Головна > Публікації > Янович (Гись) Марія Іванівна

Янович (Гись) Марія Іванівна


11-10-2018, 12:04. Разместил: orusia voznuk
Я народилася 2 жовтня 1945 року у місті Володимирі-Волинському, з цим містом пов'язане усе моє життя, окрім студентських років, тож містечко над Лугою мені рідне і близьке, хоч мої батьки походили з Холмщини, але і батьки і дідусь з бабусею теж доживали віку у Володимирі, тут вони поховані, тут живе мій син і онуки, отже, ми зріднилися з цим чудовим волинським містом.
У 1944 році мій батько, Іван Гись, з дружиною, дітьми і мамою (моєю бабусею) втікали з Холмщини через річку Західний Буг, бо польські шовіністи силоміць виганяли українців зі споконвічних рідних сіл, палили їх оселі, вбивали… Тож мої рідні спочатку оселилися у селі Цуцнів (Поромів) Іваничівського району, а потім перебралися до Володимира-Волинського.
То було по війні, 1945 рік, навіть місцевим жителям було не просто, а що вже казати нам, переселенцям, які покинули все нажите добро і оселилися на новому місці лише у верхньому одязі. Але всюди живуть добрі люди.
Мої батьки попросилися на квартиру до сім'ї Багницьких, які мешкали у невеличкій хатині поблизу річечки Рилавиці (в районі вулиці Луцької). І хоча господарі самі жили скромно, але прийняли і нас – мою маму Стефу Петрівну (яка була вагітна мною), батька Івана Івановича, мою старшу сестру Ліду і бабусю Ганну Антонівну. Після закінчення війни додому поверталися двоє солдат-росіян – Коля і Ваня. Ніч їх застала у нашому місті, тож і вони попросилися на ночівлю до Багницьких. Прийняли і їх. Які ж гостинні і добрі українці, завжди готові допомогти іншим! Ось так у тисняві, але без образи ми і жили. В той час я вже народилася. Молоді солдати з цікавістю носили мене на руках, гойдали. Хтозна, можливо, вдома, у Росії, їх чекали дружини з дітьми, а може вони лише мріяли стати батьками… Прийшов час прощатися. Солдати вирішили зробити мені подарунок. «Как зовут девочку?», - запитали вони. Мені було лише кілька тижнів від народження і батьки ще не визначилися, як назвати доньку. Раптом до розмови долучилася моя бабуся Ганна: «Її звати Ліда!», - сказала вона. Так звали мою старшу сестру, 1937 року народження, доньку мого батька від першого шлюбу. Вона рано залишилася без мами, її виховувала бабця Ганна і дуже любила Ліду, тож вигукнула саме її ім'я.
Янович (Гись) Марія Іванівна

Солдати поверталися з Європи, у них була гарна німецька листівка, на якій зображено усміхнену дівчину з букетом квітів. На звороті Коля і Ваня написали: «Маленькая Лида, береги и храни эту открытку, подаренную тебе от двух руссских товарищей Коли и Вани во время пребывания во Владимире-Волынском. 2 ноября 1945г.». Мій батько зареєстрував моє народження у ЗАГСІ навесні 1946 року, але на основі цієї листівки я святкую свій день народження 2 жовтня, бо коли я отримала цей подарунок мені було місяць від народження. Напевно, вже немає серед живих Колі і Вані, але я досі зберігаю цю сімейну реліквію, подаровану мені понад 70 років тому назад.
Згодом наша сім'я переселилася на вулицю Білобережну, неподалік річки Луги. Там минуло моє раннє дитинство, яке назавжди закарбувалося у моїй пам'яті.
Я часто з братом Петром і друзями гралася поблизу Білих Берегів, купалася в Лузі, каталася на санчатах і ковзанах, годувала голубів і лебедів. Українські, польські, російські, єврейські діти дружно бавилися між собою, адже всі жили у непрості повоєнні часи, але завжди залишалися людьми. У часи мого дитинства люди були добрішими, ніж нині, хоча матеріально жили гірше.
Янович (Гись) Марія Іванівна

Згодом ми переселилися на вулицю Карла Маркса (нині – Устилузька), на розі вулиць Карла Маркса і Ернста Тельмана (тепер – Драгоманова) стояв наш скромний будиночок, а трохи далі, неподалік колишнього магазину «Черемшина» (куди ми ходили купувати хліб і найнеобхідніші продукти), на пагорбі, розташовувалася колонка з водою, я щодень ходила з відрами по воду, особливо важко було взимку, гірка вкривалася льодом, я часто падала, розливала воду.
У 1981 році наш будиночок знесли і побудували на його місці пам'ятник радянським танкістам, із 41 танкової дивізії, котрі у 1941 році обороняли Володимир-Волинський. Цей монумент – радянському танку Т-34 стоїть донині. Немає вже будинку, де минуло моє дитинство, немає і магазину «Черемшина», все це відійшло у минуле, як і мої неповторні дитячі роки…
Моя мама Стефа, як і всі переселенці з Холмщини, була дуже працьовитою.
На невеличкому клаптику землі, де нині стоїть танк, вона зуміла вирощувати виноград і овочі, годувати свиню, курей, качок і козу Райку. Улітку я з мамою ще вдосвіта вставала і ми вирушали збирати суниці до П'ятиденського лісу. Щоб виробити мамі стаж я допомагала їй працювати двірником на меморіалі «Скорботна мати». Тож і мене змалку привчали до праці. Ненька рано залишилася сиротою, змалку важко працювала, прожила складне життя.
Мій батько, Іван Іванович, працював дезінфекторому санепідемстанції, у вихідні їздив поїздом до Києва, купував там дріжджі і перепродував їх у Володимирі, щоб заробити додаткову копійчину для сім'ї. Хоча комерсант з нього був не великий: тато більше любив почитати книгу чи газету, поспілкуватися з людьми біля обеліску на Площі Героїв.
Бабуся Ганна торгувала соняшниковим насінням, ще один дідусь – Михайло з дружиною та братом обробляли городи, вирощували овочі, пекли пиріжки і продавали їх на ринку неподалік церкви Юрія Переможця (у військовому містечку) – ось так намагалися вижити українці переселені з Холмщини на Волинь.
Янович (Гись) Марія Іванівна

У 1953 році я пішла до першого класу міської школи № 1. Перша школа розташовувалася над дорогою по вулиці Чехова, в оточені гарних берізок, які ростуть там і нині. Спочатку хлопці навчалися окремо, а дівчата окремо, потім всіх об'єднали.
В той час помер Йосип Сталін, пригадую, що по всій країні оголосили траур, був він і в нашому невеликому місті: висіли прапори з жалобними стрічками, на заводах сумно гуділи сирени, люди по-справжньому переймалися смертю «великого вождя» - ось що таке культ особи.
Навчання, шкільні роки – незабутні. Хоча жилося нам важкувато, але й в класі були різні діти: хтось бідніший, а в когось батьки працювали у млині, м'ясокомбінаті чи намагалися трохи торгувати – ті жили краще.
Першою вчителькою у нас була Галина Петрівна Успенська. Вчителі були різні, деякі навіть зверталися до учнів на Ви.
З приємністю згадую нашого вчителя малювання Мирослава Григоровича Зубінського, його картини зберігаються в міському історичному музеї. То був надзвичайно добрий, талановитий, інтелігентний чоловік. Певний час він викладав малювання у першій школі. Мирослав Григорович, фронтовик, дуже любив дітей, вони ж користувалися його добротою: якщо комусь не вдавалося щось намалювати, то вони просили зробити це Зубінського. Він малював, а потім ставив п'ятірку.
Серед інших вчителів живуть у моїй пам'яті Єфрем Петрович Нагрода – строгий і вимогливий вчитель фізики, вчитель математики Марфа Михайлівна Детюк, вчитель біології Галина Сергіївна Шкрамко, класний керівник Майя Григорівна Товкач, історик Ніна Миколаївна Юрченко. Багатьох з них вже немає серед живих, але вони завжди житимуть у спогадах своїх учнів.
Янович (Гись) Марія Іванівна

На гірці поблизу першої школи ми каталися на ковзанах і санчатах, а потім сушили мокрий одяг на грубці у класі і вислуховували повчання від вчителів. Ех, дитинство, незабутня пора!
Школа над дорогою,
В яблунях цвіла,
О, яка прекрасна то була пора!
Вчилися ми мудрості,
Праці й доброті,
Відшуміли юності роки золоті…
Пригадую у старших класах нас скерували садити дерева у парку імені Юрія Гагаріна, хлопці копали ямки для дерев, знаходили людські черепи, насаджували їх на палки і лякали дівчат. Звісно, недосвідченим хлопчакам це можна пробачити, а от тогочасній владі, яка зробила житловий масив на колишньому єврейському цвинтарі – ні. Ті каштани і клени, посаджені нами понад півстоліття тому назад, і досі ростуть у сквері поблизу школи № 2.
Янович (Гись) Марія Іванівна

Пам'ятаю, як в юності ми з батьками і братом та іншими родичами ходили на всенічну до Успенського собору, освячувати паски на Великдень, хоча атеїстична влада ставилася до цього не дуже прихильно, але все одно людей у храмі було багато. Ніхто не міг викорінити наші чудові православні традиції.
А хрестили мене у Василівській церкві, як згодом і мого внука.
Після закінчення школи я працювала у заготконторі, потім касиром в Ощадбанку, яким завідувала пані Дрогайцева. У 1968 році я влаштувалася на роботу у відділ соціального забезпечення (соцзабез), більше 10 років працювала там інспектором з призначення пенсій, допомагала стареньким і знедоленим людям. Спочатку директором установи був п. Грановський, згодом – Петро Бабич. Установа наша розташовувалася по вулиці Ковельській в колишній приватній садибі, збудованій у 1929 році, саме туди я поспішала щоранку.
Янович (Гись) Марія Іванівна

Нині в тому будинку – міський фінвідділ.
У 1979 році я одружилася зі вчителем Степаном Яновичем. Він був родом з Любомильщини, але у 50-х роках 20 ст. навчався у Володимир-Волинському педагогічному училищі, яке в той час готувало лише вчителів фізичної культури. Чоловік з приємністю згадував директора училища Євгена Шишкіна, викладачів Степана Яворського і Бориса Федотовича Чумака. Яворський був людиною енциклопедичних знань, Борис Чумак – уродженець Східної України, мав хист до малювання. Нам він подарував власноруч виконану картину із зображенням ангела.
Місто стрімко змінюється. На жаль, немає вже пам'ятника Юрію Гагаріну, біля якого я колись сфотографувалася з своїм сином Богданом, в тому ж парку була естрада, де влітку організовували концерти. На одному з концертів проводили конкурс «Чия монета найстаріша?» «Наша монета виявилася найстарішою серед присутніх – 1961 року випуску і ми з сином отримали в подарунок кумедного іграшкового собаку». Немає вже й пам'ятника Вовку і Червоній Шапочці, який теж знаходився в парку імені Юрія Гагаріна і потішав багатьох дітей. Прикро. Не все старе – погане і не все потрібно знищувати. Бо ж що залишимо нащадкам?
Згодом син навчався у міській школі № 4, пригадується чудовий яблуневий сад, який був на її території – навесні він квітнув біло-рожевим цвітом, а восени радував учнів червонощокими яблуками. Нині декілька дерев з того саду ще збереглося.
Час невблаганно поспішає вперед, забираючи до Вічності людей – жителів міста, змінюючи і обличчя самого містечка.
Я радію з того, що мої кращі роки минули у Володимирі-Волинському, тут живуть мій син Богдан, невістка Олена, онуки Тихон і Віра. Тут зростають нові покоління людей, яким будувати Україну в майбутньому. У Володимирі зростав мій брат Петро Гись, який пережив непрості події у 1968 році – тоді він відбував строкову службу і потрапив до Чехословаччини, де відбувалося повстання проти радянської влади, як переживали наші батьки, але все минуло благополучно. Нині брат з дружиною, дітьми і онуками мешкає у Львові, працював електриком, але і для нього Володимир залишається рідним містом.
Тут вчилася моя сестра Лідія Гись, яка закінчила Львівський університет, жила і працювала у Львові, виростила сина, який став військовим лікарем, дочекалася онуків. Вона теж з приємністю згадувала Володимир, де минуло її дитинство. Навіть назви вулиць у розмові згадувала колишні – Староостровецька, Фарна, Староєврейська…
Тож бережімо і плекаймо наше місто, щоб передати його нащадкам не руїною, а квітучим садом.
Бо Володимир – сивочолий і вічно молодий – таки вартий щасливого майбутнього!

Богдан Янович

Повернутися назад