Сусанна Володимирівна Мерзлова онука Даміана Герштанського, який понад 50 років служив
Православній церкві. Він був депутатом української фракції ІІ Думи у Російській імперії
та сенатором польського Сейму. Разом з дружиною він виховав 5 доньок і сина Володимира.
Володимир Герштанський одружився з Оленою Павлівною Бабій, власницею маєтку у селі
Квасів Горохівського району. У них народилася донька Сусанна. Сусанна Володимирівна на
вчалася в Львівській українській гімназії. Ось що вона згадує про роки навчання.
Моє навчання почалося в шість років. Я вже вміла добре читати і писати тому мене віддали
відразу до другого класу. По закінченню шести класів школи мене віддали вчитися в Львівську
Українську гімназію.

Я родом з Київщини. Але живу на Волині уже 43 роки. У Володимир-Волинський я приїхав
у 1973 році. Місто мене вразило. Чудова річка з прозорою водою, багато стародавніх і
величних храмів. По вулиці Луцькій тоді ще не було багатоповерхових будинків, неподалік
був міський пляж.
Багато їздив по Україні і зрозумів, що на Волині люди жили краще, ніж по інших регіонах.
У Володимирі дуже багата природа. Тут і річки, і озеро, і ліси. У місті і навколо я нарахував
більше 10 церков. Володимир - чисте акуратне містечко. Воно всім подобається: і жителям, і
гостям.

Болить мене головочка та й межи плечима,
Треба мені дохторика з чорними очима.
Та не того дохторика, що він дохторує,
А того дохторика, що в личко цілує.

Історія української народної медицини сягає найдавніших часів. Знахарі, відуни, повитухи, шептуни, відьмарі – усі вони вважалися тодішніми лікарями і кожен з них мав свою сферу діяльності. Християнство забороняло різного роду відунів. Їхня медицина була поза законом.
Відомості про використання цілющих властивостей рослин у давнину можна визначити, вивчаючи дані археології та етнографії. Не було на Землі племені, яке б не мало на своєму озброєнні лікарських рослин. Причому знання про цілющі властивості були зосередженні в руках однієї людини і ці знання передавалися у спадок. Народні цілителі досить добре орієнтувалися як впливає на організм людини та чи інша рослина. Дуже часто приготування ліків і їх застосування супроводжувались замовляннями, магічними діями.

Мої мама і тато виїхали в Парагвай, а татові батьки – в Канаду.
Чому повернулись в Україну? А за дурною головою нема ногам спокою! Тато потім каявся,
але було вже пізно, то він казав: «Якби не ви, діти, то уже давно голову під поїзд поклав би».
Була дуже розвинена радянська пропаганда. Говорили, що всі разом працюють, врожай
між собою ділять, а що лишається, віддають державі. Всього є вдосталь і все таке дешеве. Показували
нам фільми, як люди їдуть на поле, співають, уже серпами не жнуть, а працюють
комбайни, люди вже так тяжко не працюють, людям тільки легка робота, все механізоване.
На той час Парагвай був нестабільною державою: за тиждень могли помінятися два президенти.
В Європі існували сильні французька, італійська, англійська, німецька, грецька компартії.
Як розвалився Радянський Союз, то і партії зникли. Тобто, Радянська влада фінансувала комуністичні
партії і займалася пропагандою.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Виявляється, любов до Батьківщини може ламати людські долі. Але чому любов до України,
залишає по собі болючу рану на все життя? Лише завдяки нестримним духом і незламним
серцем патріотам, Україна жила, якщо не на карті, то у душах сміливців. Занадто багато могил
позаду, занадто багато не прожитих днів і занадто багато сліз, щоб забути її, свою рідну землю,
щоб віддати її на розтерзання ворогу. Допоки в наших серцях жевріє вогонь свободи – Україна
буде. Хто як не ми повинні її відстояти і зберегти. Україна має нескорених синів та дочок… І
поправу дочкою України є наша героїня, усміхнена і щира Оксана Миколаївна Фурманюк. Її
життя – це приклад незламності і боротьби, приклад патріотизму і болю.

З 1944 і до 1950-х рр. з заходу поверталися війська. В основному, це була армія Рокосовського.
Машини проходили перевірку у Володимирі.
У той час в місті було дуже багато військових. Вони жили на квартирах. Оскільки наш
будинок стоїть поблизу залізничного вокзалу, то офіцери були в кожній квартирі. А біля будинки
стояли палатки, і була розгорнута польова кухня. Мій брат часто обідав з солдатами,
казав, що у них смачніше. Машини тримали там, де зараз заготзерно, вони заповнили весь
привокзальний простір.

Я народилась у Воронежі. Потім мама переїхала в Батумі. Працювала на чайних плантаціях.
Жили в бараках з фанери, по дві сім’ї у кімнаті. Я спала з мамою. Пам’ятаю, в нас був висячий
умивальник. Під низом миска стояла. Пізніше ми перейшли в окремий будиночок. Мама
вдруге вийшла заміж. І в 1940 році народилась сестричка. Вітчим у травні 41-го року прийшов
у відпуск, а вже в серпні прийшла похоронка. Він служив у Мінську, в Білорусії, і там попав у
полон до німців. Похоронений в Освєнцимі.
Важко було під час війни. На маму, на сестричку і на мене давали тільки 300 грам хліба на
день. Хліб привозили віслючком у маленький кіоск у двох плетених корзинах. В основному
харчувалися фруктами: мандаринами, апельсинами, лимонами, виноградом, персиками.
Жінки працювали на чайних плантаціях, а чоловіки - на кукурудзяних полях. Восени вони
збирали качани у великі кошики – кодори. Ми, діти, йшли за ними і збирали кукурудзяні початки.
Ті чоловіки часом жаліли нас і залишали трохи качанів. Ми це все збирали, несли додому,
чистили і сушили на сонці. А мама носила до млина, щоб змолоти на крупу.
Дітлахи по четверо, по п’ятеро ходили в гори збирати щавель, кропиву. Вдома мама у великому
чугунці спарить це все, добавить жменьку кукурудзяної крупи, вимішає, сформує щось
схоже до котлеток, і спече зверху на плиті. Ні жиру, ні олії не добавляла, бо не мала.
Ні світла, ні газу не було. Плита на дрова стояла на дворі. Дров не було. І ми збирали кору
евкаліпта, яка дуже добре горіла.

Улюбленим місцем відпочинку у володимирчан були Білі Береги. По ліву і по праву сторони
річки були пляжі. Був міст під яким регулювалося підняття води. Це була маленька гребля
яка слугувала ГЕС (гідроелектростанції). Навіть до тепер видно дерев’яні колоди у воді. Своє функціонування місцева ГЕС призупинила десь у 1962-1963 рр. Ця маленька ГЕС забезпечувала
енергією всі довколишні села. Ширина водойми була набагато більшою. Річка підступала
майже до будинків. Вода була прозора і чиста. Відпочивати сюди приходили майже всі мешканці
міста.

Пам’ятаю десь у 1958 році перший раз наш цукровий завод злив свої стічни води у річку.
Риби було від берега до берега. Вона була напівпритомна, мертва. Починаючи від самого цукрового
заводу аж до П’ятидень люди виловлювали цю рибу. Ловили сачками. Хто мав човен,
то і на човнах ловили. Пізніше почалися запахи. Кожного року цукровий завод спускав свої
води в річку і з кожним роком риби ставало все менше і менше. Білі Береги зараз запустили, не
має вже тих пляжів які колись манили на відпочинок.

Моє життя тісно пов’язане з педагогічним коледжем, який в минулому році відзначив свою
сімдесят п’яту річницю. Так сталося, що ми з ним ровесники, бо я теж народилася в 1939 році.
За ці роки заклад випустив в світ 13000 педагогів. Серед них не тільки викладачі, а й керівники
шкіл та дитячих садків, журналісти, редактори газет, кандидати і доктори наук.

Тут я здобула свою першу спеціальність: викладача фізичної культури середньої школи. З
1949 по 1961 рік училище було фізкультурним, готувало спеціалістів для шкіл. Тут пройшла
моя юність, тут пропрацювала я до виходу на пенсію, і завжди з великим хвилюванням переступаю
поріг рідного училища.

Я не випадково вступила на фізкультурний. Мій батько був вчителем, а в школі фізкультуру
вів льотчик Петро Сторожук, він дуже цікаво проводив свої уроки, у нас була спортивна
форма, заняття з волейболу, різноманітні спортивні снаряди, мені це все дуже подобалось.
Шестеро дівчаток з мого села поступили у Вінницьке фізкультурне училище.

Мій тато родом зі Стрия, а мама - з Володимира.

Родина моєї мами налічує п’ять поколінь священиків.

Родина мого дідуся походила з Шацька. Їх було двоє братів. Дідусь Євген закінчив гімназію
і поступив в Луцьку духовну семінарію, далі - у Варшавський університет, де п’ять років
вивчав теологію і дістав звання магістра теології. Після того був висвячений в священики і
одружився з бабусею.

Перший його приход був в Білорусії в Барановичах. Це було недовго, лише рік чи два, а далі
більше тридцяти років він служив у Василівській церкві настоятелем. Це були тяжкі роки:
війна, окупація. Але окупанти священиків не зачіпали. Приїхав він сюди десь в 1933 чи 1934
році.

Жити було тяжко, дідусь з бабусею завжди жили дуже скромно і не вирізнялися поміж
своєї пастви. Я пам’ятаю, як моя бабуся вечорами штопала дідусеві ризи, підрясники. Але тоді
всі люди бідно жили. Бабуся розповідала, що дідуся викликали в КДБ і намагалися залучити
до співпраці, але він відмовився. Мабуть, через те він ніколи на мав високих звань, які тоді
неможливо було отримати без дозволу партії. Я добре пам’ятаю, як часто до нього приходили
люди за порадою. Дідусь завжди допомагав людям. Поговоривши з людьми, він зачинявся в
кімнаті. Йому треба було помислити над тими питаннями, і я бачила як його поради допомагали
людям.