Авдієнко Наталія Петрівна
12-01-2023, 15:41. Разместил: orusia voznuk
Моя родина походить з Полтавщини. Дід Максим Іванович був інвалідом з дитинства, проте, це не заважало йому працювати і примножувати добро. Був хорошим столяром і люди до нього весь час зверталися по допомогу. Ніколи не відмовляв, не лінувався. Родина пережила і війну, і голод, але все таки стараннями дорослих вижила.
Дід був грамотним на той час. Закінчив чотири класи і добре знав математику, історію, розбирався в літературі, географії. Шевченкового «Кобзаря» знав на пам'ять. Бабуся Шура була простенькою жінкою, хоча і походила з багатої родини. Вічно зайнята коло плити: мусила наварити і напекти наїдків. Старалася в усьому догодити дідусеві. Зварить борщ, остудить і тільки тоді подає. Ніколи не сідала з ним за один стіл, а тільки, коли гості приходили. А пироги які смачні пекла! По святах вся сім’я сідала у свою кібітку, вимощену сіном, а поверху вистелену ряднами, і їхали до церкви у село, або у город, або на базар. Діти – чотири хлопчики і дві дівчини
гарно вбрані у вишивані строї, взуті, а не босі, гордовито поглядали навкруги. Сім’я могла собі дозволити купувати на базарі солодощі.
Фото 1. Бабуся Олександра і дідусь Максим Мартиненки
До приходу перших совєтів жили на хуторі Яблунів. Викопали ставок, розводили рибу. Мали хороше господарство – коней, корову, свиней, птицю. З приходом совєтів у селі появилися перші комуністи, і до них відразу потягнулися п’яниці, гультяї і ті, що нічого за душею не мали, але були охочі до чужого майна. Потроху забрали все з обійстя, спочатку коней, потім корову, збіжжя, городину, сільськогосподарський реманент, а потім і решту, що ще находили. Не забули про скриню і одяг з взуттям.
Я пам’ятаю, як дідусь, сидячи коло великої печі у спідньому одягу про щось думав, дивився в одну точку. Щось болюче згадував. Часом розповідав, як пережили Голодомор. Він працював бухгалтером в колгоспі і знав, де
колись у копцях зберігали картоплю. Вона там стояла вже пару років. То він вночі з синами і дочкою - моєю мамою йшли до тих копців, розкопували їх і набирали гниль у відра. Вдома це все перемивали і знаходили серед того всього маленькі шматочки, як вишня, вцілілої картоплі. Потім ті шматочки сушили, розтирали, добавляли лободу, кропиву і бабуся робила з того маторженики.
Радянська влада вирішила, що дідусева сім’я – то куркулі. Прийшли комсомольці з їхнього ж села і з шипами обнишпорили всю хату, горище, подвір’я, хліви. Забрали все, що змогли: постіль, посуд, дитячі речі, весь
одяг. Якраз тоді бабуся напекла маторжеників з зілля. Побачила, що ватага людей іде до хати, та й бігом роздала дітям, щоб швидше з’їли. А моя мама не встигла і заховала за пазуху. До неї підійшов здоровенний хлоп і поцікавився, що це вона притискає до себе. Відгорнув сорочку і забрав в дитини недоїденого млинця. Все поскладали на воза і того макорженика надкушеного теж. І це ж не хтось прийшов робити такі збитки, а свої ж
сільські хлопці. Та руки опускати не можна було, бо діти були малі. Постелили солому і сіно, і так на тому спали. Поліпили нові горшки, як змогли. Якраз цвіла акація, то їли цвіт, бо не було більше нічого. Пам’ятаю,
що в мами завжди була відраза до акацієвого цвіту. Так важко було їй згадувати ті голодні роки. Дідусь розповідав, що скрізь по селу лежали мертві люди, де йшли, там і падали. Час від часу ходив наряд і збирав їх на підводу. Одного разу знайшли ще живого селянина, але сказали, що завтра вони не прийдуть, то підчепили його за ребра величезним гаком і закинули на підводу, мовляв, яка різниця, коли вмирати – сьогодні, чи завтра. Не всі дідусеві діти вижили після радянських зачисток.
Коли прийшли німці, то не кривдили так українців так, як свої ж односельчани. Дідусеві сказали вибратися в льох, бо в хаті мав жити якийсь офіцер. Утеплили льох і так жили там сім’єю. Німець, що жив у їхніх хаті
часто вечорами грав на губній гармоніці, закликав дітей і давав їм шоколадки. Коли німці взнали, що дід розуміється в бухгалтерії, то хотіли забрати його до себе на роботу, але так, як він був інвалідом, то зумів
відкараскатись від цього.
Моя мама якраз поступила в інститут харчової промисловості. І тут почалася війна…
Ось про що згадував дідусь сидячи на ослінчику біля печі. Все мав, все примножував, бо не лінувався, а ще ж жінку взяв багачку, а тут прийшли хлопці, які колись наймались до нього на роботу, і за пару разів все позабирали і з хати, і з обійстя. Комсомольці і комуністи працювати не дуже то хотіли, але добре запам’ятовували, що, де лежить. Мама так злилась на діда за такі оповідки, бо якби хтось почув і доніс куди треба, то затягали б по тюрмах. Після війни і рота не можна було розкрити, бо один одного шпигував і доносив в партійні органи, вислужувався. А бережливі які були! Мама, вже дорослою, попривозить гостинців
батькам, і мамі нові хусточки, і одежину. Так бабуся при ній ходить в новому, а потім поскладає до шафи, щоб на довше було.
Після війни з хутора перебрались в Лубни. Господарку так і не відновили. Тримали курей, продавали яйця і солодкі груші з саду. Дідусь і далі працював бухгалтером, допомагав людям покривати дахи гонтом, стругав з дерева, майстрував. На смерть зробив собі труну і заховав на горищі. Як діти виросли і вже мали свої сім’ї, то стали внуків привозили з Волині і з Донбасу. І знову бабуся в старенькій хусточці тупцяла коло плити: вареники, борщик, пиріжки, все мало бути свіжим. Так усе життя її місце було коло плити і коло печі. Влітку все варилося і пеклося в плитці - мазанці на дворі. Запах свіжих пирогів і варення розносився на всю околицю. Дідусь і
далі працював до самої старості, дахи людям лагодив, робив з дерева господарські знаряддя і меблі, стриг сусідів на своїй вулиці, і колодязі копав - все вмів робити. І так життя їх обох зламало… Бабуся з бойової багатої
молодиці стала нещасною затурканою жінкою, всього боялася. Коли одного разу захворіла і їй викликали швидку, то заховалась в яру і не виходила, аж до самого вечора. Як боліли ноги то робила настоянку. Збирала голки у горнятко і заливала їх оцтом. Вони там розчинялися, і тою рідиною пекучою розтирала хворі місця. На ногах аж рани зробились. Лікуватись не хотіла, то ж і померла тихо.
Дідусь після цього ще два рази був одружений. Працював у школі завгоспом. Прибиральниці, що були одинокими одна поперед одною носили йому щось доброго поїсти. Дивись, вже у хаті нова господиня появлялась. Та нам, дітям, було все одно, аби добре.
На вулиці молодь створила театр. Хлопці вирізали довжелезні палки. На них ми почепили простирадла, одне
дала бабуся, а друге принесла сусідська дівчинка – то були театральні штори. Глядачі приносили з собою лави і сідали по обидва боки вулиці. Виконавці виходили зі сторони яру. Самі складали п’єси. Дітей було багато, бо тоді всіх привозили на літо до баби, до діда. Самі шили костюми. Збирали по сусідах, де яку порвану штору, простирадло, ще якісь дрібниці і робили костюми для вистави. Старші хлопці і дівчата грали головні ролі – королів і принцес, а ми вже мали дрібніші, або тільки брали участь в масовках.
Ввечері вся молодь збиралася на колодах, там і жартували, і знайомилися, і залицялися. Старші чоловіки збиралися в діда під аркою воріт біля великої липи грати в карти. Кожен приносив з собою табуретку і тютюн.
І жарти там були, і сміх, і різні історії з молодості. Нам теж було цікаво слухати і ми весь час там крутилися.
На Зелені свята збирали пахучі трави: чебрець, м’яту і розкладали по хаті. Бабуся перед тим мастила свіжою глиною долівку, прибирала і вимивала в хаті, а ми приносили оберемки чебрецю і розстеляли його, наче
килим. Клечіня і леп’ях ставили по кутках. А запах який стояв в хаті! Всі паркани вздовж вулиці були переплетені пахучим зіллям. Коло кожної хати на вході стояло клечіння.
Найбільше в пам'ять врізалось святкування Івана Купала. Розкладали велике вогнище. Дорослі парубки і дівчата стрибали через вогонь. Нам теж хотілося, то ми стрибали збоку. Обливалися водою. Цілу ніч в яру тривали
гуляння. З дому бралося пироги і йшлося гуляти.
Фото 2. Наша родина. Мама, брат Олексій, тато і його сестри Ліда і Марія, Наталка, мамин брат Василь і бабуся Шура.
Фото 3.
Наталя з братиком Олексієм. 1955 рік
Бабуся до свята пекла солодкі пироги з вишнями. Мені найбільше подобалися пиріжки з «нєтом». «Нєто» - це борошно смажене зі шкварками до червоного кольору. Це ніби і начинки нема, бо борошно в тісті, і ніби є.
Дідусь теж їх любив. А ще ж були з горохом, з квасолею, та ми їх не любили. На другий день довго спали, а дідусь вставав рано і йшов порати господарство. В обідню пору завжди знаходив час, щоб поспати годинку,
другу. В хаті і на дворі мала бути тишина, бабуся за цим пильнувала, ми ходили навшпиньки і говорили пошепки. На нашому подвір’ї завжди було гарно і цікаво. Колись біля криниці дід посадив два розкішні кущі троянд – білу і темно-червону. Дістаєш воду і любуєшся чудовими квітами. Кругом росли чорнобривці. Кури снували по городу і ми потім за ними збирали яйця. Був розкішний сад з яблунями, грушами-Берами, вишнями.
Любили бігати в кіно. Дідусь загадував якусь роботу, а по її виконанню давав гроші на білети.
Моя мама – Ольга Максимівна була головним технологом і її направляли на новозбудовані заводи для налагодження виробництва по всій Україні. Тато працював інженером. Для молодої сім’ї завжди виділяли
квартиру, аби тільки йшли працювати на завод. Я народилася 4 вересня 1953 року в м. Карлівка Полтавської області, переїхали в Вінницьку область,потім у Хмельницьку, Львівську і на сам кінець у м. Луцьк Волинської області. Мама любила мистецтво, і отже, записала мене в музичну і художню школи, а також в балетну студію
ансамблю «Волиняночка». На свята і ранки мама сама шила гарні костюми. Я брала участь в різних конкурсах: декламаторів, вокалістів, танцюристів. Мама постійно мене підтримувала, вчила, як подолати можливі невдачі і
програші.
Фото 3
Фото 4
Мама Ольга, тато Петро і Наталка
І ось нарешті ми переїхали до Володимира. Місто було в стані перебудови. Вулиці були пориті під каналізацію та системи водопостачання. Стояли ще маленькі дерев’яні будиночки. Тут я закінчила сьомий і восьмий класи та поступила в педучилище. Щосуботи в учбових закладах були танці. Зазвичай то було у спортзалі під програвач з платівками. Старшокласники і вчителі чергували в коридорах і в залі. Оскільки модний одяг не можливо було купити, то шила собі платтячка і спіднички сама. Робила викрійки, приміряла і все виходило. Навіть пальто
собі пошила. Тільки так можна було гарно одягатися. Ходили на танці в «Желєзку» біля вокзалу, у будинок офіцерів.
Фото 5. Мама Ольга Максимівна Мартиненко
Фото 6.Наталка - випускниця педучилища
До лав культпрацівників потрапила з благословення Богдана Берези. Ще у Луцьку встигла закінчити музичну й художню школи, вчилася у балетній студії, танцювала у підготовчій групі ансамблю «Волинянка». У
педучилищі потрапила у свою стихію - там працював танцювальний гурток. А тут саме збудували новий будинок культури, куди приїхав працювати директором Богдан Береза. Це був період розквіту ансамблю народного
танцю «Дружба», яким керувала спочатку досвідчений хореограф Людмила Савенкова, а згодом Тетяна Чолохова. Ми виступали у сусідніх районах, братніх містах Білорусії і Польщі. А які нам костюми шили!
Фото 7. На новорічному святі
Якось Береза, спостерігаючи за нашою репетицією, раптом кличе мене:
- А ти не хочеш грати у театрі? Ставимо казку - феєрію, де потрібна Ластівка – щоб і танцювала, і говорила.
- Не знаю, спробую, - відповіла нерішуче, бо до тих пір слова зі сцени нe говорила, лише танцювала. Це було «Місто без кохання». Нам тоді з Вірою Петровською (ластівок було дві), пошили чорні «пачки», як у балерин.
А за якийсь час Богдан Степанович викликає до кабінету.
- Знаєш, хто така Леонтьєва? Дивлюсь на тебе, - каже, - й бачу, і ти зможеш так, як вона. У мене очі від здивування мало з орбіт не вискочили!
Перше у Володимирі свято «Від усієї душі» ми присвятили багатодітним сім'ям. Мені спеціально пошили гарне довге коричневе плаття, поміж глядачів по залу ходжу, ще ж радіомікрофонів не було, запрошую на сцену
маму, тата, дітей. Розмовляю із жіночкою про одного з її синів, вона розповідає, що він служить на Далекому Сході, а я запитую
- Ви хотіли б побачити сина?
- Більше всього на світі.
- Зараз ви побачите його!
Вона тільки: «А!» Зблідла, ноги підкошуються, рідні її підтримали, щоб не впала. А він заходить до залу - красень, стрункий, форма з прибамбасами! Звичайно, потім я зрозуміла, що не варто такого робити, а що, коли жінка втратила б свідомість? А ще ж скільки зусиль треба булоприкласти, щоб відпустили того юнака у відпустку з такої далечі. Провели три, чи чотири таких свята. По закінченню педучилища працювала у дитсадку. Коли ж Богдан Степанович запропонував: «Знаєш, що Наталко, приходь художнім керівником РБК й відразу вступай до Рівненського інституту культури». Так і зробила. У нас тоді всі колективи завоювали звання народних. Хоча Береза казав: «Не так потрібні нам ті звання, як побільше творчих людей, От тоді культура матиме потенціал!» У радянський час найперше для клубу що давали? Ставку керівника, акомпаніатора!
Фото 8. Наташа Авдієнко з Богданом Березою і його дружиною. Біля районного будинку культури
У парку ім. Гагаріна саме облаштували нову танцплощадку і обгородили парканом. Там я вела дискотеки. Музика була жива. Тоді відомими музикантами були Сергій Шишкін, Андрій Шоцький, Жорик Іванчук. Вхід був платний. Треба було закликати молодь, щоб заходили всередину. І стала чи не найпершою ведучою дискотек.
Фото 9. Красуня Наталка
70-і роки то був час розквіту володимирського народного театру. Ми грали «Місто без кохання», «Лісову пісню», «Зупиніться, люди»... Після останньої п'єси хтось доніс «куди треба» і нас у закритому автобусі возили до Києва. Справа у тім, що дія відбувалася на фоні карти світу. Богдан Береза, який грав американського вченого, стояв на фоні США, а його дружина, це була моя роль, на зображенні СРСР — у цьому одна людина «побачила» приниження Радянського Союзу. Та у Києві за нас заступилася Заслужена артистка України - Яблонська, мовляв, люди з провінції, з якогось там маленького Володимира-Волинського, а підняли глобальну проблему! І дуже хвалила нашого Березу. Він тоді мріяв зробити з Володимира театральне містечко на зразок Паневежеса, куди б люди їхали, щоб потрапити на виставу. У нас же був колективище! Дев'ятеро мали вищу режисерську освіту - сам Богдан Береза, Ярослав Абрамюк, Віктор Микитенко, Людмила Буток, я, Анатолій Хохлов, Ярослав Данилюк,
Валентин Троцюк! Грала з нами і Галина Микита, тим часом Андрій Васильович, поміж репетиціями, годував нас бутербродами. Якось у п'єсі, яку ми написали самі з вірша чілійського поета Віктора Хари, грала вагітну жінку, яка хоче убити в собі дитину, щоб та не бачила знущань піночетівців. Вистава камерна і дуже ефектна, ми починали її ще від білетної каси — наша қасирка Тамара кричала: «Убивають! Рятуйте!» і бігла сходами на другий поверх, а за нею глядачі - аж до хорового класу, де й розгорталася дія. На стадіоні Сантьяго у кайданах лежали поранені, побиті, закривавлені й голодні люди. Моя героїня з відчаю зважилася на непоправне, а глядач поряд - тут нічого не можна збрехати. Отож, коли ми привезли виставу до Луцька, у цьому місці я перейнялася до істерики. Закричала, як належало за текстом, і чую, що втрачаю свідомість! На мене навели світло, і я впала - добре, що світло виключили і мене встигли забрати. Після спектаклю Береза сказав: «Зрозумій, якщо кожен актор буде помирати у виставі – ніхто ж жити не буде! Ти повинна грати почуття, а не перейматися ними».
Фото 10. Молоде подружжя Віктор і Наталка Сурікови, 1973 рік
Згодом вийшла заміж за військового. Дитині не було року, як нас перевели у Курчатовськ, на ядерний полігон. Наступного дня після приїзду мене викликав генерал: «Прочитав ваше досьє, ви ж режисер! До роботи!»
Доньку відразу оформили у садок, а я готувала палац культури до виступу Едіти П'єхи. Ми її гарно зустріли, після концерту такі столи накрили! А вона вийшла - скромна, усміхнена, і з'їла один помідор. Вела я там танцювальний, драматичний гуртки, влаштувала свято Івана Купала, проводила КВН між командами льотчиків і медиків. Для нас звичними були ядерні вибухи, знали, що проводять їх ранками, здебільшого, о 10-ій, в цей час злітали наші літаки. Якщо вибухи підземні - я тримала меблеву стінку, щоб не «виїжджала» на середину кімнати. Якщо підривали на горі - ловила холодильник. Найстрашнішим був день, коли дізналася про Чорнобиль. Приходжу вранці на роботу, а у фойє прибиральниця плаче:
- Ой, Наташенька, какая беда, Украина взорвалась! Там ядерная война!
Ночью наши всю апаратуру забрали и полетели!
Я справді чула, що в четвертій годині ночі аеродром гудів, ще подивувалася: полетіли, а вибуху не було. Телефоную мамі, вона не вірить. Але наступного дня вона сама подзвонила й підтвердила. От тоді мені стало
страшно. Раптом усвідомила, що два роки живемо на ядерній базі! Повернувшись до Володимира очолила райвідділ культури, тож доводилося розв'язувати кадрові проблеми за умов, коли культура фінансувалася за
залишковим принципом. Один із найгіркіших моментів - коли Дмитро Клюд – керівник відомої по всій Україні хорової капели прийшов з проханням негайно його розрахувати, бо завтра вже буде пізно. Сказав: «Працюючи у культурі ніколи не забезпечу добробуту своїй родині». Кажу, що мені ж ніхто цього не простить. А він: «Я тобі теж не прощу, якщо поставиш хрест на всьому моєму житті.» Уночі оформила його документи, а вранці вислухала докори адміністрації. А як треба було зробити? Він – чоловік і повинен дбати про своїх близьких. Пішов талановитий культпрацівник працювати на митницю.
Що доброго в тім, що я маю мінімальну пенсію? Та ще й зараз за те, що роблю – копійки не одержую. Часом дехто навіть питає, воно тобі треба? Але я без цього жити не можу. У мене й дитина виросла у мішку Діда Мороза – щозими на дитячих ранках разом зі мною мала свої ролі - була то Свинкою, то Півником, залежно, який рік наступав. З віком пішла на «підвищення» — у Снігуроньки, а її місце у мішку зайняла донька Наталки Тарасової.
Будучи заввідділом культури району зберегла мережу культ установ під час фінансової кризи у 90-і роки, всі колективи, які мали звання народних, захищалися на відмінно, звітні концерти майже завжди займали
перші місця в області. За моєї ініціативи вперше провели у Володимирі свято «Івана Купала». Працювала в ініціативній групі по проведенню фестивалю «Володимир». І саме головне - люди, з якими я працювала – талановиті, самовіддані культпрацівники ще до сьогодні згадують мене, як хорошого, чуйного керівника і завжди вітаються з посмішкою, вітають зі святами, цікавляться моїм сьогоденням.
Фото 11. Союз Українок
Сама ж заяву на розрахунок написала після того, як на мене підняв голос один із районних очільників. Навіть мама ніколи на мене не кричала. Зі мною можна робити революції, але не кричати. Після того поїхала в Італію.
Два з половиною роки доглядала сеньйору, вдову мера невеличкого містечка, яка, крім гри у карти, нічого у житті не робила. Коли мене питали, чи хазяйка не лежача, я казала: і не ходяча, бо вона бігає, така вертка! Але без мене ні спати, ні їсти - скрізь за собою брала: «Наталіна!» Два з половиною роки по чотири-п'ять разів на день я грала з бабцею у карти. Так їх зненавиділа, що тепер не можу пригадати правила гри. Однак запам'ятала
увесь маленький молитовник, котрий зі сльозами прочитала в першу свою італійську ніч. Так тоді страшно стало - все навкруг чуже! Вийшла з автобуса - рослини яскраві: рожеві, червоні, сині, жовті, Очі, не звичні до такого, аж пекли. Знаю, що таке ностальгія... Дивлюся, яке ж гарне море - рожеве, жовте! А думаю: «Господи, та тут же лише навпростець перейти - і вже Крим, Україна! Як би це все десь поділося і вдома опинитися, із дитиною». Навіть температура сильно піднялася. Зненавиділа тоді море. А зараз інколи за ним сумую...
Після Італії знову повернулися в культуру. Приїхала, відремонтувала квартиру. Викликав Саганюк: «Ти вже знаєшся на ремонті, а тут у КМЦ саме директора нема». Ото якраз мені до пенсії й вистачило. Але, скажу чесно,
культурно-мистецький центр не пристосований для розвитку масових колективів. Там зручно розвивати тільки камерні форми. Гарно, що працює картинна галерея, мистецька крамниця, класно, що є кіно.
Багато хто мене сприймає такою життєрадісною, завжди веселою, а потім дивується - не така ти вже і щаслива – живеш сама і дитина далеко. А я намагаюся мислити раціонально: а якби вона жила тут, але не була щаслива
– мені було б легше? Я не егоїстична мама. Моя Тетянка зараз у Норвегії, там працює зять, вони придбали будинок. Я там ще не була, їздила лише до сватів, у Щецін. До речі, саме тоді вперше почула про університет третього віку - моя сваха в такому навчалася.
Фото 12. Наталія Петрівна з донькою Тетяною
Трішки попрацювала у терцентрі, зараз займаюся з гуртом «Молодички». Нас часто запрошують на ювілеї з вітальною програмою, не обходяться без нас ярмарки, концерти, масові гуляння. 10 років очолювала Володимир-Волинську філію «Союз Українок». Сьогодні щаслива бути бабусею прекрасних внучат – Олівера і Елінки, це мої щастя, моє продовження роду. Хоч і на відстані, але я щаслива, що маю таких дітей і внуків.
Наближається сьомий десяток! Життя не пройшло, а пролетіло. Не все, що хотілось, досягнуте. Але, що там казати – моє життя до сьогодні було цікавим, стрімким, непередбачуваним. Чому було? Воно таким і залишається. Повна сил і енергії я продовжую спілкуватись з молодими, а Бог дав мені щастя зустріти на моєму життєвому шляху багато прекрасних, щирих, талановитих людей і я хочу спілкуватись з ними словом, піснею, щирими почуттями ще багато років.
Спогади записала Кучерява Романна
Дід був грамотним на той час. Закінчив чотири класи і добре знав математику, історію, розбирався в літературі, географії. Шевченкового «Кобзаря» знав на пам'ять. Бабуся Шура була простенькою жінкою, хоча і походила з багатої родини. Вічно зайнята коло плити: мусила наварити і напекти наїдків. Старалася в усьому догодити дідусеві. Зварить борщ, остудить і тільки тоді подає. Ніколи не сідала з ним за один стіл, а тільки, коли гості приходили. А пироги які смачні пекла! По святах вся сім’я сідала у свою кібітку, вимощену сіном, а поверху вистелену ряднами, і їхали до церкви у село, або у город, або на базар. Діти – чотири хлопчики і дві дівчини
гарно вбрані у вишивані строї, взуті, а не босі, гордовито поглядали навкруги. Сім’я могла собі дозволити купувати на базарі солодощі.
Фото 1. Бабуся Олександра і дідусь Максим Мартиненки
До приходу перших совєтів жили на хуторі Яблунів. Викопали ставок, розводили рибу. Мали хороше господарство – коней, корову, свиней, птицю. З приходом совєтів у селі появилися перші комуністи, і до них відразу потягнулися п’яниці, гультяї і ті, що нічого за душею не мали, але були охочі до чужого майна. Потроху забрали все з обійстя, спочатку коней, потім корову, збіжжя, городину, сільськогосподарський реманент, а потім і решту, що ще находили. Не забули про скриню і одяг з взуттям.
Я пам’ятаю, як дідусь, сидячи коло великої печі у спідньому одягу про щось думав, дивився в одну точку. Щось болюче згадував. Часом розповідав, як пережили Голодомор. Він працював бухгалтером в колгоспі і знав, де
колись у копцях зберігали картоплю. Вона там стояла вже пару років. То він вночі з синами і дочкою - моєю мамою йшли до тих копців, розкопували їх і набирали гниль у відра. Вдома це все перемивали і знаходили серед того всього маленькі шматочки, як вишня, вцілілої картоплі. Потім ті шматочки сушили, розтирали, добавляли лободу, кропиву і бабуся робила з того маторженики.
Радянська влада вирішила, що дідусева сім’я – то куркулі. Прийшли комсомольці з їхнього ж села і з шипами обнишпорили всю хату, горище, подвір’я, хліви. Забрали все, що змогли: постіль, посуд, дитячі речі, весь
одяг. Якраз тоді бабуся напекла маторжеників з зілля. Побачила, що ватага людей іде до хати, та й бігом роздала дітям, щоб швидше з’їли. А моя мама не встигла і заховала за пазуху. До неї підійшов здоровенний хлоп і поцікавився, що це вона притискає до себе. Відгорнув сорочку і забрав в дитини недоїденого млинця. Все поскладали на воза і того макорженика надкушеного теж. І це ж не хтось прийшов робити такі збитки, а свої ж
сільські хлопці. Та руки опускати не можна було, бо діти були малі. Постелили солому і сіно, і так на тому спали. Поліпили нові горшки, як змогли. Якраз цвіла акація, то їли цвіт, бо не було більше нічого. Пам’ятаю,
що в мами завжди була відраза до акацієвого цвіту. Так важко було їй згадувати ті голодні роки. Дідусь розповідав, що скрізь по селу лежали мертві люди, де йшли, там і падали. Час від часу ходив наряд і збирав їх на підводу. Одного разу знайшли ще живого селянина, але сказали, що завтра вони не прийдуть, то підчепили його за ребра величезним гаком і закинули на підводу, мовляв, яка різниця, коли вмирати – сьогодні, чи завтра. Не всі дідусеві діти вижили після радянських зачисток.
Коли прийшли німці, то не кривдили так українців так, як свої ж односельчани. Дідусеві сказали вибратися в льох, бо в хаті мав жити якийсь офіцер. Утеплили льох і так жили там сім’єю. Німець, що жив у їхніх хаті
часто вечорами грав на губній гармоніці, закликав дітей і давав їм шоколадки. Коли німці взнали, що дід розуміється в бухгалтерії, то хотіли забрати його до себе на роботу, але так, як він був інвалідом, то зумів
відкараскатись від цього.
Моя мама якраз поступила в інститут харчової промисловості. І тут почалася війна…
Ось про що згадував дідусь сидячи на ослінчику біля печі. Все мав, все примножував, бо не лінувався, а ще ж жінку взяв багачку, а тут прийшли хлопці, які колись наймались до нього на роботу, і за пару разів все позабирали і з хати, і з обійстя. Комсомольці і комуністи працювати не дуже то хотіли, але добре запам’ятовували, що, де лежить. Мама так злилась на діда за такі оповідки, бо якби хтось почув і доніс куди треба, то затягали б по тюрмах. Після війни і рота не можна було розкрити, бо один одного шпигував і доносив в партійні органи, вислужувався. А бережливі які були! Мама, вже дорослою, попривозить гостинців
батькам, і мамі нові хусточки, і одежину. Так бабуся при ній ходить в новому, а потім поскладає до шафи, щоб на довше було.
Після війни з хутора перебрались в Лубни. Господарку так і не відновили. Тримали курей, продавали яйця і солодкі груші з саду. Дідусь і далі працював бухгалтером, допомагав людям покривати дахи гонтом, стругав з дерева, майстрував. На смерть зробив собі труну і заховав на горищі. Як діти виросли і вже мали свої сім’ї, то стали внуків привозили з Волині і з Донбасу. І знову бабуся в старенькій хусточці тупцяла коло плити: вареники, борщик, пиріжки, все мало бути свіжим. Так усе життя її місце було коло плити і коло печі. Влітку все варилося і пеклося в плитці - мазанці на дворі. Запах свіжих пирогів і варення розносився на всю околицю. Дідусь і
далі працював до самої старості, дахи людям лагодив, робив з дерева господарські знаряддя і меблі, стриг сусідів на своїй вулиці, і колодязі копав - все вмів робити. І так життя їх обох зламало… Бабуся з бойової багатої
молодиці стала нещасною затурканою жінкою, всього боялася. Коли одного разу захворіла і їй викликали швидку, то заховалась в яру і не виходила, аж до самого вечора. Як боліли ноги то робила настоянку. Збирала голки у горнятко і заливала їх оцтом. Вони там розчинялися, і тою рідиною пекучою розтирала хворі місця. На ногах аж рани зробились. Лікуватись не хотіла, то ж і померла тихо.
Дідусь після цього ще два рази був одружений. Працював у школі завгоспом. Прибиральниці, що були одинокими одна поперед одною носили йому щось доброго поїсти. Дивись, вже у хаті нова господиня появлялась. Та нам, дітям, було все одно, аби добре.
На вулиці молодь створила театр. Хлопці вирізали довжелезні палки. На них ми почепили простирадла, одне
дала бабуся, а друге принесла сусідська дівчинка – то були театральні штори. Глядачі приносили з собою лави і сідали по обидва боки вулиці. Виконавці виходили зі сторони яру. Самі складали п’єси. Дітей було багато, бо тоді всіх привозили на літо до баби, до діда. Самі шили костюми. Збирали по сусідах, де яку порвану штору, простирадло, ще якісь дрібниці і робили костюми для вистави. Старші хлопці і дівчата грали головні ролі – королів і принцес, а ми вже мали дрібніші, або тільки брали участь в масовках.
Ввечері вся молодь збиралася на колодах, там і жартували, і знайомилися, і залицялися. Старші чоловіки збиралися в діда під аркою воріт біля великої липи грати в карти. Кожен приносив з собою табуретку і тютюн.
І жарти там були, і сміх, і різні історії з молодості. Нам теж було цікаво слухати і ми весь час там крутилися.
На Зелені свята збирали пахучі трави: чебрець, м’яту і розкладали по хаті. Бабуся перед тим мастила свіжою глиною долівку, прибирала і вимивала в хаті, а ми приносили оберемки чебрецю і розстеляли його, наче
килим. Клечіня і леп’ях ставили по кутках. А запах який стояв в хаті! Всі паркани вздовж вулиці були переплетені пахучим зіллям. Коло кожної хати на вході стояло клечіння.
Найбільше в пам'ять врізалось святкування Івана Купала. Розкладали велике вогнище. Дорослі парубки і дівчата стрибали через вогонь. Нам теж хотілося, то ми стрибали збоку. Обливалися водою. Цілу ніч в яру тривали
гуляння. З дому бралося пироги і йшлося гуляти.
Фото 2. Наша родина. Мама, брат Олексій, тато і його сестри Ліда і Марія, Наталка, мамин брат Василь і бабуся Шура.
Фото 3.
Бабуся до свята пекла солодкі пироги з вишнями. Мені найбільше подобалися пиріжки з «нєтом». «Нєто» - це борошно смажене зі шкварками до червоного кольору. Це ніби і начинки нема, бо борошно в тісті, і ніби є.
Дідусь теж їх любив. А ще ж були з горохом, з квасолею, та ми їх не любили. На другий день довго спали, а дідусь вставав рано і йшов порати господарство. В обідню пору завжди знаходив час, щоб поспати годинку,
другу. В хаті і на дворі мала бути тишина, бабуся за цим пильнувала, ми ходили навшпиньки і говорили пошепки. На нашому подвір’ї завжди було гарно і цікаво. Колись біля криниці дід посадив два розкішні кущі троянд – білу і темно-червону. Дістаєш воду і любуєшся чудовими квітами. Кругом росли чорнобривці. Кури снували по городу і ми потім за ними збирали яйця. Був розкішний сад з яблунями, грушами-Берами, вишнями.
Любили бігати в кіно. Дідусь загадував якусь роботу, а по її виконанню давав гроші на білети.
Моя мама – Ольга Максимівна була головним технологом і її направляли на новозбудовані заводи для налагодження виробництва по всій Україні. Тато працював інженером. Для молодої сім’ї завжди виділяли
квартиру, аби тільки йшли працювати на завод. Я народилася 4 вересня 1953 року в м. Карлівка Полтавської області, переїхали в Вінницьку область,потім у Хмельницьку, Львівську і на сам кінець у м. Луцьк Волинської області. Мама любила мистецтво, і отже, записала мене в музичну і художню школи, а також в балетну студію
ансамблю «Волиняночка». На свята і ранки мама сама шила гарні костюми. Я брала участь в різних конкурсах: декламаторів, вокалістів, танцюристів. Мама постійно мене підтримувала, вчила, як подолати можливі невдачі і
програші.
Фото 3
Фото 4
І ось нарешті ми переїхали до Володимира. Місто було в стані перебудови. Вулиці були пориті під каналізацію та системи водопостачання. Стояли ще маленькі дерев’яні будиночки. Тут я закінчила сьомий і восьмий класи та поступила в педучилище. Щосуботи в учбових закладах були танці. Зазвичай то було у спортзалі під програвач з платівками. Старшокласники і вчителі чергували в коридорах і в залі. Оскільки модний одяг не можливо було купити, то шила собі платтячка і спіднички сама. Робила викрійки, приміряла і все виходило. Навіть пальто
собі пошила. Тільки так можна було гарно одягатися. Ходили на танці в «Желєзку» біля вокзалу, у будинок офіцерів.
Фото 5. Мама Ольга Максимівна Мартиненко
Фото 6.Наталка - випускниця педучилища
До лав культпрацівників потрапила з благословення Богдана Берези. Ще у Луцьку встигла закінчити музичну й художню школи, вчилася у балетній студії, танцювала у підготовчій групі ансамблю «Волинянка». У
педучилищі потрапила у свою стихію - там працював танцювальний гурток. А тут саме збудували новий будинок культури, куди приїхав працювати директором Богдан Береза. Це був період розквіту ансамблю народного
танцю «Дружба», яким керувала спочатку досвідчений хореограф Людмила Савенкова, а згодом Тетяна Чолохова. Ми виступали у сусідніх районах, братніх містах Білорусії і Польщі. А які нам костюми шили!
Якось Береза, спостерігаючи за нашою репетицією, раптом кличе мене:
- А ти не хочеш грати у театрі? Ставимо казку - феєрію, де потрібна Ластівка – щоб і танцювала, і говорила.
- Не знаю, спробую, - відповіла нерішуче, бо до тих пір слова зі сцени нe говорила, лише танцювала. Це було «Місто без кохання». Нам тоді з Вірою Петровською (ластівок було дві), пошили чорні «пачки», як у балерин.
А за якийсь час Богдан Степанович викликає до кабінету.
- Знаєш, хто така Леонтьєва? Дивлюсь на тебе, - каже, - й бачу, і ти зможеш так, як вона. У мене очі від здивування мало з орбіт не вискочили!
Перше у Володимирі свято «Від усієї душі» ми присвятили багатодітним сім'ям. Мені спеціально пошили гарне довге коричневе плаття, поміж глядачів по залу ходжу, ще ж радіомікрофонів не було, запрошую на сцену
маму, тата, дітей. Розмовляю із жіночкою про одного з її синів, вона розповідає, що він служить на Далекому Сході, а я запитую
- Ви хотіли б побачити сина?
- Більше всього на світі.
- Зараз ви побачите його!
Вона тільки: «А!» Зблідла, ноги підкошуються, рідні її підтримали, щоб не впала. А він заходить до залу - красень, стрункий, форма з прибамбасами! Звичайно, потім я зрозуміла, що не варто такого робити, а що, коли жінка втратила б свідомість? А ще ж скільки зусиль треба булоприкласти, щоб відпустили того юнака у відпустку з такої далечі. Провели три, чи чотири таких свята. По закінченню педучилища працювала у дитсадку. Коли ж Богдан Степанович запропонував: «Знаєш, що Наталко, приходь художнім керівником РБК й відразу вступай до Рівненського інституту культури». Так і зробила. У нас тоді всі колективи завоювали звання народних. Хоча Береза казав: «Не так потрібні нам ті звання, як побільше творчих людей, От тоді культура матиме потенціал!» У радянський час найперше для клубу що давали? Ставку керівника, акомпаніатора!
Фото 8. Наташа Авдієнко з Богданом Березою і його дружиною. Біля районного будинку культури
У парку ім. Гагаріна саме облаштували нову танцплощадку і обгородили парканом. Там я вела дискотеки. Музика була жива. Тоді відомими музикантами були Сергій Шишкін, Андрій Шоцький, Жорик Іванчук. Вхід був платний. Треба було закликати молодь, щоб заходили всередину. І стала чи не найпершою ведучою дискотек.
Фото 9. Красуня Наталка
70-і роки то був час розквіту володимирського народного театру. Ми грали «Місто без кохання», «Лісову пісню», «Зупиніться, люди»... Після останньої п'єси хтось доніс «куди треба» і нас у закритому автобусі возили до Києва. Справа у тім, що дія відбувалася на фоні карти світу. Богдан Береза, який грав американського вченого, стояв на фоні США, а його дружина, це була моя роль, на зображенні СРСР — у цьому одна людина «побачила» приниження Радянського Союзу. Та у Києві за нас заступилася Заслужена артистка України - Яблонська, мовляв, люди з провінції, з якогось там маленького Володимира-Волинського, а підняли глобальну проблему! І дуже хвалила нашого Березу. Він тоді мріяв зробити з Володимира театральне містечко на зразок Паневежеса, куди б люди їхали, щоб потрапити на виставу. У нас же був колективище! Дев'ятеро мали вищу режисерську освіту - сам Богдан Береза, Ярослав Абрамюк, Віктор Микитенко, Людмила Буток, я, Анатолій Хохлов, Ярослав Данилюк,
Валентин Троцюк! Грала з нами і Галина Микита, тим часом Андрій Васильович, поміж репетиціями, годував нас бутербродами. Якось у п'єсі, яку ми написали самі з вірша чілійського поета Віктора Хари, грала вагітну жінку, яка хоче убити в собі дитину, щоб та не бачила знущань піночетівців. Вистава камерна і дуже ефектна, ми починали її ще від білетної каси — наша қасирка Тамара кричала: «Убивають! Рятуйте!» і бігла сходами на другий поверх, а за нею глядачі - аж до хорового класу, де й розгорталася дія. На стадіоні Сантьяго у кайданах лежали поранені, побиті, закривавлені й голодні люди. Моя героїня з відчаю зважилася на непоправне, а глядач поряд - тут нічого не можна збрехати. Отож, коли ми привезли виставу до Луцька, у цьому місці я перейнялася до істерики. Закричала, як належало за текстом, і чую, що втрачаю свідомість! На мене навели світло, і я впала - добре, що світло виключили і мене встигли забрати. Після спектаклю Береза сказав: «Зрозумій, якщо кожен актор буде помирати у виставі – ніхто ж жити не буде! Ти повинна грати почуття, а не перейматися ними».
Фото 10. Молоде подружжя Віктор і Наталка Сурікови, 1973 рік
Згодом вийшла заміж за військового. Дитині не було року, як нас перевели у Курчатовськ, на ядерний полігон. Наступного дня після приїзду мене викликав генерал: «Прочитав ваше досьє, ви ж режисер! До роботи!»
Доньку відразу оформили у садок, а я готувала палац культури до виступу Едіти П'єхи. Ми її гарно зустріли, після концерту такі столи накрили! А вона вийшла - скромна, усміхнена, і з'їла один помідор. Вела я там танцювальний, драматичний гуртки, влаштувала свято Івана Купала, проводила КВН між командами льотчиків і медиків. Для нас звичними були ядерні вибухи, знали, що проводять їх ранками, здебільшого, о 10-ій, в цей час злітали наші літаки. Якщо вибухи підземні - я тримала меблеву стінку, щоб не «виїжджала» на середину кімнати. Якщо підривали на горі - ловила холодильник. Найстрашнішим був день, коли дізналася про Чорнобиль. Приходжу вранці на роботу, а у фойє прибиральниця плаче:
- Ой, Наташенька, какая беда, Украина взорвалась! Там ядерная война!
Ночью наши всю апаратуру забрали и полетели!
Я справді чула, що в четвертій годині ночі аеродром гудів, ще подивувалася: полетіли, а вибуху не було. Телефоную мамі, вона не вірить. Але наступного дня вона сама подзвонила й підтвердила. От тоді мені стало
страшно. Раптом усвідомила, що два роки живемо на ядерній базі! Повернувшись до Володимира очолила райвідділ культури, тож доводилося розв'язувати кадрові проблеми за умов, коли культура фінансувалася за
залишковим принципом. Один із найгіркіших моментів - коли Дмитро Клюд – керівник відомої по всій Україні хорової капели прийшов з проханням негайно його розрахувати, бо завтра вже буде пізно. Сказав: «Працюючи у культурі ніколи не забезпечу добробуту своїй родині». Кажу, що мені ж ніхто цього не простить. А він: «Я тобі теж не прощу, якщо поставиш хрест на всьому моєму житті.» Уночі оформила його документи, а вранці вислухала докори адміністрації. А як треба було зробити? Він – чоловік і повинен дбати про своїх близьких. Пішов талановитий культпрацівник працювати на митницю.
Що доброго в тім, що я маю мінімальну пенсію? Та ще й зараз за те, що роблю – копійки не одержую. Часом дехто навіть питає, воно тобі треба? Але я без цього жити не можу. У мене й дитина виросла у мішку Діда Мороза – щозими на дитячих ранках разом зі мною мала свої ролі - була то Свинкою, то Півником, залежно, який рік наступав. З віком пішла на «підвищення» — у Снігуроньки, а її місце у мішку зайняла донька Наталки Тарасової.
Будучи заввідділом культури району зберегла мережу культ установ під час фінансової кризи у 90-і роки, всі колективи, які мали звання народних, захищалися на відмінно, звітні концерти майже завжди займали
перші місця в області. За моєї ініціативи вперше провели у Володимирі свято «Івана Купала». Працювала в ініціативній групі по проведенню фестивалю «Володимир». І саме головне - люди, з якими я працювала – талановиті, самовіддані культпрацівники ще до сьогодні згадують мене, як хорошого, чуйного керівника і завжди вітаються з посмішкою, вітають зі святами, цікавляться моїм сьогоденням.
Сама ж заяву на розрахунок написала після того, як на мене підняв голос один із районних очільників. Навіть мама ніколи на мене не кричала. Зі мною можна робити революції, але не кричати. Після того поїхала в Італію.
Два з половиною роки доглядала сеньйору, вдову мера невеличкого містечка, яка, крім гри у карти, нічого у житті не робила. Коли мене питали, чи хазяйка не лежача, я казала: і не ходяча, бо вона бігає, така вертка! Але без мене ні спати, ні їсти - скрізь за собою брала: «Наталіна!» Два з половиною роки по чотири-п'ять разів на день я грала з бабцею у карти. Так їх зненавиділа, що тепер не можу пригадати правила гри. Однак запам'ятала
увесь маленький молитовник, котрий зі сльозами прочитала в першу свою італійську ніч. Так тоді страшно стало - все навкруг чуже! Вийшла з автобуса - рослини яскраві: рожеві, червоні, сині, жовті, Очі, не звичні до такого, аж пекли. Знаю, що таке ностальгія... Дивлюся, яке ж гарне море - рожеве, жовте! А думаю: «Господи, та тут же лише навпростець перейти - і вже Крим, Україна! Як би це все десь поділося і вдома опинитися, із дитиною». Навіть температура сильно піднялася. Зненавиділа тоді море. А зараз інколи за ним сумую...
Після Італії знову повернулися в культуру. Приїхала, відремонтувала квартиру. Викликав Саганюк: «Ти вже знаєшся на ремонті, а тут у КМЦ саме директора нема». Ото якраз мені до пенсії й вистачило. Але, скажу чесно,
культурно-мистецький центр не пристосований для розвитку масових колективів. Там зручно розвивати тільки камерні форми. Гарно, що працює картинна галерея, мистецька крамниця, класно, що є кіно.
Багато хто мене сприймає такою життєрадісною, завжди веселою, а потім дивується - не така ти вже і щаслива – живеш сама і дитина далеко. А я намагаюся мислити раціонально: а якби вона жила тут, але не була щаслива
– мені було б легше? Я не егоїстична мама. Моя Тетянка зараз у Норвегії, там працює зять, вони придбали будинок. Я там ще не була, їздила лише до сватів, у Щецін. До речі, саме тоді вперше почула про університет третього віку - моя сваха в такому навчалася.
Трішки попрацювала у терцентрі, зараз займаюся з гуртом «Молодички». Нас часто запрошують на ювілеї з вітальною програмою, не обходяться без нас ярмарки, концерти, масові гуляння. 10 років очолювала Володимир-Волинську філію «Союз Українок». Сьогодні щаслива бути бабусею прекрасних внучат – Олівера і Елінки, це мої щастя, моє продовження роду. Хоч і на відстані, але я щаслива, що маю таких дітей і внуків.
Наближається сьомий десяток! Життя не пройшло, а пролетіло. Не все, що хотілось, досягнуте. Але, що там казати – моє життя до сьогодні було цікавим, стрімким, непередбачуваним. Чому було? Воно таким і залишається. Повна сил і енергії я продовжую спілкуватись з молодими, а Бог дав мені щастя зустріти на моєму життєвому шляху багато прекрасних, щирих, талановитих людей і я хочу спілкуватись з ними словом, піснею, щирими почуттями ще багато років.
Спогади записала Кучерява Романна
Повернутися назад