Головна > Публікації > Маєвська Ольга Василівна

Маєвська Ольга Василівна


14-07-2016, 10:42. Разместил: orusia voznuk
Я попала у Володимир, коли закінчила 7 класів і мала 14 літ. А сама я з Фалемич. Жили ми
над самою річкою. Нас було п’ятеро дітей. Батька забрали на фронт. Мама і бабуня зостались
з нами. Хату нам рознесли німці снарядом. Попередили, щоб ми вибралися, бо наша хата була
їм як мішень. В радгоспі розселилися німці, а за річкою, за лозами були наші. От німцям і
мішала наша хата біля річки. Нічого з собою не брали. Дещо закопали в землю. Але коли прийшли
наші, то штиками те все вирили, що тоненьке, забрали на перев’язки, а що було грубіше,
якісь килимки, брали два дрючки і робили носилки. Рятувались як могли. Батько того всього
раніше понавозив, бо служив у 1939 році в польській армії. Де ми тільки не жили – і по квартирах,
і по льохах, але вижили. Попервах корову у нас забрали німці. Мама у відчаї, купа голодних
дітей, і каже: «Піду до німців. Заб’ють, то заб’ють, нехай всіх разом поб’ють, тоді на тому
все буде». Бабуня плакала, молилась. Пішла мама з дітьми: кого на руки взяла , кого за руки. А
німці були розквартировані по кращих хатах. Як мама підійшла до того обійстя, де корова, то
та, як побачила хазяйку, як заревла! Німці так і повискакували: «Матка! Шнель! Шнель! Тікай!
Чого прийшла?»

Питають її:

- Де чоловік?
- Нема»-, каже, - а дітки маленькі.
І віддали таки нам корову. От завдяки їй ми і вижили. Батько, довідавшись, як ми бідуємо,
попросив дозволу в командира притягнути з лісу німецький санітарний вагон. Каркас був
зроблений з металу, а стінки – з фарбованого картону. І ото ми зимували чотири зими у тому
вагончику. Зими були круті. Всередині у вагончику весь каркас був у снігу. Під перину ховалися.
Бідували…А батько загинув на фронті.

В матері ще був живий її батько. Жив у селі за Житанями. Подивився, що дочка так бідує.
Що ціла купа сиріт. Ще встиг в 1947 чи 1948 році перед організацією колгоспу спродати реманент,
коней, бо під час колективізації забирали у радгоспи все, що було, а хто не віддавав,- висилали
на Сибір, «до білих ведмедів», і купив для нас розбірну клуню. Оце в нас була така хата.
Соломою і очеретом покрита. Так ми і жили. Таке було моє дитинство. В школу ходили – 1 і 2
класи – у Житанях. Нужденно ходили.

Жила у діда. Він мене любив за те, що добре вчилася та була допитлива. Бувало, будить мене
зранку, щоб ішла з ним в поле, а бабуня свариться з ним, щоб дав дитині поспати.

А бабуня була повитухою. Майже ніколи її вдома не було. Всім бабуня пупи
зав’язувала! Часто приходили за нею. В лісі і на лузі збирала лікарські трави, в’язала їх у снопочки
і сушила. Знала, яка трава від чого. Знала, в чому діток купати. Лікувала людей. Мала
хист до лікування. Запам’ятався мені один випадок. Прийшли за бабунею, бо дуже хвора дитина в когось була. А вона і каже матері: «Чи будеш ти згідна, що я викупаю у зіллі твою дитину?
Якщо на життя – дитина буде жити, якщо не на життя – дитина пожовкне в купелі і
помре». Виходу не було і батьки погодилися. Почала вона купати і появилася в дитинки роса
на носі і рум’янець. Вижила дитинка.
Неграмотна бабуня була, але дуже побожна. Казала багато передбачень. «Настане час і будуть
носити на собі образ Сатани. Сатана понумерує всіх людей. Настане час жовтої раси. Держава
в державі буде» Була дуже релігійна, часто ходила у Зимненський монастир до монашок.
І я з нею. Ми заходили в келії до монашок. У келіях було дуже скромно. Малесенька кімнатка.
Лампадка в кутку, ікони, маленький столик, ліжко, один стільчик, багато книжок. Часом бабуня
приносила їм яєць, якщо мала. Монашки продавали цукерки, то бабуня завжди мені того
цукерка купувала. Мені дозволяли сісти на ліжко, а бабуню садили на стільчик. Монашка теж
сідала на ліжко і вони з бабунею вели бесіди про Бога, про церковні свята. Часом монашки
приходили до нас додому. Потім за радянської влади монастир було розформовано. І монашки
поїхали у місто Дермань у тамтешній монастир.
Прожила бабуня 98 років.
Мама побачила, що я вже величенька і з мене може бути помічниця, забрала мене до себе
у село Вільку Фалемичівську. І до школи я там ходила А тоді в Зимно сім класів закінчила.
Школа була тоді ще платною, але так як батько загинув на фронті, то я вчилась безкоштовно.
Взимку сторож палив у пічках торфом з Володимирівки.

Нас водили зі школи на екскурсію на метеостанцію. Розташована вона була по вулиці Луцькій
у полі. То був маленький будиночок. За огорожею були всі їхні прилади. Їхня працівниця
лазила по драбині дуже високо і дивилася якісь показники. То було так цікаво, як флюгери
показують напрямок вітру. А мені то так подобалось, бо я завжди висоту любила. Думаю: « Як
виросту, от би мені на таку роботу піти». То було все таке примітивне, але погоду там якось
визначали.

А ще нас водили на мінігідроелектростанцію. Була вона у селі Заріччя, в районі від моста
до Білих берегів. Там був зроблений шлюз, і була невеличка будка, де працював мотор. Електрострум
подавався на місто. Можливо, до хлібопекарні. Там був кремезний охоронець, який
наказував нам не підходити близько до того місця, де бурлить і падає вода. Електрики на той
час ще ніде не було.
Двом старшим сестрам голова колгоспу дав направлення на навчання в агрошколу. По
завершенні навчання старша сестра працювала агрономом в городній бригаді. Друга сестра
пішла в бухгалтерію на Володимирівку.

Мама побачила, що старші дівчата повтікали, зосталося двоє менших дітей і я, що не буде
кому допомагати, не пускає мене, каже, що забере мене в ланку і на курятник. Робота на курятнику
була штатною, і мінімальну кількість трудоднів можна було відпрацювати. Це вже
маму пожаліли, бо чоловік загинув на фронті. Інша робота - в ланці була сезонною і рахували
трудодні неточно. А часом і від встановленої норми роботи.

А я не хочу в ланку, а ще вперта по характеру. Це мене і спасло в житті. Думаю: вчилася ж я
непогано, то що мене чекає у тому колгоспі? Кірзові чоботи і куфайка? Треба щось придумати.
Пішла я в собез, щоб направили мене як сироту вчитися. Нічого з цього не вийшло, бо я була
не кругла сирота – в мене була мама. А я закінчила тільки 7 класів. На роботу мене ніхто б не
взяв. Паспорта в мене не було. Як кудись іти вчитись чи на роботу, то треба було мати довідку,
що ти не пов’язаний з колгоспом. І я вирішила далі іти в школу. Але мама не пускає. На той
час у нас уже був вітчим з Донеччини. Голодом нас морив. Господарство було велике: корова,
кури, качки. Мама вдень на роботі, а він нам їсти не дає. Важке було наше дитинство. Багато я
виплакала в бур’янах. Але ж таки думала, що виживу, що буде колись краще, а як ні, то завербуюсь
піднімати цілину. Плакала 3 дні. Очі мені порозпухали. Ну, може, мама мене пожаліє і
дозволить ходити в школу? Але ж ні. Ні в яку. Мама бачить, що залишилося двоє менших дітей, а гусей немає кому пасти, то й не пускає. Довго я плакала, але плач не допоміг.

Рано вранці 1-го вересня я взяла своє свідоцтво, свою автобіографію, закрутила це в газетку
і пішла до Володимира. А міста не знаю. Ну ходили пару раз з мамою молоко продати,
яку грудку сиру, а часом і качку чи гуску. Нам крильця і лапки, а решту на базар, щоб хоч
мила купити чи соди до прання, чи в аптеці яких порошків від болячок, чи керосину. Всі
уроки писалися при керосиновій лампі. Через поля навпрошки ходили до того місця, де зараз
сільгосптехніка, а тоді називалося МТС – машинно-тракторна станція. Трактори в колгоспах
вже були, ми на них казали ХТЗ (харківський тракторний завод), потім білоруські тракторипоявилися. То на станції проводили ремонти тих тракторів. Отож, бо ми ходили по вулиці
Луцькій, а перед мостом був стихійний базарчик. То там мама продавала все що мала. По дорозі
нам траплялися маленькі довоєнні хатини з маленькими віконечками, криті соломою.
А де зараз відстійники цукрового заводу, було єврейське гето. Там був невеличкий лісок, що
називався Бірок. Ми з бабунею ходили в той Бірок по тички на квасолю. У тому лісі хрустіли
кості під ногами. Білі перегорілі кості. Бабуня наказувала нічого не піднімати. Мені тоді було,
може, років 10. А там росли сунички, і хотілося їх зірвати. Але бабуня казала, що не можна.
Та й кості хрустіли, то й боялася. У тому гето спалювали євреїв. Всі тудою ходили, бо то була
стежка навпрошки від Фалемич на Луцьку шосу (вулицю). Коли вже побудувався цукровийзавод, там зробили відстійники. І до цієї пори там на валах ростуть суниці. Потім там наміряли
людям городи. Хто знав, що там було раніше, садили лише кормовий буряк або щось інше
для худоби. А хто не знав, той садив всю городину. Ще до цього часу у тій місцині ростуть
кущі, які залишились від того Біроку.

Так ось першого вересня я прийшла до міста, стала в центрі, де зараз площа, і думаю, куди
далі іти. Чула, що сусідський хлопець Пастущук ходить у якусь школу у Володимирі, але ж не
запитала, де та школа. А тоді школи були поділені на жіночі і чоловічі.

У центрі ще не було великих будівель, не було готелю, був лише старий ринок, маленькі
хатиночки. Була велика площа, заросла чагарником. В місті взагалі було багато зелені. Біля
собору Різдва Христового і на розі вулиць Ковельської та Шевченка був скверик, де стояли
лавочки. Було багато дерев. Молодь збиралася, сиділа на тих лавочках, часто пісні співали.

От стою я серед площі, аж іде якась тітонька. Я і питаю в неї:

- Не скажете мені, де тут школа?
А вона:
- Яка школа?
А я і не знаю, що казати.
- Ну яка саме найближче, - викрутилась я. І жінка показала мені на другу школу, біля стадіону.
Приходжу я до школи, а там якраз святкова лінійка. Стоять дітки з бантами, в білих
фартушечках. А я в такому платтячку страшненькому, зі згортком в руках, стою під деревом.
Грає духовий оркестр. Всіх учнів вітають. Я такого й не бачила ніколи. Місто завжди відрізнялося
від села. В селі все було знищене після війни. Продзвенів дзвінок. Учні розбіглися по
класах. А я стою і думаю, що мені робити? Додому вертатися? Та чого? А може втопитися?Але
ж ні. Жити хочеться. Не піду додому. Знову дивитися, як мама тяжко працює цілий рік на ті
трудодні? А потім візьме саночки , і на ті трудодні привезе на саночках два неповні мішечки
зерна – по 200 грам на трудодень. Як вижити?А то все картопля та картопля. Те життя таке
нужденне… Аж раптом через подвір`я пробігає якийсь чоловік і гукає: «О дівчинко, а Ви що
тут стоїте?»
- В школу прийшла.
- А які документи Ви маєте?
- Маю табель, автобіографію.
- Ану покажіть.
Показую йому свої документи.
- То ви непогано вчилися! Пішли зі мною.
І повів мене до директора. Тоді директором був Горлач Петро Петрович. Його кабінет був
на другому поверсі у червоній школі.

- А де твої батьки?
- Батько на фронті загинув, а мама є.

Подивився мій табель. А той чоловік, що мене привів, забрав до себе в клас. Це був Вовк
Володимир Миколайович – вчитель історії і класний керівник 8–Г класу.

Я прийшла в клас. Дітки щось записують, а я, як вільний слухач, не маю ні олівця, ні ручки,
ні зошита, голодна… Відсиділа уроки та й пішла додому. А вдома мама :

- Де була?
- В школі!
- Ну нічого, походиш в ту школу, поки білі мухи не появляться.
- Ну нехай!
Але, щоб іти в школу, то треба було щось мати. Позбирала, що лишилося після 7 класу, то
олівець недописаний, то зошит який… Мама не мала грошей, щоб щось купити, та й не хотіла,
щоб я в школу йшла.

Перш ніж піти в школу, за канікули я мусила заробити собі на книжки, на хустину на голову.
Багато не заробиш. В радгоспі платили, хоч мало, але щомісяця, а в колгоспі взагалі рідко
платили. Ну то я пішла працювати в радгосп. А весною треба було виорати 15 соток городу.

Мама пішла до бригадира по коні, а він і каже: «Твоя дочка працює в радгоспі, то і за кіньми
йдіть туди» І я мусила перейти в городню бригаду в колгосп. Ціле літо працювала в городній
бригаді. І так собі думаю, треба йти в контору, нехай дають мені гроші. А хто дасть гроші на
початку вересня? Та я була імпульсивна. Пішла в контору, та й кажу:

- Я у вас пропрацювала, я пішла в школу. Платіть мені гроші, бо я не маю за що купити зошитів.
- Ха-ха-ха! Захотіла! В січні! В лютому виплата буде.
- А я завтра піду в воєнкомат і скажу, що я сирота, в воєнкоматі записано, де мій батько загинув,
і що я у вас працювала, ви мені не даєте грошей, і я не маю за що ходити в школу.
От вони трохи подумали і вирішили мені щось нарахувати. За ті гроші купила я пару книжок,
зошитів, у першу чергу, те що треба до школи, хустинку на голову і парусинові босоніжки,
а більш нічого не виходило. Я ті босоніжки взула і така рада! Здавалося, що найкрасивіша
у світі.

До школи ходила голодна, бо що з дому візьмеш? Хіба хліба олієм помащеного, якщо той
хліб був. Замотаю в газету, та по дорозі зжую. А дорога була не близька – від Фалемич до Володимира
до другої школи. Дітки з міста вже мали якусь копієчку, могли купити пряника або
ще щось.

Якось встаю зранку, а на дворі сніг випав. Ну і що ж, мої босоніжки нікуди не годяться. Сіла
я при запічку і заплакала. Нікому нічого не кажу, взяла книжку і читаю. Так і буде, думаю, то
ж не піду в босоніжках по снігу. Сиджу я тиждень вдома, другий. То води принесу, то січки
наріжу. Але одного разу в дощ приїжджає на велосипеді Володимир Миколайович. І до мами:

- Ви чого таку ученицю вдома тримаєте?
А мама:
- Я б і рада, але не маю з чого і за що вдягнути і взути її, ще ось менші діти є. Володимир
Миколайович каже:
- Нехай напише заяву, школа допомогу дасть. Не тримайте таку ученицю вдома. Ну дайте їй
хоч що небудь взутися і вдягнутися. Нехай приходить. Виділимо їй гроші.
На ранок мама дала мені якесь своє пальто, яке мала, а я була худа, пальто вісило на мені.
Але пішла, бо що мала робити. Написала заяву і виділили мені 150 рублів допомоги. Класний
керівник бере свою жінку, Ольгу Омелянівну, вона в нас викладала біологію, і ми йдемо у магазин.
Купили мені куфайку, резинові чоботи і шмат тканини на спідничку, а більше нічого і
не виходило. І так я в тих чоботях, в тій куфайці ще два роки ходила до школи – 8 і 9 класи.
Сміялися з мене, шарпали мене хлопці, прозивали. Казали, що я Єкатєріна Вторая, бо в мене
під лівою косою була родимка. Якось вийшла я до дошки на уроці математики, а вчителька

Катерина Андріївна Овчаренко каже: «Ой! Ты как Катерина Вторая. У тебя под левой косой
родимка». А хлопцям тільки подай, так мене і прозивали. Дуже хороша вчителька була. Так
доступно пояснювала, що вже самі ліниві розуміли. Були і заможніші діти. У декого навіть
годинник був.

От вже і 10 клас. Я вже велика дівка. Треба шукати роботу. Правда 10-ий клас я закінчувала
заочно,ходила у вечірню школу. Закінчила навчання з відзнакою.

Ходила я від організації до організації. Ніде на роботу не приймають. Не маю документів.
Сама на вигляд худенька як підліток. А сусідка працювала у «легпромі» (легка промисловість).
Ну, думаю, там є і дах над головою, і щось трохи платять, піду туди. Швейна фабрика була
навпроти автостанції на розі вулиць Ковельської і Данила Галицького. То була двоповерхова
будівля, де сиділо начальство, та невеликий цех. А далі йшло будівництво. До будівлі було добудоване
невелике дерев’яне приміщення. Там сидів завкадрами -Філяєв Іван Андрійович. Я
пішла до нього і кажу, що шукаю роботу. А він щось писав, потім зняв окуляри, подивився на
мене:

- У тебя мать есть?
- Є.
- А гуси у нее есть?
- Є.
А в голові промайнуло: «Може, він хабаря хоче? Гуску? Буду просити в мами. Але ж не
дасть. То сама вкраду і занесу йому тую гуску?»

- Иди домой, будеш их пасть.
Тобто я ще була подібна на гусячого пастуха. Ну що робити? Розвернулась я, вийшла і гірко
заплакала. А сльози – рікою. А він побачив у вікно і стукає мені, показує рукою, щоб зайшла.
Я вернулася, а він питає:

- А где твой отец?
- На фронті загинув, у місті Бреслау.
- Да… Я тоже воевал. Ленинградскую блокаду пережил. Ладно. Я тебя возьму на работу, но
с условием, что ты отработаешь сезон на кирпичном заводе, а в сентябре я возьму тебя в цех.
Иначе не могу. Согласна?
- Так.

Тоді швейна фабрика саме будувалась. І кожна організація мусила собі тої цегли заготовити.

Голова колгоспу змилувався наді мною, дав мені «вольну». Каже: «Двом я дав направлення
на навчання. Тобі третій не можу дати, тому що ще є інші родини. Що люди скажуть?Ти дівчинка
розумна, хитра. Дасиш собі раду в житті.»

Отже, я кожного ранку з Фалемич йшла пішком до цегельного заводу. А з собою брала плящину
молока, корком з кукурудзи заткнуту, кусочок хліба. Ото і весь обід був. Так і відпрацювала
сезон. А далі мене взяли у ширпотреб, згодом перевели на глажку та на комплектування
виробів. Мусила швидко все сприймати і вчитися, бо хотілося жити і працювати, і дивитися
на людей з іншого боку. Бо що я там в колгоспі бачила? Кругом злидні, все розгромлене, школу
спалили, церкву спалили. У кого була краща хата, то тихо повиселяли. Шукали якісь причини:
той куркуль, а для того ще якусь статтю знайшли. Займалась та людина чимось чи ні, але ж
хата гарна, а сільську раду треба, комору треба, контору треба. Всіх виселяли до білих ведмедів.
Ще пам’ятаю, як я малою ходила ту комору білити.

На швейній фабриці використовували електрострум. В лікарні також. Був мотор, якого
заводив кожного ранку моторист. Він деренчав, як трактор. Двигун працював до 1-ї години
ночі. А коли мотор виключали, кругом була темнота. І треба було іти у Фалемичі. Приходила
додому в 3 голини ночі. Найстрашніше було пройти через той Бірок. Аж волосся від страху
піднімалося. Часом ходив у мою сторону Ляшук Анатолій Васильович, що теж на фабриці
працював. Він був з Володимирівки. Йщли ми разом по Луцькій вулиці, а далі розходилися:
він - наліво, а я – направо. А я прошу його : «Толік! Ти хоть там слухай, може, кричати буду…»
А ще мене весь час якийсь собака там лякав. І де він там взявся? Такий великий!. Не гавкав, не
кусався. Туп! Туп! Туп! Туп! Перебіжить перед мене і стане на стежці. А я ж не маю йому що
дати, сама голодна. Мені так страшно було! А бабуня все наказувала хреститися та молитися
Богу. Собака проводжав мене до самого радгоспу.

Ще трохи пам’ятаю скотобазу, яка знаходилась у Чорноморському провулку. Як наша корова
зовсім постаріла, то мама вела її на скотобазу здавати. Та база мала примітивну огорожу, і
там було чимало тої худоби. Щось там мамі і заплатили за тую корівчину. Але грошей на нову
теличку не вистачало. Все господарство обкладалось податками. Несуться кури чи не несуться,
а 120 яєць треба було здати. А ще молоко, м’ясо, масло треба було здати. Масло приймали
тільки топлене. За здане цільне молоко давали перегон. І ми, замість молока, мусили пити той
перегон. Яйця треба було нести в кооперацію, молоко – кожний день у прийомний пункт. А
масла вже не було з чого зробити, то мама ходила до міста, купляла масло, перетоплювала і
так несла здавати. А ще мусили здавати по 40 кілограм свинячого м’яса і цілу шкіру з кожної
свині. По селу ходили агенти і переписували, скільки у кого в господарстві курей, свиней,
телят. Вуха, копита і кишки можна було собі залишати. Кров’янку не робили, бо гречки не
було, а начиняли кишки тертою картоплею. І так пекли в печі. Кров і мозок просто смажили
на пательні.

Мама вигодовувала телятко і здавала його на тих 40 кілограм. Якщо телятко мало більше
кілограм, то різницю сплачували.

Ще по вулиці Луцькій біля річки Риловиці, пам’ятаю, засолочний цех. З колгоспу городня
бригада возила туди огірки, цибулю.

На той час у місті було дві лікарні, в народі їх називали - біла і червона. Червона інфекційна
лікарня знаходилась по вулиці Гноєнській (потім вул. Осипенка, а зараз Генерала Шухевича).
А вулиця Гноєнська виходила на село Гнійно, нині Красностав. Навколо лікарні була огорожа
з закритими воротами. Вхід до лікарні був строгим. Поряд на вулиці Ковельській були гучномовці,
через які горлала музика, подавались новини та велася пропаганда. Молодші брат і
сестра захворіли на кір і їх госпіталізували. З ними лежала бабуня, а мама поралась по господарству.
Бабуня жалілася на той гучномовець, що кричав з 6 години ранку до 12 ночі, і діти
кричали. Не звикла до такого шуму і не могла спати. Ми з мамою ходили їх провідувати, носили
їм передачу - молоко, яку грудку сиру, вареники.

Коли мама захворіла, то лікувалася у залізничній лікарні, неподалік від вокзалу. Зараз там
будматеріали. Головним лікарем працювала Машерук. Була учасником війни, мала багато нагород.
Наш батько перед війною працював у залізничному депо і так як мама залишилася вдовою,
її поклали в ту лікарню.

Мені в дитинстві теж довелося лежати у лікарні, у білій. У 1948 році я закінчила 1-й клас і
сильно захворіла. Сама винувата. Не одну палузу достала од мами. Ріка якраз обгинала нашу
хату. То як не купатися? Ми ж виросли, як жаби в болоті. Всі навчилися плавати з самого малечку.
Мама не дозволяла багато купатися, бо хіба ж ми знаєм, скільки можна? А як хочеться!
То втікали і купалися. Мабуть, я пуста була. От одного разу випав град, такий великий, як вишні.
Старша сестра і сусідська дівчинка йдуть купатися. Одній 16 років, друга трохи менша.
Ну і я за ними. А вода така тепленька, як у баняку, а на березі куски льоду лежать. Купалися,
скільки хотіли. Аж поки в мене губи не посиніли. Ну, думаю, треба втікати. Вилізла я з тої річки,-
а коси мокрі. Мама вже точно дасть палузою. Я бігом до бабуні. А бабуня жила у тому нашому вагончику влітку, а як зима, то йшла до нас в хату або до другої дочки. Бабуня : «Ай яй яй!» А
мене вже трусить. І давай на мене накидати всяку одіж, що мала, одіяло зверху, щоб я зігрілася.
Коси чуть підсохли і я побігла через город додому. Там сіла тихенько під грубкою, щоб мама не
бачила, що коси мокрі. Я обсохла, мама нічого не знає. Повечеряли, та й полягали спати.

Зранку всі встають, а я не можу, мені голова крутиться, температура висока. Я все таки
спромоглася встати і вийти надвір, і впала. Підняли мене. Мама побігла до сусіда, щоб запрягав
коні, і завезли мене в лікарню. Пам’ятаю тільки, що мене клали на холодні столи. А
потім відключилась. Двостороннє крупозне запалення легень мала. Я лежала в лікарні місяць
і 17 днів. Кололи стільки уколів, що на подушці сиділа. Лікування було платним , але оскільки
батько загинув на фронті, лікували мене безкоштовно. Ніхто не сподівався, що я виживу.
Старша сестра сиділа наді мною. Мама приходила провідати і мусила вертатися додому, бо
були менші діти і господарство. Вижила! Вилікували мене. Мама принесла мені вареників з
сиром. Лікарка прийшла у палату, зраділа, що її хвора поправилася, бо переживала за мене. А
потім мене налякали, що маю добре харчуватися, бо інакше буде туберкульоз і я помру. Треба
було пити сирі яйця і парне молоко. Мама мені надоїть молока в кружку, і я вже п’ю те молоко
з пінкою. У загаті за хатою, де кури несуться, яйце знайду, зроблю дірочку і вип’ю. А що ж, жити
то хочеться! Напилася і наїлася того на все життя. На молоко і яйця тепер дивитись не можу.

А як я хворіла з очима! В мене була золотуха. Більмо було на оці. Я не могла на сніг дивитися.
Завжди така замотана до школи йшла. У школі вікно біля якого сиділа, завішувала хусткою.
І вдома завішувала вікна, а то ще сяду на запічку. Стільчика маленького візьму і пишу на
ньому уроки. Так я мучилася довго, аж поки хтось сказав мамі варити череду і гілки солодкої
яблуні. Ото мама цілий баняк наварить тої череди, частину мені віділлє, що я маю пити, а решту
виллє у мідницю, і я маю парити очі в тому відварі. Допомогло. Вилікувала я очі.

До клубу мене мама довгий час не пускала. А вже як дозволяла піти, то казала, щоб в такій
то годині була вдома. А як ні, то візьме коцюбу і через ціле село буде гнати. Чи зробила б так чи
ні, але страхала. То ж я мусила притримуватись її умов. А в клубі показували кіно. Спочатку
воно було німе. Треба було платити гроші, а нас не було. Стояли під вікнами, заглядали. То
кіномеханік змилується і впустить нас у середину. Перший фільм, який я побачила, був про
Крайню Північ. Показували як радянська експедиція проводила там розвідувальні роботи, як
вони літаком приземлялись на кригу. Потім нам в хату провели радіоточку.

У Фалемичах під самим Радгоспом шукали родовище газу. Цілий сезон бурили. Встановили
трубу, і з неї навіть газ виходив і трохи горів. І старшим людям і дітворі цікаво було. Але
нічого з того не вийшло. І з тої труби ще довго витікала вода.

У нас жила кицька. І ніхто з 5-ти дітей її ніколи в руках не мав..Мама сказала: «Що, глистів
хочете?». Ми жили бідно, але мама в нас була дуже строга на рахунок чистоти . А як вона нас
дресирувала: «Їсиш – не плямкай, ложкою не тарахкай, не шкрябай, руки помий; не ляжеш
спати, поки ноги не помиєш; не маєш де – іди до ріки, тільки мило не втопи, нема мила, то є
трава різоха або крейда; воду пити – не над відром; не допила – не виливай назад.» Мали таку
дисципліну, що ух! Влітку купалися в ріці, а взимку – в кориті. Мама нас стригла, щоб не було
вошей ніяких. В школі перевіряли. А педикульозу кругом було повно. Мама останню грудку
сиру продасть, а таки мила купить.

Заколять яку свиню, м’ясо разом з салом насолить добре і потім на тому варить їсти: борщ
щавлевий або капусній. Ми жили над річкою. І капуста в нас родила величезна. Бочка капусти
квашеної була і 11 відер огірків засолених. Ми були бідота, і в селі була бідота, бо ще до нас
за огірками приходили: «Марійцю, дай огірочків». Як пасли корову, то мали збирати щавель.
Лазиш, як той боцюн по лугу, збираєш щавель. Мама візьме фаску (свого роду дерев’яне відро,
звужене доверху), поскладає туди щавель, присолить його і зверху кружочка покладе. От і
щавель на зиму був. На Трійцю завжди пекли пирога з щавлем. Як не бідували, але старалися,
щоб на Пасху чи на Різдво було щось краще. Мама борошна роздобуде і приховає. На щодень
їли що-небудь. Пекли пироги з житнього борошна. Пекли буряка, добавляли туди розпарених
вишень. І така була начинка. І кисіль варили на тому буряковому відварі. На крохмаль картоплю
терли і вимивали. Багато фруктів сушили, овочі заквашували. Волок варити з лободи і
молодих бурячків. Картоплею перебивалися. Хліба не вистачало. Мене малою посилали в радгосп.
У ларьочку дядя Казмірчук торгував хлібом. Хліб був тільки для робітників радгоспу, а
колгоспникам хліба не продавали. Я приходила туди і клянчила того хліба: «Дядя Казмірчук,
дайте хліба! Дядя Казмірчук, дайте хліба!» Аж поки хтось змилується і скаже дати хліба зі
свого пайка. Хліб продавали на вагу. І доважували кусочки. І я той кусочок завжди з’їдала по
дорозі додому. А тюлька яка була: іржава та солона. То ходили до кладки, щоб води з річки
напитися. До Різдва кололи свиню. Мама все м’ясо, сало солила. Все було в ропі. Був у нас великий
плетений кошик з кришкою. Його підвішували до бантини на горі. У той кошик клали
шинку, що мала бути на Пасху, свинячі ножки на холодець. Потім довго вимочували, часто
міняли воду. Шинку запікали, холодець варили. Драглі ніколи ніхто не розбирав. Так з кісточками
він і застигав. Як хто хотів поїсти, набирав собі ложкою в тарілку і обсмоктував кісточки.
А вже потім було по сучасному. Мама мила руки, протирала самогонкою, і тоді з ложкою
і ножем розбирала той холодець. Капусту на свята тушили. Крашанки і писанки фарбували у
цибулі. Мама не мала часу малювати, бо було п’ятеро дітей. Треба було їх обіпрати, прибрати в
хаті, їсти наварити, в господарстві дати раду. А ми щось там малювали. З тюбика зубної пасти
робили писачки і ввечері розписували яйця. Мама пекла дуже гарну паску.

А вдягалися як бідно! Тьотя, татова сестра була швачка. Жаліла нас сиріт. Шила нам бурки.
А дід з камери клеїв галоші. Так і ходили. Нужденно жили. Люди приносили їй старі шинелі,
і вона щось там з них перешивала. Ватин підшивала або клоччя. Люди рятувалися як могли.

А ще пам’ятаю, що з нами жили чужі люди. З України і з Росії. Всі тулилися в тому вагончику.
З Москви була сім`я Гнусових – Петро і Дарья з хлопчиком. Потім у радгосп перейшли.
Гуртожиток їм дали А вони все до нас ходили то по вишні, то по огірки. Всім вистачало. Потім
була Настя з Брянська. Привезла свою сестру і свого батька старого. А тісно як було. Що ж там
того вагончика? На підлозі спали, що переступати треба було. Потім прийшла Машка з Орла.
Просилася: «Маруся, возьми меня, чтобы я прожила. Чтобы я с голоду не умерла. Я буду тебе
помогать по хазяйству». А робота яка була взимку? Ополонку прорубати, принести води, напоїти
корову і нарізати січки. Що мали, тим ділилися з нею. Прожила вона у нас зиму, і дали
їй від радгоспу місце у кімнатці. Гуртожиток був у панському двоповерховому маєтку, що
називався Чворак. Це був будинок для прислуги графа Людоховського. Внизу жив продавець
Казмірчук, вгорі жила сім’я Колотнєвих. І їй там дали місце. Одного разу вона приходить до
нас і каже до мами: «Ты мне уплати за то, что я у тебя зимой работала». Схопила ножа, і кричала,
що всіх поріже. Бабуня впала на коліна, почала Богу молитися і плакати: «Ти ж бачиш, що
тут купа сиріт, що тут нема з чого тобі щось дати, ти ж не так домовлялася». Ледь її впросила.
Опісля вона працювала у взуттєвому магазині технічкою. Мені так хотілося їй помститися,
але не посміла. Перетерпіла. Потім у нас була Уляна з Київщини. Зварить мама тої юшки, нам
дає і їй дає. Так і вона вижила. Уляна добра була. Ми разом з нею по господарству допомагали
мамі. Раз пішли різати січку для корови. Я крутила колесо в січкарні, щось загапилась, і ручка
зачепила мені живіт, аж платтячко порвалося. Ми так злякалися! Але мамі я нічого не сказала.
Уляна мені якісь примочки робила, і платтячко зашила, щоб мама не бачила. Пережила вона
голодовку з нами у 47 році. Вдячна була, що ми її прийняли, що не вмерла з голоду, і залишила
на пам’ять хустину. Я дуже любила ту хустину.

Довго працювала я на швейній фабриці. Потім закінчила курси легкої промисловості у
Львові і працювала контролером закрійного цеху, а потім -пошивочного.

Спогади записала Кучерява Р.І.

Маєвська Ольга Василівна

У сквері біля історичного музею

Маєвська Ольга Василівна

Виступ на стадіоні, 1953 рік

Маєвська Ольга Василівна

Впорядкування вулиць міста. Вивіз сміття

Маєвська Ольга Василівна

Спортивні змагання. Вул. Драгоманова.1951 рік

Маєвська Ольга Василівна

Вулиця Фарна, 1947 рік

Маєвська Ольга Василівна

Вулиця Фарна, 1948 рік

Маєвська Ольга Василівна

На подвір'ї Успенського собору

Маєвська Ольга Василівна

Перший автобус. Вул. Ковельса. Зупинка -Будинок офіцерів

Маєвська Ольга Василівна

Хата у повоєнні роки

Маєвська Ольга Василівна

Ольга з подругою

Маєвська Ольга Василівна

Жнива

Маєвська Ольга Василівна

Парад.Вулиця Ковельська, 1954 рік

Маєвська Ольга Василівна

На вулиці Фарній

Повернутися назад