90 років тому з Почаївської Лаври вигнали проросійське духовенство. Наймасштабніша маніфестація пройшла під гаслом: «Досить московського політиканства"
16-02-2024, 11:07. Разместил: orusia voznuk
Боротьба за незалежність української церкви точиться давно. Починаючи з 1920-х років ХХ століття на теренах Західної України гостро постало питання українізації церкви. Щоб відділити православних вірян від московського патріархату, у 1922 році у Польщі відбулось проголошення автокефальної Православної церкви, а 13 листопада 1924 року Константинопольський патріарх Григорій VII підписав «Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенського Патріархата про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною». Переважну частину прихожан цієї церкви становили українці (70%). Проте, більшість у духовенстві все ще була за вихованцями російських семінарій.
Починаючи з того часу, волинське православне духовенство почало проголошувати проповіді українською мовою, було видано кілька перекладів для богослужінь, а також українські підручники для навчання в церковних школах. На високі церковні посади почали призначали й українців. Велику роль у цьому процесі відігравав варшавський митрополит Юрій (Георгій Ярошевський), який був етнічним українцем і прагнув відгородити Православну церкву в Польщі від російського впливу. 8 лютого 1923 року у власній резиденції поблизу варшавського собору Св. Марії Магдалини його застрелив з револьвера ректор Холмської духовної семінарії Смарагд (Павло Латишенко). Ця подія і досі є однією з загадок міжвоєнної Польщі, існує багато версій вчиненого – від особистої неприязні до замовного вбивства через створювані перешкоди московській церкві.
Фото 1
Цього ж місяця настоятелем Православної церкви в Польщі став етнічний росіянин Діонісій (Валединський). Він, хоча й належав до прихильників автокефалії, був значно обережніший у діях. Згодом після його приходу, з православних церков почали вилучатися україномовні книжки. Їхнє місце знову зайняли російські видання, в тому числі й календарі, де «старий стиль» та церковнослов’янська мова трактувалися, як ознаки справжнього православ’я.
10 вересня 1933 року у Почаївській лаврі відзначали 20-літній ювілей єпископства митрополита Діонісія в рамках свята святого Іова. Оскільки, на цю подію прибув і сам настоятель церкви, це святкування стало ареною стихійного невдоволення та виступу православного населення Волині проти московського духу і традицій які панували у Православній церкві.
Боротьба за реформування навчальної програми церкви знову була надзвичайно актуальною. З одного боку, українське суспільство за будь-яку ціну намагалось дерусифікувати церкву та освіту, а з іншого боку все ще лишалось російськомовне духовенство, яке не могло та не хотіло розуміти волі широких мас вірян.
Фото2 (підпис Президент Польщі Ігнацій Мосцицький (четвертий зліва) у компанії митрополита Православної церкви Польщі Діонісія (Валединського) (п'ятий зліва)
На урочистостях до святкування свята святого Іова та ювілею Діонісія були присутні близько 20 тисяч православних волинян, а також делегації з інших єпархій. Єпархію окрім митрополита Діонісія представляли: архієпископи Гродненський Олексій та Пінський Олександр, єпископи волинські Полікарп та Симон. Ця величезна маса вірян зосереджено слухала богослужіння яке справляв митрополит у головному храмі, і ніхто не заважав урочистій процесії з мощами святого Іова, яким керували архієпископи. Лише після внесення мощей в підземні печери, коли митрополит Діонісій збирався повертатись «зі славою» до свого дому, натовп вірян, які чекали на митрополита, розгорнули кілька десятків транспарантів з українськими національними кольорами та написами проти московського духу церкви.
Вигуки демонстрантів, які вимагали запровадження української мови в церкві та призначення українських єпископів, змішувались зі співом духовенства яке намагалось заглушити демонстрантів побожними піснями. Демонстранти мали абсолютну чисельну перевагу серед присутніх і свої вимоги виражали у таких написах та символах на хоругвах: «За український народ – український єпископат», «Геть московську консисторію», «Геть московську ієрархію в Українській Православній Церкві», «За соборність у церкві», «Досить московського політиканства» і.т.д.
Цю маніфестацію також описав видатний вчений, громадський та церковний діяч Іван Огієнко. «Ось вийшла процесія з мощами преподобного Іова. Усі юнаки з транспарантами поставали в два ряди по всій дорозі. Усі єпископи, усе духовенство, увесь народ уп’яли очі свої в написи, і читають їх… Тиша, порядок, побожність… Але ось усе закінчилося. Духовенство веде «зі славою» митрополита і всіх єпископів до єпископського дому. Юнаки з прапорами й транспарантами стали по обох боках довгої дороги. І тільки митрополит Діонісій показався, як тисячі народу загукали: «Діонісію, геть у Москву!» А потім усі вигукували ті гасла, які були написані на їхніх прапорах. Поліція охороняла єпископат.
Митрополит Діонісій утратив притомність і духовенство на руках понесло його до архієрейського дому. А молодь не переставала вигукувати на всі голоси…» – йдеться в описі Івана Огієнка.
Фото 3
Мітингувальники не були зацікавлені в політичних акціях, лише в задоволенні своїх національних потреб. Та дана маніфестація стала доказом, що продовжувати ігнорувати бажання прихожан не можна. Подія була масовою, стихійною та стало серйозним застереженням православній ієрархії, політика якої піддавалась жорсткій критиці на теренах Речі Посполитої.
Після маніфестації у центрі Почаєва зібралось велелюдне віче за участю українських (депутатів) польського Сейму Степана Скрипника, Михайла Тележинського та Івана Головацького. Маніфестація, схоже, справила враження і на митрополита Діонісія, й на єпископат, тому вони змушені були піти на певні поступки - Діонісій зрікся кафедри Волинської єпархії. У 1934 році волинським архієпископом став українець Олексій (Громадський). Проповіді в лаврі почали виголошуватися українською мовою. Цією ж мовою почав виходити журнал «Церква і народ». Зникли написи російською мовою.
Водночас у виданні 1934 року знову зустрічаємо оголошення православного духовенства Кременця, в якому нагадують що «Офіційною мовою православної церкви на Волині є українська. В циркулярі посилаються на державне законодавство, яке дозволяє вживати мову місцевого населення, водночас зазначаючи, що практиковане вживання російської мови в листуванні між духовенством і консисторією не має правового та логічного виправдання. Українські православні кола Волині надають цій постанові великого значення».
Фото 4
Матеріал підготувала Анастасія Бабенко
Починаючи з того часу, волинське православне духовенство почало проголошувати проповіді українською мовою, було видано кілька перекладів для богослужінь, а також українські підручники для навчання в церковних школах. На високі церковні посади почали призначали й українців. Велику роль у цьому процесі відігравав варшавський митрополит Юрій (Георгій Ярошевський), який був етнічним українцем і прагнув відгородити Православну церкву в Польщі від російського впливу. 8 лютого 1923 року у власній резиденції поблизу варшавського собору Св. Марії Магдалини його застрелив з револьвера ректор Холмської духовної семінарії Смарагд (Павло Латишенко). Ця подія і досі є однією з загадок міжвоєнної Польщі, існує багато версій вчиненого – від особистої неприязні до замовного вбивства через створювані перешкоди московській церкві.
Фото 1
Цього ж місяця настоятелем Православної церкви в Польщі став етнічний росіянин Діонісій (Валединський). Він, хоча й належав до прихильників автокефалії, був значно обережніший у діях. Згодом після його приходу, з православних церков почали вилучатися україномовні книжки. Їхнє місце знову зайняли російські видання, в тому числі й календарі, де «старий стиль» та церковнослов’янська мова трактувалися, як ознаки справжнього православ’я.
10 вересня 1933 року у Почаївській лаврі відзначали 20-літній ювілей єпископства митрополита Діонісія в рамках свята святого Іова. Оскільки, на цю подію прибув і сам настоятель церкви, це святкування стало ареною стихійного невдоволення та виступу православного населення Волині проти московського духу і традицій які панували у Православній церкві.
Боротьба за реформування навчальної програми церкви знову була надзвичайно актуальною. З одного боку, українське суспільство за будь-яку ціну намагалось дерусифікувати церкву та освіту, а з іншого боку все ще лишалось російськомовне духовенство, яке не могло та не хотіло розуміти волі широких мас вірян.
Фото2 (підпис Президент Польщі Ігнацій Мосцицький (четвертий зліва) у компанії митрополита Православної церкви Польщі Діонісія (Валединського) (п'ятий зліва)
На урочистостях до святкування свята святого Іова та ювілею Діонісія були присутні близько 20 тисяч православних волинян, а також делегації з інших єпархій. Єпархію окрім митрополита Діонісія представляли: архієпископи Гродненський Олексій та Пінський Олександр, єпископи волинські Полікарп та Симон. Ця величезна маса вірян зосереджено слухала богослужіння яке справляв митрополит у головному храмі, і ніхто не заважав урочистій процесії з мощами святого Іова, яким керували архієпископи. Лише після внесення мощей в підземні печери, коли митрополит Діонісій збирався повертатись «зі славою» до свого дому, натовп вірян, які чекали на митрополита, розгорнули кілька десятків транспарантів з українськими національними кольорами та написами проти московського духу церкви.
Вигуки демонстрантів, які вимагали запровадження української мови в церкві та призначення українських єпископів, змішувались зі співом духовенства яке намагалось заглушити демонстрантів побожними піснями. Демонстранти мали абсолютну чисельну перевагу серед присутніх і свої вимоги виражали у таких написах та символах на хоругвах: «За український народ – український єпископат», «Геть московську консисторію», «Геть московську ієрархію в Українській Православній Церкві», «За соборність у церкві», «Досить московського політиканства» і.т.д.
Цю маніфестацію також описав видатний вчений, громадський та церковний діяч Іван Огієнко. «Ось вийшла процесія з мощами преподобного Іова. Усі юнаки з транспарантами поставали в два ряди по всій дорозі. Усі єпископи, усе духовенство, увесь народ уп’яли очі свої в написи, і читають їх… Тиша, порядок, побожність… Але ось усе закінчилося. Духовенство веде «зі славою» митрополита і всіх єпископів до єпископського дому. Юнаки з прапорами й транспарантами стали по обох боках довгої дороги. І тільки митрополит Діонісій показався, як тисячі народу загукали: «Діонісію, геть у Москву!» А потім усі вигукували ті гасла, які були написані на їхніх прапорах. Поліція охороняла єпископат.
Митрополит Діонісій утратив притомність і духовенство на руках понесло його до архієрейського дому. А молодь не переставала вигукувати на всі голоси…» – йдеться в описі Івана Огієнка.
Фото 3
Мітингувальники не були зацікавлені в політичних акціях, лише в задоволенні своїх національних потреб. Та дана маніфестація стала доказом, що продовжувати ігнорувати бажання прихожан не можна. Подія була масовою, стихійною та стало серйозним застереженням православній ієрархії, політика якої піддавалась жорсткій критиці на теренах Речі Посполитої.
Після маніфестації у центрі Почаєва зібралось велелюдне віче за участю українських (депутатів) польського Сейму Степана Скрипника, Михайла Тележинського та Івана Головацького. Маніфестація, схоже, справила враження і на митрополита Діонісія, й на єпископат, тому вони змушені були піти на певні поступки - Діонісій зрікся кафедри Волинської єпархії. У 1934 році волинським архієпископом став українець Олексій (Громадський). Проповіді в лаврі почали виголошуватися українською мовою. Цією ж мовою почав виходити журнал «Церква і народ». Зникли написи російською мовою.
Водночас у виданні 1934 року знову зустрічаємо оголошення православного духовенства Кременця, в якому нагадують що «Офіційною мовою православної церкви на Волині є українська. В циркулярі посилаються на державне законодавство, яке дозволяє вживати мову місцевого населення, водночас зазначаючи, що практиковане вживання російської мови в листуванні між духовенством і консисторією не має правового та логічного виправдання. Українські православні кола Волині надають цій постанові великого значення».
Матеріал підготувала Анастасія Бабенко
Повернутися назад