Ярова Світлана Григорівна

Народилася в 1947 році на Хмельниччині у Летичеві, що знаходиться на Південному Бузі, а зараз я живу у містечку недалеко від Західного Буг. Мама ще перед війною вчилася у педагогічному училищі, але війна не дала
змоги його закінчити. З дому моє прізвище Панасюк. Тата Панасюка Григорія Тарасовича комісували у 1944 році і направили до Володимира. Сюди ми переїхали у 1949 році. Тато був заступником директора по політичній частині (виховній частині) у школі механізації. З 1958 року цей учбовий заклад – училище знаходиться в Овадно. У школі були шестимісячні курси трактористів, комбайнерів, а згодом вивчали принцип роботи інших сільськогосподарських машин. Навчальний комплекс складався з навчального корпусу, майстерні, гуртожитоку і пральні у підвальному приміщенні. Директором школи був Костенко. Сільські хлопці і дівчата могли тут вивчитись на трактористів, ознайомитись з роботою іншої техніки. Після навчання поверталися у свої колгоспи і там працювали.
Мама певний час там викладала математику, а потім пішла працювати у школу- інтернат. В садочок я не ходила, бо мама працювала лише кілька годин, тож майже завжди була вдома. Часом закривала мене саму і я мусила чекати її, або втікала через вікно і йшла гуляти. У моїй пам’яті Володимир багато років назад був зовсім інший. Замість площі в центрі міста було урвище. У цьому котловані було видно ходи і виходи, частини підвалів. Залишилися довоєнні магазинчики. Уздовж вулиці ім. Шевченко стояли єврейські крамнички, в яких розміщувались різні майстерні – годинникова, взуттєва. Ще після війни залишились магазини, де продавали молоко, фотомайстерня і ательє «Червона зірка». Згодом їх розібрали і почали будувати школу (офіс
Ковальчука). Тут неподалік був фруктовий сад. Я пам’ятаю, як його садили. До роботи залучали військових. Один курсант копав яму і натрапив на щось цікаве. «Ура! Я золото знайшов!» - кричав він і викинув на землю резиновий жіночий ботик, всередині якого були гроші. Ті копійки розлетілися з брязкотом. Моментально інші хлопці кинулися збирати золоті монети.
Пам’ятаю день, коли помер Сталін. То було у 1953 році. Був похмурий теплий березневий день. Мама мене пустила гуляти і просила далеко не йти, а сама побігла на уроки. Снігу у дворі було багато і я вирішила поміряти його товщину. Взуття тоді було звичайне – валянки і калоші. Сніг танув, під ним уже була вода. Я так захопилась, що навіть валянки намокли. Коли вже стало холодно в ноги, вирішила йти додому. По дорозі міркувала, що робити, аби мама не сварила. Я придумала поставити сушити калоші на піддувало, вони, на мою думку, мали б швидко висохнути, а на валянки мама не звернула б уваги. Тільки я це зробила, як через вікно побачила маму, вона чомусь рано поверталася з роботи. Я бігом схопила ті калоші і заховала їх під ліжком. Мама ще з порогу вчуяла запах і поцікавилась, що я робила. Звичайно, калоші вона знайшла, вони були в жахливому стані – обпалені, в пухирцях. Але й дісталось мені! Добре, що мамі знову треба було бігти на заняття. Десь
через пів години вона знову повернулась і сказала, що Сталін помер. Всі заняття відмінили. Учні і вчителі були вдома. Потім у журналі «Огоньок» була величезна стаття і багато фотографій Берії, і тато казав, що він
мерзотник, бо отруїв Сталіна.
У 1954 році пішла у школу №5. Вона знаходилась, там де зараз пенсійний фонд. То був перший рік, коли дівчата і хлопці вчилися разом. Мене одягнули в новеньку шкільну форму - коричневе платтячко і святковий білий фартушок, у коси вплели бантики, дали великий букет. Ми йшли разом з мамою і татом. В класі було 25 учнів. Перша вчителька - Тамара Іванівна нас повчала: «Дівчатка, якщо хлопчики будуть вас ображати, давайте собі
раду», - вона ніколи не заохочувала нас жалітися. З нами вчився хлопчик Міша Кацнельсон. Був доволі хворобливим. Його батько був полковником і міг собі дозволити тримати вдома хатню робітницю. Вона на великій перерві завжди приносила йому свіжоприготовлену гарячу їжу: свіжі котлетки, або м’ясо тушковане. Ми тільки на свята могли в себе вдома таке бачити, а він втікав від неї, ховався, не хотів їсти.
Ми любили вчитися, нам було цікаво на уроках математики, російської мови і літератури, географії. Вчителька з історії знала безліч цікавих історій, а ще запровадила роботу з картками, на яких була вказана якась дата. Ми так раділи, коли знали, яка подія відбулась у цей час. Оскільки ми працювали так протягом року, то всі учні змогли вивчили матеріал. Вчителька англійської мови Анна Львівна старалася нас навчити розмовляти, а не тільки читати. Вона доступно пояснювала нам, як читаються голосні букви у відкритих і закритих складах. Ці знання нам і далі пригодилися. Вона вчила нас три роки і ніколи не сварила, була, як друга мама. Ми, навіть, плакали, коли вона виїжджала з міста.
Певний час ми вчилися у «червоній школі». Навпроти, там де зараз редакція «Слово Правди», був ковбасний цех, а в ньому робили пиріжки з лівером і з повидлом. Вони так пахнули! А смачні які були!
У старших класах, нас на урочистій лінійці в школі приймали в піонери. Але до цього ми не були жовтенятами, відразу стали піонерами. Для вступу у комсомол уже треба було готуватися: вчили праці Леніна, Статут,
обов’язки і права комсомольців, і вже на загальношкільних комсомольських зборах нас приймали до лав ВЛКСМ.
У нашому класі вчилося кілька дітей із заможних сімей. В однієї дівчинки Ані тато був адвокатом, а мама хірургом. Вона єдина на цілу школу прийшла в капронових колготах. Тоді всі ходили у простих панчохах. Хто на
резинці, а хто на пояску. Ми їй заздрили, а от вона сама постраждала. Зібрали загальношкільну лінійку. Її виставили перед всіма і казали, що вона ганьбить школу, що в неї не гідна поведінка, що то пережитки.
Помалу в людей почали з’являтися телевізори. Вперше таке диво я побачила у школі Механізації, а перший фільм носив назву «Мамлюк». Історія про боротьбу українців і яничар. Коли я вчилася у десятому класі, то і
в нас появився телевізор. Називався «Комбайн», бо там був програвач, радіола і телевізор. Сусіди приходили послухати вісті та подивитись телепередачі. Дуже любили «Голубий вогник» та «Пісню року».
У 1961 році Гагарін полетів у космос. То була грандіозна подія. У школі зробили урочисту лінійку, виступив директор школи. Діти і дорослі щиро раділи. Їх розпирала гордість, що саме наш радянський космонавт
першим здійснив політ навколо Землі. У школах, на підприємствах, вдома, між сусідами, по телевізору - кругом обговорювали тільки це.
Ми були звичайними дітьми, зі своїми поглядами на події, мали свої симпатії і вподобання, бувало, робили капості. Або якісь дурниці. Пам’ятаю, як ми вчилися у будівлі монастиря біля собору Різдва
Христового. Вікна нашої класної кімнати виходили на собор з одного боку і на кінотеатр – з другого. Зараз там монастирська церква. Опалення було пічне. Трошки ми не злюбили Лідію Іванівну – вчительку креслення. Вона
була гарненькою, не великого зросту, гарно вбрана у білу накрохмалену блузку і чорну спідничку. Трохи надміру до нас присікалася. От хлопці і вирішили їй помститися. Коли було холодно, вона любила грітися, впершись об грубку. Ми всі тихенько сиділи і спостерігали, що буде. Тільки-но вона дійшла до грубки, пролунав вибух. Хлопці кинули між дров кілька патронів. То не було проблемою, бо більшість учнів були дітьми військових. Вся кіптява полетіла на вчительку. Звичайно, вона образилась і більше ніколи до нас не приходила. В кінці десятого класу вчителька математики Лідія Миколаївна прийшла до нас в клас і сказала, що кудись подівся наш класний журнал, а то ж був кінець навчального року. Про ту історію стало відомо аж в одинадцятому класі. Виявилось, що то була справа рук дівчат. Одна дівчинка Інна Ігнатенко, а її тато був директором меблевої фабрики, та ще Юля Окунєва призналися, що сховали цей журнал, бо їх попросили хлопці. Самі ж дівчата добре вчилися, тож не зрозуміло, навіщо вони так вчинили.
Після уроків збирали по всьому місту металолом і макулатуру. Дуже любили організовувати тематичні вечори. Багато дівчат вміли гарно малювати і співати. Було цікаво. Ще ми любили Новорічні вечори. Ставили велику ялинку. Перші іграшки були зроблені з пресованої вати. Зверху були промазані клеєм, щоб тримали форму і оздоблені битим склом. На найвищу гілку кріпили червону зірку, а вже пізніше кольорову верхівку-бурульку. Серпантин і ланцюжки робили з кольорового паперу, або розфарбовували папір і вирізали з нього, що було потрібно. На свято Зими влаштовували лижні пробіги. На травневі свята робили з дівчатами яблуневий цвіт. Шукали відповідного розміру гілочку, з паперу вирізали пелюстки, згортали їх у квіточку і прикріпляли до гілки. Писали транспаранти, вирізали прапорці. Із цим ходили на парад.
Випускний вечір був дуже скромний – тільки урочиста частина. Мама відкупила у кравчині чудове біле плаття, до нього підібрали білі туфельки. Зачіски не були в моді, тож я заплела косу.
Тільки після закінчення школи мені дозволили піти на танці. Перший раз я пішла в «Желєзку». Дівчата ще ходили в Будинок офіцерів. Але можна було ходити в кіно. Кінотеатр «Голубий Дунай» був навпроти нашого
навчального корпусу біля собору Різдва Христового. З часом побудували кінотеатр ім. Шевченко, і вже стали ходити туди.
У 1965 році закінчила школу і поступила у Львівський сільськогосподарський інститут, а вже у 1970 працювала агрономом на комбінаті хлібопродуктів у Володимирі. Потім перейшла на посаду завідувачки лабораторією. Віддала роботі 40 років.
Ще в інституті познайомилась з майбутнім чоловіком. Він на рік раніше від мене закінчив навчання за спеціальністю інженер-механік. Весілля зробили вдома. Приїхало четверо моїх однокурсників. Була чудова вечірка. У Владка була тільки мама, бо тато служив у Володимирі і загинув під час війни. Наречений купив мені парчеве плаття, настільки гарне, що потім внучка перешила його для себе.

Спогади записала Кучерява Романна