Я попала у Володимир, коли закінчила 7 класів і мала 14 літ. А сама я з Фалемич. Жили ми
над самою річкою. Нас було п’ятеро дітей. Батька забрали на фронт. Мама і бабуня зостались
з нами. Хату нам рознесли німці снарядом. Попередили, щоб ми вибралися, бо наша хата була
їм як мішень. В радгоспі розселилися німці, а за річкою, за лозами були наші. От німцям і
мішала наша хата біля річки. Нічого з собою не брали. Дещо закопали в землю. Але коли прийшли
наші, то штиками те все вирили, що тоненьке, забрали на перев’язки, а що було грубіше,
якісь килимки, брали два дрючки і робили носилки. Рятувались як могли. Батько того всього
раніше понавозив, бо служив у 1939 році в польській армії. Де ми тільки не жили – і по квартирах,
і по льохах, але вижили. Попервах корову у нас забрали німці. Мама у відчаї, купа голодних
дітей, і каже: «Піду до німців. Заб’ють, то заб’ють, нехай всіх разом поб’ють, тоді на тому
все буде». Бабуня плакала, молилась. Пішла мама з дітьми: кого на руки взяла , кого за руки. А
німці були розквартировані по кращих хатах. Як мама підійшла до того обійстя, де корова, то
та, як побачила хазяйку, як заревла! Німці так і повискакували: «Матка! Шнель! Шнель! Тікай!
Чого прийшла?»
Питають її:
- Де чоловік?
- Нема»-, каже, - а дітки маленькі.
І віддали таки нам корову. От завдяки їй ми і вижили. Батько, довідавшись, як ми бідуємо,
попросив дозволу в командира притягнути з лісу німецький санітарний вагон. Каркас був
зроблений з металу, а стінки – з фарбованого картону. І ото ми зимували чотири зими у тому
вагончику. Зими були круті. Всередині у вагончику весь каркас був у снігу. Під перину ховалися.
Бідували…А батько загинув на фронті.