Яскраві постаті із роду Чацьких
Давній польський рід Чацьких походив із села Чач Косцянського повіту. Шляхетство Чацькі отримали 1545р. Нажаль точної інформації про родовід збереглося не так багато. Відомо, що засновником волинської лінії був хорунжий Войцех Станіслав. У 1673 році Войцех відзначився в битві під Хотином. Згодом одружився із Катажаною Загоровською і став власником містечка Порицьк (нині с. Павлівка Іваничівського району), яке було частиною посагу його дружини. Їхній старший син – Міхал Геронієм був єдиним сенатором у родині. А сам Войцех Чацький був старостою володимирським. Відомо, що Чацькі мали великі маєтності на території Володимир-Волинського району, їм належало село Селець та Кропивщина. Маєток в Сельці належав Михайлу Чацькому – відомому публіцисту, старшому брату Тадеуша Чацького та його дружині Беаті з роду Потоцьких. Вона була досить відомою художницею-аматоршою і вишивальницею. Власне її творами були прикрашені стіни Селецького палацу. Палацевий комплекс у Сельці був одним з найзначнішим на Західній Волині...

Народилася я в місті Ворошиловграді (Луганську) у 1942 році 1 травня. Мій дід по мамі був козаком. Бабуся походила з багатодітної родини. Мала п’ятеро братів і четверо сестер. Жили у Станиці Луганській. Батька свого ніколи не знала і не бачила, бо загинув у перші дні війни. У мами лишилися бабуся, мамина сестра і я. Місто було розгромлене. Мама з іншими жінками їздила аж під Сталінград, щоб виміняти якісь речі на хліб. Там маму важко поранили і ті жінки довго везли її на санках аж у Ворошиловград. Так вона з осколком і прожила коротке життя – неповних 37 років. Пізніше мама вийшла заміж за Проскурякова Сергія Івановича, та життя не склалось.

Народилася я у 1937 році за Бугом у Польщі. Ми з батьками прожили там сім років. Потім виїхали у Запоріжжя, бо казали, що там так добре жити, що навіть хати дають безкоштовно. Приїхали, а там самі стіни розбиті. Викопали землянки, та й так жили. Добре, що корова була. Коли настав голод, тікали хто куди міг, так ми приїхали на Волинь, а згодом і на Володимирщину. Батьки працювали в колгоспі. Мусили здати туди двох коней. Скрутно було. В сім’ї підростало восьмеро дітей. І я змалечку ходила в колгосп. Вирощували льон, коксаиіз. До школи ходила мало. Три місяці в перший клас, по два місяці в другий і третій класи, а далі запустила навчання. А як виросла, то вже соромилась іти до школи, бо діти сміялися, що така велика прийшла до школи. А не було часу вчитися. Треба було працювати, щоб вижити. Поставили мене у колгоспі ланковою. Я і ще дванадцять дівчат і гній вибирали та розвозили на поля, і попіл збирали на добриво. Всяку роботу треба було робити.

Мій батько працював касиром на вантажній станції. До них раз на місяць приїжджала «автолавка», привозили товари. Якось тато купив мені гумові чоботи. Це було щось неймовірне, так вони блищали. Ніяк їх з бурками не можна було порівняти. Чи з тими чунями з клеєними калошами. Я навіть в мороз ті чобітки вдягала, бо ж гарні і блискучі і ні в кого таких немає. То дурниця, що ноги промерзають. Устілку з соломи постелю, ноги заверну в «ганучу». А мама сварить:
- Вдягай валянки, мороз!
- Ні мені не холодно! – Відповідаю я їй.

Я народився у 1938 році на Рівненщині в у прекрасному селі Велюнь Дубровицького району, де сходяться річки Горинь і Случ. Колись ці річки були судноплавними, проте, і тепер вони повноводні. Горинь несе свою воду у Білорусію і впадає в Прип’ять. Це мальовничий край, багатий лісами, озерами, піщаними горбами і заболоченими торфовищами.
Батьки мої були селянами від діда прадіда. Хазяйнували на землі, збирали гриби, ягоди. Мали корову і одного коня, якого звали Кручений за його неспокійний норов. Жили у маленькій дерев’яній хатинці я, моя мама Килина Яківна, тато Степан Лукашович, старший брат 1927 року народження і сестра 1929 року народження. Жили бідно. Більшість селян були бідняками. Найбільше це відчувалося ранньою весною, коли виходили запаси борошна, круп, навіть картоплі. Люди з надією чекали весну. Збирали перший щавель, молоду кропиву і так перебивалися. Хто був не лінивий, ловив рибу і варив юшку. Наш край багатий озерами і річками, тож риби було вдосталь.

У 44 роки я був звільнений зі служби у збройних силах СРСР. Отримав пенсію – 74 рублі 18 копійок, два оклади підйомних, медаль. Було дуже дивно, незвично, що мене ніхто нікуди не визиває, не приходять посильні. Тихо, спокійно, але по ночах я зривався зі сну, сідав на ліжку, протирав очі і приходив до тями. Так тривало більше року.
Зразу не шукав роботи, був неначе у відпустці, приводив у порядок своє особисте господарство, допомагав дружині, чим тільки міг, відвідував маму, яка проживала сама у селі Стенжаричі (вітчим Стрільчук Федір помер у 1974 році).
Я тішився волею, свободою. Так пройшло літо. Вже на осінь я почав розпитувати про роботу. Якось зустрів Соню Носко, що працювала технологом на хлібозаводі. Вона запропонувала, щоби я йшов на хлібозавод тістомісом. Я пообіцяв подумати. Але це надзвичайно важка робота, відповідальність, ні хвильки перепочинку всі 8 годин. Ні. Я ж вже пенсіонер, то потрібно щось легше, цікавіше. Тесть мовив, щоби я пішов на птахофабрику. Там хоч землю виділяють під картоплю, можна виписати солому для корови, яку він тримав, а я, звісно, допомагав шукати траву, косити, звозити, як це було два літа, ще будучи в армії, коли я викосив плац 43 полку і зібрав дві фури пахучого польового сіна.

Народилася я в селі Лишнівка Маневицького району. Тато, Мишковець Олександр Микитович, працював в Лишнівці головою сільради, а мама – Омельчук Люба Власівна була вчителькою. Мама приїхала з села Жадьки Житомирської області. Її направили в Лишнівку на роботу.
Мій тато був родом з села Городок Маневицького району. Він походив з багатодітної сім’ї. В їхній родині було шестеро синів і одна дочка. Під кінець війни батька демобілізували та направили вчитися. Коли він закінчив курси вчителів йому прийшла повістка в армію. Батько міг залишитись в рідному селі і вчителювати, або іти в армію. Його мама, моя бабуся сказала:
- Краще йди в армію, бо тут тебе все рівно вб’ють.
Він пішов в армію. Його направили на Далекий Схід. Тоді, в 1945 році війна з японцями ще не закінчилася. Батько разом з військом пройшов пішки через всю Маньчжурію Якось під час наступу його частина дуже швидко пішла вперед. Авіація, що підтримувала наступ, прийняла їх військовий підрозділ за японський і почала бомбардування. В тому бою тато отримав осколкове поранення в ногу.

Устилуг… Містечко мого дитинства. Багато років минуло з того часу. Мені уже 74-й рік. Що запам’яталось з того життєвого шляху, спробую занотувати.
Мій дід Степан Якович Корнелюк, родом з села Вілька, що розкинулось понад самим Бугом (від Устилуга в напрямку до села Видранка, тепер село Пархоменкове). Село було вільне, не панське. Дід був заможним селянином, мав господарство, землю, пасіку, великий сад. Був старостою у селі. Бабуся Марта родом з Лужкова. Прадід – Костюк Іван. Мали вони п’ятеро дочок і двох синів – Євгена і Феодосія (мій батько).
У 1939 році знову відбувся розподіл України. Прийшла Радянська влада. По селу пройшов кордон. Почали терміново вивозити людей, хто чим мав тим і їхав, забирали свої пожитки найпершої необхідності. Решта – йшла під знос. Село Вілька було стерте з лиця землі. На той час діти діда Степана вже мали свої сім’ї, залишився нежонатим молодший Феодосій – мій тато. Вивезли їх під Луцьк, де були німецькі колонії. Важко було звикати до таких умов життя, а старшим людям особливо. Там тато зустрів свою суджену – Панасюк Лідію Семенівну з с. Боратин (нині село Веселе) і в 1940 році вони одружилися.

Моя сім’я походить з південного Уралу з міста Челябінська. Жили ми на станції «Потаніно».
Батько у 1935 році був зв’язковим на залізниці. Мав броню і на фронт його не забрали. Дуже рано пішов з життя - в 35 років. Мама, а їй тоді було 27 років, залишилась з трьома дітьми. Не мала ніякої освіти. Коли були організовані лікнепи, трохи навчилася читати і рахувати. Згодом померли брат і сестра. Мама пішла працювати на залізницю стрілочницею, а потім ходила перевіряти колію та виявляти неполадки. Морози були дуже сильними і рейки тріскалися та розколювалися. Зі спорядження мала лише важкий молоток і петарди, які виставлялися по обидва боки аварійного місця на колії, щоб можна було попередити про небезпеку. За зміну мала пройти 12 кілометрів. Цілий день мама була на роботі. Я жив сам по собі: сам кашоварив, як вмів. Дитинство було голодним. Часом з хлопцями ранньою весною, як тільки зійде сніг, ходили на поля збирати колоски. Говорили, що коли зерно перезимує на землі на морозі, то стає отруйним. Тому нас ганяли з тих полів і кінна міліція, і охоронці з колгоспу. А їсти ж ми хотіли, то й знову йшли туди.
Створили біля нас два колгоспи. Розкуркулили людей - вихідців з України, майно забрали, а самих заслали на Урал і на основі їхнього господарства організували колгосп. Він був успішним. Видно, що колишні господарі заклали хорошу основу господарства. Другий колгосп організували місцеві жителі і щось там не так йшло. Голови колгоспів мінялися один за другим. То один зап’є, то другий… Ми з мамою ходили в колгосп на сезонні роботи. Для мене справжнім задоволенням було частування після виконаної роботи. Наварять смачного червоного борщу – ото вже я відводив душу. А ще часом давали свинячу, або телячу голову додому. То було справжнє свято.

Народилась 8 травня 1945 року. У нашій сім’ї було шестеро дітей. Спочатку жили по вулиці Поштовій, а потім на Спортивній, далі - по Осипенка. Мама розповідала, що коли по вулиці вели військовополонених, то місцеві мешканці виносили і кидали їм хліб, картоплю, а за пляшку горілки, чи шмат сала взагалі можна було викупити полоненого, сказавши, що це брат чи родич. Перший чоловік мами – офіцер танкового полку, загинув під Москвою. Мама вдруге вийшла заміж і мене виховував вітчим, як рідну.
Вчилася у дівчачій школі № 5. Директором була Крініцька Марія Василівна. Першого вересня у другий клас я прийшла до школи ще на світанку – о четвертій годині, дуже переживала, що спізнюся. А школа була закрита. Я постукала у двері і сторож мене впустив до середини. Я присіла на лавку, та й заснула. Аж діти прийшли і мене розбудили. Ну треба ж так!