Головна > Публікації > Камінська Надія Петрівна

Камінська Надія Петрівна


22-03-2018, 15:01. Разместил: orusia voznuk
У 1948 році батька забрали в в’язницю. Мама у цей час була в санаторії у Рівному і там народила донечку, тобто мене. По сьогоднішній день ніхто не знає, де батько. Казала мама, що батька посадили за політику. Він був росіянином, а мама – українкою.
Жили у Володимирі. Потім рідний дядько мами забрав нас в Охнівку. Жили в землянці. Через трохи – пішли на квартиру, жили окремо. Мама влаштувалася працювати дояркою. Мене не було кому доглядати, тож мама прив’язувала мене за ногу до яблуні, інакше я могла наробити шкоди у городі, була вертка і все хотіла знати. Ось так і жили.
Чомусь добре запам’яталося, як помер Сталін, хоча мала лише 5 років. Біля гучномовця стояло багато людей, всі плакали і казали, що то їхній батько помер. Я повернулась до мами і запитала: «Чи то теж мій батько?» Вона промовчала. Підійшла односельчанка і сказала: «Слава Богу! Може наші батьки і чоловіки повернуться з тюрми додому.» Її чоловік повернувся, а мій батько - ні.
Тітку мамину посадили в в’язницю за бандерівщину. Вона торгувала в магазині. З лісу прийшли хлопці і сказали, щоб дала їм сірників, продуктів, тільки щоб нікому про них не розказувала. Звичайно, вона дала і сірників, і хліба. А виявилось, що то були переодягнені НКВДисти, перевіряли, як населення відноситься до совєтів і націоналістів. Тій жінці присудили 15 років в’язниці. Її мама мала в Лісках хату і покликала мою маму Марію жити до себе.
Камінська Надія Петрівна

Родину моєї мами вибили в Капітулці поляки. Лишилися поранені мама, дядько, моя двоюрідна сестра, яка потім стала вчителькою літератури. З 33 людей, що зібралися в тому селі на збори п’ятидесятників вижили тільки п’ятеро. Моїй прабабці був 101 рік, вона лежала в ліжку, не могла встати, то її там і застрілили. Решту вивели на двір, пороздягали до сорочки, а то був лютий і вже там повбивали, а одяг і чоботи забрали з собою. Не дивилися, чи то діти, чи жінки, чи старі і хворі. А люди просилися, молилися, та їх ніхто не слухав. Мамі прострілили ноги і вона впала. Біля неї лежала мала дівчинка і белькотіла, що її ще не забили, що вона жива. То один з поляків хутенько звинувся до неї, але другий спинив, сказав, що як підпалять хати, то і так пропаде. Далі мама втікала через ліс з тою маленькою сестрою, в одній сорочечці. Але полякам було того мало. Вони підпалили село і ще з Блаженика, прив’язаних до коней, волоком присунули туди сімох людей, що б теж згоріли. Їхали возом якісь люди з Овадно, та й хотіли підвезти маму, а вона була така налякана, що просила її вбити на місці, бо як усіх з села поляки побили, то нехай вже і її уб’ють. А то їхав до Капітулки загін самооборони (тобто бандерівці) з Овадно, щоб позабирати після погрому, тих що вижили. А часто НКВДисти перевдягалися і видавали себе за бандерівців, вбивали людей і кидали до криниці, щоб люди ненавиділи націоналістів і були прихильними до радянської влади.
Тітчину хатину з села Ліски перевезли до Володимира і домовилися поділити її навпіл. Але після смерті Сталіна з в’язниці повернулася тітчина донька Лєна і про цей договір забули. Ми знову залишилися без житла.
По смерті Сталіна батько так і не прийшов, написали тільки, що пропав безвісти. Зате через рік мамі в колгоспі стали за роботу виплачувати гроші. Коли організовували колгоспи, у нашої родини забрали все, нічого свого не мали. Взагалі то нас дуже виручала корова: молоко, сир, сметана було своє. Якось мама захворіла, не могла навіть хліба спекти і доручила мені піти навпростець через полігон до Володимира на базар та продати молочні продукти. А я була сором’язлива, то попросила подружку піти зі мною. Я заховалася під стіл, а моя подружка Катя продавала. Стакан сиру коштував п’ять копійок. Ми купили хліба, ще й гроші мамі занесли. Жили бідно. Спочатку в хліві ночували. Але у нас в селі був дуже добрий голова колгоспу Нєкіпєлий, хоч і східняк, а все для людей старався. Нам обіцяв допомогти побудувати хату. Багато людей побудували собі хати. Спорудили кірат, щоб при допомозі коня молоти зерно. Хороший був голова, але його невдовзі зняли.
Опісля жили з мамою на хуторі Антонівка під Білином. В Охнівці ходила у початкову школу до четвертого класу. Якось у третьому класі вчителька присоромила мене перед цілим класом. У мене було довге волосся, а заплітати коси я ще добре не вміла, то мама заплітала мене звечора, бо ж сама на світанку бігла у колгосп. Ось я і прийшла до школи з розкуйовдженим волоссям. А вчителька мене поставила на середину класу і висміяла. Після того я не хотіла йти до школи і таки не пішла три дні. При мамі нібито збиралася до школи, але йшла собі до тітки. А вчителька прийшла до мами взнати, чому я не на уроках. На другий день мама тихенько пішла за мною, пильнуючи куди ж я піду. А я собі знову до тітки пішла. Ох, як мама виламала лозу, то гнала мене аж до самої школи. Чотири лози на мені поламала. Я була така затята, що навіть не плакала.
В книжці був малюнок, як німці вішають Зою Космодем’янську. Я так перейнялася цим, так розізлилася на німців, що повидряпувала їм очі аж до дир. Вчителька поставила двійку, бо я не навчилась читати, та ще й книжку зіпсувала. Мама вдома поставила мене на коліна, ще й наказала підняти руки вгору і тримати ту книжку, а сама лягла спати. Я думала, що мама спить, а вона пильнувала і тільки я опускала руки, казала їх піднімати.
Після четвертого класу вчилася у селі Верба. До школи я ходила п’ять кілометрів в одну і в другу сторони півтора року.
На той час у Володимирі відкрили школу-інтернат. Директором був Кувшинов. Чудова людина, дбав за всіх, наче батько. У нас були хороші няні і вчителі. Наша класна керівничка Лідія Олександрівна пильнувала за нами, як квочка за курчатами. У кімнаті було понад тридцять дівчаток. З нами завжди ночувала няня. Нас вчили прибирати, прати, шити, займатися рукоділлям. Вчителі вчили з нами уроки. Ми не ходили на сільськогосподарські роботи, як сільські діти. Нас водили в баню, видавали чистий одяг. Білизну і дрібні речі прали самі. Весь одяг позначався вишитими буквами. Кожна повинна була вміти це вишити, як яка не вміла, то няня допомагала. На щодень ходили в темних сукенках і чорних фартухах. У нас була кімната, де можна було попрасувати одяг. На свята видавали святкову одежу. Мали відмінне харчування: борщі, супи, котлети, оселедці, печиво, вафлі, фрукти. Вдома я такого не мала.
На виховних годинах нам розповідали, що ми живемо у найкращій державі, що у нас чудове життя, хороше керівництво, що комуністична партія веде нас до світлого майбутнього, а в інших країнах панує капіталізм... Учні готувалися до вступу у комсомол. Потрібно було добре вчитися, мати зразкову поведінку, знати комсомольський статут, прочитати основні твори Леніна. Приймали в комсомол на урочистій лінійці в центрі міста біля пам’ятника Леніну. Всі страшенно переживали. Зачитували характеристику кожного кандидата і вирішували, чи гідний він носити горде звання комсомольця. Я пам’ятаю, що двох учнів з першого разу не прийняли, бо їм треба було підтягнутися у навчанні. Ми були виховані у дусі комунізму, вірили, що у 80-х роках буде комунізм і світле майбутнє. Учні з задоволенням ходили на демонстрації і паради. Це було так урочисто, в усіх був піднесений настрій. Ми справді вірили, що живемо в найкращій країні, бо іншого не знали. Все було чудово, поки директором був Кувшинов.
Коли хтось із інтернатівських дітей втопився в річці, Кувшинова зняли з посади. Всі учні його любили і тому плакали за ним. Директором став Стецюк. Життя інтернату відразу змінилося. Якось нам дали суп з несвіжої капусти, то ми повставали з-за столів і сказали, що не будемо такого їсти. Я була бунтівною по натурі, то директор викликав мене до себе в кабінет і сварив: «Що це ти собі дозволяєш? Треба їсти все що дають, а ти бучу робиш.» Я трохи злякалася, але оговтавшись сказала: «То, як воно не добре, то як його їсти? Ми вам кажемо, а Ви нас не слухаєте!»
На суботу і неділю їздила додому. Мама давала гроші на проїзд автобусом. Мама була віруюча, шанувала всі церковні свята. На Пасху завжди купувала мені нове платтячко, якесь взуття. Завжди пекла паски. Потайки з дівчатами ходили до церкви святити паски, а вчителі стояли коло брами і дивилися хто йде до церкви. Потім приходили до мами жалітися, а мама відповідала, що церква нічого поганого не вчить. По закінченні навчання на урочистій лінійці нам видали атестати і зачитали, хто найкраще вчився. Ніяких святкових суконь ніхто не мав, були одягнені у шкільну форму з білими фартушками і білими бантами.
Після інтернату я пішла вчитися в Нововолинську школу № 2. Для іногородніх при школі був гуртожиток. Ми з дому привозили харчі і куховарка готувала нам їжу. Крім того, напівсиротам ще давали талони на 3 карбованці і 5 копійок на харчування у столові четвертої шахти. Я ті талончики обмінювала на гроші у касира. Одна касирка не хотіла давати гроші, а казала, що треба їсти, то ми старалися ходити до тієї добрішої. А на зекономлені гроші купували собі щось з одягу.
Мама не хотіла мене відпускати до міста, та я настояла на своєму. Дуже не хотіла лишатися у колгоспі, як мама, бо там біда. Ще проблема була отримати паспорт, бо в селі дозвіл на це давав голова колгоспу. На танці мама не дозволяла ходити, губи фарбувати не можна було, але дуже хотілося. Якось я в старшої подруги попросила помаду. А мама як взнала, то всипала мені добре лозиною. Вона така строга була. Подружка моя дуже добре вчилася і заставляла мене вчити уроки. Я на алгебру визубрила про тангенси і котангенси, а вчителька поставила мені трійку, бо загалом я посередньо вчилася. Я і образилася, і розізлилася, бо то було не справедливо і вчитися далі перестала. А шкода, бо може б досягла щось більшого. У цій школі в нас був випускний. Вчителька крою і шиття допомогла всім дівчаткам пошити плаття з ситцю. У мене було біле в дрібненькі квіточки. Всі дівчата мали банти на голові.
Після школи запрошували на навчання в технікум при текстильній фабриці у Херсоні. Ми з подругою Ірою вчилися на помічників майстрів мотальних машин, та ще й працювали. Технікум закінчила з відзнакою. Приїхали з подружкою після навчання додому, бо хотіли іти працювати на фабрику. А побудований був тільки перший поверх. Нам запропонували йти на будівництво. Діватись було нікуди, пішли класти скловату. Про це навіть згадувати страшно. Скло було по всьому тілу, пекельний свербіж. Мусила звідти піти. Якраз набирали дівчат на курси продавців. Закінчила ті курси і працювала на шахті № 9. Тиждень на роботі, а тиждень вдома.
Потім вийшла заміж і перейшла в Городок. Там відкрилася нова столова. То якраз був 1968 рік, коли в Чехословаччині почалася заворуха. У місті було море військових. І гульки, і п’янки, все було. А коли кінчалися гроші, то військові знімали з себе золото і хотіли міняти на горілку. Сварилася з ними, в борг наливала, але ніколи не брала чужого, то вони й перестали ходити на мою зміну.
Далі пішла на роботу в Овадно в сільпо. Брала у колгоспі для обробітку 5-7 гектарів буряків. Я, чоловік, мама, дочка і свекруха о 4 годині ранку йшли на поле обробляти ті буряки. Працювали до 8-ї години і розходились: хто до школи, хто на роботу, хто поратись по господарству або в хаті. За ту роботу ми заробили тисячу рублів і мішок цукру. Коли було розпаювання колгоспних земель, ми отримали 30 соток. Знову посадили буряки і обробляли їх. То з 30-ти соток я заробила 21 мішок цукру. То куди в колгоспі дівалися гроші?
Камінська Надія Петрівна

На роботі постійно були соціалістичні змагання. За перше місце мене преміювали путівкою на круїз на корабель «Адмірал Нахімов». Ми з подружкою Світланою вперше бачили такий корабель, таку розкіш. П’ять поверхів. Яка еліта там зібралася! Прості люди жили на першому і другому поверхах, а еліта вже вище. А яка музика була на дискотеці, різнокольорові вогні, блиск діамантів і золота! Ми зайшли в бар і купили кави з апарата. Вона коштувала 96 копійок. На той час то була шалена ціна. Я такої кави ніколи не куштувала. Чорна, як смола, пахуча і міцна. У вартість путівки входило триразове харчування в ресторані. Таке чудове обслуговування, такі вправні офіціанти! На кожному поверсі було по два басейни, їдальні, бари. Люди справді відпочивали.
Зупинялися в Ялті, в Одесі. А яка то краса оперний театр. Ми такого ніколи не бачили, хіба тільки по телевізору. Для дівчат з провінції то був рай. В Ялті ми погуляли на пляжі. Всі санаторії мали свої обгороджені території. На пляж ніяк не можна було попасти, хіба пролізти тишком через дірку в огорожі. У Новоросійську ми відвідали музей. О 9-ій годині вечора мали відправлятися далі. Але корабель стояв. Згодом приїхала «Волга», з неї вийшов чоловік з дипломатом, забіг швиденько на корабель і ми рушили о 21.30, з запізненням. Той чоловік, як пізніше вияснилось, був слідчим у справі про азербайджанську бавовну. Видно, втікав, мав летіти літаком, а в останній момент потрапив на корабель.
Ми з подружкою стояли на палубі і побачили лелеку. Звідки він міг тут взятися? Я колись читала, що коли лелека з’являється на кораблі, то буде якесь лихо. Ще трохи поговорили, та й пішли в бар. Я відчула якусь слабкість, щось мене мучило в душі. Попросила Свєту, щоб та завела мене в каюту, бо самій важко було попасти через плутанину тих переходів і коридорів. Просила її нікуди вже не йти, але ж вона була молода і їй цікаві були розваги. То зійшлись на тому, щоб вона закрила двері і взяла ключ з собою, бо я вже спатиму. Довго не могла заснути, пробувала читати, не читалось. Заглянула до шафи, бачу є 4 рятувальні круги. Прочитала інструкцію, як і коли ними користуватися. Тільки вклалася на ліжко, аж чую сильний удар. Ну, думаю, сіли на мілину. Включила світло, воно почало мигати і пропало. В ілюмінаторі захлюпала вода, на коридорі здійнявся шум. Я зрозуміла, що трапилось щось погане, почала кричати щоб мене випустили з каюти. З коридору запитали, де ключ, а я відповіла, що в адміністратора. Звідти долинуло, що ми тонемо і кожен має спасатися, як може. Я сіла на ліжко і звернулася до Бога, щоб спас мене, якщо цього варта, а як ні, то щоб втопив. Але ж я позичила гроші, то хто ж їх тепер віддасть? Хотіла виламати двері, та де там, вони добротні з дуба. Заметалась по каюті, вибила вентиляційну решітку. Вхопила тапки, спортивний костюм, рятувальний жилет і в нічній сорочці вибралась з каюти. Хотіла вернутися за грошима і золотими сережками, та в останній момент передумала. Навіщо вони, коли корабель тоне і всі загинуть. Загострився слух, зір. Кругом бушувала вода. Я погубила свої речі, вода стягнула жилет, бо не був застібнутий. Нагнулась шукати, а корабель накренився. Пробралася на палубу. А її тільки шматочок виглядає з води. Вереск, шум, у воді плавають люди, уламки корабля. Подумки попрощалась зі світом. Але ж подумала, якщо видно вогні на березі, то може не дуже глибоко, весь корабель не зануриться під воду і нас спасуть. Я вхопилась за поручні і за секунду пішла під воду. Корабель потонув за 15 хвилин.
Якась невідома сила виштовхнула мене наверх. Я вхопилася за щось руками, побачила людей і закричала: «Допоможіть! Порятуйте!» Чую якийсь жіночий голос: «Миленькая, родненькая, это маленький плот, не лезь на верх, я тебе дам веревку, держись за нее и плыви.» Подала мені той шнурок і так я борсалась на воді. Але ж чую, хтось ухопився за мою ногу. З води вигулькнув якийсь чоловік і почав видиратися та ту шлюпку. Його просили не лізти, а триматися на воді. Нас заспокоювали, казали, що вже скоро берег. А ми пливли в другу сторону. На морі був шторм, і нас хвилями відносило у протилежний бік. Я від страху закрила очі, а коли відкрила, то побачила жахливе видовище: кругом плавали понівечені люди, хто без голови, хто з вивернутими руками, хто ногами вверх. Не вміли користуватися рятувальними жилетами, не правильно їх повдягали. Раптом заверещала жінка. Нас підтягувало до величезного сухогруза «Пётр Васёв». Працювали двигуни, лопаті гребли воду, а разом з нею і людей, і нещадно шматували їх. Я від страху і жаху знову закрила очі і молилась. Жінка зі шлюпки постійно говорила з нами, заспокоювала, давала надію. Нарешті ми допливли до іншого корабля. Та жінка просила пропустити вперед жінок, а чоловікам вже за ними підніматися нагору. Але де там! Страх, відчай, метушня… Один по перед одного лізуть, відпихають один другого, падають у воду. Розглянулась я, побачила, що вздовж корабля висять канати, якісь шини для швартування. От і думаю, як би мені добратися до тих канатів, бо інакше не зможу вибратися, не пустять. У цю ж мить хвиля підняла шлюпку вверх і я вхопилась руками за шину. Шлюпку знесло хвилею і я залишилась висіти на кораблі. З палуби мене побачив молодесенький моряк, вхопив мене за зап’ястя і кричав, щоб розтиснула руки. А я боялась, не могла нічого зробити зі страху. До моряка підійшов ще один і кричав, що коли не розіжму рук, то вкине мене у море. Так вони мене витягли на верх.
Розмістили всіх у каютах, я попала в каюту механіка. Дали маленького рушничка, а дехто був закутаний навіть в одіяло, що кому дісталося. Ми були брудні, у якійсь фарбі, у мазуті. Привели якусь жінку, зовсім голу. Звернулася до жінок: «Дайте їй хоч чим-небудь прикритися.» А одна жінка так грубо відповіла: «Ишь какая умная нашлась, отдай свое!». Підходжу до тієї голої жінки і кажу щоб притулилась до мене і хоч трохи прикрилась тим маленьким рушничком. Аварія сталася близько 11.15, а нас підібрали на інший корабель уже по 16.00. Коли попали на берег, то почали нас розселяти по гуртожитках, готелях. Навіть Алієв приїжджав. Запитували адресу кожного, хто врятувався, щоб дати телеграми додому. Дали можливість помитися, забрали залишки одягу, а видали простирадла, щоб замотатись. Натомість обіцяли привезти одяг, навіть розміри записували. Організували нам харчування. Коли привезли одяг, натовп кинувся у кімнату і хапали, хто що міг і скільки міг. Стало неприємно. Зайшла останньою з думкою, що останеться, то моє. А дісталися мені босоніжки велетенського розміру, тісна кофтина і коротка спідниця. Жінка, що привезла і роздавала те все, склала мені у торбину мило, зубну пасту і щітку, може і ще щось, не пам’ятаю. Але я і без того була рада, що лишилася живою.
Далі нас розсадили по вагонах, дали по 30 рублів і в супроводі КГБ повезли додому. Ніде не можна було виходити, ні з ким не можна було говорити. В ресторані за обід ті гроші забрали. Люди підняли бучу і далі нас кормили безкоштовно. Їхали зо три доби. Довезли до Львова. Нас зустрів мер міста, забрав у свої апартаменти. Запропонував переночувати в готелі і вже на наступний день вирушати в дорогу. Але після пережитого всім хотілося швидше додому. Нам дали «рафік» і нас, чотирьох, з одного напрямку, повезли. Але і тут не повезло. У Великих Мостах потрапили в аварію. П’яний водій на москвичі вилетів на дорогу. Мені то нічого, хоч і спереду сиділа, а інші трохи побилися. Тут де не взялися якісь хлопці і вже почали нишпорити по кишенях. Запитила: «Що ви щукаєте? Ми голі і босі, з корабля «Адмірала Нахімова», і так ледь вижили.» Вони швиденько звинулися, принесли шампанське, горілку, ковбасу, хліб. Поки оформляли ДТП, ми поїли, випили і нарешті розслабились. Спочатку довезли до Червонограда, а вже звідтіля мене рідні забрали додому.

Спогади записали: Кучерява Р.І. та Гринчук П.Г.

Повернутися назад