DataLife Engine > Версія для друку > Царук Ярослав Васильович
Головна > Публікації > Царук Ярослав Васильович

Царук Ярослав Васильович


31-05-2018, 15:37. Разместил: orusia voznuk
У 44 роки я був звільнений зі служби у збройних силах СРСР. Отримав пенсію – 74 рублі 18 копійок, два оклади підйомних, медаль. Було дуже дивно, незвично, що мене ніхто нікуди не визиває, не приходять посильні. Тихо, спокійно, але по ночах я зривався зі сну, сідав на ліжку, протирав очі і приходив до тями. Так тривало більше року.
Зразу не шукав роботи, був неначе у відпустці, приводив у порядок своє особисте господарство, допомагав дружині, чим тільки міг, відвідував маму, яка проживала сама у селі Стенжаричі (вітчим Стрільчук Федір помер у 1974 році).
Я тішився волею, свободою. Так пройшло літо. Вже на осінь я почав розпитувати про роботу. Якось зустрів Соню Носко, що працювала технологом на хлібозаводі. Вона запропонувала, щоби я йшов на хлібозавод тістомісом. Я пообіцяв подумати. Але це надзвичайно важка робота, відповідальність, ні хвильки перепочинку всі 8 годин. Ні. Я ж вже пенсіонер, то потрібно щось легше, цікавіше. Тесть мовив, щоби я пішов на птахофабрику. Там хоч землю виділяють під картоплю, можна виписати солому для корови, яку він тримав, а я, звісно, допомагав шукати траву, косити, звозити, як це було два літа, ще будучи в армії, коли я викосив плац 43 полку і зібрав дві фури пахучого польового сіна.
На птахофабриці працював Саша Рижий (Панасюк), родом з села Коритниця. Він молодший, закінчив пізніше школу у селі Стенжаричі. Ми були знайомі. А тоді він був завгоспом на птахофабриці, бо закінчив сільськогосподарський інститут в Дублянах, що біля Львова. Він, до речі, розповідав, як то кури багатьом з птахофабрики допомогли дипломи отримати. Я це знав по собі, коли возив здавати на ремонт кухні військові, то без подачки нічого не можна було добитися. А я не був завскладом і тому нічого не мав, окрім власних грошей.
Так ось, я пішов до того Сашка Панасюка. Розповів йому своє прохання. Він обіцяв розпитати, взнати де в якому відділі є вільна посада, чи то місце, щоб влаштуватись на роботу. Заодно розпитував у мене, що я можу робити, де б я хотів працювати.
У сільгосптехніці працював колишній голова колгоспу села Стенжаричі – Куценко Андрій Петрович. Отож, я пішов до нього, щоб взнати, чи там мені знайдеться робота. Він твердо пообіцяв мені, що місце водія ГАЗ-51 в нього для мене знайдеться. Авто було старе. Потребувало ремонту. «Відремонтуєш і поїдеш. Подумай», - сказав він.
Через тиждень повідомляє Сашко, що є посада кочегара: «Приходь, подивися, познайомишся».
Не шукав я посади завгоспа, як деякі військові, чи керуючого. Я хотів бути самим собою, відповідати за себе, за свою роботу.
Пішов у котельню з начальником Будневським Г.М. Роздивився, як працюють кочегари. І справді, на перший погляд, не погано. Вугілля подається в топку автоматично, шлак вивозиться надвір, правда, сажу вивозили тачкою вручну. За зміну 2-3 тачки, а то і більше, в залежності, скільки спалено вугілля. Ще кочегари слідкують за рівнем води і то пильно, бо котли парові ДВКР-13. Цифра 13 – то тиск пари. Але тут більше 5-ти атмосфер не потрібно. Кочегари також слідкують пильно аби не проґавити спуск води і вчасно підкачувати. Котлів три, горить один, а взимку – два. Ще була одна лаборантка – жінка. Восьмигодинний робочий день, через три дні вихідний. Котельня велика двоповерхова, був душ та інше обладнання. Робота у три зміни - перша, друга і нічна.
Подивився я, розпитався і вирішили з Сашком, що мені така робота підходить і в заробітку мало трачу. Якщо кочегар за місяць 100 карбованців отримує, то водій авто трохи більше. Але ж умови різні. В котельні тепло взимку і влітку, а водієві, ще й часто за свої гроші доводиться ремонтувати авто. І дружина Марійка, і тесть підтримали мою думку і рішення.
З 1977 року працював кочегаром на Володимир-Волинській птахофабриці, вірніше стажистом. Ходив з слюсарями на ремонт пташників, вірніше їх обігріву, знайомився, придивлявся, цікавився. Так проходив десь до 15.10. 1977р., коли почався опалювальний сезон. Нас кочегарів, 8 чоловік, розбили по змінах. Я попав до зміни старшого кочегара Сергієвича Павла Феодосійовича. Він родом з Білорусії, старший від мене, на птахофабриці працював давно.
Все життя я тримав свині, але треба мати чим їх кормити. Отож, на полігоні за могорич мені виділили 8 соток землі, де я садив картоплю і кормовий буряк. Щоб стерти буряк, потрібна велика тертка і робота ця важка і небезпечна.
Одного разу, при терті буряків порізав два пальці. Глибоко, боляче. «Ну невже ці інженери не можуть придумати якоїсь механічної тертки, щоб було безпечно, легко та швидко?» - вигукнув я перед шваґром Михайлом, що був поруч.
- Не знаю хто її придумав, але така машина вже є.
- Де можна її побачити?
- А в сусіда Лисюка Семена.
Ми пішли до нього, оглянувши, приймаємо рішення зробити машину для різання буряка і моркви. Два дні робили не розгинаючись. Час мав. Вже не на службі і ще не на роботі. Тесть сварився на нас, що дурницею займаємось. Швагрова Любка сварилася з Михайлом. А ми робили. І ось підставляємо відерко під піддон, ставимо буряк на барабан і ручкою того барабана крутимо. Легко, вільно, швидко натерли повне відро. Горді! Зразу взялися зробити ще одну машинку для мене.
Довго тесть не міг з цим змиритись. Заходжу вранці до нього, жив майже поруч, за якихось 80 метрів. Сидить тесть на стільчику. Сигарета в зубах, а в руках буряк і він на отій ручній тертці тре його. Підійшов Михайло і мовчки за 2-3 хвилини натер повне відро на тій тертці, що ми зробили і пішов. Довго не здавалися. Але в кінці кінців перейшли терти на механічній бурякорізці.
Тесть працював на конях. Був їздовим у змішторзі. Тож посадити картоплю, поскородити чи обсипати в нас проблем не було. А ось копати картоплю вручну чи то мотикою рогатою, чи лопатою - дуже важко. А ми копали вручну довго, роками. Якось я пригадав, як колись ще у 1944 році дядько Якуб виорав нашу картоплю плужком. Як тоді нам з мамою легше стало! Розповів Михайлу. І ось одного року ми запротестували, попросили виорати. Почалася сварка. Нас підтримала Марійка. І тесть спересердя кинув: «Ну й ори!» Виорали. Наскільки то легше було нам! З того часу ми тільки виорювали картоплю.
Одного разу, я відвідав маму у селі, та не розповів їй, що не зміг раніше проїхати, бо зілля на городі ну просто не відпускало. Воно так швидко росло, що не встигали полоти. І тут мама розповіла, що на днях побувала в Каленика Киричука і в нього побачила не то машинку, не то граблі. Ото він тягне поміж рядків, а там ножі ріжуть бур’ян і пушать землю. Він говорив, що набагато легше, ніж працювати мотикою. Мама сказала піти подивитися. Я, звісно, пішов. Побачив, попробував працювати, схвалив. Тепер потрібно собі таку штуку зробити. Для цього треба було знайти прути, сегменти, трубу на ручку. Все це підготувати, відповідно повигинати, сегменти нагострити і все зварити. А звуть це диво просто бронка. А де знайти все це? Купити ніде. Ото хіба в колгоспі на бригаді серед металолому. І я пішов шукати. Отож, витративши кілька пляшок самогону, я все віднайшов. Коваль колгоспу зі Стенжарич Фурманюк Леонід, слухаючи мене, дивувався, як то мені вдасться все це зробити, коли потрібна на ковальня, вогонь, зварка і інше. Та я затявся виготовити, довести до ладу. Нехай вже не цього року, так буде на весну другого року.
Ще і ще консультувався, суть полягала в тому, що потрібно вчасно (на 7-й день після посадки картоплі чи посіву буряків) тільки-но проріжуться рядки, то вже проралити і знову - рівно через 7 днів, в втретє - через 7 днів повторити. Одним словом, не дати вирости бур’янам.
І ось весна. Пробував ралити біля хати. Добре, легко, цікаво. Хвалюся тестю, що ось легше буде. Він мовчить. Я вже вдруге проралив. Город чистий. Бачу, теща з дочкою Любкою полять мотиками город. Я пішов додому і приніс бронку. Даю їм попробувати, бо ж то легше так працювати. Тут і тесть нагодився. Мовчать. А я толкую їм про вигоду. Закінчилося тим, що я залишив бронку і пішов додому, вважаючи, що вони все ж попробують її в роботі. Та тесть викинув мою бронку з городу на подвір’я, жбурнув, ще поки я не встиг вийти з подвір’я. Я повернувся і забрав свою бронку, свою гордість. Дуже вже мене боліло серце! Я так старався, так хотів полегшити працю. Вони до мене не говорили, тільки теща промовила: «Ти Славку, сам нею користуйся. Нам не треба».
Того року нам, робітникам котельні, виділили город за котельнею до залізної дороги. Гною роздобув. Тож ми посадили 4 сотки картоплі і 4 сотки кормового буряка для свинок. Тільки-но появились рядочки сходів, як я вже бронкою проралив поміж них, та два рядки і міжряддя не зачепив, залишив для порівняння, з тими, що ралив. Пройшло ще 7 днів і знову проралив, бо ж зілля вискакувало з землі, а ці два рядочки знову не зачепив. Пропустив. І ось вже пора буряк проривати. Та й зілля у рядках треба вирвати, бо велике. Сказав дружині, що сама вона не впорається, тож нехай бере сестру та маму, я завезу на поле «жигульом». Коли вони побачили чисті міжряддя, то Марійка мовила, що тут легко робити, що зілля тільки у рядках. Ці два рядки зарослі з другої сторони і вони не бачили їх. Полять, сміються, коли ж доходять до тих двох рядків, котрих я не чіпав, а вони зарослі суцільно. Стіна зілля висотою до 20 см. і буряків не видно, то дружина гукнула:
- Слава! А що це таке?
- Ти не поли ці рядки. То я спеціально їх залишив, щоб твоя мама і сестра побачили і наочно переконалися у різниці, де пройшла двічі бронка, а де ні.
Вони обидві мовчали. А таких бронок я змайстрував багато. Просили пташниці, робітники. Реконструював безперестанку і врешті решт зупинився на ножі, на колесі. Легко вперед ріже і назад, глибиною до 2-3 см., легка у транспортуванні. І синові Ігоруні зварив і хоча в нього різна техніка, а ця бронка скрізь може виручити. А це вже 2015 рік.
А Любка так полюбили стару, колишню бронку, ще з сегментами, що нещодавно забрала її останню в мене. Що то значить наука, вигода і сила. І тесть до самої смерті більше не жбурляв бронки.

Спогади записала Кучерява Р.І.

Повернутися назад