Головна > Публікації > Кожуховська Антоніна Андріївна

Кожуховська Антоніна Андріївна


29-06-2017, 10:14. Разместил: orusia voznuk
Народилася я у селі Стенжаричі. До війни тато робив в місті на залізниці, а мама весь час була в селі.
Коли почалась війна було дуже страшно. Стенжаричі тоді входили до складу Польщі. Тата забрали на війну, а нас у мами було восьмеро дітей. Тата на війні вбили. Ми із Стенжарич втекли в Мусир і там чекали поки пройде фронт. Жили у лісі. Пам’ятаю, що було дуже холодно по ночах. Ми виїхали до Мусира на возах і так з тими кіньми тиждень пробули в лісі. Колись і не було такого як зараз - взяв ковдру і накрився. Було якесь полотняне рядно і солома. У Мусирі те саме, кулі над головами свищуть. Найстаршому моєму братові було вісімнадцять років.
В лісі ми жили не одні, було нас кілька родин із Стенжарич. Приїхали якісь «стрибки», так їх називали. Чи вони були якимись військовими чи партизанами, я не знаю, але вони нам сказали втікати, бо нас поб’ють в цьому лісі. А ми лежимо на землі, мама розстелила якесь рядно, ніч темна нічого не видно. Коні стоять в іншій стороні. Старший брат прийшов і каже, що нема коней, хтось вкрав. Ті «стрибки» кажуть, що нам треба їхати за Устилуг, бо там безпечно. А як же їхати як коней вкрали? Вони дали нам коня і воза. Нашого хтось вкрав, а вони віддали свого. А на возі ж були усі речі. Так і все пропало.
Мама нарвала трави, поклала якесь сіно і попхала нас на того воза. Малих понакривали сіном і так ми поїхали. Ми їдемо, а в Устилузі «бах-бах», кругом стріляють. Бабу нашу вбили під мостом устилузьким. Завезли нас в село Русів до якоїсь жіночки. В неї чоловіка на фронт теж забрали. Вона напалила піч і ми всі як гриби на ту піч полізли грітися. Вона насипала проса, ми повгрівалися за ніч і були здоровими. Теперішні діти б не вижили в таких умовах. А їсти то не було нічого. Ми ходили жебракувати. Там жили багатші люди, тримали господарство і хто як міг один одному допомагали.
Вже пройшла зима, потім Пасха і мама каже, що будемо їхати додому. Вже ніби все стихло і люди сім’ями почали вертатись. Зібрались ми та й поїхали. Приїхали додому, а хати спалені в Стенжаричах. Нічого не лишилося. Ночували хто в кого. А вже потім почали копати землянку. Ми в цій землянці прожили 10 років.
Потім як вже почався колгосп, старші діти пішли працювати. Старшого брата забрали в армію. А нас шестеро дітей ще ходили в школу. Що ми їли? Гріх казати, що зараз нема чого їсти. Посіяли просо. Товкли з нього кашу. І то мама нам не давала. Ми їли ту м’якоть від пшона. Як зараз пам’ятаю, був в нас банячок літровий, ми насипали в нього ті «отруби» і кидали туди ложку масла або сметани. І воно цілу ніч в грубці печеться. До школи вставали в третій годині ночі, бо до неї треба було йти 3 км. Каша вже втушкувалась і нам всім виходить якраз по ложці. Так ми їли і йшли до школи. Взуття не було, мама нам плела постоли. А хлопці брали собі якийсь ремінь і підошву дерев’яну та робили собі такі шльопці. Зайдемо до школи, ще й подуріємо по дорозі. А одягнені були в полотняних спідницях, що мама пошила і на ногах панчохи з лляних ниток поплетені. Так і ходили цілу зими і не чули ні морозу, ні вітру. На постолах були шнурки, ще якісь ганучі на ноги намотаєш, тими шнурками до колін позав’язуєш і так ідеш. Було завжди 4 уроки. Їсти з собою ніхто не брав, бо й не було чого. А хто був багатший, той мав кусок хліба. То вже й клянчиш у нього, щоб дав вкусити раз. Дійти додому просто так не можна було, адже біля нашої землянки було два озера. Треба обов’язково поковзатися. Порвемо постоли і йдемо додому. Їсти нема, що. Є лише юшка якась, кілька картоплин плаває і пшоно. Посьорбаємо тієї юшки і бігом на піч грітися. Відігріємося і знову ковзатися. А в чому ковзатися як постоли порвані? Босяком. Голими ногами на лід.
Підросли ми і пішли в колгосп працювати. 5 років ніхто нічого не платив, писали одні трудодні. Через 5 років дали по 5 коп і 100 грам зерна. З кожним роком все краще платили і більше. Вже по 25 коп., 30 коп. Бувало й таке, що посіяли пшеницю, агроном давав коні і я мусила скородити все поле. Коли починалися ягоди ми могли підзаробити. Нарвемо і несемо пішки до Володимира два відра. Назад вертаємося, то купимо вже хліба. Так ми виживали після війни. А як починався кашель мама нам давала по ложці гасу і запихала на піч на просо. І все –кашлю як і не було. Гас – то були ліки від усього.
Вийшла я заміж і в мене народилась дочка. Чоловік мій через два роки помер. У нього було хворе серце. І я була 8 років сама. Тяжко працювала в колгоспі. А потім посватався до мене мій теперішній чоловік. У нього вже були діти і в мене була дочка. Довго його родичі вмовляли мене вийти за нього. І мама моя вмовляти почала. Казала, що залишуся сама на все життя, питала чи хочу, щоб дочка моя так само все життя працювала в колгоспі. Я подумала і згодилась. Ми переїхали жити у Володимир.
17 років я пропрацювала на швейній фабриці. На фабриці шили одні сорочки. А я була на прасуванні комірів і полок. Платили по 200 рублів, 270 рублів. А найбільше – 400 рублів. Але я завжди давала більше норми. А перед тим як іти на пенсію, то просили попрацювати кілька годин в другу зміну. Працювало нас більше 1000 людей у дві зміни. Роботи було багато. Якщо працювали в другу зміну то належало робити тільки до 23:00, а працювали до 2:00. На великі свята завжди давали премії.
Кожуховська Антоніна Андріївна
Кожуховська Антоніна Андріївна


Спогади записала Вознюк О. А.

Повернутися назад