ФІЛОСОФІЯ КОХАННЯ Т.Г.ШЕВЧЕНКА

Найулюбленіша серцю – рідна земля. Якою б не була обездоленою – усе ж найдорожча.
На жаль, так уже склалася наша історія. Знедоленому, віками бездержавному народові українському потрібен був великий муж, щоб один сказав за всіх – за тих, кого любив, над ким плакав і страждав, за тих, хто вперто боровся.
Потрібен був національний геній. Ним став Тарас Шевченко. Немає України без Шевченка, як Шевченка без України.
Уже для багатьох поколінь українців — і не лише українців — Шевченко означає так багато, що створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як феномен — невичерпний, непізнаванний і непроминальний . Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Зокрема й до осягнення філософії його кохання.
Про кохання Тараса Шевченка написано численні спогади, наукові дослідження, романи, поеми... Але, певна річ, далеко не все сказано. У тому, кого і як кохає велика людина, та й звичайна теж, розкривається історія цілого покоління, атмосфера часу. Опріч усього, у митців це один з ключів до розкриття таємниці їхньої творчості, її тематики, головних сюжетів, до розгадки життєвих ідеалів.
Ці міркування особливо слушні щодо Тараса Шевченка, котрий, прагнучи виходу із самотності - особистої та суспільної, шукав у коханні жіночий ідеал, що був схожий із народним ідеалом жінки, коханої, дружини,
«Шевченко один був у нас, що любив страшно, без застережень і без претензій... Як ми станемо народом сильним, то забудемо за всі заслуги Шевченка, а лишиться лишень ідеал чоловіка, що любив кавалок нашої землі. Дивний і рвучкий до себе та далекий, як сонце, що всіх гріє...». Так казав про Шевченка Василь Стефаник.
Історія Шевченкового розуміння кохання-любові чи не найбільш дискутована і водночас найменш з’ясована на сьогодні. Відомо, що саме цю тему свого часу вельми нищівно висміє Михайло Драгоманов у статті "Шевченко, українофіли і соціалізм", зауваживши, що автор «Кобзаря "… у справі жіночої волі тільки й додумавсь що спочатку до вінчання по любові, а під кінець — до шлюбу без вінчання».
Коли дослідники життя і творчості Шевченка беруться за тему тлумачення його інтимного світу, то незмінно потрапляють у пастки частих, часом незрозумілих сватань поета. Тут можна згадати справу сватання Шевченкового в останні роки його життя, про які тепер уже надруковані листи самого Шевченка до двоюрідного брата Варфоломія Шевченка. В цих листах бачимо доволі звичайні, всього менше нові, з "нового розумного життя" думки Шевченка про жінку.
Старий, уже підтоптаний чоловік шукає молоду для себе через людей, а коли було посватавсь до молодої дівчини 18 років (Хариті) і вона не схотіла йти "за старого та лисого", то лає її в листах, що вона збожеволіла. Потім те ж саме й у Петербурзі з іншою дівчиною - (Ликерею). Добродій Микешин розказує про петербурзьке сватання ось що: "К женскому полу Тарас Григорьевич относился совсем оригинально; но здесь, может быть, неуместно вспоминать об этом. Скажу только, что в момент расстройства его отношений к одной простой украинской дивчине, на которой он собирался было жениться, он особенно бьл лют на все женское племя, вычитывая из Библии и из других (звісно, церковних) источников всякую хулу на них".
Більш помірковані дослідники пояснюють це віком Тараса Григоровича та його прагненням врешті-решт створити хоч якусь, але українську сім’ю. Деякі літературознавці намагаються пояснити особливе ставлення поета до жінок його специфічним потрактуванням кохання та інтимних стосунків. Розв’язка таємниці Шевченкового кохання полягає в розшифруванні його ідеалів і трагедій та відповідному розкодуванні його творчості.
Буденне, реальне життя переконує, що чисте, юнацьке почуття кохання можливе лише вперше і востаннє. Тому про таке почуття у Шевченка практично неможливо прочитати. У нього проявляється сво¬єрідне "табу на кохання". Поет компенсує відсутність власного ін¬тимного життя, свого кохання абсолютизацією любові до батьківщини, до України. Він пише здебільшого про любов як віру, праг¬нення і переконання. Його єдина любов — це Україна.
Низку понять серце — кохання — любов у Т. Шевченка до¬повнює ще й Україна. В різних поетичних роздумах і творах його увиразнене саме почуття любові до України:
Свою Україну любіть,
Любіть її во врем’я люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.
Люблю, як щиру, вірну дружину!
Як безталанную свою Вкраїну!

Для кого я пишу? для чого?
За що Україну люблю ?
Чи варт вона вогню святого?..
Але все-таки її люблю,
Мою Україну широку,
Хоч я..... одинокий...
Щодо інтимної лірики Шевченка, то вона за формою і змістом дуже нагадує народну пісню. Інтимний світ поезій тісно пов’язаний з народною мораллю, що освячує подружню вірність і засуджує зраду. Почуття кохання у Шевченковій поезії – красиве, духовне, піднесене. Справжній шедевром любовної лірики є відомий вірш “Якби зустрілися ми знову”, що завдяки Миколі Лисенку стане відомим романсом. Але хто ж надихнув поета написати такі проникливі ліричні рядки?
…Травень 1843 року. Після майже чотирнадцятирічної розлуки з батьківщиною Тарас Григорович нарешті приїжджає в Україну. Він уже не кріпак Енгельгардта, а знаменитий поет і художник. Разом із Євгеном Гребінкою його запрошують на бал у Мойсівку на день народження Т. Волховської. Там він і зустрівся з Ганною Закревською, у яку закохався. А згодом на запрошення самих Закревських Шевченко приїжджає в Березову Рудку, щоб намалювати портрет Ганни. Два тижні натхненної праці – й портрети Ганни та її чоловіка Платона готові.
До від’їзду в Петербург і під час другої після викупу з кріпацтва подорожі в Україну Шевченко часто відвідував друзів у Березовій Рудці. Справжньою причиною цих поїздок була Ганна.
У трагічний для Тараса Григоровича 1847 рік стосунки поета з Закревською перервались. Їм не судилось більше зустрітися. За кілька місяців до повернення Тараса із заслання Ганна Іванівна у віці тридцяти п’яти років померла. Натомість живе легенда, що вона народила дитину від Шевченка. Та цю дитину не визнав своєю ні Тарас Григорович, ані її законний чоловік . Та це все ж лише легенда... А не легендою, а правдою є те, що поет до кінця своїх днів зберіг до цієї жінки щирі почуття.
З портрету на нас дивиться великими темно-голубими очима справді «Ганна вродлива», як називав її поет в одному зі своїх листів. Мабуть, глибоко в серце митця проник пильний погляд великих темно-голубих очей, якщо про той погляд і ті очі Шевченко проніс згадку ледве чи не через все життя.
Саме Ганні Закревській в 1848 році на засланні присвятив поет одну з найніжніших своїх поезій – «Г. З.», в якій із щирим захопленням звертався до Закревської:
«Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі…»
Спочатку вірш «Немає гірше, як в неволі про волю згадувать» було переписано в «Малу книжку» без назви. При переписуванні в «Більшу книжку» Шевченко дав йому назву «Г. З.», тобто «Ганні Закревській».
На далекому Косаралі в хвилини душевної самотності, подумки розмовляючи з коханою жінкою, він висловив довірливо інтимні слова вдячної пам’яті, захоплення і щирого жалю, - бо ж «немає гірше, як в неволі про волю згадувать», і про тих найдорожчих, які залишилися так далеко.
… А ти, доле!
А ти, мій…
Моє свято чорнобриве.
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними-голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучкий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Так, це Ганна Закревська… Очі «аж чорнії-голубії» дивляться на нас із портрета, написаного Шевченком у 1843 році.
Скільки лагідної покірності, приреченості невмолимій долі і щирого бажання душевного спокою коханій звучать в останніх рядках поетового вірша:
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив…
Та й більше нічого.
Здається, для жодної з жінок, що траплялися на життєвому шляху Шевченка, поет не знаходив таких зворушливо сердечних, ніжно-пестливих і цнотливих слів, як для «Ганни-вродливої» - його недосяжної мрії і водночас такої прозаїчно-буденної дружини духовно обмеженого кріпосника…
Афанасьєв-Чужбинський писав, напевно, саме про це захоплення Шевченка: «Захопився було на короткий час він однією відомою красунею, котра крутила голови всім, хто потрапляв у зачароване коло її. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт замислювався, малював її голівку і декілька разів писав вірші. Я завжди був радий, коли хто-небудь йому подобався: благородна натура цим ставала ще художнішою, і він працював тоді з більшим запалом».
Можливо, «відома красуня» Афанасьєва-Чужбинського і є тією самою Ганною Закревською. У далекій неволі, згадуючи про неї, поет, пишучи про своє потаємне почуття до цієї жінки, не випустив і ту обставину, що Ганна Закревська своєю вродою чарувала не тільки його одного. Щодо цього Афанасьєв-Чужбинський зазначає у своїх спогадах: «Запросила вона якось його (Шевченка) вранці – прочитати їй одну поему й сказала, що бажала б сама насолодитися читанням.
Тарас Григорович виконав її бажання. Йшов він до неї з якимось трепетом. Але яка ж чекала на нього картина. У затишній вітальні красуня сиділа на канапі в оточенні студента, гусара й товстелезного генерала – трьох завзятих своїх залицяльників, і майстерно маневрувала по-своєму, одурюючи всіх трьох, потішаючи їх по черзі надією та вкидаючи в розпач. Поет зніяковів, і як чарівна господиня не атакувала його люб’язністю – він пішов з твердим наміром ніколи не відвідувати красуні і додержав свого слова…»
Вочевидь, саме тому у поезії «Якби зострілися ми знову» є натяк на те, що
… не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
Кохання - щастя, доводить Шевченко, його вiдсутнiсть - велике горе. Шевченко високо цiнував кохання, але справжнє, iдеалом якого були жертовність, вiдданiсть, незрадливiсть i щирiсть, а також цнотлива невиннiсть i чистота стосункiв, що роблять його гiдним оспiвування. Саме таке кохання, як сонце, осяює людськi життя.
Геніальний український поет так і не зміг здійснити свою мрію – одружитися. Як зауважить сучасний прозаїк і дослідник творчості Шевченка Василь Шкляр: «Бог не дарував Кобзареві великого взаємного кохання, можливо тому, що послав йому музу, яка не терпить земних суперниць».

Кучерява Р.І. - заввіділу охорони, використання та ресттаврації пам'яток