Головна > Публікації > Павлось Емілія Іванівна

Павлось Емілія Іванівна


9-10-2017, 11:20. Разместил: orusia voznuk
А моя мама жила в Стрийцях. Розказувала, що поляки часто вночі влаштовували облави, в селі казали, що то їхнє військо крайове нападало. Були і порядні поляки, які попереджали про облави і казали, щоб українці десь переховувались. Односельці організовували чергування по вулицях у селі, пильнуючи, щоб не загорілася яка хата і полум’я не перекинулось далі. Кожної ночі горіло якесь село, вбивали людей, то мусили спасатися, як могли. Трохи приходили боронити мирне населення бандерівці. Були день, два та й ішли назад. То потім вже українська поліція захищала. Для чого людей так натравлювали один на одного? З споконвіків на цих землях жили українці. Перед І Світовою війною, батькова родина змушена була виїхати в Росію в Курган. По закінченні війни вони повернулися до рідної домівки. Все було на місці, ніхто нічого не понищив. Цікаво, що не знали своєї національності, а називалися православними, ходили в польську школу. До війни ніякої національної ворожнечі не було. Жили на одній території, родини були змішані, жили мирно.
Павлось Емілія Іванівна


Довелося батькові сидіти в таборі в Любліні в Майданеку.
Я виросла у селі Дровині Іваничівського району. Ходила в школу № 2 в Іваничах. Тато працював на цукровому заводі, а мама – в колгоспі. Спочатку, коли вони тільки одружилися, тато був бригадиром, мав коня. Мене маленьку, п’ятимісячну садовив на того коня і возив до мами на сінокіс чи в поле, щоб погодувати, а опісля привозив до бабусі, щоб доглядала. Декретних відпусток тоді не було. Бабуся Домна розповідала мені про свого тата - мого прадіда. Вони жили біля Іванич. Бабуся моя вийшла заміж у Древині. Її тато Іван був багатим, мав багато моргів землі. Але земля передавалася у спадок тільки по чоловічій лінії. Тобто бабуся нічого не могла успадкувати. Зате для неї у Древинях батько побудував хорошу хату з брусів. Бабуся казала, що тоді в Павлівці була Австрія і дорогу Ковель–Львів будували австріяки. Дорога називалася рокада – для перевезення військ. Тільки звели хату, почалася в 1914 році війна.

На станції в Луцьку грузили всіх у вагони, бо казали, що тут буде проходи фронт. До Луцька добиралися самі. Бабусю з сім’єю вивезли в Маріуполь. Через три дні чергова партія селян добирались до Луцька, бачили, що міст через Стир уже розбомбили. Люди прибули з возами, з пожитками. Переправитись не було змоги, то повернулися назад у село. Казали, що буде, то буде. Ніхто їх там не чіпав, ніхто не кривдив. А коли бабусина сім’я повернулась з Маріуполя, по бачили, що їхню хату розібрали на дрова. Жалкували, що не лишилися в селі.
Дідусь наприкінці життя працював двірником. Його територія для прибирання була біля ресторану Дружба. У тому скверику стояв пам’ятник Сталіну. А ворони щодня гадили на той пам’ятник і дідусь бідкався, як йому мити голову Сталіна. А пам’ятник мусив бути завжди чистим. Замолоду дідусь служив у Тулі і там бачив Леніна і якось сказав своїй невістці про це. А вона була піонервожатою на Островку. Коли було якесь піонерське чи комсомольське свято, дідусь мусив іти до школи і розповідати про Леніна.
Після школи я поступила у Любомльське медучилище. Влітку перед екзаменами їздили з дівчатами у Згорани, на Світязь.
Павлось Емілія Іванівна

У перший рік, як я працювала, в Одесі була епідемія холери, директор школи з Хобултови саме якраз там відпочивав. По поверненню додому, санітарна служба одразу відправила його до лікарні на профілактичний огляд. А ми, наймолодші медики, цілий місяць були у Хобултовій безвиїзно. Оголошено було карантин на цій території. Ми постійно збирали зразки аналізів, пильнували, чи нікому не ставало погано, розносили певні ліки, очікували спалаху інфекції. Нікого не випускали з села на базар, як хтось щось хотів продавати: городину чи молоко. Жили у будинку культури в селі. Згодом в село приїжджали медики з Луцька робити дезінфекцію. Зодягнені були у протичумні костюми. То багато хто бігав дивитися на них, а старші бабусі хрестилися.
Працювала у стоматполіклініці. Завжди брала участь у конкурсах медсестер у нас на роботі і в центральній районній лікарні. В стоматполіклініці займала І місце, а в лікарні – ІІІ місце. Крім теоретичних і практичних питань з медицини обов’язково були політичні питання про роль комуністичної партії. Часто їздили на курси підвищення кваліфікації.
За диплому я була фельдшером. А в поліклініці якраз відкривали рентгенкабінет. Потрібно було знайти фахівця. От я і поїхала на курси в Одесу у Науково-дослідний інститут стоматології і потім 7 років працювала у рентгенкабінеті. Коли у школі № 2 організували стоматкабінет, перейшла на роботу туди. Дітям зуби лікували безкоштовно, та ще й примусово. Діти втікали, боялися. Їх треба було ловити, вмовляти. Ми мали план огляду дітей. Оглядали клас за класом. Коли була контрольна, учнів не відпускали, щоб не прогулювали уроки. Виїжджали у села до сільських учнів. Це було добре, бо не всі батьки мали час і змогу водити дітей до стоматологів. Тобто, на той час держава дбала про здоров’я дітей.

Павлось Емілія Іванівна

Коли перебиралися у нове приміщення, то самі доробляли ремонт: на другий поверх носили щебінь, пісок, цемент. Раніше там був шкірвендиспансер. У нас був молодий колектив, тож багато чого робилось на ентузіазмі.
Часто їздили на екскурсії. У Москві була і в Ленінграді, бачила Ермітаж. На той час це було популярно, престижно, та й цікаво. Часто на роботі організовували виїзні семінари, вчили як правильно оформляти документацію, піднімали різні професійні питання, читали лекції.
Обов’язком кожної організації було допомагати колгоспам. Хтось залишався на прийомі, а ми з тормозками, та чоловіки з випивкою збиралися біля лікарні і автобусами відправлялися у села. Весною пололи буряки, а восени їх збирали. Весело було. Чоловіки зловлять мишу і тримають її напоготові, потім підкинуть її комусь у кишеню. А вже далі піск, крик, сміх! Хтось з дівчат ту мишу знайшов! Отак було!
Взагалі за своє життя побачила і Азовське, і Чорне, і Середземне, і Червоне, і Балтійське, і Мертве моря. Були з чоловіком і на Святій землі – в Єрусалимі. У шлюбі ми уже 46 років, виростили двоє хороших дітей. Син Мирослав закінчив Львівський політехнічний інститут. А дочка Надія – Луцький педагогічний інститут. Радують внуки Андрій, Максим і Настуся. Рід продовжується.
Павлось Емілія Іванівна

Павлось Емілія Іванівна


Спогади записали Кучерява Р.І., Гринчук П.Г.

Повернутися назад