Я була в молодіжній націоналістичній організації яка, як вважалося тоді, шкодила радянський владі. Це було, коли навчалась у 9 класі. Організацію розкрили 1950 року. Я легко відбулася на відміну від моїх однокласників. Забрали мою подругу найближчу Ларису Лисюк та Олександра Каліщука – відомого поета та композитора. Вислали їх в республіку Комі в місто Інта. Були вони в засланні до 1956 року. Коли повернулися – то все життя прожили у Нововолинську. Лариса вже померла. З Олександром зідзвонюємося часто. А ще одного однокласника зустріла в церкві. Я ходжу в собор Різдва Христового. Підходить до мене чоловік і каже:
- То ви, Ліда?
- Я вас не пізнаю, - відповідаю я.
- То я Міша Морозюк!
І так через 49 років ми зустрілися в церкві. Пригадую його високим, красивим, у вишиванці. Ми всі ходили в школу в чому хто мав. Я ходила у маминій спідниці. А у Міши була вишиванка. Ще досі пам’ятаю, яка вона була.
Я народилася у селі. За Луковом ще 7 км.

Народилася 1938 року в селі Волосківці Менського району Чернігівської області. Батько – учасник Великої Вітчизняної війни, працював директором школи, а мама – вчителем біології. Садочків тоді ще не було, то я цілий день з бабусею була, сиділа на печі.
У 1945 році пішла в школу у перший клас, а в 1955 році закінчила школу із золотою медаллю і вступила до Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця. А в 1957 році, коли був заснований Тернопільський медичний інститут, перевелася туди на 3 курс.

Ми з батьками жили у місті Красилів Хмельницької області. Батько був агрономом, а мама домогосподаркою. В сім’ї було 10-ро дітей. Я була 8-а.
У 1946 році почалася засуха і настав голод.
Моя старша сестра жила у Володимирі. Була заміжня за військовим. Мама часто приїжджала у Володимир за продуктами, бо тут було дешевше.
У 1946 році ми всі переїхали у Володимир. Спочатку бідували, але потроху життя наладилось.

Народилася я у 1953 році у маленькому мальовничому селі Вєров Володимир-Волинського району, правда села вже зараз немає. Його у 60-ті роки двадцятого століття знищила соціалістична система такої великої країни, як Радянський Союз. Село було невеличке за Польщі, воно рахувалось, як «колонія». Розташоване на узвишші, землі там бідні піскові, хати були під стріхою, блискучою бляхою і червоною черепицею. Побудовані ще до війни. Спогади мого дитинства - це хата, потопаюча в білих ружах, які дивовижно пахли, ми часто з них варили варення, називали його «розове варення». Ружі росли майже біля кожної хати білі, рожеві, червоні, навіть там, де стояла колись садиба панів Корбинів, про цю сім’ю описано більш детально у спогадах Ірини Ігорівни Корбин в першій книзі «Володимир, якого ми пам’ятаємо». Справа в тому, що садиба панів Корбинів була не в Зорі, а у Вєрові, хоча теж на околиці села, бо земель, хоч піщаних у панів було багато і ще луків, боліт і лісу.

Моя родина по батьковій лінії походить з великої селянської родини. Проживали вони в невеличкому селі Вєров Володимир-Волинського району, поблизу села Пузів і Селиски (поміж тими селами). Наскільки я знаю, з розповідей мого батька Лисюка Володимира Семеновича у його діда Івана було 14 дітей, хтось помер ще маленьким, але 10 синів і дочок дорослого віку досягли, і створили свої сім’ї.
Знову ж з розповідей батька, якого я запитувала як і чому він народився у м.Севастополі, він мені розповідав історію, яка започаткувала його життя, і тим самим колись на початку 20-го століття внесла корективи в життя сім’ї мого прадіда Івана. Як ми знаємо у Володимирі в ті часи будувались казарми, які і досі у нас називаються «царськими». В ті часи політика імперської Росії була така, щоб захистити свої західні рубежі. Адже Волинь знаходилась під гнітом Росії з 1795 р. після третього поділу Польщі. І тому у Волинській губернії, ростягаючись від Житомирщини до кордонів із Польщею, починаючи з кінця 19 століття у невеликих містечках розпочалося будівництво військових споруд, тобто казарм і відповідно розбудова інфраструктури. Не минуло це і Володимира-Волинського, який розташований майже на кордоні. Тут дислокувався 149 Чорноморський пок із Криму, солдати якого і виконували згідно плану Головного штабу військового міністерства царської Росії роботи по будівництву цих об’єктів.

Я працюю у Володимирі з січня 1955 року.
Закінчив сільськогосподарський інститут. Працював спочатку в Іваничах на тракторній бригаді у МТС. А потім перейшов у профтехучилище. Директором був Кужіль. Мені на той час було 25 років.
Цей навчальний заклад розпочав роботу в 1948 році. В училище механізації сільського господарства почали набирати учнів, які вже закінчили 7 класів. Часто приймали і без освіти. Головне, щоб людина хотіла вчитися і отримати професію. Училище випускало причіплювачів тракторних агрегатів, трактористів і комбайнерів.
У післявоєнний період гостро не вистачало кваліфікованих робітничих кадрів.
У 1954 році було засноване Володимир-Волинське технічне училище № 3, що підпорядковувалось Житомирському міжобласному управлінню трудових ресурсів. 8 вересня був виданий наказ № 1 по технічному училищу № 3 міста Володимира-Волинського про, те що Дрогайцев Яків Омелянович, він же директор Володимир-Волинської школи механізації, приступив до виконання обов’язків директора технічного училища на підставі телеграми Житомирського обласного управління трудових резервів. А вже 23 вересня 1954 року відповідно до наказу, виданого на основі наказу начальника міжобласного управління трудових резервів від 17 вересня 1954 року, директором Володимир-Волинського технічного училища № 3 був призначений Кужель В’ячеслав Антонович. Він прибув і Ковеля із залізничного депо. Ходив у шинелі інженера залізничника. Його політичні переконання не завжди були зрозумілі для багатьох членів колективу. Але він був ерудитом у багатьох галузях, чудовий педагог, що приходив на допомогу у будь-який час як молодим педагогам. так і учням.
Почалася наполеглива та цілеспрямована організаторсько-підготовча робота в усіх напрямках створення навчального закладу. Навчальний рік повинен був розпочатися не пізніше початку жовтня – до відзначення 37 річниці жовтневої революції. Це було завдання місцевих і обласних органів компартії. На той час без подібних зобов’язань і звітів про їх виконання неможливо було уявити життя будь якої установи чи організації, будь-якого господарства, а особливо їхнього керівництва.

Народилася я на Смоленщині в Починківському районі в селі Слали у 1927 році. Школи в нашому селі не було і треба було добиратися в інше село за 5 кілометрів. В школі я встигла провчитися один рік. У 1934 році почалася колективізація. Заставляли всіх іти в колгосп. У нас було хороше господарство: корова, кінь, вівці, качки, гуси. Бабуся подарувала нам гарний будинок з різними коморами. Підлога в ньому була дерев’яна, а не глиняна. Також у нас був великий сад. І от нас записали «середняками» та обклали великими податками. Якби записали в «кулаки», то вислали б до Сибіру. Батьки не погодились з таким становищем. Вирішили все продати і виїхати. Так ми і поневірялись. В кінці кінців купили землянку. Там була кімната і маленька кухонька з великою піччю. Вгорі були малесенькі віконечка. Це було неподалік від військового аеродрому. І батько влаштувався туди шефповаром. Там ми прожили 4 роки. І цю військову частину перевели в Білосток. Ми теж туди переїхали. Жили у парковій зоні на краю міста. За кілометр від нас був військовий аеродром. В Білостоці я вчилася у школі №13. У 1941 році закінчила сьомий клас. Мені дуже хотілося поїхати в піонерський табір. Але мрія моя не здійснилась. Почалася війна. На аеродром падали бомби. Горіли амбари, де стояли військові літаки. Один снаряд попав і в наш будинок у крайню квартиру. На щастя там ніхто не жив. Ми вибігли, та й питаємо, що відбувається. А військові і самі не знають, спочатку думали, що це маневри. Кругом все горіло, люди кричали. А моя мама у цей час приймала роди у своєї подруги. Народився хлопчик - Володя Новиков. Якраз 22 червня на початку війни. Зараз живе у Рівному. На другий день, коли трохи стихло, пішли в місто, взнати чи то війна. А там - руїна. Будинки зруйновані. Кругом лежать трупи…
А напередодні приходив якийсь солдат і казав, що завтра будуть німці. Але йому ніхто не

Народився у 1959 році у селі Певжа Млинівського району Рівненської області. Закінчивши ПТУ №6, працював у Дніпропетровську. Служив в армії під Саратовим у ракетних військах. Далі працював у Луцьку на ГПЗ. А далі – у Володимирі-Волинському на будівництві в організації «Волиньпромбуд». Через рік отримав квартиру. А далі перейшов у реставраційну майстерню.
У 1986 році почали відбудовувати собор Різдва Христового та реставрувати костел Іоакима і Анни.
Коли будували теплотрасу, зі сторони площі натрапили на фундаменти глибиною 1,80 м. Будівля костелу побудована на основі з глиняного замка П-подібної форми. Коли ж копали під теплотрасу біля собору Різдва Христового, такого глиняного замка не знайшли. Можливо він десь іще нижче є. Отже, можна припустити, що там є ще одне приміщення (ще один нижній поверх). При будівництві ливневої каналізації на глибині 1,5 м в районі тумби з рекламою натрапили на поховання, тобто зараз ми ходимо по кістках братської могили.
У цьому похованні було багато кісток, пересипаних вапном, пряжки від ременів та ялові чоботи.

Моя мама походила з аристократичної сім’ї, а батько був польським осадником. Жили ми у Несвічі. Там я ходила до школи. Першого вересня мене одягнули у біле гарне платтячко, на голові зав’язали великий білий бант, одягнули гарні туфельки. Так батьки повели мене до школи у перший клас. Дуже гарне село було, а в ньому була польська колонія «Анатолія». Там була комендатура, аптека, школа. На горбочку стояв дуже гарний костел, до якого вели чудові сходи, а навколо росли величезні дуби. У війну його спалили.
Окремого приміщення для школи не було, і один чоловік відступив у своєму будинку кілька кімнат, і ми там вчилися. До обіду одна зміна, а після обіду – друга. Там я провчилася до третього класу, а потім мене перевели в іншу школу у селі Чаруків (25 км від Луцька). В батька були коні, і взимку він мене завозив до школи і забирав після уроків додому. В неділю всі учні збиралися біля школи, і парами, взявшись за руки, йшли – українці до церкви, а поляки до костелу. У школі в нас були уроки релігії. До римо-католиків приходив ксьондз, а до православних – батюшка. Ніякої дискримінації не було. Ніхто через це не сварився. Так нас на той час виховували. Мені було цікаво, то я ходила і сюди, і туди. Неподалік від костелу жили чехи, а трохи далі – німці. Ми з дітьми разом гралися, і я навчилася «шварготати» по-німецьки.