Головна > Публікації > Кригер Любов Несторівна

Кригер Любов Несторівна


23-01-2018, 10:47. Разместил: orusia voznuk
Народилась я в селі Мокрець Турійського району 28 серпня 1926 року. Жила у великій родині, нас було семеро дітей (чотири дівчини та три хлопці). Я була передостання. Батько був господарем, мав 14 га землі. А перед самою війною мав купити ще пів гектара, бо то колись так повелося ще за Польщі, як має дівка два гектари у посаг, то і заміж швидко беруть, а як не має, то і не хочуть брати. Сім’я була велика, з нами жила ще бабуня. Тато мав машину, що молотила, віялку, січкарню та всі інші приладдя для господарки. Собі помолотить, та й людям допомагав. Доводилось допомагати по господарству і працювати часто.
Згадую, що як ходили в школу, то інші діти страшенно бідували, не було чого взути, то ходили в постолах, а в мене чоботи були. Я лише одного разу в постолах ходила, які вкрала в брата. Мене не пускали йти колядувати, бо негоже, щоб багатого батька дочка колядувала. Я так хотіла піти з дівчатами, а батьки сховали мої чоботи, тому я й вхопила братові постоли і побігла до сусідів. Так ми й пішли під кожну хату. Хто яйце дав, хто 5 коп. чи 10 коп., хто пирога, хто, що мав. Пішли до однієї дівчина, звали її Люба, на жаль, вона померла ще дівчиною, повиїдали начинку з пирогів, а гроші поділили між собою.
Ходила в школу польську в Мокреці, закінчила три класи, а коли прийшли совєти знову треба було за їхньою програмою все спочатку вчити. Але це було недовго, бо сказали, що нас вивезуть на Сибір, як куркулів. Вдома сухарі сушаться, було не до школи. Було в нас вісім корів, дві пари коней. Одну пару перед війною вкрали. Мали велику хату. Тож ми вважалися куркулями. Але почалася війна.
Мама часто їздила на базар до Ковеля продавати молочну продукцію. Вона захворіла туберкульозом, півтора року кашляла і не було ніякого лікування. Тато, за німців, добився, щоб маму відвезли в Ковель в лікарню і просвітили легені, але вже було пізно. Мама померла в 1943 році. Після смерті мами мені довелося стати господинею.
Сестра старша вийшла заміж, жила по сусідству, мала двоє діток. Другу сестру забрали на роботи в Німеччину, брата теж. Брат був забраний в Німеччину ще за польської війни, тобто, коли Німеччина у вересні 1939 року напала на Польщу. А ця війна була всього два тижні. Він потрапив у полон і не повернувся. Писав нам листи з полону. Додому їхав, коли війна закінчилася. Його зупинили на кордоні, почали розпитувати, куди він і чого їде. Сказав, що додому. Добре, що попалися якісь хороші прикордонники і пояснили йому, що він як полонений, точно попаде в Сибір, бо нікому він тут не потрібний. Все, що його чекає, то робота на шахтах, а то й в гіршому випадку заб’ють, бо ти тепер ворог народу вважаєшся. І він послухав їх та повернувся. Жив в Німеччині і в кожному листі писав «Слава Україні», «Україна воскресне, а Сталіну буде капут». Листи завжди приходили відкриті. Ми писали, йому, щоб не писав так, бо не можна. Після того як брат вернувся в Німеччину, нам прийшов офіційний лист, що він пропав безвісти. Батькові за те, що син зник призначили пенсію. От те і врятувало батька від вивезення на Сибір, бо син вважався зниклим безвісти.
Наша хата в Моркеці згоріла під час війни. А хата була велика, покрита черепицею. Тато, як прийшли перші совєти, черепицю скинув і накрив соломою. А так, то в колгосп забрали все: корови, коні, молотарку, плуги. Клуню і хліви розібрали на окопи. А в хаті стояли зенітки. Бо ми жили якраз там де йшла передова. Біженці були в лісі біля с. Блаженик. Тато багатьох прийняв вдома, був добрим, нікому не відказував в допомозі. І от, коли налетіли наші літаки, то сплутали позиції та й почали бомбити по наших. Загорілось дві хати, наша і сусідська. Зимувати нам довелося в дядини, а потім батько таки звів нову хату. Так і жили. Батько більше не женився.
Я в 1943 році, як померла мала, пішла до церкви. А церква від нас була далеко, аж під Блажеником. Там недалеко від церкви жили Саченюки. В сім’ї було багато дівчат і один хлопець Федір. А я дружила з Олею. І нас запросили дівчата на розмову, з якими ми ходили в школу. Ми спитали куди. Відповіли, що до повстанської армії. Ми сказали, що підемо. З церкви нас забрали до Власюків, де було організовано навчання. Там були старші дівчата, які вже мали досвід. Була Яринка, вона мала нагана. Розподілили між дівчатами обов’язки і кожна за щось відповідала. Я була зв’язковою, носила грипси. Нас вчили де і як правильно ховати грипси. То у вусі, то підшивати в одяг. Грипс був дуже маленьким, ніби як пігулка. Запечатували його сургучем. Я не мала права читати, що там написано. Писалося акуратно, зашифровано. Запихала в вухо, чи заплітала в волосся, чи навіть підшивала в білизну. Заносити треба було туди де скажуть. Псевдо у мене було «Айстра» та «Сосна». До мене приносила грипс дівчина із села, бо ми жили трохи на хуторі. Ходила в с. Оси, с. Ревушки, с. Попівка, с. Верба до Настусі, в с. Блаженик до Ані. Аня загинула від рук поляків. Її сильно мучили. Забрали цілу сім’ю. Відрізали груди, язика, а потім ще й очі повиколювали. А мати стояла і дивилася. А тоді і матір замучили. В колишньому с. Капітулка є поховання, там похована замордована Аня.
На Вовчакові мені довелося бути тільки раз. Там було все: пекарня, швейна, лікарня і т.д. Тримали свої корови і коні.
Багато чого довелося пережити. Перші совєти були і пішли, а як вже прийшли другі, то вкоренилися. Дуже боялися поляків, бо знущалися з наших, навіть дітей вбивали. А коли вже фронт підходив до Ковеля поляки злякалися і вже боялися чинити безчинства. Але пам’ятаю ще такий випадок. Ми з дядиною лягли на соломі. Був лютий, але була дуже тепла погода. Ми слухали як під Ковелем точаться бої. До нас долітали страшні звуки. Літаки без кінця летіли з Німеччини. Бомбили безперестанку. На третій день вже прийшли совєти. А на другий день до нас приїхали поляки. Фури в нас були напоготові, бо фронт йшов на нас. Тато однією фурою поїхав, а дядина ще зосталася. І тут поляки… А я в хаті… І не знаю, що мені робити. Виглянула в вікно, а там червоно-біла хоругва. Я вийшла на поріг. Стала, збіліла, тримаюсь за одвірки. А він каже: «Pani boi się nas?» Кажу, що боюся, бо не знаю хто ви. Мовчить. Покрутився, подивився… А в них поламався віз. Вони пішли до клуні, скинули все дядини і давай забирати воза. Дядина сідає на розвору ззаду і кричить, плаче. Я біжу за возом, кричу до дядини. А поляк кричить, що заб’є, як вона не забереться з воза. Таки дядина злізла чи, то мене послухала, чи то поляків злякалась.
Коли прийшли другі совєти, то стало ще страшніше. Ті фронтовики до нас нічого не мали. Вони прийшли і пішли. А далі почала встановлюватись влада. Почали забирати дівчат та хлопців. Всіх арештовували. Нас ніхто ще поки не чіпав, бо ми були молодші і про нас мало хто знав. Спочатку почали арештовувати старших. А про те, що я була зв’язковою в мене вдома ніхто не знав. Навіть батько не знав. Коли мені треба було доставити грипс я казала татові, що йду або до подруги чи до сестри. Так я і крутилася.
Організували совєти молочарку. Мою подругу ставлять за секретарку, а мене за молочарку. Мені не хочеться йти працювати до совєтів, бо виходить і вашим, і нашим служу. Але треба йти. Я пішла. Приймала молоко і все в мене добре виходило. Возила молоко в Овадно. А там була головиха, служила при любій владі. Всім вміла вгодити, тому й відповідно була головихою. І вона, все ж таки, десь пронюхала про мої зв’язки з УПА. Може, хтось їй щось сказав.
В неділю я, як завжди, приймала молоко, а вона підводу присилала з Овадного. А то нема підводи і нема. Я прочекала та й закрила молочарню, пішла додому. На другий день вже нема мені чого іти, бо бідони зайняті, молоко поскисало. Я пішла в Туропин на станцію і поїхала товарним потягом в Овадно. Приїхала та пішла на маслозавод сказала, що прийняла молоко, а підводи мені не дають. Сказала та пішла назад на станцію, а за мною Сашка з МГБ слідом іде. Я стала, він став. Я сіла в вагон і він за мною. В мене вже душа в п’ятах. Зрозуміла, що то по мене. Я зійшла з потяга і йду вже повільно на молочарню. Я відкрила двері, а Сашка каже: «Ну, що там? Як справи?» Кажу, що добре все, лише головиха з Овадна підводи не дає, щоб молоко забрати. Йому за молоко байдуже, сів і пише повістку на завтра на 9.00 год і без запізнень з’явитись в Овадно в МГБ. Що ж мені робити? Як я так рано в Овадно дістанусь? Встала серед ночі і через Блаженик, через болота йшла. Обмочилася по пояс. Панчіх ніяких не було, лише солдатські обмотки на ногах і черевики. Прийшла мокра, а ще 9.00 год. нема. Пішла на пошту, там працювало багато наших дівчат з Мокреця. Думаю хоч роззуюся і підсушуся трохи. Іде той Сашка навпроти мене. Він мене побачив і доніс, що я на пошту ходила. То ще й били мене за те, що на пошту пішла. Випитували, що я там говорила? А я їм пояснюю, що пішла підсушити одяг, бо замочила все в болоті.
Начальником МГБ був чоловік на прізвище Зозуля. Саме МГБ розміщувалось в великому будинку, власників якого вивезли в Сибір. Там був рів і кладка до будинку. Допити проводив високий, грубий «мордоворот», такий з вигляду, щоб лише людей бити. Як дасть мені в вухо, підіб’є крісло, щоб впала і кричить: «Признавайся!» Написала свою автобіографію. Ту автобіографію запам’ятала дослівно, щоб не збитись надалі. Затримали мене на два тижні. З вікна кімнати, де мене ув’язнили було видно, як ішов потяг. Дозволяли лише сидіти вдень і до вікна не підходити. Стояв сундучок біля грубки і я на ньому сиділа. Сиділа і думала, хто б міг мене здати. Я їм казала, що ніде не була і ніде не ходила, бо в мене мама хворіла туберкульозом і я мусила її доглядати. І то знали всі. Сказала їм, щоб шукали свідків.
Аж то я сиджу на тому сундукові і чую, що іде потяг на Володимир, значить то вже 11.00 година, значить скоро прийде той, хто мене видав, як свідок. Дивлюсь іде головиха. Я попала, як пальцем в небо. Ага, значить - то вона. Я не подаю вигляду, що знаю, що головиха була тут. Мене знову визивають на допити, знову б’ють. Шість разів за ніч будили, бо думали, що зі сну проговорюся. А я тримаюся на своєму. Їсти носив мені фурман, прийде і каже: «Не плач, дівчино, може тебе пустять. А як була – то признайся».
Я стояла на тому, що хай краще заб’ють, а я не признаюся і нікого не видам. Бо, як я кого видам, то і сама попаду в тенета МГБ добре. І як мене не били, а я не призналась. Приходить раз до мене в ту камеру Зозуля і каже: «Підійди до вікна». Я підійшла. «Признайся краще, дівчино, нащо тебе мають бити. Ми тебе відпустимо, підеш назад на свою роботу». Ага, думаю, я знаю як ви пускаєте… Він постояв, поговорив і каже: «Ні, ти підеш працювати туди, де ми тобі скажемо». Кажу, що піду, я слухняна, піду працювати, тільки відпустіть. Знову заставили писати свою автобіографію. Написала і підписалася, що вдома нікому не скажу де була. Прийшла додому і все розказала батькові. А тато каже: «А, от де ти була!»
Я була така рада, що вийшла на світ Божий. Але все одно за мною весь час ходила тінь, поки не повстала Україна.
Направили мене працювати на молочарню. Там вже була дівчина Марійка, її старшу сестру Ярину засудили на 25 років. З нею я пропрацювала тиждень і далі мене забрали в Овадно на маслозавод. Працювала там. Ходила на танці і той Сашка з МГБ ходив. Але я його так боялася, що минала десятою дорогою. Пропрацювала там до 1947 року. Добре було на маслозаводі. Масло, сметана все – досхочу. Ми їли і ще допомагали бідним. Хоча і тяжко було, бо робота була важка. Я приймала молоко з цілого району і сама через сепаратор переганяла. А друга дівчина крутила масло. І ще три дівчини їй допомагали. Була така бочка велика і вони її крутили.
В Овадно була дуже хороша кравчиня. Всі до неї ходили шити. І батько дав мені маринарку свою. Але хіба я в ній буду ходити? Вона ж велика. Я прийшла до неї і попросила її перешити. Вона мені зробила гарного жакета. Як поверталися наші солдати з Німеччини я купила крендишину в них. Мені вийшли плаття і блузка.
Мене посилали вчитися на лаборанта, але я навіть не мала, що одіти, бо в нас червона партизанка забрала все. І, то зі свого села, прийшли і покрали весь одяг, залишили хіба яке ганчір’я. Я не мала нічого, ні пальта, ні хустинки. Мені так соромно було, бо інші дівчата і пальта мали, і чоботи. І в чому я поїду вчитися? І тато не мав за що мені купити одяг. Забирали все. Залишився брат, я і сестра. Ще й обклали податками. Сім’ї сестри так не зачіпали, бо вона була заміжня за фронтовиком. То вона коли-не-коли дасть нам булку хліба. І от так ми виживали.
У 1947 році я вийшла заміж. Чоловіка звали Григорій. Він повернувся з Німеччини. Я розрахувалась з роботи. Іду додому тою дорогою, де болота. Але було холодно і сніг лежав. Іду, а на зустріч мені іде хлопець. З родини Кригерів. У війну вони погоріли, так як і ми. Ми дружили сім’ями, бо бідне до бідного тулиться. Він дійшов до мене сказав: «Добрий день!» Я відповіла: «Добрий день!» І пішли далі. Він озирнувся і я озирнулася. Згодом вийшла за нього заміж. Мали четверо дітей.
У Володимир переїхали жити в 1968 році. Що можу сказати про місто? Коли приїхала, воно мені дуже подобалось, хоч і бувала тут раніше. Навіть війна мене застала у Володимирі. 22 червня, коли німець нападав, я була тут. Сестра моя назбирала сметани, набила масла і попросила, щоб я пішла з нею до Володимира продавати молочну продукцію. Ми пішли до Туропина на потяг. Я так тоді не хотіла їхати, щось відчувала. Вмовляли мене разом з мамою, щоб поїхала. Сестра пообіцяла, що щось купить. Поїхали ми. У сестри була знайома завідувачка садочка, там ми в неї і заночували. На вокзалі скрізь стояли військові, ніхто нічого не говорив, бо ж то все тоді було дуже строго. Скрізь тільки шепчуться. Мені постелили, положили спати, а самі не лягають. І тут о 4 год. ранку будять мене. Кругом виють сирени. Подруга з сестрою побігли на вулицю і мене з собою взяли. А там зі сторони Устилуга біжать військові в одних трусах. Ми бігом тікати. Воєнні садовлять жінок, дітей на машини. Деякі жінки були вагітні. І всі їдуть у напрямку Ковеля. Ми просимось з сестрою, щоб нас взяли. Вони не захотіли. І ми, двоє, 20 км йшли пішки. Літаки летіли, бомбили. Ми ховалися. До обіду дійшли додому. Вдома всі стурбовані, адже не знали, що з нами сталося. А через пів години вже приїхали німці на мотоциклах і на конях.
Кригер Любов Несторівна

[/center]Сестра з подругою (вивезена в Німеччину), 1942 рік
[center]Кригер Любов Несторівна

[/center]Дівчата, які були вивезені до Німеччини. Серед них сестра Люби Маруся Ткачук. 1943 рік
[center]Кригер Любов Несторівна

[/center]Брат на службі в польській армії
[center]Кригер Любов Несторівна

[/center]1939 рік. Мама, тато і брат їдуть до м. Володимира
[center]Кригер Любов Несторівна

[/center]З подругами
[center]Кригер Любов Несторівна

[/center]Чоловік Григорій Кригер, 1946 рік
[center]Кригер Любов Несторівна

[center][/center]Син з другом на площі

Спогади записала Вознюк Орися




Повернутися назад