Оніщук Віра Миколаївна
19-01-2023, 13:13. Разместил: orusia voznuk
Я народилася в 1937 році у селі Дольськ Турійського району. Моя мама Захарчук (у дівотстві Новосад) Анастасія Тимофіївна була корінною жителькою Дольська, а тато – Захарчук Микола Панасович народився в в селі
Костянтинівка Корецького району Рівненської області. Родина тата переїхала з Рівненщини у село Ревушки Турійського району. Вже тут він познайомився з моєю мамою. Тато не мав ніякої освіти. Але коли пішов до дяка вчитися шити чоботи та черевики, дяк навчив його ще й грамоти. Тато довгий час будував будинки і заробляв на пошитті чобіт. Мама ж грамоту знала. Вона доглядала за нами, дітьми, та вела господарство. Нас було троє – я, Богдан та Святослав. Татова сестра Ольга до війни працювала у єврейському сиротинці в Володимирі-Волинському. Тітка працювала на кухні, варила діткам їсти. Вона розповідала, що сиротинець був близько кінотеатру «Космос». Цього будинку зараз нема. Він був дерев’яним і знесли його в кінці 1980-х років. На його місці нині стоїть магазин «Все для сім’ї».
Захарчук Микола Панасович під час Другої світової війни
Село Дольськ в давнину було містечком. Воно простяглося на березі красивого озера серед лісів. Навпроти нашої хати за озером був палац графів Мошинських. Хоча сам граф помер ще у 18 ст., його палац був величним і
переходив з рук в руки. А вже останніх власників маєтку графів Жищевських я ще навіть пам’ятаю. Можна сказати, що Йозеф Жищевський та його дружина Геновефа Біббеско (вона була румункою) були останніми
власниками Дольська. Окрім палацу у графа були: склади, кухня, контора, сушарка, павільйон, корівник, конюшня, будинок, в якому жили слуги. Граф щодня каретою об’їжджав свої володіння і ліс. Палац був величезним. У ньому навіть був театр та оркестр. Весь двір з забудовами і парком займав близько 100 га.
Коли стало відомо, що на наші землі вступила Червона Армія, граф вивіз зі свого маєтку дружину і 8 возів різного добра. Сам ще залишився, а коли зрозумів, що від нової влади не варто нічого очікувати – забрав свій архів і залишив село назавжди.
Коли в село вступили перші совєти, то вони підпалили палац і казарми воєнбуду, які були в гаю. Мені було майже три роки, але я це добре запам’ятала. У мене був маленький віничок і мама казала: «Пішли, Віра,
позамітаємо стежку над дорогою». А вже вечоріло, хоч і було тепло. Я пішла замітати, а мама лишилася в хаті. Я позамітала і глянула через озеро, а там все горить. Я закричала: «Мамо, мамо, всі вікна в палаці горять». Мама
вибігла, взяла мене за руку і повела за собою в хату. Зайшли ми всередину і мама каже до тата: «Вже визволителі палац підпалили». А потім на другий чи на третій день підпалили ті казарми. А вони були криті гонтом. Покрівля геть суха була, горіла і розліталася на різні боки.
Друзі та знайомі останього власника села Дольськ графа Йозефа Жищевського.
Граф - другий справа.
Озеро та старий палац графів Мошинських. Хата Віри Оніщук була ліворуч перед озером
Ще до приходу перших совєтів, наш тато накрив хату черепицею, а допоміг йому в цьому граф Жищевський. Одного разу, граф покликав до себе тата і каже:
- Це ваша біленька хата навпроти мого палацу стоїть?
- Моя, - каже тато.
- Ідіть на фільварок (там була контора) і вам там дадуть черепицю. Я хочу, щоб ви свою гарненьку хату накрили черепицею, бо до мене приїжджають гості і всі милуються вашою гарненькою хатою. Я хочу щоб ви її накрили червоною черепицею.
- Я бідний і безземельний. Я тільки з жінкою у її тітки на жнивах 15 соток землі і соломи заробив, то й з тої соломи поробив плити тай виложив ними стіни. Виложив, поштукатурив, побілив і накрив соломою. Я хіба
відроблю вам, а так – не візьму.
- А, що ти вмієш?
- Я все вмію по столярці. Будинки будував. Ще як був хлопцем – 17 будинків збудував.
Граф попросив мого тата біля палацу збудувати бесідки. І тато виконав прохання і графу вони дуже сподобалися. «Ідіть, - каже граф, - на пилораму і ще дощок візьміть, яких вам треба».
Так тато розпочав ремонт нашої хати, підлогу постелив, адже була долівка і покрив дах черепицею.
Молодь села Дольськ на човні на озері Сільське. На задньому фоні палац графа Мошинського
Був у селі ще й такий випадок. У 1936 році почала активно діяти КПЗУ. В селі велася підпільна агітація. В ніч на 22 січня 1936 року місцеві хлопці на чолі з Андрієм Лапчуком вивісили червоний прапор на тополі. Але Андрій
упав з тополі і через кілька днів помер. Його похорон перетворився на демонстрацію і заклик до боротьби проти польського панування.
Як прийшли німці, ми не встигли втекти. Тато з сусідом сторожували вночі. Один сторожує, один спить. Але сталася прикрість, хтось з них таки вночі задрімав, а коли прокинувся – німці вже були в селі. Ми заховалися в
льох, тато закрутив двері в комору дротом. А в мене був кашель, чи то грип, чи ангіна. І так ми сиділи в льосі на картоплі. Добре, що взяли перину, тож коли я кашляла мене накривали периною. Клунок з речами напоготові
тримали давно. Чуємо, що німці вже по хаті ходять, шваргочуть. Ще трохи раніше, я просила в тата ляльку щоб він мені з Ковеля привіз, але ляльок не було і він мені привіз велику статуетку чоловіка й жінки в капелюшках. Тато казав, що то пан граф і секретарка. Я теж так їх називала. Німці все в хаті постріляли і ту статуетку, і навіть вікна. Походили по хаті і ніби пішли. Вже стихло, я почала просити води, тато просить потерпіти трошки, а я кашляю і не можу витримати, так хочу води, прошу, щоб хоч сироватки дали. Тато вирішив вибиратися наверх. І тут німці почули, що я кашляю. Почали вертатися назад, аж тут залунала сирена і вони швидко пішли від нашої хати.
Церква яку зірвали за часів радянської влади. Похорон Андрія Лапчука
По 13 різних нальотів на рік було на наше село. Навіть литовці приходили, взяли по кусочку сала і хліба, сказали мамі, що в неї двоє маленьких дітей і вони більше не візьмуть. А як були партизани, то було страшне. Як прийшли ковпаківці – грабували все на світі. Пішли в село Дуліби, підпалили дві хати, хати горять, люди витягують пожитки надвір, а вони давай ті скрині в людей видирати. В скринях були українські строї, кожухи, спідниці з лєнтами, вони їх повитягували і принесли моїй мамі, щоб шила їм сорочки. Я це дуже добре запам’ятала, бо ще своїми маленькими пальчиками відпорювала від спідниць кольорові лєнточки. Пам’ятаю тільки одне прізвище Бочков, то мама йому шила жовту сорочку. Після війни ті партизани їхали назад через село, то тільки той один Бочков загинув, а всі решта вижили. Один був поранений, лежав на возі. Вже в той час мадяри нам спалили хату і ми жили в німецькому бункері.
Німців багато загинуло, їх тіла пороздувало, мухи зелені над ними літали. Люди самі їх хоронили, ями викопували. Був недалеко сінокіс і сажівка, то там тих хрестів березових море стояло. По цю сторону де
Дольськ, були німці, по іншу сторону Турії, де села Туричани і Дуліби –росіяни. Через річку проходила передова. Від нашої хати тільки зруб лишився. Не могли мадяри спалити, то нанесли соломи і підпалили
зсередини. Спалили й дерев’яного млина. Тато ще там мельником був.
Тато теж випадково попав на млин. Вітряком довго ніхто не користувався. Він належав місцевому поляку. Тато пішов до нього і каже: «Пане Кобелінський, чого тим вітряком ніхто не користується? Люди ж не мають де хліба молоти». Поляк каже, що нема кому молоти, бо нема мельника. Тато й попросився до нього в мельники. Вони зібрали людей, щоб допомогли розкрутити лопасті вітряка і запустили його.
Борошно ми завжди мали. В нас не було корови, то люди в плату за меління борошна, приносили нам молочні продукти. Плата була 10 чи 5 % від того, що люди мололи. Ми були з тими поляками, як одна сім’я. А потім,
як поляки почали вирізати українців, то пан Кобелінський, написав нам записку ще за три дні до акції. Він дав хлопцю Владеку, з яким я дружила, ляльку, а в неї заховав записку на спині. Владек приніс ляльку мені, з неї
випала записка і тато її прочитав. Тато сів на велосипед і поїхав в один кінець села, а потім в другий. Пан Кобелінський попередив, що поляки будуть бити українців. На ніч всі повтікали в ліс. Їхали мамині брати двоюрідні і мене посадили до них на воза, на самий краєчок. Я сиділа ззаду, а вже смеркалося і мені було страшно. Брати побачили, що я боюся і дражняться: «Ага, зараз вилізе Сліпа Баба». В мене вже волосся на голові дибом ставало. Я зирк туди, зирк сюди, темно, страшно. Я ще довго після цього боялася в ліс ходити, ще
й зараз сама нізащо не піду.
Нас поляки не зачепили, а одна жінка була заміжня за поляком і думала, що її не зачеплять. Її й справді не зачепили. Хтось вбив її чоловіка і дітей, але то були не наші місцеві. Наші такого не робили. Їй було 24 роки, то вона за одну ніч посивіла. Після війни заміж вона так більше і не вийшла, все плакала за чоловіком і дітьми.
Одного разу, ще коли ми були в лісі, я прокинулася над ранком, а довкола всі метушаться. А то мій брат і ще один хлопчик десь поділися. Аж через трохи, два полячки малих приводять до нас з сіл. Недалеко від лісу
була польська колонія Подсвєнте. Там жили збіднілі мазури. Наші перелякалися, адже поляки вже знають де вони ховаються. Вирішили перебиратися в інший ліс. Так і зробили.Були і наші партизани, як то кажуть, бульбаші. В нас вони два тижні квартирувалися, тільки ночували. На день ішли до лісу. Вони були порядні.
Ще пригадую, як були ковпаківці, мама мане вдягла і я пішла надвір гратися, а навколо хати одні купи поналожувані. Я прийшла до мами і кажу: «Мамо, а собачки кругом хати понакакували». Мама бігом мені рота
затулила, бо якби почули ті «собачки», то забили б і мене, і маму. В нашійхаті вони зробили партизанський штаб.
Перед війною перші совєти забрали в нас одну кімнату і зробили там сільську раду. Але згодом вони сказали, що кімнати їм мало і забрали другу, а тоді й з кухні вигнали до попа на квартиру, бо сказали, що ми будемо
підслуховувати їхні дані. Я добре запам’ятала, як вони страшно катували людей. Йшла жінка через село, на поясі в неї була прив’язана кружка. Зловили ту жінку й почали катувати й допитувати, чого в неї кружка
прив’язана. Вона каже, що взяла в дорогу щоб попити води в криниці, бо далеко йти. Вже й тато й мама просять і сусіди прийшли, що вона не шпигує, а йде в сусіднє село. Десь вони так і поділи ту жінку. І хлопця зловили, теж катували, руки зв’язали за спиною, побили його і поклали в нас коло хати під вікном. Я вийшла на вулицю, а він просить мене води. Я принесла йому, а він не може напитися. Просить аби його розв’язала. Я хотіла, але не змогла. А тобі побачили вони і почали кричати на мене. Він якось встав на коліна, вперся на стіну і побіг до озера, хотів втопитися, та вони його дістали і знову мучили і кудись вивезли. О це такі були визволителі.
Ще був один випадок вже після війни. Тато вів мене у школу в сусіднє село, ще ледь світало. НКВДисти вели хлопця в одній спідній білизні. Руки були у нього зав’язані колючим дротом. Тато мене притиснув до стіни і
сказав, щоб я навіть не пискнула. Ще на небі був місяць і я добре все бачила. Де поділи того хлопця – невідомо. Він був єдиним сином у матері. А зловили його тому, що він був в УПА.
Я теж певною мірою долучилася до УПА, сама цього не знаючи. Мамина сестра Ганна в’язала рукавиці, светри, шарфи. Зав’язувала мені під пальто все і казала, щоб я йшла до баби Христі. Там мені порозчищають все,
позабирають і передають далі. Малу дитину ніхто не зупиняв і не перевіряв, куди вона йде.
Тітку Ганну все таки зловили НКВДисти під час Другої світової війни. Її три дні тримали в ямі по груди в воді. Хотіли щоб здала своїх, але вона нікого не виказала. 7 років вона відбувала на каторжних роботах у Воркуті.
Коли вона була на поселенні в Красноярському краї, там познайомилася з чоловіком Топоровським Григорієм, родом з села Задиби Турійського району. Після повернення додому тітку Ганну не хотіли приписати. Їх
приписали аж в Запорізькій області. Там вони і жили. Їхній один син залишився в Красноярському краї, а другий приїхав з ними. Проживає в селі Дмитрівка Бердянського району, Запорізької області.
Тата забрали на фронт, коли ми ще були біженцями на Сушибабах у лісі. Його поранили на Сандомирському плацдармі. 8 місяців він пролежав в госпіталі, був контужений. Поранили його з міномета в литку ноги. Тато
багато чого розповідав. День Перемоги був 8 травня. І не Кантарія і Єгоров ставили прапор над Рейхгстагом, а Василь Берест з Вінничини. Тільки Сталін приказав, що має бути росіянин і грузин, а не українець Берест.
Тато Микола з донькою Вірою та сином Богданом
Маленька Віра з батьками
Пенсію інвалідську татові не платили аж до 1989 року. А взнала я про це випадково, бо такі самі поранення мав житель міста Крилов Іван, а я працювала з його жінкою. Жили вони біля залізничного вокзалу. Я кажу Раї:
«Позичте мені гроші до зарплати, бо хочу купити чоботи, якраз в магазин завезли». А вона каже: «Чого ти ждатимеш до зарплати? Поїдеш до батька і він дасть тобі гроші, і віддаси мені». Я кажу їй, що у тата 73 рублі пенсії, а вона не вірить, бо її чоловік має такі самі поранення і отримує більше 200 рублів пенсії.
Я подзвонила в Київ до доньки, а вона якраз працювала старшим радником юстиції в Генеральній Прокуратурі України, кажу їй: «Слава, недоплачують діду пенсію. В тата вкрали військовий білет і хтось по ньому всі ці роки отримує пенсію». Написали ми листа в Ленінград. Звідти нам прислали документи, але лише за два останніх тижні, що він лежав в лікарні,а всі попередні документи були втрачені. Я занесла ті документи в воєнкомат. А в воєнкоматі ті документи заховав такий собі Білов і не пустив далі справу. Я ждала довго, аж вирішила піти до головного воєнкома. Я сказала, що Білов приховав документи. Воєнком вияснив ситуацію і навіть звільнив Білова з роботи.
Віра під час навчання у школі
Коли мій брат навчався в 6 класі, то у Турійську на кар’єрі сталася трагедія. У тому кар’єрі люди брали пісок і десь вода підмила і вимила снаряди. Вчителька сказала брату піти нарвати квіток на екзамен. Пішли з ним і два брати Поцелуєви. Один був старший - у 8 класі, а молодший Льоня у 6 класі. Ті Поцелуєви і винесли той снаряд з кар’єру. Він і зірвався. Льоні ногу відірвало, а моєму брату осколок попав в око і так між мозковими долями пройшов. Лице було дуже спотворене і не мав пам’яті. Льоня якось перев’язав ногу жакетом і почав повзти і кричати. Добре, що поруч був сторож, він якраз їхав возом і почув дитячий крик. Поклав всіх на воза і повіз в лікарню, але з того страху і лементу аж лікарню проїхав, потім вертався. Сказали, що брат певне не виживе, осколок пройшов через око, його довелося видалити. Можливо, зараз би зберегли око, але тоді медицина була
ще не така.
В школу я ходила в Дольськ, закінчила 4 класи, далі - навчалася в Перевалах до 7 класу, а в 8 клас пішла в Турійськ, за 15 км. Я хотіла стати вчителькою, але не вийшло. Згодом вийшла заміж. Жили ми з чоловіком на
залізничній станції в селі Туропин. Чоловік працював стрілочником у Володимирі-Волинському.
У Володимирі живу з 1964 року. Я працювала на залізничній станції в товарній конторі, спочатку прийомнарядчиком, а потім товарним касиром. Робота була дуже важка, доводилося в кучугурах по пояс ходити, коли йшов прийом товару. Ходити треба було між вагонами, і в дощ, і в сніг, бо вагони треба розмічати, вибрати, які підуть під цукор, які під борошно, які під деревину. Начальство побачило, що я здібна і запросило мене працювати в товарну касу. На залізниці я пропрацювала до 1992 року.
Віра Оніщук з чоловіком Василем, донькою Ярославою і сином Анатолієм
Я майже все життя вишиваю. То моє захоплення. Але навіть з вишивкою бувають прикрі випадки, бо є різні люди. Прийшла до мене вчителька зі школи, вже не пригадаю з якої, і попросила в мене вишивки, бо їй треба
оформити виставку до якогось свята. Я дала їй 5 картин, 2 простині, скатертину, доріжки. Пройшов тиждень, вона не приходить і не приносить нічого назад. А я навіть добре лице її не запам’ятала. Ще на площі стояв
старий одноповерховий дерев’яний будинок, а в тому будинку й була та виставка. Я туди зайшла, бо ж цікаво подивитися на свої, і чужі роботи. Заходжу, а там всі мої роботи підписані невідомим мені прізвищем. Я
скандалити не стала, а просто вийшла. І в газеті написали велику статтю про ту жінку і її красиві роботи. Пізніше вона роботи принесла.
За своє життя я вишила 126 ікон по Блажейовському. Дмитро Блажейовський – це історик, митець, священник, автор багатьох сотень ікон. Пан Дмитро приїжджав і у Володимир у 1994 році зі своєю виставкою ікон. Ще тоді музей був у приміщенні єпископського замочку на території Успенського собору. Він тоді ще сказав мені, що я його послідовниця.
Віра Оніщук з Дмитром Блажейовським
З 1992 року я вишиваю ікони. Вишила «Неопалиму Купину», «Софію Київську з Орантою», «Тайна вечеря», «Андрій Первозванний», «Апостол Петро», «Святі Василій і Мокрина», «Святий Ігор» та багато інших. Зараз
розпочинаю вишивати «Святого Олександра». Є в мене і вишиті картини Васільєва «Мавка на жнивах» за мотивами Лесі Українки, по Шевченку «Почаївська Лавра», Римарчука «Життя і вічність», американського
художника Гарнетта «Мої клейноди», польського художника Станіслава Віспанського «Материнство», Рєпіна «Лист турецькому султану», Катерини Білокур «Натюрморт», Ван Гога «Соняшники в вазі» та «Спальня Вінсента»,
Леонардо да Вінчі «Джоконда», Брюне «Собор Нотр Дам», Мухіна «Героям Слава», Шишкіна «Ранок в сосновому лісі», Вільяма Бодро «Амур і Психея», Васнєцова «Три богатирі», Карла Брюлова «Жінка на коні» і багато інших.
Віра Оніщук дарує ікону Юлії Тимошенко
Володію багатьма техніками вишивання: гладдю, стебельком, мережкою, хардангером, тамборним швом, хрестиком, пів хрестиком, занизуванням, болгарським хрестиком та рішельє. Я нагороджена багатьма грамотами та похвальними листами. Мої виставки проходили у Володимирі-Волинському, Луцьку, Львові, Грубешові (Польща), Кеншині (Польща), Колодяжному, Ковелі, Києві та інших містах.
Вишивки Лесин рушник, Сиктинська Мадонна та Почаївська Лавра за Шевченком
Спогади записала Вознюк Орися
Костянтинівка Корецького району Рівненської області. Родина тата переїхала з Рівненщини у село Ревушки Турійського району. Вже тут він познайомився з моєю мамою. Тато не мав ніякої освіти. Але коли пішов до дяка вчитися шити чоботи та черевики, дяк навчив його ще й грамоти. Тато довгий час будував будинки і заробляв на пошитті чобіт. Мама ж грамоту знала. Вона доглядала за нами, дітьми, та вела господарство. Нас було троє – я, Богдан та Святослав. Татова сестра Ольга до війни працювала у єврейському сиротинці в Володимирі-Волинському. Тітка працювала на кухні, варила діткам їсти. Вона розповідала, що сиротинець був близько кінотеатру «Космос». Цього будинку зараз нема. Він був дерев’яним і знесли його в кінці 1980-х років. На його місці нині стоїть магазин «Все для сім’ї».
Захарчук Микола Панасович під час Другої світової війни
Село Дольськ в давнину було містечком. Воно простяглося на березі красивого озера серед лісів. Навпроти нашої хати за озером був палац графів Мошинських. Хоча сам граф помер ще у 18 ст., його палац був величним і
переходив з рук в руки. А вже останніх власників маєтку графів Жищевських я ще навіть пам’ятаю. Можна сказати, що Йозеф Жищевський та його дружина Геновефа Біббеско (вона була румункою) були останніми
власниками Дольська. Окрім палацу у графа були: склади, кухня, контора, сушарка, павільйон, корівник, конюшня, будинок, в якому жили слуги. Граф щодня каретою об’їжджав свої володіння і ліс. Палац був величезним. У ньому навіть був театр та оркестр. Весь двір з забудовами і парком займав близько 100 га.
Коли стало відомо, що на наші землі вступила Червона Армія, граф вивіз зі свого маєтку дружину і 8 возів різного добра. Сам ще залишився, а коли зрозумів, що від нової влади не варто нічого очікувати – забрав свій архів і залишив село назавжди.
Коли в село вступили перші совєти, то вони підпалили палац і казарми воєнбуду, які були в гаю. Мені було майже три роки, але я це добре запам’ятала. У мене був маленький віничок і мама казала: «Пішли, Віра,
позамітаємо стежку над дорогою». А вже вечоріло, хоч і було тепло. Я пішла замітати, а мама лишилася в хаті. Я позамітала і глянула через озеро, а там все горить. Я закричала: «Мамо, мамо, всі вікна в палаці горять». Мама
вибігла, взяла мене за руку і повела за собою в хату. Зайшли ми всередину і мама каже до тата: «Вже визволителі палац підпалили». А потім на другий чи на третій день підпалили ті казарми. А вони були криті гонтом. Покрівля геть суха була, горіла і розліталася на різні боки.
Друзі та знайомі останього власника села Дольськ графа Йозефа Жищевського.
Граф - другий справа.
Озеро та старий палац графів Мошинських. Хата Віри Оніщук була ліворуч перед озером
Ще до приходу перших совєтів, наш тато накрив хату черепицею, а допоміг йому в цьому граф Жищевський. Одного разу, граф покликав до себе тата і каже:
- Це ваша біленька хата навпроти мого палацу стоїть?
- Моя, - каже тато.
- Ідіть на фільварок (там була контора) і вам там дадуть черепицю. Я хочу, щоб ви свою гарненьку хату накрили черепицею, бо до мене приїжджають гості і всі милуються вашою гарненькою хатою. Я хочу щоб ви її накрили червоною черепицею.
- Я бідний і безземельний. Я тільки з жінкою у її тітки на жнивах 15 соток землі і соломи заробив, то й з тої соломи поробив плити тай виложив ними стіни. Виложив, поштукатурив, побілив і накрив соломою. Я хіба
відроблю вам, а так – не візьму.
- А, що ти вмієш?
- Я все вмію по столярці. Будинки будував. Ще як був хлопцем – 17 будинків збудував.
Граф попросив мого тата біля палацу збудувати бесідки. І тато виконав прохання і графу вони дуже сподобалися. «Ідіть, - каже граф, - на пилораму і ще дощок візьміть, яких вам треба».
Так тато розпочав ремонт нашої хати, підлогу постелив, адже була долівка і покрив дах черепицею.
Молодь села Дольськ на човні на озері Сільське. На задньому фоні палац графа Мошинського
Був у селі ще й такий випадок. У 1936 році почала активно діяти КПЗУ. В селі велася підпільна агітація. В ніч на 22 січня 1936 року місцеві хлопці на чолі з Андрієм Лапчуком вивісили червоний прапор на тополі. Але Андрій
упав з тополі і через кілька днів помер. Його похорон перетворився на демонстрацію і заклик до боротьби проти польського панування.
Як прийшли німці, ми не встигли втекти. Тато з сусідом сторожували вночі. Один сторожує, один спить. Але сталася прикрість, хтось з них таки вночі задрімав, а коли прокинувся – німці вже були в селі. Ми заховалися в
льох, тато закрутив двері в комору дротом. А в мене був кашель, чи то грип, чи ангіна. І так ми сиділи в льосі на картоплі. Добре, що взяли перину, тож коли я кашляла мене накривали периною. Клунок з речами напоготові
тримали давно. Чуємо, що німці вже по хаті ходять, шваргочуть. Ще трохи раніше, я просила в тата ляльку щоб він мені з Ковеля привіз, але ляльок не було і він мені привіз велику статуетку чоловіка й жінки в капелюшках. Тато казав, що то пан граф і секретарка. Я теж так їх називала. Німці все в хаті постріляли і ту статуетку, і навіть вікна. Походили по хаті і ніби пішли. Вже стихло, я почала просити води, тато просить потерпіти трошки, а я кашляю і не можу витримати, так хочу води, прошу, щоб хоч сироватки дали. Тато вирішив вибиратися наверх. І тут німці почули, що я кашляю. Почали вертатися назад, аж тут залунала сирена і вони швидко пішли від нашої хати.
Церква яку зірвали за часів радянської влади. Похорон Андрія Лапчука
По 13 різних нальотів на рік було на наше село. Навіть литовці приходили, взяли по кусочку сала і хліба, сказали мамі, що в неї двоє маленьких дітей і вони більше не візьмуть. А як були партизани, то було страшне. Як прийшли ковпаківці – грабували все на світі. Пішли в село Дуліби, підпалили дві хати, хати горять, люди витягують пожитки надвір, а вони давай ті скрині в людей видирати. В скринях були українські строї, кожухи, спідниці з лєнтами, вони їх повитягували і принесли моїй мамі, щоб шила їм сорочки. Я це дуже добре запам’ятала, бо ще своїми маленькими пальчиками відпорювала від спідниць кольорові лєнточки. Пам’ятаю тільки одне прізвище Бочков, то мама йому шила жовту сорочку. Після війни ті партизани їхали назад через село, то тільки той один Бочков загинув, а всі решта вижили. Один був поранений, лежав на возі. Вже в той час мадяри нам спалили хату і ми жили в німецькому бункері.
Німців багато загинуло, їх тіла пороздувало, мухи зелені над ними літали. Люди самі їх хоронили, ями викопували. Був недалеко сінокіс і сажівка, то там тих хрестів березових море стояло. По цю сторону де
Дольськ, були німці, по іншу сторону Турії, де села Туричани і Дуліби –росіяни. Через річку проходила передова. Від нашої хати тільки зруб лишився. Не могли мадяри спалити, то нанесли соломи і підпалили
зсередини. Спалили й дерев’яного млина. Тато ще там мельником був.
Тато теж випадково попав на млин. Вітряком довго ніхто не користувався. Він належав місцевому поляку. Тато пішов до нього і каже: «Пане Кобелінський, чого тим вітряком ніхто не користується? Люди ж не мають де хліба молоти». Поляк каже, що нема кому молоти, бо нема мельника. Тато й попросився до нього в мельники. Вони зібрали людей, щоб допомогли розкрутити лопасті вітряка і запустили його.
Борошно ми завжди мали. В нас не було корови, то люди в плату за меління борошна, приносили нам молочні продукти. Плата була 10 чи 5 % від того, що люди мололи. Ми були з тими поляками, як одна сім’я. А потім,
як поляки почали вирізати українців, то пан Кобелінський, написав нам записку ще за три дні до акції. Він дав хлопцю Владеку, з яким я дружила, ляльку, а в неї заховав записку на спині. Владек приніс ляльку мені, з неї
випала записка і тато її прочитав. Тато сів на велосипед і поїхав в один кінець села, а потім в другий. Пан Кобелінський попередив, що поляки будуть бити українців. На ніч всі повтікали в ліс. Їхали мамині брати двоюрідні і мене посадили до них на воза, на самий краєчок. Я сиділа ззаду, а вже смеркалося і мені було страшно. Брати побачили, що я боюся і дражняться: «Ага, зараз вилізе Сліпа Баба». В мене вже волосся на голові дибом ставало. Я зирк туди, зирк сюди, темно, страшно. Я ще довго після цього боялася в ліс ходити, ще
й зараз сама нізащо не піду.
Нас поляки не зачепили, а одна жінка була заміжня за поляком і думала, що її не зачеплять. Її й справді не зачепили. Хтось вбив її чоловіка і дітей, але то були не наші місцеві. Наші такого не робили. Їй було 24 роки, то вона за одну ніч посивіла. Після війни заміж вона так більше і не вийшла, все плакала за чоловіком і дітьми.
Одного разу, ще коли ми були в лісі, я прокинулася над ранком, а довкола всі метушаться. А то мій брат і ще один хлопчик десь поділися. Аж через трохи, два полячки малих приводять до нас з сіл. Недалеко від лісу
була польська колонія Подсвєнте. Там жили збіднілі мазури. Наші перелякалися, адже поляки вже знають де вони ховаються. Вирішили перебиратися в інший ліс. Так і зробили.Були і наші партизани, як то кажуть, бульбаші. В нас вони два тижні квартирувалися, тільки ночували. На день ішли до лісу. Вони були порядні.
Ще пригадую, як були ковпаківці, мама мане вдягла і я пішла надвір гратися, а навколо хати одні купи поналожувані. Я прийшла до мами і кажу: «Мамо, а собачки кругом хати понакакували». Мама бігом мені рота
затулила, бо якби почули ті «собачки», то забили б і мене, і маму. В нашійхаті вони зробили партизанський штаб.
Перед війною перші совєти забрали в нас одну кімнату і зробили там сільську раду. Але згодом вони сказали, що кімнати їм мало і забрали другу, а тоді й з кухні вигнали до попа на квартиру, бо сказали, що ми будемо
підслуховувати їхні дані. Я добре запам’ятала, як вони страшно катували людей. Йшла жінка через село, на поясі в неї була прив’язана кружка. Зловили ту жінку й почали катувати й допитувати, чого в неї кружка
прив’язана. Вона каже, що взяла в дорогу щоб попити води в криниці, бо далеко йти. Вже й тато й мама просять і сусіди прийшли, що вона не шпигує, а йде в сусіднє село. Десь вони так і поділи ту жінку. І хлопця зловили, теж катували, руки зв’язали за спиною, побили його і поклали в нас коло хати під вікном. Я вийшла на вулицю, а він просить мене води. Я принесла йому, а він не може напитися. Просить аби його розв’язала. Я хотіла, але не змогла. А тобі побачили вони і почали кричати на мене. Він якось встав на коліна, вперся на стіну і побіг до озера, хотів втопитися, та вони його дістали і знову мучили і кудись вивезли. О це такі були визволителі.
Ще був один випадок вже після війни. Тато вів мене у школу в сусіднє село, ще ледь світало. НКВДисти вели хлопця в одній спідній білизні. Руки були у нього зав’язані колючим дротом. Тато мене притиснув до стіни і
сказав, щоб я навіть не пискнула. Ще на небі був місяць і я добре все бачила. Де поділи того хлопця – невідомо. Він був єдиним сином у матері. А зловили його тому, що він був в УПА.
Я теж певною мірою долучилася до УПА, сама цього не знаючи. Мамина сестра Ганна в’язала рукавиці, светри, шарфи. Зав’язувала мені під пальто все і казала, щоб я йшла до баби Христі. Там мені порозчищають все,
позабирають і передають далі. Малу дитину ніхто не зупиняв і не перевіряв, куди вона йде.
Тітку Ганну все таки зловили НКВДисти під час Другої світової війни. Її три дні тримали в ямі по груди в воді. Хотіли щоб здала своїх, але вона нікого не виказала. 7 років вона відбувала на каторжних роботах у Воркуті.
Коли вона була на поселенні в Красноярському краї, там познайомилася з чоловіком Топоровським Григорієм, родом з села Задиби Турійського району. Після повернення додому тітку Ганну не хотіли приписати. Їх
приписали аж в Запорізькій області. Там вони і жили. Їхній один син залишився в Красноярському краї, а другий приїхав з ними. Проживає в селі Дмитрівка Бердянського району, Запорізької області.
Тата забрали на фронт, коли ми ще були біженцями на Сушибабах у лісі. Його поранили на Сандомирському плацдармі. 8 місяців він пролежав в госпіталі, був контужений. Поранили його з міномета в литку ноги. Тато
багато чого розповідав. День Перемоги був 8 травня. І не Кантарія і Єгоров ставили прапор над Рейхгстагом, а Василь Берест з Вінничини. Тільки Сталін приказав, що має бути росіянин і грузин, а не українець Берест.
Тато Микола з донькою Вірою та сином Богданом
Маленька Віра з батьками
Пенсію інвалідську татові не платили аж до 1989 року. А взнала я про це випадково, бо такі самі поранення мав житель міста Крилов Іван, а я працювала з його жінкою. Жили вони біля залізничного вокзалу. Я кажу Раї:
«Позичте мені гроші до зарплати, бо хочу купити чоботи, якраз в магазин завезли». А вона каже: «Чого ти ждатимеш до зарплати? Поїдеш до батька і він дасть тобі гроші, і віддаси мені». Я кажу їй, що у тата 73 рублі пенсії, а вона не вірить, бо її чоловік має такі самі поранення і отримує більше 200 рублів пенсії.
Я подзвонила в Київ до доньки, а вона якраз працювала старшим радником юстиції в Генеральній Прокуратурі України, кажу їй: «Слава, недоплачують діду пенсію. В тата вкрали військовий білет і хтось по ньому всі ці роки отримує пенсію». Написали ми листа в Ленінград. Звідти нам прислали документи, але лише за два останніх тижні, що він лежав в лікарні,а всі попередні документи були втрачені. Я занесла ті документи в воєнкомат. А в воєнкоматі ті документи заховав такий собі Білов і не пустив далі справу. Я ждала довго, аж вирішила піти до головного воєнкома. Я сказала, що Білов приховав документи. Воєнком вияснив ситуацію і навіть звільнив Білова з роботи.
Віра під час навчання у школі
Коли мій брат навчався в 6 класі, то у Турійську на кар’єрі сталася трагедія. У тому кар’єрі люди брали пісок і десь вода підмила і вимила снаряди. Вчителька сказала брату піти нарвати квіток на екзамен. Пішли з ним і два брати Поцелуєви. Один був старший - у 8 класі, а молодший Льоня у 6 класі. Ті Поцелуєви і винесли той снаряд з кар’єру. Він і зірвався. Льоні ногу відірвало, а моєму брату осколок попав в око і так між мозковими долями пройшов. Лице було дуже спотворене і не мав пам’яті. Льоня якось перев’язав ногу жакетом і почав повзти і кричати. Добре, що поруч був сторож, він якраз їхав возом і почув дитячий крик. Поклав всіх на воза і повіз в лікарню, але з того страху і лементу аж лікарню проїхав, потім вертався. Сказали, що брат певне не виживе, осколок пройшов через око, його довелося видалити. Можливо, зараз би зберегли око, але тоді медицина була
ще не така.
В школу я ходила в Дольськ, закінчила 4 класи, далі - навчалася в Перевалах до 7 класу, а в 8 клас пішла в Турійськ, за 15 км. Я хотіла стати вчителькою, але не вийшло. Згодом вийшла заміж. Жили ми з чоловіком на
залізничній станції в селі Туропин. Чоловік працював стрілочником у Володимирі-Волинському.
У Володимирі живу з 1964 року. Я працювала на залізничній станції в товарній конторі, спочатку прийомнарядчиком, а потім товарним касиром. Робота була дуже важка, доводилося в кучугурах по пояс ходити, коли йшов прийом товару. Ходити треба було між вагонами, і в дощ, і в сніг, бо вагони треба розмічати, вибрати, які підуть під цукор, які під борошно, які під деревину. Начальство побачило, що я здібна і запросило мене працювати в товарну касу. На залізниці я пропрацювала до 1992 року.
Віра Оніщук з чоловіком Василем, донькою Ярославою і сином Анатолієм
Я майже все життя вишиваю. То моє захоплення. Але навіть з вишивкою бувають прикрі випадки, бо є різні люди. Прийшла до мене вчителька зі школи, вже не пригадаю з якої, і попросила в мене вишивки, бо їй треба
оформити виставку до якогось свята. Я дала їй 5 картин, 2 простині, скатертину, доріжки. Пройшов тиждень, вона не приходить і не приносить нічого назад. А я навіть добре лице її не запам’ятала. Ще на площі стояв
старий одноповерховий дерев’яний будинок, а в тому будинку й була та виставка. Я туди зайшла, бо ж цікаво подивитися на свої, і чужі роботи. Заходжу, а там всі мої роботи підписані невідомим мені прізвищем. Я
скандалити не стала, а просто вийшла. І в газеті написали велику статтю про ту жінку і її красиві роботи. Пізніше вона роботи принесла.
За своє життя я вишила 126 ікон по Блажейовському. Дмитро Блажейовський – це історик, митець, священник, автор багатьох сотень ікон. Пан Дмитро приїжджав і у Володимир у 1994 році зі своєю виставкою ікон. Ще тоді музей був у приміщенні єпископського замочку на території Успенського собору. Він тоді ще сказав мені, що я його послідовниця.
Віра Оніщук з Дмитром Блажейовським
З 1992 року я вишиваю ікони. Вишила «Неопалиму Купину», «Софію Київську з Орантою», «Тайна вечеря», «Андрій Первозванний», «Апостол Петро», «Святі Василій і Мокрина», «Святий Ігор» та багато інших. Зараз
розпочинаю вишивати «Святого Олександра». Є в мене і вишиті картини Васільєва «Мавка на жнивах» за мотивами Лесі Українки, по Шевченку «Почаївська Лавра», Римарчука «Життя і вічність», американського
художника Гарнетта «Мої клейноди», польського художника Станіслава Віспанського «Материнство», Рєпіна «Лист турецькому султану», Катерини Білокур «Натюрморт», Ван Гога «Соняшники в вазі» та «Спальня Вінсента»,
Леонардо да Вінчі «Джоконда», Брюне «Собор Нотр Дам», Мухіна «Героям Слава», Шишкіна «Ранок в сосновому лісі», Вільяма Бодро «Амур і Психея», Васнєцова «Три богатирі», Карла Брюлова «Жінка на коні» і багато інших.
Віра Оніщук дарує ікону Юлії Тимошенко
Володію багатьма техніками вишивання: гладдю, стебельком, мережкою, хардангером, тамборним швом, хрестиком, пів хрестиком, занизуванням, болгарським хрестиком та рішельє. Я нагороджена багатьма грамотами та похвальними листами. Мої виставки проходили у Володимирі-Волинському, Луцьку, Львові, Грубешові (Польща), Кеншині (Польща), Колодяжному, Ковелі, Києві та інших містах.
Вишивки Лесин рушник, Сиктинська Мадонна та Почаївська Лавра за Шевченком
Спогади записала Вознюк Орися
Повернутися назад