DataLife Engine > Версія для друку > Ілюк Тамара Олександрівна
Головна > Публікації > Ілюк Тамара Олександрівна

Ілюк Тамара Олександрівна


17-05-2018, 10:57. Разместил: orusia voznuk
Народилася я в селі Лишнівка Маневицького району. Тато, Мишковець Олександр Микитович, працював в Лишнівці головою сільради, а мама – Омельчук Люба Власівна була вчителькою. Мама приїхала з села Жадьки Житомирської області. Її направили в Лишнівку на роботу.
Мій тато був родом з села Городок Маневицького району. Він походив з багатодітної сім’ї. В їхній родині було шестеро синів і одна дочка. Під кінець війни батька демобілізували та направили вчитися. Коли він закінчив курси вчителів йому прийшла повістка в армію. Батько міг залишитись в рідному селі і вчителювати, або іти в армію. Його мама, моя бабуся сказала:
- Краще йди в армію, бо тут тебе все рівно вб’ють.
Він пішов в армію. Його направили на Далекий Схід. Тоді, в 1945 році війна з японцями ще не закінчилася. Батько разом з військом пройшов пішки через всю Маньчжурію Якось під час наступу його частина дуже швидко пішла вперед. Авіація, що підтримувала наступ, прийняла їх військовий підрозділ за японський і почала бомбардування. В тому бою тато отримав осколкове поранення в ногу. На його рану особливо не звернули увагу, сказали, що так заживе. В нього почалося нагноєння, мало не вистачило до гангрени. На щастя він потрапив до добрих лікарів. Ногу врятували, не відрізали. Наліт авіації на своїх ніде не афішували. Про те, що він був поранений ніде в документах не було записано. Солдатам сказали «зашити роти» і нікому нічого не казати. А в тата все життя та нога боліла.
Він відслужив сім років, повернувся, з місяць погуляв і його направили в Лишнівку головою сільради. Він чотири роки був головою сільради. Це було в 50- х роках.
Західна Україна врятувала мамину сім’ю. Її родина, старша сестра, мама і молодша сестра, переїхали разом з нею сюди, на Західну Україну. Я пам’ятаю зі свого дитинства, як ми приїжджали в село, де жила бабуся. Найменша мамина сестра живе в Камінь-Каширську, мама в Городку, а її старша сестра в Маневичах. Ми збиралися разом і їхали до бабусі. В селі казали, що то дівчата «с западной» приїхали. Ми були трохи інші, я навіть не знаю чому. Там, на Житомирщині колгоспи були бідні. На Західній Україні в той час жили багатше.
В 1933 році багато хто, з родини моєї мами помер з голоду. Батько моєї бабусі мав власного вітряка. Їх сім’ю розкуркулили і відправили на Сибір. Мою бабусю не відправили в Сибір, бо вона вже мала свою сім’ю. Разом з прадідом та прабабусею в Сибір поїхала молодша дочка. Там мій прадід помер, а прабабуся повернулась додому. Прадід важко працював у засланні на лісоповалах. Вони неохоче про те розповідали. Та й боялися розказувати. Тато мені розповідав про все те, поки ми пасли корови, коли ніхто не міг почути.
Після аварії на Чорнобильській атомній станції, радіоактивні хмари опадали на землю плямами. Одна така хмара впала в двох кілометрах від нас на село Прилісне. Були забрудненні ліси на схід від нашого села. Села Прилісне та Галузія отримали другу категорію забруднення. Наше село віднесли до третьої. Спочатку всі вважали що це так, несерйозно і швидко пройде. Я працювала в нашому селі у восьмирічній школі вчителькою географії. Почали хворіти діти, незрозумілими хворобами. Вони втрачали свідомість прямо в школі. В 1987 році мого чоловіка, ще зовсім молодої людини, стався інфаркт. Можливо це і не пов’язане з Чорнобилем. У дочки Юлі були проблеми з серцем. У неї раніше це проявилось, а після Чорнобиля тільки підсилилось. У сина з’явилася алергія. В той час про алергії ніхто не говорив і не знав. Він нічого не міг їсти навіть молока пити не міг. Ніяких кольорових овочів фруктів не можна, одну картоплю і кисле молоко. Стало легше коли ми переїхали сюди у Володимир. В управлінні лісового господарства моєму чоловікові запропонували створити спільне польсько-українське підприємство у Володимирі. Чоловік створив фірму і цілий рік жив у Володимирі-Волинському сам. Я з дітьми переїхала в 1991 році, коли дали одну кімнату з підмінного фонду. Там ми прожили рік, п’ять чоловік в одній кімнаті. Оскільки діти постраждали від Чорнобильської катастрофи, то дочці запропонували поїздку у Францію. Не дуже вірилось, що це можливо, але ми підтвердили готовність поїхати. Документи підготували. Не вірили до кінця навіть тоді, коли зателефонували і сказали час відправлення літака з аеропорту Бориспіль. Вже у Борисполі нам повідомили, що група дітей летить не у Францію, а в Італію. Ця поїздка дуже змінила дитину. Хоч вона і була мала, але побачила, що таке Європа. Її прийняли дуже добре. Юля жила на березі Адріатичного моря в доброзичливій та щедрій сім’ї.
Моє перше враження від Володимира було вкрай негативне. Повно сміття, пакети злітають, ледве підніметься вітер. Це був час перемін, вже не Радянський Союз, але ще не вільна Україна. Якесь таке безладдя. Ніхто, ніде, ні за, що не відповідає. Скрізь болото. На Поліссі дощ пройшов і за дві години вже сухо. А тут болото та ще й в центрі міста. Мене тоді це дуже здивувало. Ми жили по вулиці Віленській поблизу вокзалу. Я навчалася у Львові і дуже люблю Львів. Мені казали, що Володимир також гарне старовинне місто. Але перше враження у мене було не найкраще. Це вже зараз одна моя знайома, що приїхала в гості сказала що у нас, як в Прибалтиці, але тоді все було іншим. Відразу по переїзді було багато клопотів і я на місто особливо уваги не звертала. Вже згодом я почала роздивлятись і перше, що привернуло мою увагу, то був костел. Я ще тоді здивувалась такий гарний костел, а в підвалі кафе. А що було в самому приміщенні костелу я вже і не пам’ятаю. Ми гуляли з дітьми по парку, дітям дуже сподобались джерела. Юля стала відвідувати художню школу, що була біля собору. Нам дуже там сподобалось, гарно, чисто і затишно.
Я приїхала в липні, мала відкріплення. Тоді тим, хто приїхав з чорнобильської зони роботу давали відразу. Мене призначили в другу школу. Пам’ятаю, що сказали підійти до директора. На моє питання де вона, та школа, лаконічно відповіли, що в парку і що я її легко знайду. Я перейшла через дорогу на вулиці Драгоманова. Побачила напис, парк імені Гагаріна. Зайшла і не можу зрозуміти чи то парк, чи то не парк. Мені навіть страшно було іти далі. Повернулась до дороги та запитала прохожих, де та друга школа? А мені кажуть:
- Перейдете через парк і побачите.
- Та я вже там була, - відповідаю.
- Та ви йдіть, туди, далі.
То я і пішла. Там тоді ще вовк стояв і червона шапочка.
Я почала викладати географію А пізніше завуч Штейнбук Фелікс Маратович, запропонував мені викладати трудове навчання, так як я маю диплом технолога швейного виробництва.
- Вчителька трудового йде на пенсію, когось чужого не хочеться брати. Так я стала вчителем трудового навчання. Я ще й зараз маю кілька годин трудового навчання в другій школі.

Спогади записала Федосєєва С.А.

Повернутися назад