Головна > Публікації > Тимчишина Лідія Хомівна

Тимчишина Лідія Хомівна


21-04-2017, 08:49. Разместил: orusia voznuk
Я була в молодіжній націоналістичній організації яка, як вважалося тоді, шкодила радянський владі. Це було, коли навчалась у 9 класі. Організацію розкрили 1950 року. Я легко відбулася на відміну від моїх однокласників. Забрали мою подругу найближчу Ларису Лисюк та Олександра Каліщука – відомого поета та композитора. Вислали їх в республіку Комі в місто Інта. Були вони в засланні до 1956 року. Коли повернулися – то все життя прожили у Нововолинську. Лариса вже померла. З Олександром зідзвонюємося часто. А ще одного однокласника зустріла в церкві. Я ходжу в собор Різдва Христового. Підходить до мене чоловік і каже:
- То ви, Ліда?
- Я вас не пізнаю, - відповідаю я.
- То я Міша Морозюк!
І так через 49 років ми зустрілися в церкві. Пригадую його високим, красивим, у вишиванці. Ми всі ходили в школу в чому хто мав. Я ходила у маминій спідниці. А у Міши була вишиванка. Ще досі пам’ятаю, яка вона була.
Я народилася у селі. За Луковом ще 7 км. Моє село зветься Зачернеччя. В нашому зачернецькому храмі хрестили нинішнього народного депутата Ігоря Гузя. Він сам родом з Смідина. У Луків я ходила в школу. Туди 7 км і назад. Ходили босі, а як доходили до Лукова, то взували черевики хто які мав, а як не було, то й босі. А коли ходили в вечірню зміну, то навіть страшно було, бо собаки гавкали на нас та лякали. То якраз було після війни. Діти з Зачернеччя покидали школу, а я ходила. Дуже хотіла вчитися. В 1 клас ходила повністю, у 2-й – може 2-3 місяці, 3, 4 класів в мене взагалі не було. А в 5 клас пішла вже в Луків.
Важкі тоді були часи. Прийшла похоронка з фронту, що тато помер від отриманих ран. Повезли його в Латвію. Там він і похований. Мама ходила збирала мерзлу картоплю і варила нам. Нас було 4 дітей. Я найстарша. Пам’ятаю, як одного разу зайшла до сусіда і там варили картоплю не мерзлу, то мені до цих пір пам’ятається запах цієї картоплі. І скільки б не пройшло часу, я пам’ятаю ці пахощі. Дитинство було складним. Мама хворіла і нас четверо.
Вчилась я дуже добре, але по закінченню школи мені дали атестат з одними трійками, бо я ж націоналістка. Але попри те, я все одно поступила в університет в Львів на німецьку філологію. Я мала стипендію. Із групи 30 чоловік лише 2-х мали стипендію. Провчилася тільки семестр. Мене виключили з університету за участь в націоналістичній організації. Я ходила до проректора та він сказав, що нічого не зможе вдіяти. Було дуже прикро та боляче.
Як виключили, змушена була їхати додому. Пішла я до Жуміка, який пізніше довгий час був директором 2-ї школи. Він мені порадив їздити по селах і читати лекції про міжнародне становище. Так я й стала читати лекції. Молодь приходила і слухала. А паралельно ще ходила в колгосп на роботу. Були й такі сусіди, що дорікали мамі: «А, що твоїй Ліді дали вовчий білет?». У колгоспі був агроном Ростік Католик, ходив за мною слідом. Я разом з усіма картоплю садила, гній накидала. Навчилася копи складати, жати, снопи носити. Мала багато трудоднів, плюс лекції ходила читала і знову пішла до Жуміка який робив в райкомі комсомолу другим секретарем. Василь Семенович написав мені хорошу характеристику і з нею я поїхала в університет. Я дуже хотіла вчитися, але на стаціонар вже не йшла, поступила на заочне. А на заочному не було німецької філології, а була лише українська мова. То я й пішла. Мене направили працювати в вечірню школу в село Окунин, що недалечко біля озера Сомин. Були в мене школярики більші за мене. Хлопці були старші за мене в два рази. Приїжджали до нас з перевіркою інспектори, то ті мої школярики так гарно відповідали. Тоді ще хотіли вчитися і старалися показати свої знання. На другий рік мене направили в звичайну школу в село Довгоноси.
Коли почали укріплювати села, робили переселення з хуторів і нас примусово заставили виселитись, мені з братом довелося важко працювати. Ми на конях кожної неділі їздили по пісок і вимощували хату. А будівельники тоді чомусь казали: «Кому, кому, а тобі, Лідо, ми зробимо все добре». І так ми з Женею перевезли як кажуть «хату» і почали там жити.
Одного разу прислали до нас вчителя, молодого, красивого математика. А я пісок вожу. Вся в роботі. І нема мені часу ходити в клуб та розважатися з молоддю. Але до цих пір в моїй пам’яті стоїть картина, як цей вчитель молодий танцює. Як же ж він гарно вальсував… Як красиво він танцював. І як виявилося саме він мій суджений.
До мене хлопців залицялося багато, і міліціонер, і однокласники. А я й не думала, що то треба виходити заміж. Але той танцюрист не давав спокою. Причепився до мене як смола. Більше двох років приходив. Пам’ятаю пір’я скубала на подушку, а він такий був жартівливий, розкинув все пір’я по кімнаті.
Коли я вийшла заміж і в мене вже було двоє дітей, чоловік був директором школи в с. Торговище. Брат пішов в армію. Залишилися в мене мама і бабуся, треба було за ними доглядати. Я почала просити, щоб мене перевели в школу в моє рідне село Зачернеччя. Знаходились і такі, яким цікаво було як я веду уроки, адже всі вважали мене колишньою націоналісткою. Мені не давали викладати українську мову, хоч я і вчилась на українській філології, а давали німецьку та російську мови. Діти молодці, завжди гарненько відповідали, коли на уроках був заврайонно.
Міша, мій чоловік, був родом з Іваничівського району. Його батьки якраз повернулися з Сибіру. Він хотів жити ближче до них. А у місті Володимирі жив його найкращий, «найлєпший» (як казав Міша), друг і він працював в райкомі партії першим секретарем. Мій чоловік був дуже гарним математиком і його взяли на роботу в технікум. І так ми почали жити в Володимирі з 1962 року. Рік знімали квартиру, а на другий – нам дали квартиру в будинку де живу й досі. В сусідньому будинку жив Скибенюк Денис Андрійович, він працював в народному контролі і ми з ним дружили. Саме він заставив мого чоловіка піти працювати в школу з технікума. Направили чоловіка у с. Суходоли, де він був директором школи.
Полюбила я своє місто, хороші сусіди в мене. В школі № 3 я пропрацювала 37 років. Викладала українську мову. Були різні випадки. Бувало й таке, що в класі 45 учнів і з них було 9 «ізучающих українский язик», решта – «освобаждєни».
Розкажу вам про Радецького. Ви знаєте хто такий Радецький? Генерал! У Володимирі він був командиром дивізії. А потім був міністром оборони. А його син Руслан ходив до нас у школу. І генерал часто з жінкою приходив до нас у школу. Його жінка зимою ніколи не носила головний убір. Вони ніколи не заходили в учительську. Бо, зазвичай, батьки заходять в учительську, коли їх щось цікавить. А вони чекали в коридорі. Їх син Руслан тікав з уроків, адже він був «асвабаждьон». Коли пожалілися батькам, що син втікає з уроків, вони прийшли в школу. І цей генерал сказав до вчительки, моєї колеги: «А мой син ваш телячий язик ізучать нє будєт». То я дослівно передаю вам слова. Непросто було працювати з таким відношенням батьків до української мови. Але й були такі котрі, попри звільнення з української мови, ходили на урок. У випускному 8 класі (тоді 8 та 10 класи були випускними) Цюрко Вікторія написала контрольну роботу з української мови на відмінно. Мені було дуже приємно.
Вже багато моїх школяриків пенсійного віку. Багато часу пройшло. У мене була школа і дім.
80
То були всі мої клопоти. Разом з школяриками ми багато разів їздили на екскурсії. Їздили в Брест, по літературних місцях України. Були на могилі Олександра Сухомлинського, їздили в Київ на балет, на Байкове кладовище. Хлопцям було цікаво кататися на ліфтах. В нас тоді в місті не було ліфтів. Діти люблять мандрувати і після школи пам’ятають ще довго екскурсії. Було в мене багато розумних дітей. Були й такі, що зовсім не хотіли вчитися, але стали хорошими людьми. Мені приємно, що мої учні пам’ятають про мене. Завжди підходять, коли бачать у місті. Є й такі, які телефонують, щоб поцікавитись як у мене справи.
Дуже добре пам’ятаю війну. 22 червня 1941 року була дуже гарна погода. Ми жили на хуторі. Тато мій був будівельником і збудував велику гарну хату. Жили в нас на квартирі радянський офіцер з сім’єю: жінка і дочка Тоня. В неділю ми вийшли надвір. Майже над самою вишнею пролетів літак. То вже були німецькі літаки. Вони в нас не стріляли. Той офіцер, що жив в нас пішов з дому і більше не повернувся. Але я його бачила, коли німці вели полонених. Їх привели до нашої криниці пити воду. А жінка його і Тоня одразу поїхали вглиб країни на Схід. Але німецькі літаки налетіли на поїзд і закидали його бомбами. Ніхто не вижив.
Потім німці жили в нашій хаті. Нам дали одну кімнату. Бабуся спала на печі і всю дорогу кляла німців. Бабуся Харитина їх не боялася. Німців в хаті було багато. Десь до сотні. Зробили собі ярусні ліжка і спали. Вони довго в нас жили. Їздили звідси до Ковеля, бо там була лінія фронту. Навіть один німець подарував мені вишиванку. Я довго в ній ходила. Були німці й хороші, й культурні. Одразу видно по людині, яка вона. А були й погані. Я цих німців добре запам’ятала у своїй хаті. Більшість з них негарно себе вели. Соломи понакидали в хаті. А я мусила в них замітати. Вже тоді у 9 років я в’язала нашим солдатам шкарпетки на фронт. Люблю я в’язати. І от вирішила теперішнім хлопцям, мужнім солдатикам хоч якось помогти. Я вже зв’язала 153 пари шкарпеток, які відправили на схід. Я мушу їм допомагати, адже вони воюють за Україну.

Спогади записала Вознюк О.А.

Повернутися назад