Головна > Публікації > Камінський Євген Володимирович

Камінський Євген Володимирович


7-06-2022, 12:04. Разместил: orusia voznuk
Вся наша родина походить з Горохова. Дід Іван був українцем, а баба Анна – полячка. У них було семеро дітей. Бабуся покинула діда і перебралася за Буг у Польщу, забравши з собою дочок, Іван лишився з синами. Пізніше вони намагалися з нами спілкуватися, але за часів Сталіна всі боялися мати родичів за кордоном.
Батько трохи служив у польській армії. Коли німці напали на Польщу і перейшли кордон, батька забрали в радянську армію.
Лінія фронту проходила по річці Турія. Всіх, хто жив уздовж річки евакуювали під Рожище. Бабуся Єлизавета не пережила дорогу і її поховали у селі Трилісці. Через певний час повернулись назад, а хатів нема, все розібране і складене в бліндажі, всі садки вирізані. Спочатку жили у баби Лікери. Їсти було нічого. Якраз було по жнивах. Мама ходила пішком з під Гайків копати картоплю аж під П’ятидні, і в мішку на плечах приносила додому. А нічого ліпшого не було. Дуже бідували. А ще збирали у лісі потайки від лісничого смолянисту лучину, вдома запалювали і світили, бо свічок не було.
Якось я лежав хворий, мама була на роботі, а приїхали якісь люди і почали зривати солому з даху. Це робилось для того щоб з хутора переселялись до села. То був 1948 рік і якраз запроваджувалась колективізація, потрібні були робочі руки. Ніхто добровільно не хотів іти у колгосп. Голова колгоспу викликав маму та й каже: «Як бандерам, то ти допомагала, а як радянській владі – то ти не хочеш!» Мама відповідає: « То ти ж сам був…», а він до неї з матюком: «Мовчи!» і знову за своє: «В колгосп не хочеш іти!» А вона: «То ти ж сам в бандерівцях був!» А то часто так бувало, що комуністи перевдягались у бандерівців і ходили по селах, і так дізнавались, хто що думає. То ж люди все знали, та і хто б цього чоловіка поставив головою колгоспу, якби він був бандерівцем.
Працювати у колгоспі на трудодні ніхто не хотів, бо це була робота за дармо, тільки обіцяли, що колись заплатять, але мусили коритися, бо інакше – суд, і по статті або в тюрму, або на Сибір.
По закінченні війни батько не повернувся додому. Два роки відсидів у «дизбаті». Думали, що загинув. У мами тим часом появився другий чоловік. Батько мусив вибратися, тож подався у Рівне. З вітчимом у мене стосунки не склалися. Їздив до батька у Рівне. Дружина його до мене дуже добре ставилась. Коли померла і він одружився знову, то почав мене уникати.

Камінський Євген Володимирович

Євген Камінський. Велосипед і спортичний костюм - нечувана розкіш

По ініціативі мого вітчима Собіпана ми переселилися в Овадно. Жили під лісом. Трохи далі була школа. На стінах величезними буквами було написано «Да здравствует Великая Социалистическая революция!» Там де зараз дитячий садок раніше була церква. А там, де будинок культури, колись була панська комора.
Поряд з нашою хатою була районна лікарня. Для потреб лікарні тримали підсобне господарство.
Щоб якось допомогти мамі я за 30 копійок на місяць доглядав лікарняних корів, їх було четверо. Я взагалі тварин любив. Одна із корів билася. Поки я цього не знав, то ми з нею добре ладили, я міг її навіть погладити. А вже потім боявся, не підходив близько. Ця руда корова страшенно не любила людей у білих халатах. Як тільки десь помітить, то біжить як собака. Поплатилась за це – продали її на м'ясо.
У лікарки-педіатра, єврейки, ми з мамою вручну пиляли складометр дров, а потім я їх порубав. За це нам дали поїсти. Ніхто ніяких грошей не платив. Ходив ціле літо босий, аж до заморозків. Найгірше було по жнивах. Стерня колюча, ноги до колін в ранах, особливо п’ятки. Звичайна куфайка і кірзові чоботи були нечуваною розкішшю.
Спочатку мама мила підлогу у школі, а потім перейшла у лікарню посудомийкою і до підсобного господарства. Зате могла взяти додому недоїдки. Отак і виживали. А вітчим казав мамі: «Я буханку хліба заробив, а ти маєш заробити дві – одну для себе а другу для свого сина». Хліба не можна було купити вдосталь. Всім не вистачало. Але мали свій город і тому не голодували.
Вчитися я не дуже любив. Пам’ятаю, коли вмер Сталін, то вчителі ходили заплакані і казали: «Що ж то буде? Наш Батько вмер…»Діти з цього приводу не переймалися, їм аби не вчитися. Про вчителів нашої школи казали: «не було куди подітись, то пішов вчителювати». Отакі кадри були і вчили нас аби як. Спортивного обладнання в школі взагалі не було. А спорт я любив понад усе. Як я мріяв про спортивний костюм і про спортивне взуття! Але всього цього просто не було.
На уроках трудового навчання ми різали і рубали дрова, копали грядки, носили воду. То це все я навчився робити добре. А ще цілими класами нас виводили у поле шукати колорадських жуків. Показали намальованого жука на сірниковій коробці і ми довго шукали, але так нічого і не знайшли.
Чомусь тоді у школі хлопці часто билися. Вчителі реагували на це дуже швидко – сповіщали, і навіть на роботу, а вже вдома батьки били, як «мокре жито». Після уроків дітей залучали до роботи по господарству.
Виховані в дусі соціалізму, Різдво і Паску не святкували, наші свята буди - травневі і жовтневі. Почали святкувати Новий рік. Це штучне свято з новими героями появилось на противагу Різдву, щоб з часом стерти з людської пам’яті народні традиції. А на Паску завжди влаштовували суботники з прибиранням. Всім мусово було з’явитися, бо інакше – то були великі неприємності.

Камінський Євген Володимирович

Мама Євгена

На закінчення школи мені пошили костюм «на виріст». Штани діставали аж до грудей. На то швець сказав: « Все добре є ! Виростеш!» А що в піджаку рукави задовгі, то теж нічого – закотити можна.
Після школи поступив на спортивний факультет в Луцький педагогічний інститут. Закінчив його з відзнакою і працював вчителем фізкультури в Овадно, а потім з 1990 року у Володимирі у школі №2.
В оваднівську школу я прийшов працювати у 1976 році. Матеріально технічна база була практично на нулю. Коли ж почали будувати нову школу, то забезпечення теж стало іншим. У спортзалі разом був і актовий зал. Зробили щити з кільцями для гри у баскетбол для старших учнів на одних стінах, і для молодших – впоперек залу. За літо разом з учнями розмалювали спортивний зал. Там можна було побачити спортсменів з усіх видів спорту. Розбили підлогу на участки для ігор і пофарбували у різні кольори. Помалу придбали і інші спортивні знаряддя. Учні почали виборювати призові місця у районних та обласних змаганнях.

Камінський Євген Володимирович

Євген Камінський

Для радянських людей у той час існувало багато обмежень. У сім’ї шанували релігійні свята, а держава їх не визнавала. Та люди правдами і неправдами дотримувалися своїх традицій. Щоб посвятити паски доводилось їхати в інше село. Там біля церкви вже чатували партійці і видивлялися, хто ризикнув прийти на богослужіння. Потім мали неприємності, навіть з роботи знімали. У селі бібліотекарка хоронила чоловіка, як годиться, з попом. Після цього до неї на роботу приїхали з перевіркою і через три неділі звільнили. Мовляв, вона не відповідає займаній посаді. Її викликали на партійні збори, щоб пояснила такий свій вчинок. А вона їм відповіла: «Така була остання воля мого чоловіка». Для комуністів то був нечувано зухвалий вчинок.
Коли я працював в оваднівській школі, з вчителем історії трапився такий випадок. Він любив примовляти, що зробить «відміточку» у партійному квитку. Мав братів. Одні були в бандерах, другі комуністами. Поїхав він у гості до двоюрідного брата, а той був начальником колонії у Ковелі. Разом випили і знову почалась мова про «відміточку» у партійному квитку. Привезли його додому уже забитим, скинули перед хатою, мовляв він п’яний. Поки додивились, що мертвий, то за тими вже і слід простиг. То будо десь у 80-х роках. Суд був. Начальнику колонії присудили 9 років тюрми. Він навіть не переживав. А закінчилось тим, що відбував строк умовно.
У 1990 році ми у Володимирі побудували житло і я перевівся у школу №2. Прийшлося звикати до нових умов.

Спогади записала Кучерява Р.І.

Повернутися назад