Головна > Публікації > Захарова Мирослава Іванівна

Захарова Мирослава Іванівна


2-11-2017, 11:31. Разместил: orusia voznuk
До війни ми з батьком і мачухою жили в Несвічі. Мачуха походила з Дубової Корчми, працювала у якогось Луцького пана. Звати її було Зося. Вона була дуже гарна.
Батько мав 15 гектарів землі. Несвіч був поділений на дві частини – станція Несвіч і село Несвіч. Велика площа, школа семирічка з червоної цегли, за нею стадіон, де дітки перед заняттями робили зарядку, а внизу чудова річка, міст, дорога. Один берег річки був високий і на ньому стояв, колись розкішний, старовинний будинок, але вже понищений. Яка то була краса! Ми з мачухою у тій річці мочили коноплі, потім несли їх додому, тіпали, чесали, опісля чіпляли на веретено і сукали нитку, ткали полотно, вимочували його і відбілювали. З полотна шили жіночі та чоловічі сорочки, спідниці, штани. Сорочки вишивали кольоровими нитками.
Поодаль в селі розташовувались поліція, так званий постерунок, магазин, костел, будинки людей. Костел стояв на підвищенні і до нього вели розкішні сходи. По обох боках росли величезні дуби, каштани. На свята тут збиралося багато людей. Коні, брички, дорослі і дітвора. Усі такі радісні, задоволені, з хорошим настроєм. Йшли в гості до родичів, зустрічалися з друзями. Для дітей найбільша радість була, коли вони у сім років вперше йшли до сповіді і причащалися. Дівчата були одягнені у білі плаття, на голові мали віночки.
Після служби ксьондзи у своєму будинку, що за костелом готували для нас святковий сніданок. На столах стояли всякі солодощі: цукерки, печиво, какао. На пам'ять нам давали маленькі іконки.
Коли в 1935 році вмер Юзеф Пілсуцький - польський маршалек, у школі був траур. Учні та вчителі плакали. Носили на лівій руці траурну пов’язку. В костелі була панахида за упокій його душі.
Пам’ятаю, як в наших сусідів ще до війни появилось перше радіо. Від клуні до хати натягнуті були дроти, а в хаті було радіо і слухавки до нього. Мені так прикро було, що у Стасика є радіо, а в нас немає, і я просила батька купити нам таке саме. То була така дивовижна річ в той час. Я часто бігала до них послухати музику.
У Несвічі був дуже гарний залізничний вокзал, стояла водокачка, звідки в паровози набирали воду. Перед вокзалом був великий фонтан, клумби з квітами. З вокзалу о 7-ій годині ранку вирушав поїзд «Львів- Луцьк». Їздили студенти на заняття в гімназію, селяни їздили до Луцька у своїх справах і за покупками. Назад верталися о 4-годині пополудню. Ще перед війною ми зі школи їздили на екскурсію. Саме тоді до Луцька мав прибути Головнокомандувач польської армії Ридз Смігли. Ми зібралися на Рівненській шосейній дорозі. Було багато людей. Нарешті на коні виїхав статний військовий у формі. Нам пощастило побачити на власні очі такого воєначальника. По приїзду додому сусіди розпитували про нього. А в школі, то тільки про те і мови було, бо крім нас його ніхто більше не бачив.
З Несвіча дороги розходились у чотирьох напрямках. Одна вела до колонії Анатолія, куди я ходила два роки до школи. Друга дорога була в Лаврів. Третя – до Хороброва. А четверта вела до Чарукова. Там я ходила до чотирикласної школи. В Чарукові була церква, аптека. На річці стояв млин, куди люди привозили зерно і мололи на борошно.
Коли почалася польсько-німецька війна, я дуже переживала, щоб батька не забрали на фронт. З літаків бомбили Луцьк, було дуже страшно.
У 40-му році мене забрала мама. І ми жили в Марянівці-Богушовицькій. Там ходила у п’ятий клас.
Коли у 1941 році почалась війна, ми переїхали в Рожище, жили у тітки. Разом з іншими поляками хотіли перебратися до Польщі. Трохи затрималися у Володимирі, а в Устилузі нас спинили. Молодь відвели в окреме приміщення і закрили. Мама поїхала далі. Назавтра нас мали відправляти на роботу до Німеччини. Вночі нас визволили рускі і я повернулась назад у Володимир.
Приїхала до Володимира – а тут холод і голод, розруха, хати розбиті, а ті, що лишилися – маленькі під соломою. У 1944 році працювала в комунальному господарстві. Розчищали дороги. Ремонтували, будинки, що вціліли.
Коли 9 травня 1945 року об’явили, що кінчилась війна, то було така радість! Всі обнімалися, цілувалися.
Помалу почали будувати багатоповерхові будинки. У центрі міста побудували п’ятиповерхівки. Там де зараз контора швейної фабрики була прокуратура і суд. На місці теперішньої дев’ятиповерхівки біля педучилища був дитячий садок. А місцевість, де свинячий базар, називалась Піски. Після війни, коли я працювала в домоуправлінні, там розселяли переселенців з Польщі. Потім там був пустир, жодної хатини не було. Туди базарувати з’їжджалися селяни з Зарічанської та Устилузької споживспілок.
У центі міста завжди був порядок. Чудові клумби, барвисті квіти, багато лавочок, де відпочивали мами з дітками, молодь. Стояв старий кінотеатр, біля нього була танцплощадка. Недалечко ріс величезний дуб. На свята грав оркестр, слухали музику, танцювали. Чудова атмосфера!
Там де зараз площа, була вулиця Фарна, викладена широкою, добротною цеглою. Костел і дзвіниця біля нього були обгороджені гарним парканом. Вулиця була широка, на бій були сформовані клумби з різноманітними квітами. Всі любили прогулюватися тою вулицею, бо вона справді була гарною.
По вуличці, де зараз кафе «Лакомка», трошки далі, була комендатура, а далі в низ по вулиці - перукарня. Між нею і п’ятиповерхівкою № 12 також були клумби з квітами, стояли лавочки і жителі міста там відпочивали. Навпроти комендатури була столова. Там часто організовували танці. Молодь збиралася. Весело було. Також на танці ходили в залізничний клуб. А до того, там стояв вагончик і ми ходили туди дивитися кіно.
Перед собором Різдва Христового була вулиця, що виходила на Ковельську. А в теперішньому жіночому монастирі жили прикордонники. Їх розселили майже по всій вулиці Колейовій, тепер Шевченка.
Потім був побудований парк імені Гагаріна, кінотеатр Космос. В парку були асфальтовані доріжки, алеї з гарними квітами. При вході в парк з вулиці Драгоманова була чудова арка. Стояв пам’ятник Юрію Гагаріну. В парку була танцплощадка і ми після роботи ходили туди танцювати. Танці починалися о восьмій вечора і тривали до дванадцятої ночі. Вхід на танці був платним – 30 копійок. Молодим було цікаво. Ті хто працював могли собі дозволити ходити на танці тільки в неділю, бо субота була робоча.
Жили бідно, але весело. Як хотілося якусь обновку, то новеньке плаття можна було пошити з парашута. Попрати, погладити і вже обновка! Вигадували, що могли, бо одягу купити було не можливо, так як і взуття. Його просто не було. А тепер це все зруйноване. А це наша історія.
Як їхати на Нововолинськ, по правій стороні була військова комендатура. Коли я працювала в штабі винищувального батальйону, не раз пізно ввечері поверталися додому, то щоб нас не затримували, давали пароль. Я працювала секретаркою. Штаб займався охороною важливих об’єктів – вокзалу, Польського посольства. На той час я жила на квартирі у пані Яворської, чешки за національністю.
Згодом почали рушити все непотрібне з точки зору партії. Біля костелу була чудова дзвіниця. В 60-х роках одного дня її просто розвалили.
Перші телевізори у Володимирі появилися, десь приблизно у 1960 році. Сусід придбав собі телевізор і коли Юрій Гагарін полетів у космос, до Юзіка збіглися всі сусіди дивитися новини. Телевізор був дефіцитним товаром і просто так купити його не можна було. Треба було мати блат і знайомство. Перші телевізори були чорно-білі. Перед екраном ставили кольорову плівку, щоб зображення здавалось натуральним.
Дуже приємно згадати про молоді роки, що пройшли тут у Володимирі.

Споради записала Кучерява Р.І.

Повернутися назад