцерів. З Закарпаття приїжджав духовий оркестр. Ми старалися роздобути квитки у перший ряд. Вибрали мене секретарем комсомольської організації. Можна було б далі йти по партійній лінії, або хоча б стати військовою, так мама не пустила. Все казала: «Люба, а як тебе заберуть на війну, то хто мені поможе?» Якраз батько розпився. Не добре поводився вдома. Працював інженером в КЕЧі. Щось комусь допоможе і вже несуть
йому могорич. Так і втягнувся, а горілка до добра не приводить.

Фото 7. Робота у воєнторзі, 1962 рік

У торгівлі заробляли мало – 40 карбованців. Дівчата покликали мене на швейну фабрику, там вже платили 100 карбованців. У 1965 році така різниця була відчутна. Шили чоловічі сорочки. На фабриці було багато іншої
роботи. Брала участь у змаганнях по стрільбі, проводила зарядку для працівниць. Після роботи їздили в колгосп «Комсомолець» в Березовичі полоти і збирати буряки. То була добровільно-примусова допомога колгоспу,
але за роботу нам платили.
Пам’ятаю, що місто виглядало інакше. На площі стояв пам’ятник Леніну, повернутий в сторону вокзалу. Біля собору Різдва Христового перед монастирем був кінотеатр, а ближче до дороги – перукарня. Кіно крутив
Мазуркевич Вітя. На місці офісу Ковальчука були магазинчики. Будинку №12 не було, росли дерева і багато квітів, стояли лавочки, де люди відпочивали і фотографувалися. У приміщенні монастиря була школа. По
вулиці Ковельській був мисливський магазин і годинникова майстерня, хлібний магазин. На розі вулиць Ковельської і Шевченко, де «Комп’ютерний всесвіт» був магазин білизни, а далі – приміщення швейної фабрики. Там, де зараз автостанція, «Салют» і училище був великий базар. Вїзд був з Луцької вулиці. Приїжджали селяни на фірах, продавали товари з машин. Коли будували готель, то відкрили підземні ходи і колишні підвали. Під містом є піземні ходи до Успенського собору і до Зимненського монастиря. В Зимному в те підземелля можна було зайти, пізніше його розчищали далі, але вже не пускали. Ще з тих часів залишився скверик біля ресторану
«Дружба». На танці бігали до кінотеатру «Космос». У парку була танцплощадка і молодь на вихідних і після роботи там розважалася.
Ходила на хор в будинок культури. Серед хористів було багато медиків. Їздили з дівчатами на Полісся і в область – до Луцька і по району з концертами.
Фото 8. Хорланка

Фото 9. Хористки на параді

Директором тоді був Петро Петрович. Хороший був чоловік. Збере нас бувало, та й каже, що треба якнайкраще виступити на концерті. Коли співали в хорі на сцені, то треба було одягнути чорну спідничку і білу блузку, а як танцювали, то – український костюм. За виступи платили по 5 карбованців. Одного разу директор попередив, що їдемо до Луцька на грандіозний концерт, треба гарно вдітися і взяти з собою виделку і стаканчик. З нами мали їхати солдати з духового оркестру. Ми вже й розпереживалися. Їхали звідси аж трьома автобусами. В Луцьку добре виступили, гарно співали і танцювали. Задоволені їхали до дому, всю дорогу співали, навіть ніхто не переодягався. Люди по селах вибігали на дорогу дивитися, що то за співи, думали, що може весілля. Недоїжджаючи до Губина автобуси спинилися. Петро Петрович і каже: «Большое, вам, спасибо, девочки! Я так рад! Ми тепер заслуженые! Мы виграли перове место!» То така радість була! Всі повиходили на поляну. Дивимось, а дві жіночки на землі розстеляють сувої тканини. Почали виставляти всякі наїдки і напитки.
То ось для чого нам треба було брати вилки і стакани. Приїхали уповноважені з міської ради і сіли окремо. Так ми в тих українських костюмах і в віночках, і в червоних чобітках пригощалися. Швиденько поїли.
Духовий оркестр заграв і ми стали танцювати. То було в 1966 році. На свята ми виступали в Володимирі в кінотеатрі і в будинку культури. У цих же костюмах українських ходили на парад.

Фото 11. Микола і Люба Мосійчуки,1970 рік

В 1970 році вийшла заміж. Чоловік працював у паркетному цеху. Він розміщувався, там, де зараз лісгосп. Там був величезний комплекс, де багато чого робили. Була база, консервний цех, де робили м’ясні консерви,
закривали в банки гриби і лісові ягоди, огірки і помідори. Робили паркет.

Фото 11. На роботі в паркетному цеху з майстром

В 1978 році я покинула швейну фабрику, де пропрацювала 13, 5 років і пішла в паркетний цех. Там платили по 300 карбованців за місяць. Робили художній паркет і простий. Тут його купити неможна було, тільки в Києві і в
Москві.10 років там пропрацювала.
Фото 12. На екскурсії в Ужгороді від паркетного цеху,1978 рік

Потім їздила на заробітки в Росію. Працювала на буряках у Воронезькій області – мала 6 гектарів для обробітку, та на зборі яблук. У Грузію їздила на збір мандаринів. І в Білорусії була на заробітках. Одного разу, привезла дві тисячі карбованців і сорок мішків пшениці. То був хороший заробіток, бо і собі мали зерно на борошно і свині мали чим годуватися. Якщо не сидіти вдома і не боятися роботи, то можна до чогось доробитися, усьому дати лад. Побудували разом з чоловіком добротний будинок. Нажили двох синів – Руслана і Сергія. Коли чоловіка не стало стала господарювати самотужки. Ніяк не могла всидіти без роботи.

Фото 13. Любов
Фото 14. Микола Мосійчук з друзями біля костелу

Довгий час не давала спокою думка про дідуся Василя Мосійчука. Мама розповідала, що під час польсько –українського конфлікту в 1943 році він загинув на своєму обійсті в Поничеві і похоронений на городі. Мама
згадувала, що того дня поляки йшли і вбивали всіх, хто був на вулиці. Дідуся застрелили, скрутили руки дротом і кинули до студні. Дякуючи Ярославу Царуку і Олексію Златогорському вдалося знайти його могилку на городі і
перепоховати. Нарешті його душа упокоїться.

Спогади записала Кучерява Романна