Головна > Публікації > Кувшинова Анна Порфирівна

Кувшинова Анна Порфирівна


8-12-2017, 10:05. Разместил: orusia voznuk
Мені 99 років. Я з 1918 року. Я живу у Володимирі з 2 травня 1945 року. Мого чоловіка Кувшинова Івана Миколайовича направили сюди завідуючим відділу народної освіти. Довго не хотіла я переходити на прізвище Кувшинова. А дівоче моє прізвище Повольная. Сама з Росії з Поволжя, з-під кордону з Башкирією. Була дуже волелюбною, допитливою. Я мала все знати: що, звідки і чому? Я завжди мала свою думку і могла на своєму настояти.
Своїх батьків не знала. У 1921 році на Поволжі був голод. Почалася епідемія тифу. Люди старалися виїхати звідти. Моя мама захворіла на тиф і її кудись забрали. Я лишилася зі своєю старшою сестрою. Мені було всього 3 роки. Усіх дітей, що були без батьків збирали до гурту і відправляли в притулок. А там нас роз’єднали.
Жінка, яка стала моєю новою мамою, чекала свого Порфирія Федоровича дуже довго. Вона його дуже любила. Він був унтер-офіцером. У 1921 році він уже вважався ворогом народу. Унтер-офіцери продовжували служити вітчизні, старому режиму, так як вони присягали на вірність царю. За це їх нова влада переслідувала і винищувала. Батько був порядною людиною.
Він був в Австро-Угорщині 3 роки в полоні і мама посилала йому посилки. Всього 73 посилки за 3 роки. Мама була дуже релігійною, щиро молилась і він таки повернувся. Тишком-нишком вночі. Зранку я проснулась, дивлюсь, на підлозі лежить шинель. Ось так я познайомилась зі своїм названим батьком. Зо три роки він був змушений переховуватись. Працював і жив на елеваторі, щоб не викликати ніякої підозри на свою сім’ю. Туди я йому носила щось попоїсти.
У мене був брат Коля, на 13 років старший від мене. Це був син маминої подруги, яка померла під час пологів, а батько не повернувся з російсько-японської війни. Нас обох виростила ця любляча жінка. А свої дітей у неї не було. Пам’ятаю, у мами була звичка напекти пирогів і занести у в’язницю. І я запитувала, для чого вона кормить злочинців? На що вона відповідала, що злочинці ходять по вулиці, а чесні люди сидять по тюрмах. Я росла досить енергійною дівчинкою. Всім намагалася якось допомагати. Згодом закінчила історичний факультет. 4 роки працювала в метеорології.
Першим у Володимир приїхав мій чоловік, коли його направили сюди завідуючим райвно. Спочатку він жив у своєму кабінеті. Згодом забрав нас з донькою і ми всі жили у тому ж кабінеті. Спали на підлозі. Так тривало кілька місяців. Пізніше, коли всі поляки повиїжджали з міста, їхні будинки роздали службовцям, які приїхали сюди працювати зі східних областей. Так і ми отримали квартиру. Як тільки стемніє, миші і щурі починали хазяйнувати. Багато їх було - цілі полчища. Якщо не встиг завидна заснути, то вже потім щурі і миші не давали. А ще були клопи і таргани. Щоб якось рятуватись від укусів клопів, всі ножки ліжка мали стояти у баночках з керосином. Це не дуже допомагало, бо клопи повзали по стінах і по стелі та падали вниз. На смітнику у 1945 році підібрали деякі меблі. Поляки, коли виїжджали, все кидали. Ми привели їх в порядок і вони служать досі. Ось так жили на той час. Проте, не всі так жили. Далеко не всі. Ми жили відповідно до вислову – «Спокійна душа, коли вона чиста».
Як мені пам’ятається місто? Для початку я обійшла повністю все місто, всі релігійні споруди. У Володимирі постійно падав дощ. Або зранку, або ввечері, або вночі. А то і цілодобово. Дуже сиро було. Фактично був тільки центр міста – ринкова площа. Базар з сільськогосподарською продукцією, яку привозили з сіл на підводах розміщувався, де зараз автостанція. Продуктових магазинів, як таких, не було. Отже, всі продукти купували на ринку. Перший раз на базар я йшла з сусідкою. Дивимось, а з Заріччя люди йдуть чотирма рядами. Ця дорога була викладена бруківкою давно, ще за наказом імператриці Катерини. По цій дорозі вона їздила на свою Батьківщину у Німеччину. Падав сніг з дощем. Придивилась я, а це жінки з мішками за спиною. Босі… У домотканих спідницях, в’язаних светрах, безрукавках, у вовняних хустках і босі. Що могли самі виготовити, у те і одягалися, грошей не мали, щоб щось купити. Ноги розбиті, у крові, ступали по замерзлій землі, по снігу. Йшли мовчки, погляд відсутній. За що їм така кара?
А ще мене вразило, що у місті 83 % населення було неграмотним. Щоб прочитати лист неграмотні селяни давали банку молока, а якщо потрібно було щось написати – кусок масла.
Тут була висока смертність. На кладовищі стояло багато пам’ятників молодим людям від 16 до 40 років. Це вражало.
Всі уповноважені від області по освіті, які приїжджали у Володимир, шукали, де б їм спинитися на кілька днів. У міському готелі ситуація страшна, тож чоловік приводив їх на квартиру. Одного разу у нас зупинився на ніч завідуючий облвно. Цей чоловік був завідуючим протягом 12 років. Мав підірвану психіку, кричав так, що аж вікна здригалися. У нього померла жінку від раку грудей. А після війни цього взагалі не лікували. Для нього це видно була велика трагедія. Він був досить інтелігентним, відчувалося, що у нього в роду були священики. Але кричав страшенно і з цим треба було миритися.
Я, як зазвичай, приготувала вечерю, накормила гостя. Ми розговорилися. Вияснивши, що в мене не має роботи, він вирішив мені допомогти. І вже за кілька днів було розпорядження про призначення мене завідуючою дитячим садочком.
До мене садочком керувала жінка одного офіцера. Крім їжі її нічого не цікавило, отож довго працювати вона не могла. Спочатку у садочку було 5 дітей, а потім – 135. В основному тут були діти матерів одиначок. Їх ніхто не забирав і вони фактично жили у садочку, на ніч залишалися з нічною нянькою. Ще у садочку була прибиральниця, там вона і жила з маленькою дитиною. Я майже щоденно їздила службовою машиною в Луцьк на базу, щоб покращити матеріальну базу закладу.
У післявоєнний час садочки перебували в жахливих умовах: миші, щурі. На горищі завелися тхорі. Пробували їх травити. Нічого не виходило. Потім я випросила якоїсь отрави у залізничників і всі ці гризуни покинули нас. Проте, перед тим як піти, вони багато чого погризли, попсували. За те, що прибиральниця готувала їм отраву, вони погризли її святкову сукню, спідницю і кофтину на дрібненькі-дрібненькі шматочки і затягли це все усередину піаніно. Ми це виявили під час ремонту. Погризені були навіть клавіші, видавалось на те, що вони їй відомстили.
Для того, щоб працювати далі, мені необхідна була освіта. У нашому місцевому педагогічному училищі я за один рік пройшла чотирирічну програму і поздавала всі екзамени. Потому закінчила Луцький педагогічний інститут. На екзамені з історії мені поставили 4, бо не розмовляла українською. А у Львівський педагогічний університет мене не прийняли з першого разу, бо не знала української мови. Тут був присутній націоналізм, це було неприємно.
Згодом чоловіка мого було обрано головою міської ради. На цій посаді він працював протягом 10 років. Зранку до ночі на роботі, бо державні справи були на першому місці. У нього було державне завдання - заготівлі. А завдання треба було виконувати.
Бандерівський рух тут був досить небезпечним. То ніколи не було відомо, прийде він з роботи чи ні. А потім один чоловік признався, що мав завдання вбити мого чоловіка, бо той був непідкупним. Тільки чудом він залишився живим.
А мені треба було роздобути продукти, всіх накормити, попрати, прибрати, провести, зустріти, вмовити, переконати, перевірити і ще й на роботу ходити і для всіх бути доброю. Інакше не можна було. Треба було підтримувати свій авторитет і чоловіка.

Спогади записала Кучерява Р.І.

Повернутися назад