Головна > Публікації > Царук Ярослав Васильович

Царук Ярослав Васильович


9-12-2016, 14:18. Разместил: orusia voznuk
У 1939 році на наші землі прийшли совєти і відразу почали наводити порядки. Хто багатший – той ворог. Хто бідний – той друг. Бідними були лише ліниві, п’яниці, дурні і зрідка ті, кому не повезло в житті. Бідні звинувачували у своїх нещастях багатих, але працювати не хотіли. Почали розкуркулювати господарів, забирали худобу, реманент, робили комуни, організовували колгоспи. Про комуну в Нехворощах мені розповідав один чоловік. В комуні до сніданку скликали дзвоном у рейку. Всі сходилися їсти. Далі розподіляли роботу. Знову скликали на обід. З’їли одну корову, потім кабана. Збіжжя теж у комуні було – кашу варили. Як їсти - то збігалися з усього села. А як працювати – то нікого не можна було знайти. За рік добро розкуркуленого пана з’їли, і вирішили що комуна не підходить, що треба жити як колись, кожен сам за себе.
Почалася війна. Хтось втік з села, когось розкуркулили і вивезли, а хтось і лишився. Ті, які раніше були в комуні, тепер стали нібито «червоними партизанами». Працювати не хотіли, а зброю мали, то ходили грабували селян, вбивали. Хотіли мати легке життя. Скривджені почали їх вистежувати і вбивати. А ще скаржилися у німецьку поліцію, а ті швидко наводили порядок. Ось таке тут творилося. Фронт пройшов, і ті хто зі зброєю далі не пішли, залишилися по селах, нібито «народні месники» - червоні партизани. Їм давали хороші посади. Але ж всім не хватало. Почалися незадоволення. А працювати ніхто не хотів. Почалися грабежі. От на основі тих невдоволених у 60 роках сформувалася банда «Чорна кішка».
Ми у той час жили у Новинах під лісом. Червоні партизани ходили у цивільному одягу. Грабували безбожно. Забирали все, що могли донести. Находу знімали чоботи і пускали босими по снігу. Кожухи забирали, одяг, який трохи кращий був. Я сам бачив, як вони, щоби забрати мед стріляли по вулику, відлякуючи бджіл. Ходили зі штирями, шукаючи закопане. Одного разу знайшли невеликий бочілок меду в дядька Якуба. Бачив як закололи свиню, що мала от-от пороситися. Жінки просили, плакали. Але їх ніхто не слухав. Все забирали. Німецька регулярна армія була в Микитичах. Півтора – два кілометри розділяли нас. Ото вранці йдуть ланцюгом і стріляють. Партизани геть всі до одного повтікають. А під вечір знову появляються – їсти хочуть.
У квітні 1944 року 27 дивізія Білинської польської Армії крайової заарештувала 80 німців і 2 –х офіцерів у Стенжаричах, які їхали в Мусир російських партизанів бити. Поляки запропонували німцям по дорозі випити і закусити. Знайшли самогонку. Споїли німців і заарештували.
А німецький комендант дав команду виловити всіх поляків і закрити в тюрму. Зігнали більше 500 людей, забирали всіх підряд. І комендант сказав, що у разі, якщо хоч з одного німця впаде хоч один волосок, будуть розстріляні всі поляки. То ксьондз організував делегацію і поїхали туди. Відпустили німців і німці відпустили поляків, нікого не вбили. І з того часу німці почали воювати з поляками. Поляки почали втікати за Буг.
Пізніше німці розігнали Білинську дивізію Армії Крайової. То вони втекли до нашого лісу і приєдналися до червоних партизанів. Прийшли і до нас в село. Тут жило 4 українські сім’ї – більше 20 чоловік. То українці перелякалися, що поляки прийшли. Вони запевнили нас, що нікого вбивати не будуть. То були командири дивізії Білинської АК. Їсти хотіли, а нічого не було. То знайшли збіжжя і на жорнах мололи на борошно. І мама мусила пекти хліб. А вони під ранок наберуть хліба мішок і втікають. Мама вдень знову пече хліб. А ввечері вони знову приходили і мололи зерно. І так кожний день.
В 1944 році Антон Грисюк був в Ішівському лісі, у «червоній партизанці». Він і його ад’ютант бували у нас. Так сталося, що Грисюк захворів. У нього був тиф. В село прийшли німці. Ад’ютант пробував винести його в густу лісопосадку. Але німці побачили і почали стріляти і поранили їх. То, щоб не попасти до них у полон, Грисюк застрелив свого ад’ютанта і себе. Мої брат Михайло і сестра Віра похоронили його спершу в лісі, а потім, коли звільнили село, перенесли на інше місце біля сільради у Новинах, а потім у Микитичі, далі – в Устилуг, бо то був районний центр. Згодом його перепоховали у Володимирі на площі Героїв як Героя Радянського Союзу. І тепер я вже не знаю де він похоронений.
У Новинах ми жили бідота бідотою. Нас воші заїдали, короста по тілу кинулась. І тато не витримав. Посадив нас на фіру, склав пожитки і повіз до своєї сестри Пріськи Батогівської у Стенжаричі на хутір Самотіша. А в Микитичах і в Стенжаричах німці стояли. Татова мама 62 роки, моя мама 33 роки, тато і нас троє дітей приїхали у Стенжаричі. Нас тут почали стригти, мити і поклали у стодолу на чистім рядні спати. На ранок дивимось - у нас знову воші є. Знову одежу забрали, помили і знову поклали спати в стодолі, бо в хату не пускали. Ще й чемерицею мазали, бо все тіло було погризене, подерте. То знову прищі по тілу пішли. Зігнали нас дітей до хати голяком і змазали зеленкою. В хаті добре напалили, вікна позавішували ряднами. Бо на світлі не можна було бути. А їхали по вулиці німці. Зупинились і йдуть до хати. Жінки не пускають і кричать, щоб ми відчинили вікно і всі виглянули. Як він побачив, що ми в зеленці, то так кричав, то так втікав! Всі німці на машинах забралися геть.
Такий тяжкий час був. Ні купити ні дістати без взятки не можна було нічого. Наша сім’я жила дуже бідно. Тато загинув на фронті і ми бідували по-чорному. В 10-й клас я мусив ходити босим. На той час мені було 20 років. Під час війни 3 роки в школу не ходили. Тому учні були різного віку.
Досить розповсюдженим було пияцтво. Гнали самогонку з вишень, з буряків, з яблук.
Ми з мамою часто бували у Володимирі по справах. У 1950 році в місті вже був кінотеатр і ми одного разу вирішили піти подивитися кіно. Якраз ішов фільм «Без вини винуватий». Вхід був 5 рублів.
Остаточно у Володимирі-Волинському я оселився 1 вересня 1959 року. Місто було зовсім інше. Ще пахнуло війною. Ніякого будівництва у місті не було. На місці теперішньої площі Героїв ще виднілися рештки розвалених будинків. На тих руїнах учні садили дерева. Як-небудь садили, аби швидше і щоб зелено було. В народі цей парк називали козячим, бо там часто паслися кози. Через цей парк було протоптано багато стежок. Приблизно на тому місці, де шпиль, був трикутник і там стояв пам’ятник Леніну. Недалеко від пам’ятника стояли два двоповерхові будинки з дворівневими підвалами. На той час казали, що в цих підвалах зберігали продукти, там було дуже холодно. У тих будинках були магазини. В одному із них продавали тканину. Біля костелу стояла дуже гарна дзвіниця, огорожа і кована брама. Між костелом і вулицею Ковельською стояв будинок, перший поверх якого був мурований. До нього був прибудований дерев’яний флігель. На першому поверсі був продуктовий магазин. На другому поверсі було 2 чи 3 квартири. В одній жив ксьондз. Площі не було, а було три вулиці, що утворювали в середині трикутник. Будівель, де зараз міська рада і готель не було. Там де критий ринок був ряд магазинчиків. А базар був там де зараз автостанція. Ми з татом приїжджали сюди торгувати. Вулиця Луцька проходила трошки інакше. Частина цієї вулиці залишилась: від каплиці до
ВПУ. Між костелом і РАГсом був невеличкий дерев’яний будиночок у поганому стані, що належав костелу. А там де РАГС, був дитячий садочок. Територія була не прибрана, все заросле. І щоб закрити той вигляд, поставили великі щити з написами: «Виконаємо п’ятирічку». «Переженемо Америку». У скверику між костелом, РАГСом і музеєм було багато гарних скульптур, серед них статуя Матері Божої. Деякі з них були побиті. І враз одного дня всі вони зникли. Я намагався дізнатися, куди вони поділися. Казали, що їх вивезли на полігон і закопали. А вони могли б бути окрасою міста. Винесли з костелу рештки органу на вулицю. Довго вони лежали між будинками. Осінній дощ їх поливав. А потім якось раптово зникли.
Молодь ходила на танці. А танцплощадка була на старому єврейському кладовищі, ближче до другої школи. Потім її перенесли в інше місце. Вона там ще є по сьогоднішній день. Молодь не знала, що там кладовище, бо пам’ятників вже не було, росли дерева. Це був молодий парк.
У 60-х роках для будівництва каналізаційної мережі на вулиці Ковельській копали глибоку траншею. Перед костелом і собором Різдва Христового розкопали тунелі – підземні ходи. Я спускався туди вниз на 4 метри в глибину, бо дуже хотілось побачити як вони влаштовані. Це був коридор, мурований з цегли близько 90 см шириною і висотою 1,90 м. Зверху була накладена фашина (в’язка хмизу, очерету переплетена або перекручена прутиками для укріплення насипів та доріг) і насипана земля – до 2-х метрів. Ну раз є тунель, то повинен бути і вхід. Хлопці завели мене в костел зі сторони музею. Сходи вели глибоко вниз. Але вхід був замурований. Думаю, що він збережений і дотепер. Таки й же замурований вхід у підземелля є і в соборі Різдва Христового. У будинку, що зараз займає районний пенсійний фонд також є вхід у підземелля. Щоб його засипати привезли 103 машини піску. Цей підземних хід вів або до Успенського собору, або в Зимне.
Взимку 1962 року розібрали будинок біля костелу. Коли розчищали там територію, то навколо костелу вибрали землю і розкопали 2 підвали, забиті людськими кістками. У деякі черепи були вбити великі загнуті ковані цвяхи. Всі кості погрузили на машину і вивезли кудись. Можливо це були похоронені останки людей після татарських набігів, а можливо після допитів НКВС. У тому будиночку, де був магазин, і де жив ксьондз за Польщі, після війни 2 кімнати займало НКВС. Під будинком були підвали. От і казали, що ті кістки – то діло рук енкаведистів. Після війни в НКВС було багато «роботи», то їхніх «робочих місць» було багато по цілому місту: тюрма у валах, комендатура, навпроти будинок – бібліотека районна, будинок біля костелу. Було багато заарештованих і вони не мали де їх тримати і займали все більше приміщень.
На початку 60-х років тут орудувала банда – «Чорна кішка», яку очолював чоловік на ім’я Степан. Грабували, вбивали, перестрівали жінок. Їх почали вистежувати і по одному виловлювати та судити. Кому 10 років тюрми дали, а кому – 12. Степанові присудили 11 років. А затримали його, коли віз пиріжки з хлібозаводу. Міліціонер його затримав, бо фари не горіли. Двоє ззаду підійшли, руки скрутили, а в нього в кишені пістолет з наведеним курком… Так розказували свідки. Жінки ще три роки після того боялися самі на роботу і з роботи йти. Я свою дружину довгий час на роботу проводив. Ідемо, а навколо нас жінки гуртуються. Страшно, світла не було, вулиці темні не асфальтовані. Ось така була ситуація.
Місто розросталось на очах. То один будинок звели, то другий.
У 70-х роках, щоб закрити вигляд собору Різдва Христового, побудували триповерхову школу №3, А тепер там офіс Ковальчука.
У 90-х роках я працював оператором у школі №3. Коли по стіні пішла тріщина, ми з завгоспом почали шукати причину. Біля фундаменту з тріщиною ми почали «рачком» копати яму. Виявили, що фундамент стоїть на насипному ґрунті, понад три метри. Також там ми розкопали 2 дерев’яні жолоби для води, які ні пилка ні сокира не брали, бо зроблені вони були з мореного дуба.
Місто розвивалося, будувалися школи, закладалися парки, почали споруджувати пам’ятники героям.
Про пам’ятник у П’ятиднях хочу дещо розповісти. Там вказано, що загинуло 25 тисяч євреїв. А в документах пише, що їх було близько 15 тисяч. На пам’ятнику по дорозі на птахофабрику вказано що загинуло 56 тисяч. А в документах сказано, що у Володимир-Волинському концтаборі від голоду і холоду померло біля 22 тисяч.
І ще дещо розкажу про місцевих патріотів. У 1943 році біля кінотеатру, що стояв біля собо116
ру Різдва Христового був повішений Женіщук Євген з Тростянки – вояка УПА. Він тікав з поліції. Його німці спіймали і повісили. А один чоловік подивився і сказав: «Ну нічого. Сьогодні ви нас вішаєте, а завтра ми вас». А ті хто стояли поряд, здали його. І він був розстріляний. Мені здається, що його розстріляли біля валів городища. Там зліва від валів росте акація. 12 чи 13 чоловік там розстріляли німці. А ще двох було повішено, там де парк «Слов’янський». А 17 січня 1945 року, там де зараз стоянка ТАХІ , було повішено двох українських патріотів – Анатолія Падаша і Дмитра Лижника з Черчич. На тому місці є вмурована в стіну дошка, на якій про них написано. 21 червня 36 чоловік було розстріляно російськими окупантами в тюрмі на городищі. Їх поховали на Ладомирському кладовищі, а деякі тіла родичі забрали і поховали в селах. В пам’ять про них на валах є символічний пам’ятник.

Спогади записала Кучерява Р.І.

Повернутися назад