Головна > Публікації > Бас Михайло Ілліч

Бас Михайло Ілліч


25-10-2017, 14:21. Разместил: orusia voznuk
Я народився 10 березня 1926 року. У нашій сім’ї було четверо дітей. Мама була домогосподаркою. Батько викладав іврит в єврейській школі по вул. Чапаєва. Я вчився у державній польській школі для молодших класів. Зараз там автоінспекція. Вчилися польською мовою, а також викладалась релігія.
Спокійне життя закінчилося в один день. 23 червня 1941 року у Володимирі-Волинському з’явилися німці. Неподалік від нинішнього універмагу розташовувався єврейський квартал з дерев’яних будинків. Зранку в понеділок окупанти кинули бомбу, вибухові іскри розлетілися довкола і через сильний вітер увесь наш квартал згорів. Батьки і нас, четверо дітей, залишилися без дому, цілий день ховалися під тополями, поки бій не затих. Потім зібралася єврейська рада, і моїй родині дали кімнату у двоповерховому будинку купця Лимонника. Це було щось на зразок готелю. Тепер на тому місці стоїть пам’ятник Данилу Галицькому. Згодом ця територія увійшла до гетто. Звідти мені вдалося втекти. Я пішов на Білозовщину, по вулиці Ковельській за казармами, там було дві польських колонії. Працював у родині Оберуків, допомагав їм, вони тоді будували будинок. Міг вільно ходити містом, не дотримуючись комендантського часу, не ховаючись від окупантів, бо на єврея не був схожий, а польську мову знав досконало.
Ніби все стихло, але не надовго. В серпні з гетто почали забирати по 200-300 чоловік і возили копати ями, величиною з кількаповерховий будинок, 37 метрів у довжину і 15 - шириною. Німці казали, що то буде сховище бензину. Але люди вже знали, що то їх могили. 1-го вересня гетто оточили українські поліцаї та німці. Біля нинішньої ощадкаси були ворота колонії, там у вантажівки грузили євреїв і везли у П’ятидні. Кожну машину супроводжувало три поліцаї, потім роздягали людей догола, шикували на краю ями і розстрілювали... Жінок, дітей, всіх... За цей час було знищено близько 17 тисяч євреїв.
Я сховався на горищі, потім втік. У гетто залишилися батьки і молодша сестра, вони тоді не пішли зі мною, боялися, та й не було куди. Будь-кого, хто б наважився їх переховувати, німці розстріляли б одразу, а з ним і всю його родину.
Коли був другий погром в листопаді 1942 року, забрали і моїх батьків. Воли сиділи у схроні з маленькою дитиною. Дитина заплакала. Українські поліцаї почули і викрили їх. 26 листопада батьків розстріляли. Дві старші сестри втекли до мене напередодні. Переховувались у мене два тижні. Довше не можна будо. Часто ходили німці, робили обшуки.
У цей час в районі теперішньої школи № 1 організували гетто, куди забирали різних спеціалістів. Там були чоботарі, кравці, шевці, малярі і інші. Сестри вміли шити, і отже, там працювали.
24 листопада 1943 року ввечері я поніс у гетто картоплю. Переліз через колючий дріт і знайшов сестер. Вони просили, щоб я більше не приходив, бо поночі страшно, німці ходять, тож я лишився там ночувати. Зранку ми повставали, сестри пішли на роботу, і тут гетто опочили поліцаї, німці. А я знав, що євреї у гетто викопали для себе схрон. Я заховався з іншими євреями, і просидів там до 24 грудня 1943 року, до польського Різдва. Їсти нічого було. Мене, молодого хлопця, а мені тоді було 17 років, посилали принести то хліба, то води. І я вирішив звідти піти, рідних там у мене не залишилося. В ніч на 25 грудня я переліз через колючий дріт на вулицю Водопійну. Перший будинок був жандармерією. Поряд був хлівчик. Там я і заховався. Зранку прийшла полячка доїти корову, і я звернувся до неї по-польськи, бо добре знав мову. Вона казала тікати, бо кругом німці. А я боявся вдень кудись іти і залишився пиляти дрова з її сином. Ніхто не звернув на нас уваги. Аж ввечері пішов шукати дім свого господаря по вул. Ковельській за казармами. Підходжу ближче додому, дивлюся – німці стоять. Тікати уже не можна. Поки я був у гетто, німці саме у цьому будинку виставили вахту. Зайшов я у будинок. А господиня не розгубилась, радо мене зустріла, назвала Янеком, сказала, що я син її сестри, і я лишився з ними зустрічати Різдво. Через два дні прийшли сестри. Вони також сиділи у гетто у якомусь підвалі, а одної ночі втекли і прийшли до мене. Господиня знову ж таки не розгубилася - сховала їх у схроні в хлівчику, де стояла корова. Носила відро з їжею для корови і щось для моїх сестер. Німці, що постійно ходили у дворі нічого не помітили. Але так довго не могло тривати. Жити під боком у німців не можна було, бо якби з сусідів хтось побачив і доніс, то розстріляли б усіх. Сестри мусили піти звідти.
Тим часом у Білині появились польські партизани. Я і ще кілька поляків приєдналися до них і пробули з ними аж до квітня. Виїжджали на різні завдання. Підривали поїзди в Овадно. Потім був бій партизанів з німцями. Партизани захопили 50 німців у полон. А німці у Володимирі заарештували 500 поляків і відрядили до партизанів польського ксьондза з вимогою відпустити німців, а як ні, то погрожували перестріляти всіх 500 арештованих поляків. Поляки відпустили тих 50 німців, а німці, взнавши, де вони знаходяться, почали з літаків бомбардувати місце розташування польських партизан. Було прийнято рішення перейти у стенжарицький ліс.
У той час радянські війська зайняли Турійськ. З одної сторони – німці, а з другої – совєти. Вночі був страшний бій, багато загинуло. Мені вдалося уникнути смерті. Я переплив річку і добрався до Турійська. В Турійську стояв штаб радянської армії. Мене відразу забрали в армію, приписали, постригли, видали автомат. Через тиждень перевели в Коломию. Радянська армія пішла на Угорщину воювати з мадярами. Мадяри на той час воювали на стороні німців.
За той час, що я був у партизанах, мадяри приходили до нас і казали, що поляки й угорці, то брати і сестри, і навіть давали зброю. У мене була чудова пам'ять, тому я швидко вивчив мадярську мову.
Дійшли до Будапешту. Картина була жахлива. У будинках на одному поверсі німці, а на другому совєти. З літаків стріляли просто по місту. Страшно було. Зайняли Будапешт. Потім був наказ іти на Прагу. Появився Власов зі своєю армією. Зайняли Прагу. В Будапешті взяли багато полонених, а допитувати їх було нікому. З’ясувалося, що я один знав мадярська мову. І знову мене відправили у Будапешт на допити полонених. Там творилися безчинства, ґвалтували дівчат. Дівчата вимазували себе сажею, щоб спотворити обличчя, і сиділи по підвалах, боялися вийти.
9 травня 1945 року неподалік від Праги відбувся останній бій з німцями. А через тиждень всіх нас посадили в ешелони і відправили на Далекий Схід у Монголію. Командир полку попередив нас, щоб близько до монголів не підходили, бо серед них багато хворих на заразні хвороби. Там пробули два тижні, аж до початку війни з Японією.
Я був старшим сержантом і заступником командира зводу. Водив солдатів на навчання. Серед них були і старенькі вояки з України. Казали: «Навіщо вже воно нам, синку! Давай краще закуримо чи заспіваємо!».
Якогось вересневого дня о другій годині ночі пішли в наступ на Квантунську армію. Японська армія була дуже сильна. Ми з ними воювали півтора тижні. Далі нас перевели в Красноярський край в Ачинськ. Зима, холодно, казарми розбиті. Правда, нам видали кожухи і ватні штани. В армії я прослужив ще 5 років.
Мої сестри попали до Володимира аж в липні, коли місто було визволене від німців. Потім перебралися у Польщу, звідти в Італію і вже тоді – в Ізраїль. 50 років я про них нічого не чув. Знайшов їх через Червоний Хрест.
Після війни повернувся до Володимира у 1948 році. Ні квартири, ні роботи –нічого не мав. Пішов у змішторг просити яку небуть роботу. Жити ж то якось треба. Освіта – тільки 7 класів.
Керівником там був єврей, підполковник. Спочатку не хотів мене брати на роботу. Але секретарка, сама українка, заступилась за мене, вмовила його і я став експедитором, розвозив товари. А потім мені подзвонили з райкому партії. Виявляється, луцький спиртозавод відкрив у Володимирі оптову базу. Оскільки горілку я не пив, то мене призначили директором горілчаної бази, де я пропрацював 2 роки – з 1949 по 1950 рік.
Закінчив вечірню школу, вступив до Київського торгово-економічного інституту. Мене призначили заступником директора універмагу. Свою роботу я знав, любив і згодом став директором. Хоча, ще два з половиною роки вважався виконувачем обов’язків, бо був безпартійним. Другий секретар райкому партії прямо говорив, що без партійного квитка не може затвердити мене на посаду.
Універмаг будувався при мені. Був одним з кращих в області, обладнаний по першому класу. У штаті працювало 120 продавців та 7 товарознавців з вищою освітою. До урочистого відкриття універмагу були завезені імпортні товари з Югославії, Чехословаччини, Фінляндії. Черга була кілометрова. За товаром їздили по всьому Радянському Союзу – у Ригу, Таллінн, Новосибірськ, Іжевськ. Особисто їздив, вибирав товари вищого сорту на республіканських торгових ярмарках. Першим завіз у Володимир золото, тут не продавали ювелірних виробів. Потім - чорнобурки, песці, оренбурзькі хустки – цього ніде не було, крім володимирського універмагу. Мав зарплату 180 карбованців та преміальні за продану партію товару. Продав на сто тисяч – сто карбованців моїх, в місяць часом «набігало» цілих чотириста. На роботі був ідеальний порядок у всьому. А в партію я так і не вступив, не хотілося мені, та все одно мене утвердили директором.
В універмазі пропрацював 25 років. Про своїх підлеглих дбав. Колектив був великий, я про жодного з них поганого слова не можу сказати, але й вони мене злом не згадують. Мав сім товарознавців, з якими постійно їздив у відрядження, вчив їх, можна сказати, азам бізнесу. З них майже всі зараз мають власні справи. Кажуть, що завдяки мені.
На пенсії працював директором торгового центру на цукровому заводі.

Спогади записала Кучерява Р.І.

Повернутися назад