Головна > Публікації > Садовський Сергій Володимирович

Садовський Сергій Володимирович


9-11-2017, 14:36. Разместил: orusia voznuk
Народився у місті Володимир-Волинський в 1942 році. Зі слів мого діда Хоперськова Якова Івановича, в 1795 році його родину вивезли до Росії, в Ростовську область. Розмістили їх на покинутому хуторі Гусява біля станиці Глибока. Починали все з нуля, будувалися, займатися господарством. Вже за двадцять років вони з католиків Хоперських стали православними (бути католиком тоді було небезпечно) Хоперськовими. Один з них став станичним отаманом і в подальшому станичних отаманів вибирали з представників родини Хоперськових. В 1902 році станичним отаманом вибрали батька мого діда Івана Хоперськова. Вибори проходили так. На загальному сході станиці обговорювали кандидатів. Кандидат в отамани міг прийняти участь в обговорені тільки тоді коли біля нього стояла вся його родина, і дорослі і малі. Всі в родині знали, якщо виберуть її представника отаманом, то треба швидко втікати до дому, бо будуть бити. Після виборів мого прадіда отаманом, вже за мить всі члени родини, разом з новоспеченим отаманом побігли до дому. Тільки на одинадцятий день після виборів отаман вступав на посаду. Та перед тим, на протязі десяти днів кожен житель станиці мусив чинити шкоду отаману. Це робилося для того аби майбутній отаман не мав підлабузників. Мій дід біг швидко, але отримав достатньо тлумаків. Та найбільше дісталось вибраному отаману. Добре, що заборонялося бити до крові. Коли сховались в хаті, то почалася облога. На територію подвір’я входити заборонялось тому пліт і браму зламали, хату закидали багнюкою. Так тривало десять днів. На одинадцятий день новий отаман вступав на посаду. Як розповідав дід, батько зняв батога, який висів на гвіздку біля дверей, вийшов перед браму та добряче хляснув. За кілька хвилин біля хати вже стояло багато люду. Отаман наказав навести порядок. Замість поламаного зробили новий пліт. З даху прибрали багнюку. З цього дня всіх в родині отамана, включаючи немовлят називали по батькові. Будинок в якому жила родина був великий. В ньому, разом з дідами, батьками, невістками, зятями і онуками жило двадцять дві особи.
Садовський Сергій Володимирович

Бабуся Хаперскова Олена Мартинівна





Садовський Сергій Володимирович

Дідусь підхорунжий Хаперсков Яків Іванович





















В 1908 році дід разом зі старшим братом Віктором служили у Володимирі, в Дев’ятнадцятому козачому графа Денисова полку. Цей полк був розташований в казармах по вулиці Ковельській. Після армії дід працював в Мономахівській чоловічій гімназії «письмоводителем». У мене збереглися деякі документи, що належали йому. Серед них формулярний список 1915 року, виконуючого обов’язки діловода Володимир-Волинської Мономахівської чоловічої гімназії Якова Івановича Хаперського, який народився 20 жовтня 1886 року, віросповідання православного та має світло-бронзову медаль в пам'ять трьохсотліття дому Романових. Вказано, що він закінчив курс Каменського чотирикласного училища. Витримав іспити необхідні для отримання другого розряду по освіті при Чугуївському піхотному юнкерському училищі, про що видане посвідчення 1905 року за номером 321. Був утверджений в правах другого розряду по освіті, при зачисленні в другий Донський козачий полк, наказом по Донському війську 28 лютого за № 136. Зведений в урядники наказом по Донському полку в 1908 році. Нагороджений званням урядника старшого розряду 27 січня 1909 року. Нагороджений званням сотенного вахмістра 15 грудня 1909 року. Проходив усталений для підхорунжих курс. По тексту видно, що речення не закінчене. Даний текст був друкований на друкарській машинці. У відповідних графах написано чорнилом, що він син козака Донського війська, що у його батьків є садиба, а у нього наділений козачий пай. На вільному полі є штамп, де вказано, що він отримував столових – 360 рублів, заробітної плати – 360 руб, далі йде нерозбірливий запис чорнилом, за … 150 рублів. Всього разом 870 рублів. На той час це була хороша зарплата, бо корова тоді коштувала п’ять рублів.
Садовський Сергій Володимирович

[/center]
Яків Іванович та Олена Мартинівна Хаперскови. 1965 рік

Згідно «Окладному листу № 1624» Волинської казенної палати за 1915 рік, дід заплатив податку 11 копійок. Згодом дід був назначений директором гімназії, відповідальним за будівельну кампанію. В 1914 році він поїхав в Житомир за гранітними сходами для гімназії. Але почалася перша світова війна і його відкликали у Володимир-Волинський. Так і залишилась гімназія без чудових гранітних сходів. На жаль я не запам’ятав напис який був на стіні гімназії, щось на кшталт :«Твое учение пойдет на пользу отечеству». Поступити в гімназію було просто, якщо ти мав відповідні знання, значно складніше було оплачувати навчання.
Моя мама народилась у 1918 році і в метриці було записано: «родилась в городе Прилуки так как родной город Владимир-Волынский временно занят неприятелем». В мене збереглася ця довідка. Мама навчалась в гімназії, яка була розміщена на вулиці Тельмана. Пізніше це була школа № 2. Двадцятого січня 1940 року мої батьки, Раїса Яківна Хоперскова та Володимир Гордійович Садовський мали брати шлюб. Одночасно з ними мав брати шлюб і рідний брат мами Павло. Їх духівником був отець Герштанський, настоятель Василівської церкви. Мама дуже хотіла аби всіх їх вінчав саме він. Оскільки Василівська церква була маленька для такої кількості людей, то попросили о. Герштанського аби він повінчав їх в соборі. Отець погодився, тільки попросив аби отримали дозвіл в соборі. Священик з собору запитав на коли призначено шлюб. Почувши дату він підняв свої книги і сказав, що в нього в той день має бути три шлюби. Але зауважив, що отець Герштанський, як гість, буде служити першим. А він вже по тому буде давати шлюб своїм прихожанам. В наш час такої поваги і добросердечності між Успенським собором і іншими церквами міста не існує.
На подвір’ї Успенського собору стоїть хрест, який колись стояв на верхівці куполу. В 1939 році перед Пасхою, мій дядько Євген Якович Хоперсков заліз на покрівлю і по контуру того хреста почепив електричні лампочки. Євген Якович згодом працював головним механіком в АТК - автотранспортній колоні. Вона розміщувалась біля залізничного переїзду по вулиці Ковельській.
Там де були митрополичі палати Успенського собору, після війни зробили ДОСААФ. В коридор затягнули цілу гармату сорок п’ятого калібру і всі хлопчаки тренувалися «стріляти по німцям». Сторожем там працював Михайло Васильович Пацалович.
Коли в собор вирішили провести газове опалення то нові, газові котли підключили до старої системи. Система, яка була зроблена мало не сто років тому чудово працювала. Опалення в храмі було підпільне, тобто нагрівалася підлога.
Народився я на вулиці Гайдамацькій (колишня Чапаєва). На тій вулиці стояв двоповерховий будинок, де жила чудова акушерка Ніна Володимирівна Попіль з дому Кравчинських. Вона прийняла мало не половину немовлят у Володимирі. Ніна Володимирівна померла в 1977 і похована в Лодзі.
Пам’ятаю, з розповіді батьків, як до нас приходив начальник МДБ (потім замінили на КДБ) переодягнути й у форму УПА. Мій батько був кравцем і в той час шив тому начальникові кітель. Якось спекотної літньої ночі, коли всі фрамуги в вікнах були відкриті, загавкав собака. Хвіртка зарухалась і якісь темні тіні підійшли до дверей хати де жили мій дідусь з бабцею. Вхід до нашого будинку був з вулиці, а до їхнього з двору. Почали бити в двері. Дідусь з бабцею їм не відчинили, тоді вони повернулися назад до хвіртки. Батьки, на той час вже прокинулися і дивилися у вікна. Було дуже темно, але по фігурі по певному дефекту мови батько впізнав начальника МДБ. Це була справжня провокація.
В 1941 році, на початку літа, лісники отримали наказ рубати ліс сухостій. Про це оповідав лісничий з села Мосир, на прізвище Арефа. Ліс завозили в середину валів городища. Для чого звозили тоді було невідомо. В четвер, перед війною була оголошена мобілізація молоді по Володимиру та Володимир-Волинському району. Всіх мобілізованих звезли в городище де починаючи з ночі четверга і до суботи їх розстріляли. Поки тривали розстріли працювали вантажні машин з яких зняли глушники, аби не було чути пострілів. Війна почалася в неділю, у вівторок з зайнятого Луцька прийшли в місто німці. В середу майже ніхто з жителів міста не виходив на вулицю. А в четвер, базарний день, зі всіх сіл почали з’їжджатися люди на базар, жителі Володимира пішли до церкви та на базар. Німці оточили територію міста від повороту на Нововолинськ. Люди, що йшли на базар, чи до церкви, могли пройти тільки пройшовши городище. А в городищі стосами, перекладені колодами лежали трупи розстріляних призовників. Моя мама з батьками була там. Вона розповідала який то був жах. Люди проходили повз ті стоси трупів перестрашені, плачучи і пригнічені. Раптом закричала якась жінка, все зупинилося. Прийшов німецький офіцер, запитав, що сталося. Німець не розумів мови. Моя мама в школі вчила німецьку то стала за перекладача. Жінка показала на одного з розстріляних і сказала, що то її син. Німець спитав чим вона може то довести. Жінка сказала, що зашила йому іконку в полу куртки. Німець наказав підняти колоди і дістати того хлопця. Німецькі солдати принесли великий домкрат підняли колоди і витягли понівечений труп. Мати мертвого хлопця розірвала куртку і показала іконку. Принесли рядно та положили на нього тіло. Офіцер наказав солдатам віднести його туди, куди скаже жінка. Солдати понесли і жінка пішла за ними. Від самого початку німці хотіли мати достатньо свідків того, що це не вони розстріляли всю ту молодь. Молодь, яку не встигали забрати до лав Радянської армії.
Вже з 26 червня 1941 року в місті почала працювати німецька адміністрація. В основному це були колишні працівників райкому партії та райвиконкому, які швидко одягли німецьку форму. Все населення Володимира мало пройти реєстрацію у гебітскомісара. Коли проходив реєстрацію мій дядько Хоперськов Євген Якович, то німець зачитав список його професій: водій, автомеханік, авіаційний механік (цю професію він набув під час служби в першому льотному полку Польської армії), слюсар, автоелектрик, та наказали щотижня відмічатися в управі. Попередив, що в разі невиконання наказу будуть розстріляні всі його родичі і показав список родичів. В тому спискові була Галина Мацигоновська. Дядько прийшов додому та запитав свою маму чи пані Галина дійсно їх родичка. На що та відповіла, що вона його чотириюрідна сестра. Виявляється німці добре знали хто кому родич.
[center]Садовський Сергій Володимирович

[/center]Мої бабуся та дідусь по батьковій лінії - Садовський Гордій та Садовська Марія

[left]Влітку 1941 року не було жодного сонячного дня. Все літо небо було затягнуте хмарами, сильно парило, було душно. Городи миттєво заростали бур’янами. І це літо було дуже медоносне. Про це розповідав наш родич, пасічник Карпо Іванович Здіховський, який жив напроти трансформаторної зупинки на вулиці Устилузький. В перший четвер війни іде реєстрація, а Карпо Іванович в стодолі качає мед. Раптом хтось гримає в двері стодоли. Він відкриває, а там два здоровенних жандарма з великими бляхами на грудях. Вони переписували худобу і перевіряли стан туалетів. Побачивши вулики переписали їх та дали довідку наказавши з’явитися в міську управу. В Управі повідомили, якщо будуть залишки меду то куплять по такій то ціні:
А зараз піди і отримай цукор для підгодівлі бджіл, - сказав німець.
Цукру було декілька мішків. Та хитрий німець перемішав цукор з тирсою щоб не можна було вживати до їжі. Оскільки меду було дуже багато, то хитрий українець залив цукор водою розчинив його, відцідив, дав бджолам цю тирсу щоб зібрали цукор а з солодкого розчину зробив самогонку.
Концтабір. З початку це був просто табір де збиралися колишні військові. Їм не було куди іти, не було, що їсти. Лінія фронту віддалялася з кожним днем. Німці організували для них кухню. Кормили так, аби не вмерли з голоду. До осені з табору, ще можна було вийти, німці випускали військових за 4 яйця, пляшку горілки чи солодощі.
Наша родичка Євгенія Михайлівна жила за 200 метрів від табору. Вона ще жива, зараз їй 94 роки. Євгенія Михайлівна розповідала, та й від батьків я це чув, що восени 1941 року вона прийшла до німецької варти табору. Німецьку мову вона знала добре бо закінчила гімназію. Євгенія Михайлівна сказала їм, що чоловік загинув, що вона хвора і немає кому викопати картоплю.
- Дайте мені людей, – попрохала вона вартових.
Німець сказав:
- Іди вибери.
Вона вибрала десять чоловік привела їх додому, нагодувала. Хлопці викопали їй картоплю, вона їх знову нагодувала. Кілька чоловік повернулись в табір, останні попросили цивільного одягу, перевдягнулись і пішли. Мабуть вони мали куди пристати.
В таборі виснажені в’язні швидко вмирали від голоду і холоду. Живі хоронили мертвих. Ніхто не копав глибоких могил. Робили такі кагати, як в колгоспі під буряки. Вмерлих просто засипали землею. Захоронення займали досить значну територію. Ними був зайнятий пагорб, лівіше меморіального комплексу. Частина поховань в даний час знаходиться під асфальтним покриттям автодороги, що веде на птахофабрику. Але це зараз. Тоді дороги там не було. Лише невелика стежка була протоптана повздовж огорожі військової частини.
Після війни на території концтабору зробили звалище. Сміття на цю територію звозили до 1961 року, до часу, коли звалище офіційно закрили. В 1963 році сміття почали вивозити, в цей же час зробили дорогу, що веде на птахофабрику і, до 1965 року спорудили меморіал «Жертвам фашизму».
Я навчався в середній російській чоловічій школі номер шість. Директором там був Георгій Семенович Товкач. Школа розміщувалась в двоповерховому будинку лівіше старої царської пошти. На подвір’ї школи під час війни було єврейське гетто. В 1949 році там розташувався трест УКРЗАПАДШАХТОСТРОЙ, а нині Центр зайнятості. Зліва від школи розміщувався прикордонний загін. В 1956 році під школу віддали приміщення прикордонного загону, що було навпроти, через дорогу на розі вулички, що іде до ресторану «Дружба». В 1953 році я навчався в четвертому класі. В цей час, через вікно класної кімнати, яка була на другому поверсі, я неодноразово бачив мертвих хлопців і старших людей, що лежали на землі на території прикордонного загону. Одного разу там лежало декілька хлопців лицем вниз з зав’язаними, колючим дротом руками. В газетах тоді писали, що взяли банду. Бачив як військові приводили родичів для впізнання, як перевертали трупи.
Якось в неділю, це було в 1957 році, директор школи Георгій Семенович Товкач повів нас, дітей, в ліс. Ми йшли по тій стежці, що пролягала прямо по захороненням. Мама мені завжди заказувала там ходити, бо люди поховані: «Краще обійди, не товчись по головам». Над кагатами захоронень, недалеко від того місця, де зараз меморіал, директор зупинився і сказав:
- «Так дети плюйте на их головы, здесь предатели лежат!»
А в мене зі страху в роті сухо і наказують плюнути, а я не можу.
- «А ты чего не плюешь?» - запитує він мене.
Я до сьогодні те пам’ятаю, як наругу над собою. Мені і до сьогодні це сниться. Георгій Семенович жив біля швейної фабрики, завжди ходив по школі з цигаркою в зубах і його кабінет був прокурений та смердючий. В подальшому він входив в Раду ветеранів війни.
Зі школи зостались чудові спогади про вчителів Єлизавету Іванівну Поюркову, Петра Петровича Вада, Фенію Яківну Борембойль, Володимира Степановича Бліндер, Анатолія Миколайовича Балабай.
В нашому випуску 1959 року вчилась Ніна Голуб, яка до сьогоднішнього дня бігає марафон і плаває. Вона брала участь у всіх великих марафонах Америки та Європи, де займала призові місця. В 2017 році Ніна Голуб бігла пів марафон в Греції, вона плавала на 50 і 200 метрів та зайняла перші місця. Ніна Голуб була названа в честь акушерки Ніни Володимирівни Попіль.
Коли у Володимир ввійшли німці, по лісах стояли покинуті радянськими військами танки. Як правило танки були без дула та боєкомплекту, бо перед війною проводили переозброєння. Старі гармати та дула познімали, а нові ще не встигли поставити. Місцеві жителі дуже добре знали де вони стоять. Мій батько з дядьком ходили до танків і зливали пальне, робили запаси для гасових ламп.
В 70-х роках я був комсоргом шахти ім. Героя Радянського Союзу лейтенанта Лопатіна, що знаходиться в Червонограді. В Сокалі тоді жила Анфіса Лопатіна, дружина Героя Радянського Союзу Лопатіна командира 13 прикордонної застави. Вона розповідала, що в ніч на 22 червня застава залишилися без зв’язку і була обстріляна німцями. Всього на заставі, по штатному розкладу, було 15 військових. Вони дали першу відсіч ворогу. Але німці обійшли заставу стороною залишивши частину солдат які оточили заставу. Прикордонники хоробро билися, але сили були нерівні. Літніх людей жінок та дітей німці відпустили. Вони жили в Сокалі і відмічались в комендатурі. Анфіса Лопатіна також весь цей час жила в Сокалі.
Великих боїв за Володимир не було. Перша бомба впала на будинок в районі залізничного переїду по вулиці Луцькій. В тому будинку жила наречена Василька. Він був кращим студентом Варшавської політехніки. Коли він приїхав у Володимир, побачив знищений будинок, почув що наречена загинула, то зійшов з розуму. Старше покоління добре знало цього чоловіка, як Василька. Прізвища його не пам’ятав ніхто. Він так і залишився у Володимирі, помер у 70-х роках. Він легко, по пам’яті міг намалювати карту світу.
Ще одна бомба впала тоді на синагогу. Остаточно синагогу розламали в 1952 році. Заїхали два танки, стали з боку кам’яної стіни і за допомогою канату, тягнучи в бік залізничного вокзалу, звалили ту стіну. Люди вже почали будуватися то швидко порозбирали все те каміння та цеглу.
Після війни в місті залишилось багато руїн. Чимало будинків залишилось без власників. Тоді вся площа була в зруйнованих маленьких кам’яних будиночках, що тулилися один до одного. Це були єврейські магазини. Майже всі вони були знищені, залишилися лише підвали. Ми ще довго тягали звідти різні речі, здавали мідь.
В казармах на «медянці» (по вулиці Устилузькій) за Польщі стояла військова частина. Дядько мого батька Михайло Васильович Пацалович працював там музикантом.

[center]Садовський Сергій Володимирович

Казарми по вулиці Устилузькій та по вулиці Ковельській, по війні залишились цілими, як і вся військова інфраструктура. Передвоєнний військовий гарнізон Володимира-Волинська нараховував близько сорока тисяч чоловік. Після війни сюди майже відразу були перебазовані військові частини. Далі, під родини військових, почали будувати підприємства. Консервний завод, пекарню, два млини, АТП, АТК. Запустили міську електростанцію, в селі Лобачин на річці Луга, побудували, на місці зруйнованого водяного млина, гідроелектростанцію. Сумарна потужність двох генераторів складала 75 кіловат і забезпечувала електроенергією село Лобачин. На «сьомому тупіку» спорудили електростанцію.
Дороги в місті були вимощені бруківкою. До 1918 року, на Волині практично не було доріг. Як тільки сюди прийшли поляки то відразу почали будувати кам’яні дороги. Вони називали їх «коці лби» кошачі голови. Ця назва ще й досі побутує в Польщі. Дороги будували безкоштовно і швидко. Каміння привозили у вагонах, вивантажували, на возах доправляли до потрібної ділянки і укладали. Кожне село, мало відрядити на «шарварок» (суспільні роботи) певну кількість чоловіків на два дні раз на місяць. Кількість відряджених залежала від величини села. Тим, хто мав коней залічувалась подвійна кількість відпрацьованих днів. Вся Волинь та Рівненщина мали подібні дороги. По сьогоднішнім міркам вони звичайно жахливі але використовуються і тепер.
Під час війни кращі дороги розібрали німці, а каміння вивезли до Німеччини. Цікаво, що вони не зачіпали переїзди, залишаючи по десять метрів кам’яної дороги з кожного боку. У Володимирі поляки зробили тротуари. Ще донедавна на Володимирському вокзалі можна було побачити тротуарну плитку на якій було написано PKP «польські колії панствові» По дорозі з вокзалу до центру тротуар і проїзд до будинків був закладений такою плиткою.
АТП - автобусно-таксомоторний парк був справа від повороту з вулиці Ковельської на вулицю Павлова. Зліва в двоповерховому будинку був воєнкомат. Цей будинок до війни належав німцеві. До сьогодні балкон цього будинку оздоблений німецькими хрестами. Пізніше Військкомат перенесли на вулицю Устилузьку. За тим будинком де зараз воєнкомат по війні був аеродром, де приймали літаки АН-2, ПО-2, ЯК-12. З цього аеродрому можна було літати в Луцьк, Нововолинськ, Рівне. Цей аеродром був закритий тоді, коли відкрили аеродром на Льотничому.
Будинок з правої сторони на розі Драгоманова та Ковельської будувався як «синдикат». Це була перша торгова палата на Волині. За цим будинком була побудована перша у Володимирі електростанція. По місту протягнули стовпи. І було так, чим більше використаєш кіловат тим менший тариф за кіловат електроенергії платиш. Все це було зроблено для того аби заохотити, жителів Володимира користуватись електроенергією. Пізніше побудували електростанцію там де гуртожитки технікуму. Зараз це – вулиця Цинкаловського. Там був встановлений газогенераторний двигун, який приводив в рух електрогенератор. Основним паливом були дрова. Невдовзі замість газогенераторного двигуна встановили дизеля. Ця електростанція працювала до 1956 року і була зупинена після запуску до роботи Добротвірської електростанції.
Млин Ехіндзона, найближчий від переїзду на Ковель, був оснащений великим газогенераторним двигуном. Лише в 1960 році млин був переведений на електропровід.
В центрі площі стояв пам’ятник Леніну. Ленін дивився і вказував рукою на вокзал. Дорога навколо пам’ятника проходила трикутником. Це була своєрідна розв’язка. Біля ніг Леніна літом формували похилу клумбу, на який був змонтований діючий годинник з квітів. Біля пам’ятника стояли машини, таксі. Серед них була одна «Победа» з відкидним верхом. Мій сусід, коли був п’яним, наймав це таксі і, стоячи в машині, що їздила навколо пам’ятника, віддавав честь вождеві революції. Міліціонери сміялась, але не зачіпали його.
В центрі, на місці колишньої третьої школи, був великий дерев’яний кінотеатр. За цим кінотеатром після війни побудували високий пивний павільйон і помалювали його голубою фарбою. Його прозвали «Голубий Дунай». І пізніше все що було побудовано на тому місці народ називав Голубий Дунай.
До війни жили у Володимирі багаті люди на прізвище Жеромські. Під час війни вони виїхали на захід. Їх родичка Марія Жеромська працювала в реєстратурі поліклініки. Ті Жеромські, що виїхали, там, на заході і померли та залишили спадщину Марії Жеромський. Радянська влада дала Жеромський замість грошей сертифікати на отоварення в валютних магазинах. А так, як валютних магазинів у Володимирі не було, всі ті гроші пропали. Закінчувала життя пані Жеромська в скруті. Вона тими сертифікатами, розпалювала пічку. За гроші Жеромських у Володимирі побудували кінотеатр. Перший фільм, який ішов в цьому кінотеатрі, в 1954 році, називався «Великий воїн Албанії Скандербег».[/left]

Спогади записала Федосєєва С.А.[/left]

Повернутися назад