DataLife Engine > Версія для друку > Рибочка Валентина Сергіївна
Головна > Публікації > Рибочка Валентина Сергіївна

Рибочка Валентина Сергіївна


19-07-2018, 11:19. Разместил: orusia voznuk
Народилася я в місті Ворошиловграді (Луганську) у 1942 році 1 травня. Мій дід по мамі був козаком. Бабуся походила з багатодітної родини. Мала п’ятеро братів і четверо сестер. Жили у Станиці Луганській. Батька свого ніколи не знала і не бачила, бо загинув у перші дні війни. У мами лишилися бабуся, мамина сестра і я. Місто було розгромлене. Мама з іншими жінками їздила аж під Сталінград, щоб виміняти якісь речі на хліб. Там маму важко поранили і ті жінки довго везли її на санках аж у Ворошиловград. Так вона з осколком і прожила коротке життя – неповних 37 років. Пізніше мама вийшла заміж за Проскурякова Сергія Івановича, та життя не склалось.
Рибочка Валентина Сергіївна

Наші сусіди мали дітей, які жили у Володимирі - Шуру і Сашка, то вони нас покликали туди переїхати. Мовляв, у Володимирі жити краще, люди хороші, така чудова природа, кругом зелено, з харчами краще, навіть молоденького півника можна купити за один карбованець. Тож ми у 1953 році опинилися у Володимирі. Спочатку жили на квартирі у Мельників у чудовому дерев’яному будинку з різьбленою верандою. Іван Степанович та Марія Іванівна були чудовими інтелігентними людьми. Я росла разом з їхніми дітьми - Мирославою, Любомирою, Мішею, Романом, Орестом, Ірою, Наташею, Вовою. Батьки - греко-католики тримали сувору дисципліну. Іван Степанович був лікарем. Завжди був одягнений у білу накрохмалену сорочку. За стіл сідали разом цілою родиною. Діти знали молитви і дотримувались усіх церковних правил. Сини вчилися грати на скрипках, а дівчата на піаніно. Дітей заохочували вчити лікарську справу і допомагати батькові. Пам’ятаю, коли Іван Степанович працював в лікарні у Яковичах і мав машину, то брав нас з собою. А нам же цікаво було.
Рибочка Валентина Сергіївна
Рибочка Валентина Сергіївна

Мама пішла на роботу в заготконтору на Льотниче. Люди здавали худобу, курей, кролів. До цієї пори бережу красиву велику книжку про домогосподарювання, яку мамі подарували вчителі та учні Льотничівської школи за допомогу у вирощуванні кролів.
Мамина сестра влаштувалась на роботу у Нововолинськ на перекачку вугілля. Тож ми жили з бабусею і тітчиною маленькою донькою.
Запам’яталась мені дивна жінка у Володимирі. Її звали Леся. Ходила у капелюшку, загорнутому у вуаль з тюлі, малювала мушки. Все чекала льотчика генерала, що мав прилетіти за нею.
До 7-го класу ходила у школу № 4. У нас був хороший дружний клас. Директором був Олександр Гнатович Шевченко – чудовий вчитель і керівник, а його дружина Ніна Зіновіївна вже у школі № 1 читала географію. Я і тепер підтримую з нею зв’язок.
У 1955 чи 1956 році їздили у перший піонерський табір у Шистові. Там було гарне озеро. Приїжджали діти з Ленінграда, з Москви. Ми спали в палатках. Для нас варили багато гречки з маслом, але я її не любила. Із Шистова пішки ходили до Устилуга по старій Зимнівській шосейній дорозі, порослій по обох боках великими тополями. Ходили дивитися на дзоти, що були збудовані під час війни, навіть заходили в них. Ночували в Устилузькій школі, що стояла близько кордону. Стелили багато соломи і так спали. Їжу брали з собою. То було дуже цікаво. У таборі ходили до лісу, купалися в озері. Потім довго листувалися між собою.
Після сьомого класу перейшли у школу № 1.Хлопців і дівчат звели в один клас. Спочатку ми дуже соромились одні других, а потім звикли. Галина Сергіївна читала біологію. З нею ми садили садок. Ці дерева стоять по сьогоднішній день. Білили і фарбували шкільні кімнати, парти.
Рибочка Валентина Сергіївна

Часом любили бешкетувати. Могли вигадати будь-що, аби зірвати якомусь вчителю урок. На практиці у нас був студент, викладав фізику. Був дуже сором’язливий і дуже худий. То ми до піджака могли пришпилити якийсь папірець. Хлопці підкладали йому кнопки на стілець. Відкручували лампочки, щоб не було світла. Думали, що вчителі повірять, що в нас нема світла, коли по всій школі є. Одного разу, коли вкотре не було світла, я взяла пальто і хотіла накинути його на свою подружку Валю – «зробити їй темну». Ну і розглядалася по класу, шукала її високу постать в темноті. Ніби знайшла і накинула на неї пальто. А то виявилась не подружка, а вчителька. Вчителька була добра, тож ми всі дружно посміялися. Я подружилася з нею і навіть зараз підтримую зв'язок. Наша класна керівничка Марія Андріївна читала математику, з нею я спілкуюся по сьогоднішній день. Займалася спортом. Любила грати у волейбол, баскетбол. Завжди була редактором шкільної газети.
Рибочка Валентина Сергіївна

По суботах організовували тематичні вечори, після них збиралися на танці. Спочатку була старенька радіола, потім – навіть духовий оркестр. На Новий рік ставили ялинку, робили паперові іграшки і гірлянди. Придумували сценарій на бал-маскарад. У мене був костюм циганки, а в 10-му класі - Ночі. Мама пофарбувала тюль у чорний колір і пошила мені чорну сукню, оздобила зірками, на голову причепила золотий місяць з фольги. За організацію новорічного вечора і за костюм мене нагородили призом – дали Шевченкового Кобзаря у красивому переплеті.
Студенти з педучилища проходили у нас практику. Читали в нас уроки, хоч самі були не набагато старші за нас. Ми їх запрошували на вечори і на танці. Там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який вчився у педучилищі.
У позашкільний час по всьому місту збирали металолом, то наша школа займала перше місце. Їздили на збір буряків і картоплі. Скільки то було сміху! І кидалися тою картоплею, і пекли з салом, і смакували. Їздили по селах косити шкільним кролям траву.
Закінчуючи 10-й клас, хотіли організувати випускний вечір. Десятих класів було чотири паралелі і нам не вистачало місця. Директор сказав, що домовиться за випускний вечір у педучилищі, а за це ми повинні були заготовити сіно кроликам. Хлопці з косами, а дівчата з серпами цілий тиждень їздили у село Залужжя косити і жати траву. А тих кроликів потім покрали. Директор слова дотримав і випускний вечір в нас був у педучилищі. Там був гарний великий зал, грав духовий оркестр, ми танцювали. Мами для нас накрили столи. У мене було рожеве шифонове плаття з білими атласними кіточками. Зранку ходили на старий зарічанський місток зустрічати сонце, дехто навіть купався.
Школа закінчилась, треба було шукати роботу. Спочатку пішла ученицею в банк, потім працювала на лічильній машині. Хотіла поступати в медичний інститут, але треба було мати два роки робочого стажу, тобто працювати санітаркою. Тож закінчила фінансово-кредитний технікум у Львові заочно.
Рибочка Валентина Сергіївна
Рибочка Валентина Сергіївна

Якось у Будинок офіцерів приїхав Ризький цирк. Оскільки там був величезний зал, та там завжди були концерти і танці. Ми з подружкою туди пішли. Серед солдатів я знову зустріла Павлика Рибочку. Він був у званні старшини. Через якийсь час він прийшов до мене в банк. Мав приїхати перевіряючий по комсомольській роботі з Прикарпатського військового округу, а солдати не знали інтернаціонал. Та ще й були різних національностей. Павлик був комсоргом. Тож це було на його відповідальності. Шкода мені його стало, тож попросила співробітницю видрукувати текст, а він назавтра мав прийти додому і забрати його. Я ж поїхала на сесію, то він забирав того листка вже у моєї мами. Павлик був порядним, добрим, простим сільським хлопцем. Але вмів багато і цікаво говорити. Він сподобався мамі і вони подружилися. Та ще й командир його жив недалеко від нас. Мама була важкохвора, знала що зосталось жити недовго, тому і хотіла знайти для мене хорошого чоловіка.
Мама померла якраз у той день, коли Гагарін полетів у космос. На роботі всі обговорювали новини, а в мене сталася така біда. Мені не було ще й 19-ти.
Павлик на той час уже працював в Райкомі комсомолу. Звичайно, він дуже допоміг мені і я почала до нього ставитися прихильніше. А тут ще наш сусід – комісар Чернишов та його дружина Анастасія Омелянівна розповідали про нього багато хорошого. Ми покохали один одного і одружилися. Я пошила собі з нейлону рожеву, у голубі бархатні незабудки, сукню. Райком партії організував нам весілля. Жили добре. Павлик був хорошим чоловіком, хорошим батьком і хорошим дідом.
Комсомольська робота вимагала багато часу. Постійно були якісь заготовки, збори, фестивалі. Чоловіка постійно не було вдома.
Будучи в декреті, на чверть ставки працювала першим диктором на радіомовленні разом з Мішею Гайманом. Володя Саламанчук був редактором і працював кореспондентом у газеті «Червоний прапор». Ми вставали о 5-й годині, а в 6-ій починався прямий ефір.
Рибочка Валентина Сергіївна

Далі пішла у школу медсестер, що прирівнювалась до середньої медичної освіти. Дуже хотіла бути медиком. Навчалися у приміщенні червоної школи два роки. Директором школи медсестер був Віцак Павло Іванович, який потім став головним лікарем туберкульозної лікарні і головою облздороввідділу.
Свою медичну діяльність розпочинала, працюючи у фізкабінеті, у пологовому будинку.
Потім працювала 10 років старшою медичною сестрою в поліклініці. Запропонувала медсестрам і санітаркам зробити «червоний куточок». Тоді це було модно і всі старалися зробити якнайкраще. Поставили великий білий бюст Леніна. За ним повісили червоне полотно і так його склали, ніби від Леніна промені йшли до верху. За полотном поставили нові лампи денного світла, які постійно горіли. Ленін був на яскравому червоному фоні. В коридорі на підлозі різними фарбами намалювали килимову доріжку. У великі підвазонники посадили китайські рози і пальми. Тож у нас завжди було затишно і гарно.
Пізніше перейшла у пологовий будинок старшою медсестрою. У нагрузку мала дієтичне харчування, асистувала при операціях, вела різноманітні звіти, кадрову роботу, бухгалтерію. Захворіла і змушена була перейти у жіночу консультацію реєстратором, а згодом, у 1989 році - у палату новонароджених. Там заробітна плата була на 100 карбованців більша, а попередня становила всього 85 карбованців.
Наша завідуюча пологовим будинком - Раїса Петрівна була дуже вимоглива, тримала залізну дисципліну. А інакше не можна було, бо тут народжувалися дітки і мала бути ідеальна чистота. Відділення мало свою кухню і прачечну у підвальному приміщенні. Тьотя Віра Чуйко прала вручну жіночі та дитячі пелюшки, виварювала у баках на плиті. Звичайно, гарячої води не було, її треба було гріти у відрах або в чайниках. У прачечній завжди було багато пари, а вода стояла аж по кісточки. Прачка ходила у гумових чоботях, ні на що не жалілася, просто робила свою роботу. Робота стала значно легшою, коли купили пральні машини. Це був прогрес.
Рибочка Валентина Сергіївна

На той час у пологовому будинку був стафілокок. За кордоном практикували такий спосіб боротьби з бактеріями, як спалювання всього зараженого майна. У наших радянських умовах таку розкіш не можна було собі дозволити. Отже, намагалися цілодобово кварцувати приміщення, обробляли різними дезінфікуючими розчинами, постійно робили вологе прибирання, щітками вимивали всі шпаринки. Отже, робили, що могли, і таки інфекція відступала.
Я завжди добре ладила з породіллями. Заохочувала їх бути зачесаними, акуратно одягнутими в лікарняний халат. Породіллі чули дитячий крик і хвилювалися. Я їм пояснювала, що та дитинка, яка кричить, то завжди доб’ється уваги до себе, а до тої, що мовчить, і не пручається, треба заглянути, бо така поведінка не властива малюкам. З першим криком розкриваються легені і далі насичуються киснем.
Траплялися з немовлятами різні випадки. Якось, пригадую, пеленала дитинку і в неї почалася кровотеча з носа і з горла - гемофілія. Швидко запросила чергового лікаря (тоді була Шилова Валентина), шукали в тої маленької дитини вени, щоб вколоти ліки. Потім з Льотничого літаком доправили те немовлятко в Луцьку лікарню і таки спасли її.
А якось завідуюча сказала негайно приготувати кювет для недоношеної дитинки. Принесли те дитя, а воно таке маленьке, як кошенятко, 600 грам важило. А історія його така. Мама працювала у колгоспі. Чоловіка не мала, але діток народжувала регулярно. Мала їх дванадцятеро. Поступила до нас з кровотечею. Алла Степанівна Ємчик призначила їй кюретаж. І під час цієї операції дитинка вхопилася ручкою за кюретку і повисла на ній. Лікарка завмерла від подиву. Скинути у лоток, як абортивний матеріал не змогла. Це просто диво, що така дівчинка вижила. Ми її назвали Аллочкою, на честь лікарки. Місяць вона була у нас у кюветі. Кормили її через зонд. Потім відправили в Луцьк у відділення для недоношених дітей.
Самі цікаві – циганські діти. Вони були спокійні, спали солодко, аж пінка збиралася на губах. На мокрі чи брудні пелюшки не реагували, спали собі далі, завжди на бочку. Їхні мами не могли вилежати в палаті більше ніж два дні. Приходили цигани, викрадали їх і забирали додому.
Цілісіньку свою зміну медсестри були зайняти різною роботою: доглядали, мили, пеленали діток, носили їх годувати мамам, готували хірургічне приладдя для операцій, мили та стерилізували його, робили перев’язочні матеріали, крутили пупов’язи, різні тампончики, серветки для промочування. Самі робили системи для переливання крові із скляних колб, резинових трубок і голок. Одноразових інструментів тоді не було. Все треба було ретельно очищати і стерилізувати у величезних автоклавах, або кип’ятити. Воду гріли у чайниках на електричній плиті. Медсестри чергували по 24 години, тобто добу. Важко було, але іншого не знали. Роботу свою дуже любила, хоча вона була не легка та відповідальна.
У лікарні часто проводились конкурси на кращу медичну сестру.
Своїми силами робили ремонти: білили, фарбували у приміщенні, підмітали на подвір’ї. Формували клумби різних форм, насаджували багато квітів, доглядали за ними.
На День медика їздили на озеро Лісне. Купалися, смажили шашлики, співали пісень, сміялися досхочу.
При лікарні був організований хор. Медсестри, лікарі після роботи ходили співати. Часто займали перше місце в області. Хором керував Жеромський. Брали участь у різних фестивалях.
Медики були у складі делегацій, коли приїжджали представники з Польщі на 9-те травня. Опікувалися ними. В місті для них організовували відпочинок і застілля. Зазвичай на птахофабриці їх пригощали смачним обідом, та ще й з собою давали. Ввечері в Устилузі біля самої границі, роздобрівши, співали пісень. А вже коли прощалися і мали від’їжджати, то казали що напилися вволю «хамської вудки». Це було неприємно. Коли ж ми до них приїжджали, бо одного разу і мене взяли, то нам подали «флячки» і канапки. Ось таке було братерство.
Рибочка Валентина Сергіївна

На День прикордонника їздили на Видранку на заставу ім. Пархоменка на святкування. Для дітей з різних шкіл там організовували гру «Зірниця», проводили різноманітні змагання. Цікаво було спостерігати.
Влітку працювали у дитячих відпочинкових таборах на Любомльщині: прибирали, мили, фарбували, готували все до приїзду дітей. Якось, згідно наказу з області, мали їхати у піонерський табір «Чайка» для дітей медпрацівників. Для поїздки у санстанції нам дали закриту санітарну машину для дезінфекції. Дороги були розбиті, ґрунтові, з величезними калюжами, то нам ще й доводилось машину пхати. Батьки з дітьми добиралися туди на підводах. Дітей з Польщі приймали в іншому таборі. Вони завжди торгували жувачками, значками, іншими дрібницями. Цього їх вчили змалечку.
У лікарні за кожним відділенням був закріплений колгосп. Наші медсестри з відділення їздили на сільськогосподарські роботи у село Ласків. Там був хороший голова колгоспу, людяний. Виділить нам ділянку роботи, а ми вже вирішуємо за який час маємо то зробити. Їжу брали з собою, а воду нам привозили. То ми все поробимо, та ще й вдома якусь роботу підженемо. Їздили на грузових машинах, та ще й верхи.
У лікарні мало бути скорочення штатів, то я раніше на чотири місяці пішла на пенсію. Зарізали вдома кабанчика, натушкували каструлю м’яса, зварили відро картоплі, та й так провели мене на заслужений відпочинок.
Виростили з Павлом Івановичем двох доньок. Люда закінчила Московський м’ясомолочний інститут і працює на Ковельському молокозаводі. А Лариса вчилася у Києві в університеті ім. Шевченка. Працює у видавництві журналу «Ліза», очолює відділ «Краса і мода». Маю п’ятеро онуків та ще й правнучку.
То ж я прожила щасливе життя. Дуже люблю ліс, природу. Радію кожному прожитому дню, кожній новій зустрічі. Щоранку ходжу до джерела по воду.

Спогади записала: Кучерява Р.І.

Повернутися назад