Гетто у Володимирі
18-05-2023, 11:30. Разместил: orusia voznuk
У 1937 році у Володимирі проживало понад 11 500 євреїв, що становило 39 відсотків загального населення; поляків було 43 відсотки; українці 14 відсотків; а також було кілька родин чехів, німців і росіян. 23 червня 1941 року 298-ма піхотна дивізія захопила Володимир. Дуже небагато з євреїв Володимира могли втекти або бути мобілізованими на військову службу заздалегідь.
Протягом наступних 10 місяців, спочатку під військовою, а потім (після 1 вересня 1941 р.) під цивільною адміністрацією, євреї Володимира зазнавали систематичних переслідувань, примусової праці та вбивств. Від 1600 до 2000 євреїв було вбито в цей період військами вермахту та загонами поліції. Серед жертв більшість були членами першого Юденрату, який німці заснували близько 7 липня.
Створення гетто у Володимирі датується 13 квітня 1942 року. Його оточував паркан з колючого дроту. Членам Юденрату та лікарям було дозволено жити за межами гетто, але деякі євреї вважали, що гетто краще захищає їх від переслідувань. Невдовзі переповнене гетто охопило голод і епідемія тифу, яка посилювалася браком ліків. Кожного, кого спіймали на спробі провезти їжу в гетто, карали. Німці припускали, що в середині 1942 року населення гетто складало щонайменше 15 000 євреїв; члени Юденрату називали цифру приблизно 18 000 євреїв, які проживали там. Наприкінці травня гетто розділили на дві частини. Євреї називали їх як «живе гетто» для кваліфікованих робітників (права сторона вулиці Кафедральна, а також вулицями Водопійна, Павловського, Броварна та Горка) та «мертве гетто» для некваліфікованих робітників (обмежене лівою стороною вулиці Катедральна, а також вулиць Стрілецька, Колейова та Фарна). Ворота між гетто охороняла єврейська поліція. Проїзд між гетто обмежувався певними годинами. Лише євреї, які мали дозвіл на роботу, могли виходити з гетто, залишаючи та повертаючись щодня групами. Примусові роботи включали такі завдання, як прибирання для німецької поліції, робота на мармеладній фабриці, доставка мінеральної води та сільськогосподарські роботи.
У серпні 1942 року деяким євреям доручили копати ділянки канави для таємного кабелю з Берліна до Києва, що коштувало більшості з них життя. В останній тиждень серпня 1942 року сотням євреїв було наказано відправитися в П’ятидні, що за кілька кілометрів на захід від Володимира, де вони мали викопати три великі ями. Євреям сказали, що ці ями для паливного складу. Коли робітники повернулися, євреї в гетто почали панікувати і готувати схованки.
Наприкінці серпня Юденрат почав щодня зустрічатися з гебітскомісаром (Вільгельм Вестергайде, 33-річний колишній продавець). Намагаючись відстрочити акцію, член ради Симха Бергман віддав Вільгельму Вестерхайде найкращі діаманти, які він тільки міг знайти. Тим часом євреїв, які працювали в сільському господарстві, повернули до Володимира, а також євреїв із сіл, де не було створено гетто, як-от Блаженик.
Вранці 1 вересня 1942р. поліція оточила гетто. О 6:00 ранку німецька жандармерія та поліція увірвалися в гетто для некваліфікованих робітників. Євреїв витіснили з будинків, зібрали біля одних воріт, повантажили на вантажівки і повезли до П’ятидень. Примусових робітників у гетто для кваліфікованих робітників не пускали на роботу. З настанням дня вантажівки, наповнені одягом, почали повертатися до Володимира. Того дня німці та поліція також увійшли до гетто для кваліфікованих робітників. У П’ятиднях євреїв змусили роздягнутися і розстріляли в ямах. За словами тих, хто вижив, один єврей відмовився роздягнутися. Зіткнувшись з німцем, єврей вдарив свого мучителя, але поліцаї негайно відтяли йому голову. Ціппора Вейншток була однією з двох євреїв, які втекли з ями. Обоє отримали легкі поранення і втекли під покровом темряви. Вони розповідають, що члени німецької адміністрації поставили на місці вбивства стіл, щоб під час розстрілу можна було їсти і пити.
Операція у Володимирі та його околицях тривала два тижні. За приблизними підрахунками, до 15 вересня 1942 року в П’ятиднях було вбито 14 000 євреїв, більшість з яких з Володимирського гетто.
Коли поширилася інформація про те, що акція закінчилася, євреї вийшли зі своїх схованок і повернулися з села. Їх запевняли, що тих, хто вижив, залишать живими, і поступово кількість євреїв зросла до кількох тисяч. Багатьох доручили прибирати гетто та сортувати речі вбитих євреїв. Одяг і меблі роздавали або продавали за низькими цінами місцевому населенню. У листопаді гетто розділили на дві частини: одну половину для кваліфікованих робітників, а іншу - для некваліфікованих робітників. Оформлено нові трудові книжки 865 особам.
13 листопада 1942 р. було несподівано ліквідовано гетто для некваліфікованих робітників, у результаті чого було вбито близько 4000 євреїв. Німці неодноразово прочісували гетто до кінця року. У січні 1943 року в гетто офіційно проживало близько 800 євреїв; фактична кількість була понад 1000.
Володимирське гетто, єдине гетто, що залишилося в Рейхкомісаріаті Україна, тепер складалося з 17 будівель. Воно більше не було закритим, і євреї навіть могли відмовитися від своїх зовнішніх позначень. Кваліфіковані робітники працювали шевцями, галантерейниками, кравцями, теслями, мулярами, фотографами. Тут була пекарня, невеликий лікеро-горілчаний завод, пральня, невелике виробництво щіток, цех вивісок і майстерня виготовлення валіз. Гетто було перенаселеними та брудними, а мешканці страждали від голоду та хвороб. Така ситуація тривала протягом року. У жовтні 1943 року зондеркоманду 4-Б було переведено до Володимира. До листопада Червона Армія форсувала Дніпро в Києві. Замість того, щоб переселити вцілілих євреїв на захід, німці вирішили їх убити.
13 грудня 1943 року зондеркоманда 4-Б та її допоміжні частини, етнічно змішаний підрозділ, увірвалися в гетто. Євреїв відвезли до місцевої в’язниці, змусили роздягнутися, потім повантажили на вантажівки, відвезли до невеликого лісу біля села Фалемичі, на схід від Володимира, і розстріляли. Згодом трупи спалювали на багатті. Вважається, що в цій акції було вбито до 1200 євреїв.
Єврейський опір у гетто пов’язаний, як з місцевими таборами для військовополонених: для офіцерів та Oflag XI (пізніше Stalag 365), який було офіційно переведено до Володимира 9 вересня 1941 року, так і з різними партизанськими рухами у місті та навколо нього. Влітку 1942 року група приблизно з 30 чоловік, всупереч бажанню Юденрату, намагалася встановити контакт з партизанами поблизу. Саме в цей час управління Поліції безпеки Волині та Поділля доповіло до Берліна, що невідома партизанська група разом з «більшовицькими агентами» та «гетто» планує підняти повстання та звільнити військовополонених, переважно офіцерів. Знищуючи ці плани, поліцією було викрито та ліквідовано «36 комуністичних чиновників і 76 єврейсько-більшовицьких офіцерів». Наявні джерела свідчать про те, що єврейський опір у гетто у Володимирі був незначним. Двоє молодих євреїв з револьверами були розстріляні під час акції в листопаді 1942 року. В іншого єврея знайшли револьвер, але такі поодинокі випадки не загрожували нацистам.
У Володимирі існував невеликий єврейський загін під керівництвом Дори Зільберт, але про нього мало відомо. Базикін Борис Якович очолював з'єднання радянських партизанів під командуванням А.А. Бринського. Кілька євреїв із Володимирського гетто, можливо, приєдналися до загонів Зільберта чи Базикіна, але налагодити контакт із партизанами було важко.
Команда матері та сина Марії та Степана Веремчуків супроводжувала євреїв із гетто у Володимирі до радянських партизанів під проводом Миколи Коніщука «Крука», що базувався поблизу Ковеля. Незважаючи на велику взаємну ворожість і підозрілість, окремі активісти Польської Армії Крайової (АК) забрали певну кількість євреїв. Євреї гетто вступали в контакт і з УПА.
Незважаючи на небезпечність життя в гетто, євреї в сільській місцевості зіткнулися з посиленим тиском та поверталися до Володимира. Крім того, партизанська війна зіпсувала німецькі плани перемістити єврейську робочу силу з Володимира до Любліна. Коли Володимирське гетто було ліквідовано, його статус відкритого гетто, поряд із підготовленими схованками, міг дати євреям трохи більше шансів на виживання, ніж це було б можливо у Люблінських трудових таборах.
Серед українців родина М’ясковських прийняла Пауліну Коен після того, як її батьки та брати були вбиті під час бійні в листопаді 1942 року. Під час операції масового вбивства у вересні 1942 року родина Ваврисевичів надала тимчасовий притулок щонайменше 13 євреям, деякі з яких потім повернулися до гетто. Ті, хто залишився під їхнім захистом, вижили. Серед поляків Гелена Єбровська та її чоловік, обидва писарі місцевої німецької адміністрації, врятували Досю Гольдгребер та її чоловіка. Після ліквідації гетто Єбровські подбали про те, щоб Голдгребери були сховані за містом. Чеська родина допомогла Сарі (Юкеліс) Ліхтманн. Олексій Мельничук із Тумина, врятував 11 євреїв Володимира.
Червона армія витіснила німців із Володимира 20 липня 1944 року. Ті євреї, хто вижив, згодом були призвані до Червоної Армії. За останні шість місяців війни було вбито щонайменше семеро євреїв з Володимира. Вестергайде судили в Німеччині за його діяльність у місті, але в 1982 році його виправдали через недостатність доказів.
Недатований портрет рятівниці Галини Філатової-Мясковської (друга зліва) та її родини. Філатова допомагала переховувати Пауліну Кон [Коен], втікачку з Володимирського гетто.
За матеріалами The United States Holocaust Memorial Museum
ENCYCLOPEDIA OF CAMPS AND GHETTOS,
1933–1945
General Editor Geoffrey P. Megargee
Анастасія Бабенко - наукова співробітниця
ДІКЗ "Стародавній Володимир"
Протягом наступних 10 місяців, спочатку під військовою, а потім (після 1 вересня 1941 р.) під цивільною адміністрацією, євреї Володимира зазнавали систематичних переслідувань, примусової праці та вбивств. Від 1600 до 2000 євреїв було вбито в цей період військами вермахту та загонами поліції. Серед жертв більшість були членами першого Юденрату, який німці заснували близько 7 липня.
Створення гетто у Володимирі датується 13 квітня 1942 року. Його оточував паркан з колючого дроту. Членам Юденрату та лікарям було дозволено жити за межами гетто, але деякі євреї вважали, що гетто краще захищає їх від переслідувань. Невдовзі переповнене гетто охопило голод і епідемія тифу, яка посилювалася браком ліків. Кожного, кого спіймали на спробі провезти їжу в гетто, карали. Німці припускали, що в середині 1942 року населення гетто складало щонайменше 15 000 євреїв; члени Юденрату називали цифру приблизно 18 000 євреїв, які проживали там. Наприкінці травня гетто розділили на дві частини. Євреї називали їх як «живе гетто» для кваліфікованих робітників (права сторона вулиці Кафедральна, а також вулицями Водопійна, Павловського, Броварна та Горка) та «мертве гетто» для некваліфікованих робітників (обмежене лівою стороною вулиці Катедральна, а також вулиць Стрілецька, Колейова та Фарна). Ворота між гетто охороняла єврейська поліція. Проїзд між гетто обмежувався певними годинами. Лише євреї, які мали дозвіл на роботу, могли виходити з гетто, залишаючи та повертаючись щодня групами. Примусові роботи включали такі завдання, як прибирання для німецької поліції, робота на мармеладній фабриці, доставка мінеральної води та сільськогосподарські роботи.
У серпні 1942 року деяким євреям доручили копати ділянки канави для таємного кабелю з Берліна до Києва, що коштувало більшості з них життя. В останній тиждень серпня 1942 року сотням євреїв було наказано відправитися в П’ятидні, що за кілька кілометрів на захід від Володимира, де вони мали викопати три великі ями. Євреям сказали, що ці ями для паливного складу. Коли робітники повернулися, євреї в гетто почали панікувати і готувати схованки.
Наприкінці серпня Юденрат почав щодня зустрічатися з гебітскомісаром (Вільгельм Вестергайде, 33-річний колишній продавець). Намагаючись відстрочити акцію, член ради Симха Бергман віддав Вільгельму Вестерхайде найкращі діаманти, які він тільки міг знайти. Тим часом євреїв, які працювали в сільському господарстві, повернули до Володимира, а також євреїв із сіл, де не було створено гетто, як-от Блаженик.
Вранці 1 вересня 1942р. поліція оточила гетто. О 6:00 ранку німецька жандармерія та поліція увірвалися в гетто для некваліфікованих робітників. Євреїв витіснили з будинків, зібрали біля одних воріт, повантажили на вантажівки і повезли до П’ятидень. Примусових робітників у гетто для кваліфікованих робітників не пускали на роботу. З настанням дня вантажівки, наповнені одягом, почали повертатися до Володимира. Того дня німці та поліція також увійшли до гетто для кваліфікованих робітників. У П’ятиднях євреїв змусили роздягнутися і розстріляли в ямах. За словами тих, хто вижив, один єврей відмовився роздягнутися. Зіткнувшись з німцем, єврей вдарив свого мучителя, але поліцаї негайно відтяли йому голову. Ціппора Вейншток була однією з двох євреїв, які втекли з ями. Обоє отримали легкі поранення і втекли під покровом темряви. Вони розповідають, що члени німецької адміністрації поставили на місці вбивства стіл, щоб під час розстрілу можна було їсти і пити.
Операція у Володимирі та його околицях тривала два тижні. За приблизними підрахунками, до 15 вересня 1942 року в П’ятиднях було вбито 14 000 євреїв, більшість з яких з Володимирського гетто.
Коли поширилася інформація про те, що акція закінчилася, євреї вийшли зі своїх схованок і повернулися з села. Їх запевняли, що тих, хто вижив, залишать живими, і поступово кількість євреїв зросла до кількох тисяч. Багатьох доручили прибирати гетто та сортувати речі вбитих євреїв. Одяг і меблі роздавали або продавали за низькими цінами місцевому населенню. У листопаді гетто розділили на дві частини: одну половину для кваліфікованих робітників, а іншу - для некваліфікованих робітників. Оформлено нові трудові книжки 865 особам.
13 листопада 1942 р. було несподівано ліквідовано гетто для некваліфікованих робітників, у результаті чого було вбито близько 4000 євреїв. Німці неодноразово прочісували гетто до кінця року. У січні 1943 року в гетто офіційно проживало близько 800 євреїв; фактична кількість була понад 1000.
Володимирське гетто, єдине гетто, що залишилося в Рейхкомісаріаті Україна, тепер складалося з 17 будівель. Воно більше не було закритим, і євреї навіть могли відмовитися від своїх зовнішніх позначень. Кваліфіковані робітники працювали шевцями, галантерейниками, кравцями, теслями, мулярами, фотографами. Тут була пекарня, невеликий лікеро-горілчаний завод, пральня, невелике виробництво щіток, цех вивісок і майстерня виготовлення валіз. Гетто було перенаселеними та брудними, а мешканці страждали від голоду та хвороб. Така ситуація тривала протягом року. У жовтні 1943 року зондеркоманду 4-Б було переведено до Володимира. До листопада Червона Армія форсувала Дніпро в Києві. Замість того, щоб переселити вцілілих євреїв на захід, німці вирішили їх убити.
13 грудня 1943 року зондеркоманда 4-Б та її допоміжні частини, етнічно змішаний підрозділ, увірвалися в гетто. Євреїв відвезли до місцевої в’язниці, змусили роздягнутися, потім повантажили на вантажівки, відвезли до невеликого лісу біля села Фалемичі, на схід від Володимира, і розстріляли. Згодом трупи спалювали на багатті. Вважається, що в цій акції було вбито до 1200 євреїв.
Єврейський опір у гетто пов’язаний, як з місцевими таборами для військовополонених: для офіцерів та Oflag XI (пізніше Stalag 365), який було офіційно переведено до Володимира 9 вересня 1941 року, так і з різними партизанськими рухами у місті та навколо нього. Влітку 1942 року група приблизно з 30 чоловік, всупереч бажанню Юденрату, намагалася встановити контакт з партизанами поблизу. Саме в цей час управління Поліції безпеки Волині та Поділля доповіло до Берліна, що невідома партизанська група разом з «більшовицькими агентами» та «гетто» планує підняти повстання та звільнити військовополонених, переважно офіцерів. Знищуючи ці плани, поліцією було викрито та ліквідовано «36 комуністичних чиновників і 76 єврейсько-більшовицьких офіцерів». Наявні джерела свідчать про те, що єврейський опір у гетто у Володимирі був незначним. Двоє молодих євреїв з револьверами були розстріляні під час акції в листопаді 1942 року. В іншого єврея знайшли револьвер, але такі поодинокі випадки не загрожували нацистам.
У Володимирі існував невеликий єврейський загін під керівництвом Дори Зільберт, але про нього мало відомо. Базикін Борис Якович очолював з'єднання радянських партизанів під командуванням А.А. Бринського. Кілька євреїв із Володимирського гетто, можливо, приєдналися до загонів Зільберта чи Базикіна, але налагодити контакт із партизанами було важко.
Команда матері та сина Марії та Степана Веремчуків супроводжувала євреїв із гетто у Володимирі до радянських партизанів під проводом Миколи Коніщука «Крука», що базувався поблизу Ковеля. Незважаючи на велику взаємну ворожість і підозрілість, окремі активісти Польської Армії Крайової (АК) забрали певну кількість євреїв. Євреї гетто вступали в контакт і з УПА.
Незважаючи на небезпечність життя в гетто, євреї в сільській місцевості зіткнулися з посиленим тиском та поверталися до Володимира. Крім того, партизанська війна зіпсувала німецькі плани перемістити єврейську робочу силу з Володимира до Любліна. Коли Володимирське гетто було ліквідовано, його статус відкритого гетто, поряд із підготовленими схованками, міг дати євреям трохи більше шансів на виживання, ніж це було б можливо у Люблінських трудових таборах.
Серед українців родина М’ясковських прийняла Пауліну Коен після того, як її батьки та брати були вбиті під час бійні в листопаді 1942 року. Під час операції масового вбивства у вересні 1942 року родина Ваврисевичів надала тимчасовий притулок щонайменше 13 євреям, деякі з яких потім повернулися до гетто. Ті, хто залишився під їхнім захистом, вижили. Серед поляків Гелена Єбровська та її чоловік, обидва писарі місцевої німецької адміністрації, врятували Досю Гольдгребер та її чоловіка. Після ліквідації гетто Єбровські подбали про те, щоб Голдгребери були сховані за містом. Чеська родина допомогла Сарі (Юкеліс) Ліхтманн. Олексій Мельничук із Тумина, врятував 11 євреїв Володимира.
Червона армія витіснила німців із Володимира 20 липня 1944 року. Ті євреї, хто вижив, згодом були призвані до Червоної Армії. За останні шість місяців війни було вбито щонайменше семеро євреїв з Володимира. Вестергайде судили в Німеччині за його діяльність у місті, але в 1982 році його виправдали через недостатність доказів.
За матеріалами The United States Holocaust Memorial Museum
ENCYCLOPEDIA OF CAMPS AND GHETTOS,
1933–1945
General Editor Geoffrey P. Megargee
Анастасія Бабенко - наукова співробітниця
ДІКЗ "Стародавній Володимир"
Повернутися назад