Головна > Публікації > Солодуха-Лисюк Антоніна Володимирівна (Продовження)

Солодуха-Лисюк Антоніна Володимирівна (Продовження)


10-03-2017, 11:32. Разместил: orusia voznuk
Народилася я у 1953 році у маленькому мальовничому селі Вєров Володимир-Волинського району, правда села вже зараз немає. Його у 60-ті роки двадцятого століття знищила соціалістична система такої великої країни, як Радянський Союз. Село було невеличке за Польщі, воно рахувалось, як «колонія». Розташоване на узвишші, землі там бідні піскові, хати були під стріхою, блискучою бляхою і червоною черепицею. Побудовані ще до війни. Спогади мого дитинства - це хата, потопаюча в білих ружах, які дивовижно пахли, ми часто з них варили варення, називали його «розове варення». Ружі росли майже біля кожної хати білі, рожеві, червоні, навіть там, де стояла колись садиба панів Корбинів, про цю сім’ю описано більш детально у спогадах Ірини Ігорівни Корбин в першій книзі «Володимир, якого ми пам’ятаємо». Справа в тому, що садиба панів Корбинів була не в Зорі, а у Вєрові, хоча теж на околиці села, бо земель, хоч піщаних у панів було багато і ще луків, боліт і лісу. Про це мені розповідав батько. Батько дружив з панським сином Ігорем, який загинув на війні, батьком Ірини Корбин.
Біля кожної хати росли великі садки, в яких росли груші, яблуні, таких сортів, що досі я більш не пробувала такого смаку і не відчувала. У нас росло багато вишень ціла алея, приїжджали з міста родичі, рвали скільки хотіли, а сливи «венгерки», батько фурою возив до Володимира продавати по 5 копійок і цілу фуру розпродував вмить. Пригадую, як я їздила з ним і люди ставали в чергу за тими сливами. Базар був тут, де профтехучилище вниз до валів, а згодом десь вже з початку 60-х років перенесли за місто з північної сторони колишньої вулиці Дубницької, згодом її перейменували на Орджонікідзе, нині Сагайдачного. Той базар, як зараз називають «свинячий» і досі існує, але вже більшу частину забудували, що й того ринку скоро не буде.
Але повернімося до мого села і дитинства. Згадую, як на перехресті ріс рідкісний для Волині бук. Дітьми ми ходили до нього збирати насінини, вони були дуже смачні, згодом я порівнювала їх із горіхами із кедра. Він був обгороджений, як пам’ятка природи, хоча його постійно нищили, бо прибивали гвіздками різні оголошення, вішали афіші на кіно. Босоноге дитинство асоціюється гарячим, як вогонь піском. Дорога була піщана, і ми діти «місили» той пісок, обпікаючи ноги. Найраніші спогади, це коли мама несла мене на плечах в сусіднє село, сестру старшу на 2 роки, за руку, а мене на «баранах» і проходили через греблю, на якій були покладені пару колод і мені було дуже страшно. Я навіть не пам’ятаю скільки мені було років тоді. А от коли було 5 років я запам’ятала, бо у сусідів було весілля, женили сина, і все це весілля було на вулиці під відкритим небом то вже згодом робили шалаші. Пам’ятаю розлогу вербу під якою фотографувались мої батьки і весіляни. Ці спогади підтверджуються старими фото, які зберігаються у мене, із них дивляться молоді ще батьки, односельчани, а ми діти малі і безтурботні. У мене не було дідусів і бабусів. Всі вони повмирали ще до нашого дня народження. Батьки моєї мами зовсім молоді – дід Гнат у 36 років,а бабуся у 44 роки ще до війни. Батькового батька не стало під час війни, бабуся померла у 1941 р., а діда забили поляки у 1944р., як багатьох вєровців в ці страшні дні українсько-польського протистояння. Тож ласки бабусиної ми з сестрою не знали, не було і допомоги, як привикли сьогодні спиратись на батьків діти у догляді внуків, все доводилось самим. Ми з сестрою в багатьох випадках були самостійними. Нас часто залишали самих у хаті. В селі не було ні клубу, ні світла. І батьки ходили до Пузова в клуб в кіно (Зоря сьогодні) і нас маленьких залишали дома при гасовій лампі. Вже з 7 років ходила помагати мамі сапати буряки. Їх наміряли по декілька гектарів, а допомоги крім нас дітей не було ніякої. Крім норми буряків, були ще й інші колгоспні роботи, які потрібно було виконувати і домашня господарка була - корова, свині, кури, тримали овець і гусей. За рахунок такого господарства селяни виживали бо до 1966 року грошей «живих» в колгоспі не платили, а давали в кінці року на зароблені трудодні зерно, і ще цукор, якщо хто працював на цукрових буряках. Пасти гуси влітку це був обов’язок кожної сільської дитини, а гусячих табунів було стільки, скільки хат у селі. А от лиси, які полювали на курей і гусей часто нападали і викрадали. Одного разу я ледве у двобій не кинулась. Лис вийшов із житнього лану душить одну гуску, другу, третю, я стою кричу зовсім близько, а він на мене подивиться і знов нападає, а гуси не тікають, збились у кучку. Не пам’ятаю як, але схватив одну гуску і посунув стежиною, певне лисячою в житі, в жито я побоялася бігти за ним так і вкрав. А ці дві задушені лежали. Ох і отримала я з сестрою від батьків, бо то тільки якраз і напав лис на наших гусей, хоч поряд були інші.
На початку 60-х років, коли на картопляних ланах у колгоспі стали появлятися колорадські жуки, колгоспні керівники платили по 1 карбованцю за одного жука, це вже на нові гроші після реформи 1961 року. Жуки були рідкість, але вже появлялись на полях, то нас дітей запрошували до такої роботи, то були дуже великі гроші для дітей, тим більше грошей у колгоспі не платили. Можна було пройти все поле і жодного жука не знайти, згодом їх кількість збільшувалась. Батько якраз тоді і працював колгоспником по захисту картоплі, агрономів ще тоді не хватало. Кропили картоплю такою трутизною-ядом, як ДУСТ. Він у нас лежав у хліві в паперових мішках рвався, розсипався, і ми нічого не боялися тоді чи не підозрювали, що він ядовитий не тільки для картоплі, а й людей. За ці жуки, що збирали привозили в наше маленьке село кіно. На нашій хаті надворі завішували білим простирадлом стіну і біля креслатої черешні стояла кіноустановка. На колодах, на дровах на принесених з дому стільцях сиділи глядачі і увечері, як стемніє крутили кіно:«Піднята цілина», «Дівчата», «Козара», «Тихий Дон» і інші. Ці назви тоді я запам’ятала чомусь найбільше, навіть не розуміючи, про що ці фільми, а перед тим показували кіножурнали, хроніку, де висвітлювалися політичні і економічні події і здобутки Радянського Союзу, де прославлялась Комуністична партія, як оплот миру на землі. А ще пам’ятаю показували кіно про 4-х солдат, які дрейфували на невеличкому судні, 49 днів в Тихому океані, їх знайшли американці, вони їли вже чоботи, води не мали, про них говорив весь світ.
До 4 класу ходила в школу в Зорю, далі у восьмирічну у Білин, а це 5 км. Я нині собі пригадую, які тоді були сніги, а морози! А взуті в що? Кирзові чоботи або валянки, але без голош вони швидко намокали, а в голошах було важко йти. Дороги не було і «бахкались» по снігу по заметах. А я ж маленька худенька була, правда я з сестрою ходила і ще пару дітей, але всі вони були старші, так як частина дітей ходили в школу у Ворчин, а це теж 5 км десь. Декілька раз батько нас з сестрою відправляв у санаторій «Згорани», батькам було спокійніше за нас, ми були в теплі. В мене на цей час вже були приморожені пальці ніг, вечорами при теплі вони розпухали і робилися червоні ще й ніс був приморожений. В одночасі вони і свербіли і боліли. Іноді за дітьми виїжджали саньми до школи і забирали нас додому, але це було рідко, коней же власних не було, а колгоспні. А вони були задіяні у роботі в колгоспі.
Коли у 1963 р. батько поїхав перший раз до Польщі, до родичів, то привіз звідти буквар польський. Вже в третьому класі він мене навчив польських букв, і я прочитала буквар. Ця мова давалась мені легко, бо слова польські ми чули у розмовному лексиконі, навіть у селі між людьми і вдома проскакували. А коли у 5 класі стала вивчати німецьку мову, то знаючи вже подібні букви до польських, цей предмет також для мене був не важкий. А ще батько у війну був у німецькому полоні то і німецьку знав та в розмовному вигляді учив слів. Батько часто нам дітям робив забавки з дерева. Пам’ятаю на стовпі, що радіо проводове (електрики у нас не було) змайстрував літака, який крутився на різні боки, звідки дув вітер повертався, лопасті крутилися і пілот сидів. Майстрував дитячі санки, різні торохтунці, іграшок не було, або й не було за що купити, бо не було грошей.
На Різдво, не на Новий рік - приносив з лісу ялинку, і в переддень святвечора ставили в хаті. На ялинці були простенькі скляні бані, батько називав їх «чачки», «кукурудза», «космонавти», навіть собаки «Белка» і «Стрелка», які літали в космос у 50-ті роки. Ланцюжки були паперово-солом’яні, самі робили, свічки парафінові, кольорові, які на спеціальних прищіпках прикріплювались до гілок ялини, і їх запалювали у свято, вони горіли, і диво, чомусь не боялися, що може бути пожежа, бо ж це відкритий вогонь був. На ялинці були крім цукерок і печива червонобокі яблука і у цукерковій фользі «волоські» горішки. Цю фольгу з цукерок збирали цілий рік складали і перед святами Різдвяними обмотували.
А ще на Новий рік по Старому стилю, на Різдво, батьки робили нам подарунки, прості, дитячі, а саме: книжечки, зошити, олівці, хустинка і звичайно цукерки разом з яблуками, горішками. Батько казав нам з сестрою, що вночі був дід Мороз, ось бачите під вікнами сліди, а сам вже зранку походив кругом, наслідив. А ну гайда на вулицю шукати подарунки. Не під подушку клав це точно, бо не міг в хату зайти, бо закриті двері були, говорив хата зовні була обкладена загатою із сіна, так утеплювали колись хати, і батько ховав пакунки у загату у пройму земляного льоха, десь на дерево підвісить. Було цікаво шукати. Ми вірили в цю казку.
В 60-ті, починаючи з самого початку не дозволяли вєровцям будуватись у своєму селі, не проводячи світла змусили шукати собі іншого прихистку в інших місцях, хто в сусідніх селах Зоря, Селиски, хто в Володимирі, Устилузі, Нововолинську. Люди не дуже хотіли полишати своїх родинних усиджених місць. Але укрупнення сіл спонукало до таких дій. Корчувалися під корінь людські долі. Нищилось село, земля, садки, скорчувались для того, щоб більше було землі у колгоспі. Хоча згодом, на місці Вєрова збудували с\г аеродром, куди прилітав весною літак і розсипав з повітря міндобриво по полях, а може не тільки міндобриво, а ще які і гербіциди і пестициди. Там навіть всох від тих міндобрив могутній бук, якого залишили як пам’ятку природи.
Ми вибрались, купивши хату в Зорі у 1970 році, але вже до того я закінчила школу № 2 у м. Володимирі-Волинському. У 1968 році я прийшла вчитись у 9 клас у місто, в селах на той час не було шкіл-десятирічок, де можна було здобувати середню освіту.
Десь із 1967 року розпочалось будівництво дороги від Верби в напрямку Коритниці. На 1968 рік автобус ходив вже до Білина, а потім до Селисок, у 1970 році вже автобус ходив у Микитичі і далі, дуже швидко будувалась ця дорога, якби зараз так працювали, як колись. Автобус був битком набитий пасажирами завжди, і ходило тоді по маршруту Володимир-Волинський-Коритниця – 14 рейсів автобусів щогодини і завжди були люди, як десь одного рейса не було, то другий не міг вмістити усіх, правда спочатку ходив автобус малий «пазик», мені здавалось завжди як був переповнений, що ось-ось і перекинеться.
У 1968 році у серпні, добре запам’ятала я, як їдучи до Володимира зі сторони Ковеля, починаючи від зупинки «Сім дерев», на полігоні по обидва боки багато було техніки в основному танки і багато людей. Стільки було військових на полігоні, аж рябіло, палатки стояли і тисячі людей, певне тоді тут розгорнулася дивізія. Отих чоловіків «партизан», як говорили люди забирали по селах, було літо, саме жнива, а чоловіки були на полігоні, ось-ось мали відправляти у Чехословаччину. У повітрі витав подих чогось страшного, хоч я була юнкою, але це відчувала, багато в селі було чоловіків, тобто мобілізовано, і тільки кругом про ці події говорили. Жінки плакали, возили сумки з їжею на той полігон. Але якось все це там розрішилося. Хоча одна труна з військовим офіцером прийшла і в наше село звідти, правда він служив у Німеччині, але вже згодом ми взнали, що саме радянський контингент військ, який дислокувався в НДР першими вступили у Чехію, розповідали і як придушували це повстання, і як у них кидали камінням і стріляли. Були жертви, але це була таємниця і приховувалося.
Мої спогади про Володимир тоді у 1968-1970рр. коли я навчалась, такі: Я ще пам’ятаю пам’ятник Леніна, який стояв на площі, навпроти вулиці Шевченка, а тоді Леніна, рукою показував на вокзал. До 1965 р. у центрі був побудований пам’ятник – обеліск Перемоги. Школярі, та не тільки, називали його «шпіль», «карандаш», навіть побачення назначали біля «карандаша». Навчалась у 2-й школі, це в центрі де, нині Ковельська,10 (Ковальчука Сергія офіс). Наш клас на третьому поверсі не зруйнували і досі є, там зараз територіальний центр. А був він клас – музей Бойової слави, де було багато експонатів, стендів. Пригадую, що на екскурсії приїзджали навіть діти з інших областей, приходили серед уроку і розповідали їм. Екскурсоводами були і учні нашого класу. Експонати були різні: від початку війни де Володимирщина прийняла бій в перші дні війни, і підпілля, і партизанський рух визволення Волині від німців. Звичайна була радянська пропаганда з її героїкою і подвигами, тим самим виховання патріотизму і мужності у молодого покоління. Чого немає зараз. Це знищили викинули на задвірки історії, а сьогоднішнє ще не достатнє. Хоча іде війна, і патріотизм і мужність вже українського солдата-воїна, українського народу повинна бути на першому місці, як і Герої Небесної Сотні. Це теж історія. Перейменування вулиць колишніх героїв на імена нинішніх, це не вихід. Треба пам’ятати і тих, і тих. А то пройде декілька десятків років і викидати будуть і тих сьогоднішніх. У 1969 році ще був фонтан діючий біля залізничного вокзалу, коли його знесли це мені невідомо. Будинок піонерів знаходився тоді там де нині приміщення управління «Теплокомуненерго» - гарний будинок з колонами. Ми туди ходили на трудовому навчанні полоти квітники. Там були різні гуртки.
Навпроти школи, де сьогодні стоїть афішна колонада завжди продавали пиріжки. Ми, учні на перервах вибігали через дорогу (транспорту ще не було стільки, як зараз) і купляли ці пиріжки по 5 копійок з повидлом і по 5 копійок з лівером, а з м’ясом були дорожчі. Привозив ці пиріжки декілька раз в день такий «цікавий» мотоцикл, диркотів він, що чути було в клас на третій поверх. У мотоциклі замість коляски була прилаштована будка, і в ту будку загружались пиріжки. Продавали їх ще на автостанції. А ще газировку з сиропом, не автоматично, а на розлив, стояла пані і наливала в склянки, їх тут же й мила. Біля посудини з якої спускався в склянку сироп було повно бджіл, ос чи мух, налипали навіть на склянки. Але на це ніхто не звертав уваги. Хто хотів пити, той пив. А ще морозиво «ескімо» на паличці продавалось за 11 коп. і морозиво у вафельній подушечці за 22 коп. В кінотеатр ходили у Шевченка денні сеанси для дітей були 5-10 коп., а для дорослих 40-60 коп. В ці роки в прокаті йшли індійські фільми «Сангам», «Квітка в пилюці», «Син прокурора» і інші. Це були такі мелодрами. На них ішло ціле місто, квитків не можна було купити з першого разу. В залі не просто плакали, а жінки, дівчата ридали так переживали з своїми героями. Потім на роботі, в школах старшокласники тільки і розповідали і обговорювали. Були і наші фільми радянські «Діамантова рука», «Кавказька полонянка» і інші.
У 1967 р. до дня 50-річчя Великої Жовтневої революції побудували на площі будинок, на першому поверсі був магазин в народі називали «діжурний», а мав назву «Ювілейний» в честь отої дати. Будівництво велося швидко і інших будинків на Ковельській. В тих будинках давали безкоштовно квартири робітникам, лікарям, вчителям, чиновникам.
В парку імені Гагаріна був танцювальний майданчик, там ж близько стояли статуя «Вовка» і «Червоної шапочки». А від вулиці Драгоманова, а тоді Тельмана стояла арка – вхід в парк.
Собор Різдва Христового стояв зруйнований, куполів не було, а на місці їх росли якісь дерева. У костелі на площі знаходився мебельний магазин, а вже у 80-ті роки молодіжне кафе «Ліра», там гарна акустика і звучала музика, збирався там на той час культурний «бомонд» міста.
А ще хочеться розповісти про двоюрідного брата по батьківській лінії, який приїжджав з Америки у 1996 році в гості вперше, коли покинув Володимир, а з Володимира вивезли його німці в 1943 році хлопчиною чотирнадцятилітнім. Після війни з Німеччини виїхав в Англію, був в Ірландії, а потім виїхав в Америку. То ми ходили по місту і він розповідав, де що було до війни, що пам’ятав. Ішли по вулиці Цинкаловського, до однієї знайомої йому і нам бабусі, з дітьми якої він грався в дитинстві говорив, що вулиця і бруківка, тротуари ті самі, які він пам’ятав. А ще на вулиці Тараскіна (сьогодні), колись була вул. Вузька (насправді вона є вузька) на якій він жив віднайшов свій будинок, ми ходили туди, там жила якась бабуся. Говорив, що по цій вулиці була межа міста за ними було поле, і ніяких забудов не було. Тягнулась тільки в північну сторону вул. Дубницька, нині Сагайдачного. А ще пам’ятаю до 1975 р. стояв на місці контори міськгазу будинок з колонами це по вул. Дубницькій, там як розповідав батько жили заможні міщани Березовські. Одна із внучок панів Корбинів Тетяна (неймовірної краси дівчина) була заміжня за одним із синів із родини Березовських, здається Володимиром. Потім там був військомат.
А ще гуляючи містом із двоюрідним братом Здіславом Собстилем (американцем) він по вул. Ковельській, 25 віднайшов магазинчик (нині магазин «Ельф»), де батьки його були власниками і продавали різні товари продовольчі. Це було за Польщі. Про цей магазин і мені розповідав батько ще раніше, бо не раз приїжджав до війни туди ровером з Вєрова, із братом зустрітись і щось купити.
Спортивної школи, що знаходиться в колишньому приміщенні кінотеатру «Космос» ще тоді не було, а була вона у культовій споруді нинішньої греко-католицької церкви Святого Йосафата, а тоді всі називали її «кірха» тобто з німецької «церква». Там навчався і тренувався мій однокласник Володимир Ячменьов, який згодом у 70-ті роки захищав не просто Володимир-Волинський чи Україну, а Радянський Союз на чемпіонаті світу з десятиборства і був чемпіоном по своїх видах боротьби. У США виграв перше місце для Радянського Союзу – це теж історія нашого міста.
Солодуха-Лисюк Антоніна Володимирівна (Продовження)
Солодуха-Лисюк Антоніна Володимирівна (Продовження)

Тато Володимир з товаришем
Солодуха-Лисюк Антоніна Володимирівна (Продовження)

Батьки Антоніни, 1958 рік
Солодуха-Лисюк Антоніна Володимирівна (Продовження)

Мама з жінками тіпає льон, 1960 рік




Повернутися назад