Головна > Публікації > Бащук Олександр Юхимович

Бащук Олександр Юхимович


27-08-2021, 15:01. Разместил: orusia voznuk
Я народився на саме Благовіщення – 7-го квітня.
Мама померла в 1946 році і моїм вихованням займалася бабуся. Вона була простою селянкою, вела своє господарством. Знала багато приказок та прислів’їв: «Кому война, а кому мать родна», «Якби знав де впадеш – соломки підстелив би». Батько незабаром одружився вдруге. З мачухою відносини у мене не склалися. Дуже сварливою вона була.
Ходили в усьому домотканому. Ще з осені готували льон. До Різдва пряли, після свят ставили верстат і ткали полотно. Шили одяг спочатку вручну, а потім в мачухи появилась машинка, то вона вже більше шила.
У нашому селі школи не було, ходили у сусіднє. У піонери нас не приймали. Ми тільки в книжках читали і розглядали картинки про те, як живуть при радянській владі піонери: одягнені в білі сорочки, в пілотках, в туфлях. Ми тоді ходили в домотканому одязі і босі. Як ми їм заздрили! Думали, що то конкретні люди десь так добре живуть, і що тільки нам тут так погано. В комсомол теж боялися поступати, бо «хлопці з лісу» приходили і лякали. На той час були популярні такі плакати: під зображенням «серп і молот» був напис – «смерть і голод»; ВЛКСМ – «вибирай лопату, копай собі могилу». Ми боялися страшенно. Боялися усього. Коли підходив вік поступати в комсомол, а це десь було у 8-му, чи 9-му класі, то був жах. Директор школи отримав вказівку від партії, що всі учні старших класів мали бути комсомольцями. Для цього десятикласникам були роздані анкети і вони мусили заставити всіх старшокласників їх підписати, могли навіть побити за відмову. Ми страшенно боялися слова «анкета», але виходу не було, мусили підписувати. Потім ці анкети завезли у Камінь-Каширський райком комсомолу і викликали учнів групами, щоб вручити документи.
Я народився на саме Благовіщення – 7-го квітня.
Мама померла в 1946 році і моїм вихованням займалася бабуся. Вона була простою селянкою, вела своє господарством. Знала багато приказок та прислів’їв: «Кому война, а кому мать родна», «Якби знав де впадеш – соломки підстелив би». Батько незабаром одружився вдруге. З мачухою відносини у мене не склалися. Дуже сварливою вона була.
Ходили в усьому домотканому. Ще з осені готували льон. До Різдва пряли, після свят ставили верстат і ткали полотно. Шили одяг спочатку вручну, а потім в мачухи появилась машинка, то вона вже більше шила.
У нашому селі школи не було, ходили у сусіднє. У піонери нас не приймали. Ми тільки в книжках читали і розглядали картинки про те, як живуть при радянській владі піонери: одягнені в білі сорочки, в пілотках, в туфлях. Ми тоді ходили в домотканому одязі і босі. Як ми їм заздрили! Думали, що то конкретні люди десь так добре живуть, і що тільки нам тут так погано. В комсомол теж боялися поступати, бо «хлопці з лісу» приходили і лякали. На той час були популярні такі плакати: під зображенням «серп і молот» був напис – «смерть і голод»; ВЛКСМ – «вибирай лопату, копай собі могилу». Ми боялися страшенно. Боялися усього. Коли підходив вік поступати в комсомол, а це десь було у 8-му, чи 9-му класі, то був жах. Директор школи отримав вказівку від партії, що всі учні старших класів мали бути комсомольцями. Для цього десятикласникам були роздані анкети і вони мусили заставити всіх старшокласників їх підписати, могли навіть побити за відмову. Ми страшенно боялися слова «анкета», але виходу не було, мусили підписувати. Потім ці анкети завезли у Камінь-Каширський райком комсомолу і викликали учнів групами, щоб вручити документи.
Недалеко від залізничного вокзалу, де зараз кафе «Троянда» був будинок культури і трохи на підвищенні - великий танцмайданчик. Місцеві жителі називали її «желєзка». Зверху на високому ясені вішали радіоприймач, музика грала, хлопці і дівчата веселились, танцювали. Сходилась значна частина молоді з Володимира і з навколишніх сіл. Кожний вечір там хлопці затівали бійку і завдавали нам роботи. З хуліганами проводили виховну роботу і згодом деякі навіть нам допомагали. Якщо комусь ввечері розбили носа, то на ранок ми вже знали кому розбили і хто це зробив. За це ми їм багато дечого прощали, але тільки не кримінал. А в народі їх називали «королі желєзки».
Щоби працювати слідчим поступив у Київську академію, де вчився заочно. Вчитись і працювати було не просто. Кримінальні справи у сейфі чекали мого повернення з сесії, ніхто інший ними не займався. З першого дня робота у Володимирі почалася з розслідування вбивства. Наша слідча група виїхала на місце злочину біля с. Березовичі. В калюжі крові лежала зарізана жінка. Розпитали людей і вияснили що це зробив її чоловік. Жінка працювала рахівником у конторі, а її чоловік працював шофером – возив зерно. Хтось сказав, що дружина зраджує його. Чоловік ішов додому з нічної зміни і перестрів свою жінку, що вранці йшла на роботу, і не довго думаючи завдав їй кілька ножових поранень. Почали шукати чоловіка, а він десь зник. Перекрили дороги, провели роботу з лісниками, щоб допомогли шукати. Через два дні в лісі знайшли машину, а ще через місяць – чоловіка, що повісився. Скоїв такий страшний злочин і сам пішов з життя, а двоє дітей залишилися сиротами.
Найгірше розкривалися злочини пов’язані з наркотиками. Цією отрутою найчастіше торгували цигани. Біля автостанції завжди крутилася стара циганка і в неї завжди при собі був шприц з «ширкою», але тільки один. Вона його продавала і знову приносила з дому нову порцію. Завжди викручувалась, що то для особистого вжитку, що вона, мовляв, хвора, і що більше в неї нічого нема. Цигани завжди цим займалися.

Спогади записала Романна Кучерява

Повернутися назад