Головна > Публікації > Павлось Святослав Петрович

Павлось Святослав Петрович


27-09-2017, 12:29. Разместил: orusia voznuk
Я народився 11 травня 1944 року в Грубешові, а в серпні батьки вже переїхали сюди на Волинь. Становище було скрутним – або вб’ють, або треба втікати. Зібрали деякі речі на підводу і поїхали. Головне, що батько заховав у соломі швейну машинку, бо сам був кравець. На кордоні нас зупинили і поляки ще дещо забрали з пожитків. А дядька нашого відвели кудись. Цілу ніч катували, зуби повибивали, забрали верхній одяг. Потім вели на розстріл до Бугу. Дуже хотів жити і тому якось штовхнув одного і другого конвоїрів, та шубовснув у воду. Кілька годин сидів під водою, дихаючи через очеретину. Поляки довго ходили шукали його, стріляли по воді. Потім покинули, вирішивши, що він загинув. Врешті дядько виплив на протилежний берег, добрався до першої хати. Йому дали який-не-який одяг і він пішов дорогою до Володимира. По Луцькій вулиці дійшов аж до моста через Риловицю і побачив свою корову, впізнав її. Родина поселилася у покинутій маленькій занедбаній хатинці. Корова паслася неподалік. Таким чином дядько знайшов своїх рідних.
У війну під час бомбардування ми часто ховалися у лісі. Я був маленьким, сидів у батька на руках. Поляки часто переслідували українців. Якось двоє старих людей з хутора з під лісу запросили маму попити чаю. Та вона не мала часу і не зосталась. Ще до лісу не добігла, а поляки вже тих людей забили і хату розгромили.
Коли ж переїхали до Володимира, то батько шив чоловічий одяг, а мама – жіночий. Мама Стефа була хороша кравчиха її знали і любили багато жінок. Зранку встаємо з братом, а батьки вже шиють, ввечері вкладаємось спати – вони ще шиють. А ще ж треба було доглядати за господарством. А ще мама встигала всього наварити і напекти, і прибрати, і попрати вручну на дошці. На ранок вже все було готове.
Павлось Святослав Петрович
Павлось Святослав Петрович


Мала хворе серце, то недовго прожила. А скільки то всього пережила. Два роки була в Німеччині. Її вивезли на роботу. Спочатку німці до неї ставились, як до скотини. Перші «хазяї» були досить жорстокими. Все тільки до роботи гнали. А їхня дочка Мільда часом шкодувала її і нишком давала їжу. Якось Мільда розглядала тканину і роздумувала. хто б міг їй пошити сукню. А мама каже, що може це зробити, бо вчилася шити ще за Польщі. Для німкені це була дивина, бо там кожен робив щось одне – або в полі працював, або щось фарбував, або шив, або якусь іншу роботу виконував. Як мама їй пошила обновку, то вже і іншим захотілося. Мама всяку роботу вміла зробити і побілити, і в квітнику порядок навести. Їй почали довіряти возити і здавати молоко та сметану до магазину, вже і їжу почали їй давати трохи кращу. Поволі збирала гроші, щоб втекти. І це їй вдалося.
По Володимиру часто ходили патрульні. Перевіряли, хто де живе. Так, під час патрулювання вони дізналися, що батько кравець. А батько вчився ще за Польщі, мав диплом. Забрали його на роботу в майстерню. Донедавна там був паспортний стіл – навпроти міліції. Там шили форму для співробітників міліції, НКВД, а також одяг для секретарів райкому. Побачили, що батько тямущий, то й поставили його завідуючим майстернею і дали йому броню. У той час до Сибіру вивозили з любої нагоди. Батько, як міг клопотав про знайомих і родичів. Якось до батька на примірку прийшов хтось з секретарів райкому, а в хаті навіть стільця не має, щоб сісти. Після цього нам дали двокімнатну квартиру біля хлібозаводу. Нашими сусідами були Річинські. Мої батьки з ними подружились.
Павлось Святослав Петрович


У Володимирі було багато біженців зі сходу. Хто приїхав шукаючи житло, а хто вимінював якісь речі на їжу. Одна жіночка попросилася до хати і мама її впустила. Саме варився борщ. Глядь, а м'ясо з борщу зникло і невідома жінка теж. А ввечері нашу хату оточив загін міліції. Вияснилось, що та жінка звернулась до міліції, мовляв ввечері до нашої хати приходять бандерівці з торбами і ми їм даємо харчі. Дуже їй хотілось, щоб нас вивезли, а вона б лишилась жити у нашій хаті. Коли ж міліція побачила батька і все з’ясувалось, то тій жінці наказано було вибратися з Володимира протягом 24 годин.
З дитинства пам’ятаю американські посилки для військових, їх також давали міліції, то часом і батькові перепадало. Горошок і жувачки - тож то колись була така дивина.
У 1949 році батько купив недобудовану хатину. Стояв один тільки зруб покритий гонтою. До війни там стояла польська хата. Якось по вулиці йшов німецький офіцер. Хтось в нього вистрілив, але не забив, а тільки ранив. Звичайно, ніхто не признався, то німці спалили 10 хат і в кінці вулиці розстріляли 10 чоловіків. То від хати залишився тільки льох і фундаменти. Потім на тому фундаменті директор лісгоспу побудував зруб. А вже потім, як батько викупив ту хатину, ми поштукатурили стіни, зробили підлогу, побудували груби і вийшло дві кімнати і кухня. Батько ще довго відробляв гроші за те житло. З часом по старих фундаментах відбудували кімнату, веранду і кухню. Літом в ній можна було жити, а взимку було холодно. У тій кімнаті на квартирі в нас жила сім’я військового. Він і допоміг батькові з ремонтом. На той час ні вапна, ні цвяхів, ні цегли - нічого не можна було дістати. Такий тоді час був. Коли почалися морози, а в того військового була вагітна жінка, мама пошкодувала їх і здала їм батьківську кімнатку.
Павлось Святослав Петрович
Павлось Святослав Петрович


Пам’ятаю, як до Володимира приїжджав Микита Хрущов. Це було в 1955 чи в 1956 роках. Літаком він прилетів в Жовтневе на військовий аеродром. І мав виступати на стадіоні в Нововолинську. Мій батько їздив в Нововолинськ щоб його послухати. На той час, після сталінського режиму Хрущова просто обожнювали. Через Володимир його кортеж їхав на великій швидкості. На площі стояв пам’ятник Леніну, обернений в сторону вокзалу, а за ним був поворот на право і тудою виїжджали на Нововолинськ. По вулицях було море народу з квітами. Всі вітали приїзд Хрущова. Навіть хтось кинув букет і попав у нього. Але він не зупинявся, поїхав далі, нікого не шукали не переслідували.
Додому батько приїхав у піднесеному настрої. Розповідав, що Хрущов питався: «Хліб і молоко у вас є?» А перший секретар обкому відповідає, що є. А Хрущов: «У тебе, може, і є! А в людей?» Народ плескав у долоні. Люди були в захопленні від його промови. А вже потім, коли хліба не можна було купити, відношення до нього помінялось. Жінка Микити Хрущова була з-за Бугу і моя мама знала її і її родину, вони були кумами. Все таки за час його керування звільнили багато народу з тюрем, реабілітували.
При секретареві райкому партії Соловйову будували у Володимирі школу для глухонімих, але ніяк не можна було її офіційно відкрити, бо було мало учнів. То їздили на Полісся по селах шукали таких дітей. Батько розказував, що у них на поліссі в хатах на вікнах навіть фіранок не було, а тільки дітки крізь вікно виглядали. У нас на Волині такого не було. Дітки боялися, не хотіли їхати з чужими і невідомо куди, та й батьки не хотіли віддавати. Та все-таки батьків умовляли, казали, що діти вивчаться, що зможуть потім знайти роботу, ледве забирали. Часом тих дітей привозили пізно ввечері, то вони у нас ночували, а мама пригощала їх вечерею. Батько працював у тій школі, викладав трудове навчання. Чоловіків було мало, то часто батькові доручали закупити та привезти необхідні будівельні матеріали. Щось купити в магазині було неможливо, бо нічого не було. Треба було з кимось домовлятися, шукати якісь знайомства. Так як батько був шевцем і обшивав всю еліту міста, то багатьох знав і в разі потреби звертався до них. Головою облвиконкому був Ярощук з Володимира. Батько і до нього звертався за допомогою.
Павлось Святослав Петрович
Павлось Святослав Петрович


На промкомбінаті почали виготовляти меблі, а директором там був наш сусід, то ми одні із перших придбали там диван. Мама наскладала на нього багато подушок, серветок. На нього не можна було сідати, тільки дивитися, то було тільки для краси. Згодом і на інші меблі стягнулися. Ніхто тоді не дивився, що то різного стилю, різного кольору. Мало хто з жителів міг собі хоча б таке дозволити. Батьки тяжко працювали. Але могли хоч щось купити.
Ми з братом, ще як вчилися у школі, мали самі модні речі. Батько чи мати пошиють нам штани, вельветові футболки на кокетках з замочками. Ні в кого такого не було. А щось купити, чи дістати було не можливо. Прийдемо до школи, то вже нас обступлять хлопці, бо ж всім хотілося обновку. А ще дядько шив фуражки, а батько пальта, то ми з братом завжди були добре одягнуті на заздрість всім. Батьки тяжко працювали зранку до смерканку.
Я вчився у школі № 2 біля стадіону. Спочатку директором школи був Пальцун, а потім – Іщенко. В початкових класах вчилися окремо хлопці і окремо дівчата, а потім вчилися разом. До 7-го класу хлопців стригли на лисо.
Багато молоді займалися спортом. На стадіоні було повно людей, ніхто не сидів по барах. Ніхто не пив пиво. Бігали на великі дистанції – до Устилуга і назад. З тренування поверталися розпашілі, задоволені, у нас в кожного були спортивні сумки. Займатися спортом тоді було модно і престижно. Регулярно брали участь у міських естафетах. Брат Мирослав дуже любив спорт і йому все вдавалося. Він був переможцем і чемпіоном у змаганнях. Деякі його рекорди не побиті до цього часу.

Павлось Святослав Петрович


Від кінотеатру і до пошти була, так звана, стометрівка. З восьмої години вечора і до десятої по місту прогулювались хлопці і дівчата, а потім розходилися, хто куди – хто на танці в будинок офіцерів, а хто в кінотеатр. В будинок офіцерів ходила більш вишукана публіка. Дівчата туди ходили, бо там були військові у формі і можна було знайти обранця на все життя. У нас з братом завжди був модний одяг, бо нам його шили батьки. Весело було. 10-й клас закінчував у вечірній школі. Щоб поступити в інститут треба було мати робочий стаж, то я пішов працювати токарем.
У 1961 році поступив у політехнічний інститут у Львові на будівельний факультет. Тоді вчилися не так, як зараз. Вимоги були дуже суворі, то я підручники з рук не випускав. Старшокурсники ходили гуляти або йшли в кіно, а я мусив вчити матеріал. Коли ж після другого курсу загальнотехнічні дисципліни закінчились, то нам стало легше, і вільний час появився.
Мій молодший брат поступив в інститут фізкультури. Оскільки ми були схожими, то я навіть деякі вступні екзамени здавав за нього. Він більше любив спорт, а я математику.
Я вчився на будівельному факультеті по спеціальності теплогазопостачання та вентиляції. Будували секретні об’єкти – підземні штаби фронту, підземні бомбосховища по всьому Радянському Союзу. Одночасно проектували і будували.
Після закінчення навчання поїхав по направленню на роботу в Караганду. Де відпрацював рік. Потім приїхав додому, а тут само проводять до хати воду, газ, будують каналізацію.
Павлось Святослав Петрович
Павлось Святослав Петрович


Згодом забрали до армії. Після армії, а я служив у Мінську, у мене лишилась військова форма. Форма зобов’язує до порядку: треба бути підтягнутим, йти струнко, не тримати в руках ніяких сумок, сіток, авосьок. То коли я на танці прийшов у парадній формі лейтенанта, всі дівчата заглядались на мене. До танцю можна було вибирати любу. Хлопці в цивільному одягу такого успіху не мали.
Познайомився з моєю Емілією, коли був в армії і приїхав у відпустку. Почали листуватися. А після армії і одружилися.
Все життя ми прожили разом з батьками. В сім’ї завжди був лад. Мама турбувалась за Мілю, як за рідну дочку. І дружина її любила, доглядала. Мама вміла непомітно керувати в сім’ї, всьому давала лад, опікувалась внуками. Для мами було дивно і незрозуміло, що ми раз на тиждень збиралися з друзями у ресторані. Тоді це було не дорого. Слухали музику, танцювали, спілкувалися з друзями. Коли вже купили машину, великими компаніями їздили в ліс на відпочинок, влітку – на море. Зупинялися, де хотіли, могли піти подивитися щось цікаве, жартували, сміялися.
Працював у технікумі. Здійснював технагляд за будівництвом і викладав деякі технічні дисципліни. З часом власними силами заасфальтували подвір’я технікуму, оформили учбові кабінети. Згодом побудували клуб та інші підсобні приміщення. Все це робилося руками учнів. Будматеріали дістати було вкрай важко. Багато чого знаходили на звалищах. Ніхто ніяких проектів не замовляв. Весь проект мав бути в голові. Мені було не страшно, бо я мав солідну базу – навчання в інституті і будівельні роботи в армії. У той час все робилося на ентузіазмі. Хотілося, щоб учні наочно бачили, що і як треба робити, а не тільки з підручників вчили теорію. Потім їм це все в житті пригодилося. Головним було виробити в кожного просторову уяву. У навчанні використовував власні методики пояснення матеріалу. Сам зробив багато простих приладів, пристроїв для проектування та пояснення принципу дії будівельних матеріалів. Необхідно було розказати і показати на прикладах так, щоб все було зрозуміло. Спонукав дітей завжди відстоювати свою думку. Не треба заставляти учнів вчити все на пам'ять, але вони мають точно знати, де зайти потрібну інформацію. Це виховує в учнів впевненість у собі, бажання шукати щось нове. На той час обов’язково на кожному уроці потрібно було сказати про досягнення комуністичної партії. Без цього ніяк не можна було обійтися.
Восени кожного року з учнями їздили у колгосп на роботу на два три тижні з ночівлею. Їздили у Березовичі збирати картоплю, буряки. Ночували в клубі, їсти нам готували у столовій. Цікаво було, весело. Але треба було за дітьми наглядати, щоб на полі ходили в шапках, в хустках, щоб не брали на один раз багато картоплі, щоб не було важко. А ввечері малювали один одного зубною пастою, ще якісь пакості робили. Сміялися, веселилися, спати неможна було їх вкласти. Той врожай не встигали вчасно зібрати, нерідко вже сніг випадав. А в технікумі були спецгрупи, де вчилися один рік на бригадира. От вони і мусили ті буряки з під снігу вибирати. А з обкому дзвонять, чому врожай не зібраний вчасно. І так з року в рік. Два місяці діти не вчилися, працювали у колгоспі, а потім весь матеріал треба було наздоганяти.
Для викладачів обов’язковими були курси підвищення кваліфікації. Я їздив у Дніпропетровськ, де нам читали лекції, а потім ми здавали екзамени. Мусили все вчити і все знати, бо ж самі були викладачами у технікумі. Рік провчився на стаціонарі у Київській сільгоспакадемії на педфаці. Це давало право працювати викладачем.
Пам’ятаю міські свята. На День Зими збиралися біля кінотеатру Космос, а одного разу і за Василівською церквою. Ставили високого стовпа, мазали його воском, щоб слизький був, а зверху чіпляли чоботи і от треба було їх дістати. Були спритники яким це вдавалося. Дітвора каталася на санках. Дітям завжди було цікаво, то ми ходили на ті видовища всією сім’єю.
Завжди на державні свята ходили на демонстрації і паради. Несли транспаранти, паперові квіти. Після цього, зазвичай, збиралися сім’ями на природі.
До міста часто приїжджали артисти. І Лев Лещенко був і Валентина Толкунова, Дмитро Гнатюк, Софія Ротару, Назарій Яремчук. Будинок культури був маленький, де зараз ДОСААФ, біля технікуму. Найчастіше концерти були на стадіоні.
Грошей на будинок культури не давали. За секретаря Рубчева почали будувати нібито Дім Колгоспника, а колгоспи на це давали гроші. Потім якось в обкомі це виявили, кошти повернули колгоспам і добилися централізованого фінансування на побудову будинку культури.
Павлось Святослав Петрович


На пенсії захопився ремонтом машин. Ну подобається мені ця робота. Вважаюсь одним із кращих мотористів у Володимирі. Виготовив багато пристроїв, які значно полегшують роботу. Все починалося з допомоги друзям полагодити машину. Потім, у 2000 році взяв на допомогу хлопців і так ремонтуємо двигуни. Замовників є багато.

Павлось Святослав Петрович


Спогади записали: Кучерява Р.І. та Гринчук П.Г.

Повернутися назад