dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 157
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 20-05-2021, 15:05
20-05-2021, 15:05

Селецький Микола Олександрович

Категорія: Публікації

Народився у 1941 році в селі Городок Рівненської області. Там жили батьки мого батька.
Мама походить з села Журавець Локачинського району. Познайомилися мої батьки на Шпанівському цукровому заводі, що знаходиться за 4 км від села Городок. Батько працював інженером. На фронт його не забрали, а залишили на заводі охороняти майно. Радянська влада надіялась, що війна скоро закінчиться. Німці не зачіпали батька. Пробували запустити завод, але їм це не вдалося. Коли радянська армія верталася, батька забрали і він загинув під Ленінградом.
Ми з мамою залишилися жити у дідовій хатині. На той час село спеціалізувалося на вирощуванні помідорів, а сусіднє село – на вирощуванні полуниці. Продукцію возили у Рівне на базар.
До заміжжя мама працювала у селі Кисилин прислугою. Вона куховарила у жінки аптекаря.
Селецький Микола Олександрович
Фото з родинного альбому

У селі до війни жив німецький пан. Він мав у приватній власності частину залізничної дороги від Донбасу до Єкатеринбурга. На річці зробив острів і побудував там хороший будинок, конюшню та ще й церкву. Через річку був зведений підйомний міст. Дорогу вимостив бруківкою. Також на його кошти у селі збудований був млин та електростанція, що були спарені, і двоповерхова школа. Перед війною йому довелося тікати. Всього він забрати не міг. Значний скарб – золоті монети він заховав у дитячій колясці, яка мала подвійне дно. Видно, надіявся скоро повернутися і забрати їх. Прислуга і селяни відразу ж все розграбували. Одна служниця забрала коляску до себе, і так вона переходила з рук у руки аж до 1993 року. Коли ж стала непридатною, щоб возити дітей, то її чоловік тягав на ній гній на город. В кінці кінців відламалося одне колесо і він скинув її в урвище. Там її знайшли діти, та й почали кататися з гірки. Коляска перевернулась, розламалась і з неї повилітали монети. Уже на вечір у селі було повно міліції і КДБ.
Після «перебудови» центральну вулицю у селі назвали його іменем, бо таки пана шанували. Він багато чого зробив у селі, та ще і гроші позичав кому треба було. На відкриття приїжджала його внучка і їй присвоїли звання почесного громадянина села.
Коли прийшла радянська влада, з конюшні зробили будинок культури. У панському будинку зробили санаторій, де солдати лікували туберкульоз кісток. Мама там працювала поваром.
Часто ходили до річки на луг пасти корів і коней. У нас також була кобила. Моїм завданням було забрати її ввечері з пасовиська. Мені тоді було років зо сім. Старші хлопці могли запросто осідлати коня, а я не доставав, тож мусив мати щось смачненьке, щоб пригостити свою кобилу. Коли вона нахиляла голову до моєї руки, я швиденько вилазив по шиї на спину, перевертався і таким чином міг забрати її до дому.
На тих луках віднайшли азотні сполуки і побудували завод «Азот» на річці Горинь. У Городку проживало до 18 тисяч людей. Розрослося воно з будівництвом заводу. З навколишніх сіл люди приїжджали туди на роботу. З Рівного до заводу ходив тролейбус.
Також у селі був завод тракторних запчастин, де працювало дві з половиною тисячі осіб. Недалеко були ливарний завод і обласний домобудівний комбінат, де працювало понад тисячу людей. Уздовж цього промислового комплексу протягнули 8 залізничних колій. Рівне залишилось в стороні, не забруднювалось, а біля заводів почала розростатися інфраструктура.
Як би добре з родичами чоловіка не жилось, а все ж хотілося до своїх, і ми з мамою переїхали на Волинь. Спочатку мама працювала у кафе в Затурцях. Це кафе у 50-х роках було досить прогресивне. Щороку брало участь у виставці ВДНХ у Москві і навіть за його рахунок кормили відвідувачів виставки.
Згодом мама прихворіла і після операції ми знову повернулися у Рівне, там мали кімнату у гуртожитку. Мама трохи працювала у колгоспі. Там був дружний колектив. Щонеділі збиралися у когось на хаті. Брали пляшку самогонки, варили картоплю, купували тюльку – 10 копійок за кілограм, розказували різні історії, часом співали, та й так веселилися.
У школі був вчитель фізики, батько якого був заступником настоятеля української православної церкви на Волині. Їхню сім’ю виселили у Грузію. А потім його направили до нас на роботу. Вчитель був грамотним, у свій час закінчив Варшавський університет, знав кілька мов. Разом з учнями він обладнав фізкабінет, що вважався найкращим в області. У 9-му класі я був завідуючим тим кабінетом. Вчитель був чудовою людиною.
Для вступу в інститути треба було мати переклад текстів з газет на 30 тисяч слів. То вступники просили його допомогти. Звичайно, стільки записати він не міг. То садовив біля себе двох учнів і диктував переклад. Один записував одне речення, а другий наступне, і так чергувалися. Чудово викладав матеріал, але дуже боявся начальства. Як тільки на урок приходив директор чи завуч, то починав заїкатися, збиватися, не міг нормально вести урок. Колись прийшов інспектор перевіряти урок, і оскільки знав про ту проблему, то заховався за піч. Вчитель нічого не підозрював, але учні раз по раз оглядалися. Фізик пішов подивитися, що ж там таке і все - урок був зіпсований.
У старших класах ми весь час проводили тематичні вечори, крутили кіно, організовували танці. Сама популярна пісня на той час була про чорного кота.
Учні жили дружно. Ми, хлопчаки, любили кататися поїздом без білетів. Вилазили на дах поїзда або перебігали від дверей до дверей, ховалися, показували кондуктору, що хочемо вистрибнути через двері, і він боявся, не чіпав нас. Та деколи попадалися – то вуха накрутять, та хіба то страшно? Тож весело!
Селецький Микола Олександрович
Випуск електрорадіомеханіків, 1958-1960 роки

Закінчив 10-й клас у 1958 році. Подав документи у залізничний технікум у Львові. А на екзамени не поїхав, бо не було грошей. Пішов працювати на цукровий завод, де раніше працював мій батько. Дядько працював у відділі кадрів, то ж мене прийняли на роботу. За місяць заробив 33 рублі. Купив сорочку, костюм, туфлі. Ще й частину грошей віддав мамі. Вирішив забрати документи у Львові, щоб поступати у Рівне. Пізно ввечері приїхав у Володимир, а не було чим добратися додому, тож ночував на вокзалі. Пішов погуляти по місту і побачив оголошення про прийом на навчання в училище на факультет електрорадіомеханіка. На той час то була дуже популярна спеціальність. Зайшов зранку до директора. Тоді був Кужель – учасник бойових дій. Він розповів, які документи треба привезти, в тому числі треба було мати направлення з обласного управління сільського господарства. Я приїхав додому, зібрав ще вісьмох хлопців і ми поїхали у Рівне за направленнями. У цьому управління таких направлень ніхто не давав, бо то була інша область. Треба було шукати інший вихід. Ми пішли в обласний комітет комсомолу, і там нам вже виписали направлення на навчання. Оскільки мій батько загинув на фронті, я вчився безкоштовно.
Селецький Микола Олександрович
Молоді роки

У 1959 році в училищі у спортзалі поставили перший телевізор. Екран був дуже маленький. Всі студенти сходилися подивитися на дивину.
Нам повезло, у нас були хороші майстри – Лозовицький і Дячук. Вони були хорошими людьми - вчили нас всього того, що самі знали, організовували різні поїздки. Намагалися зробити наше життя цікавим і веселим.
Я жив у гуртожитку. Зі мною в кімнаті жило двоє хлопців – обидва Андрії. Вони були старші за мене. Часто просили, щоб я збігав у магазин і купив горілки. Одного разу, я як ні в чому не бувало, повернувся з магазину з пляшкою і хлібиною, а в кімнаті – комісія: директор училища і ще два вчителі. Хлопцям нічого, а мене вигнали з гуртожитку.
Пішов шукати квартиру. На Заріччі можна було знайти щось дешевше, і так я опинився у Назарука Миколи. Переманив туди ще двох хлопців. То нам було ще дешевше. У кінці 1959 року мама приїхала мене навідати. Закінчилось тим, що вона вийшла заміж за господаря.
У той час на річці водилася досить велика риба. Якось перед самим Водохрещем ми з хлопцями ішли понад річкою. Біля старого моста була невелика сажівка. Дивимось, щось сильно бовтається. Я побіг подивитися, що там таке. А то риба, їй не вистачало повітря і вона билася об лід. Я побіг додому по відро і сокиру. Наловили два відра хорошої риби. Спочатку брали всю підряд, а потім тільки велику. Занесли мамі і вже вона її готувала.
Весною, коли добре пригріло сонце, нам знову повезло на хорошу рибу. Ішов я з тими самими хлопцями вздовж річки. Дивимось, під дерев’яними палями вздовж тіні стоїть риба, сантиметрів так на 50-60. Саша каже: «Біжи додому, візьми мою рушницю і патрони і відро не забудь. Зараз будемо стріляти». Він уже був після армії, тож знав, що і як треба робити. Того разу ми настріляли з десяток рибин. Я ще побіг на пляж, де купалися і відпочивали солдати, став на місток і дивився, чи пливе риба. Якщо пливла животом догори, то забирав її. Тоді, направду, у річках було багато риби. А коли запустили цукровий завод, її багато потравилось.
По закінченню училища пішов працювати на будівництво цукрового заводу. При прийомі на роботу мені дали скласти схему запуску двигуна. Завдання я виконав і мою заяву прийняли. Пішов працювати монтажником. Спочатку зі мною працював хтось зі старших хлопців, які вже мали досвід і я біля них вчився.
Пройшло півтора місяці і мамі приходить виклик у прокуратуру. Мама в плач. Тоді прокурора боялися, як вогню.
Зранку побіг у прокуратуру. Прокурор Борисюк посадив мене і так спокійно каже:
- Чому на роботу не їдеш?
- Я працюю.
- Де ти працюєш?
- На цукровому заводі. Можу довідку принести.
- А де ти маєш бути, де маєш працювати?
- Не знаю.
- Як це ти не знаєш? Ти маєш бути в Ківерцях в облелектробуді.
Я справді не знав, що маю відпрацювати за направленням. Хлопці з якими я товаришував, поїхали у Рівне і повлаштовувалися на роботу, хто де міг.
Поїхав я у Ківерці, бо ж слово прокурора то - закон. В електоробуді написав заяву про прийом на роботу і мав повернутися до Володимира, щоб забрати документи. На заводі керівництву теж дісталося від прокурора, але трудову книжку мусили віддати.
Саме електрифікували устилузьку дільницю. Будували високовольтні лінії, а по селах низьковольтні лінії. Я та ще один хлопчисько працювали по лінії Стенжаричі - Поломяне - Новини - Микитичі. Будували підстанції, ставили стовпи, тягнули проводи, робили вуличну розводку. Все робилося вручну. У Стенжаричах по хатах появилось світло. Я на той час виконував обов’язки бригадира. Коли в кінці місяця поїхав здавати звіт у Ківерці, в електробуді зустрів Масловського Володимира Йосиповича з Коритниці. Він розповів, що хоче кидати тут роботу і йти працювати на газопровід.
Якраз почали тягнути газопровід Дашава-Брест, а тут будували компресорну станцію і набирали спеціалістів. Робота була цікавіша, бо станція була автоматизована, та і заробітна плата була у два рази більша.
Здали ми звіт і на ранок пішли на компресорну станцію. Прийшли до Стягайла, а він вів технагляд на будівництві, просимось на роботу. Всі місця зайняті, бо багато електриків з шахт поприходило. Там працював Фурманюк Яша з Коритниці. Він був оператором зв’язку. Зв'язок налагодили відразу, бо питання вирішували різні і потрібен був вихід і на Москву, і на Брест, і на Дашаву. Він працював там більше року, тож знав що до чого. «Візьміть, хлопці, пару пляшок горілки, добру закуску і йдіть до Стягайла, - каже, - і все буде добре». У Володі тітка працювала на міжрайбазі, тож ми взяли шість пляшок Кубинського рому, хорошої закуски, гарненько це все загорнули у папір і погрузили у дві сітки, бо пакетів тоді ще не було. Приїхали на компресорну станцію, знайшли Стягайла. Володя і каже: «Микола Лукич, давайте десь поїдемо і вип’ємо за знайомство.» І показує на пакунки. "Нема питань! Юра! Під’їжджай!"
З нами також поїхала завкадрами Бондарук Антоніна. Поїхали в ліс і добре погуляли. Звичайно, ми намагалися догодити Стягайлу. Тож напоїли його так, що додому мусили вести попід руки, витягли на другий поверх, поставили під двері, натиснули кнопку, а самі втекли. У нього була хороша жінка. Хоч зустріла його матюком, але мусила затягнути його до хати і вкласти спати.
На другий день ми знову до нього прийшли і кажемо, що ще зосталось, що з цим робити?
«Зараз все вирішимо. Почекайте. Антоніна! Підійди! Ці хлопці післязавтра мають їхати у Білгород. Запиши», сказав Стягайло.
Вона записала наші дані, а трудові книжки ми мали принести за кілька днів. І знову ми поїхали на гулянку. І знову все повторилось. Але Миколі Лукичу напевно сподобалось і через три дні ми поїхали у Білгород на навчання. Нас було коло тридцяти чоловік. Жара була нестерпна +30°, +35° градусів постійно. Щодня ми ходили по змінах на чергування і вчилися у робітників компресорної станції. Жили у гуртожитку. Тож трудові книжки ми принесли аж через три місяці. А в Ківерцях нас звільнили, відповідно, за прогули.
Тут ми ще мусили завершувати будівництво компресорної станції. Тобто вчили на ходу, все що від нас вимагали. Всі будівельні роботи приймалися і перевірялися дуже ретельно, бо недоліків було багато і їх треба було виправляти.
На відкриття станції я не попав, бо забрали в армію. Служив у місті Борислав Львівської області. Там була радіотехнічна частина, що займалася шпіонажем: слідкували за сьомою американською армією, яка стояла в Німеччині, робили радіоперехват, слідкували за всіма їхніми операторами, а також створювали поміхи у радіозв’язку.
Селецький Микола Олександрович
Селецький Микола Олександрович

На службі в армії

Будучи в армії готувався до вступу у Ленінградську медичну академію військово-морського флоту. У місті були підготовчі вечірні курси і солдатів відпускали на навчання. Знання там давали хороші. Але на вступні екзамени з частини не відпустили.
Після трьох років військової служби повернувся додому. Місце роботи зберігалося за тими, хто проходив військову службу. Тож у Володимир-Волинському районному управлінні магістральних газопроводів, як тоді називалась компресорна станція, пішов на посаду оператора пневмопривода і почав вчити радіорелейний захист. Михайло Степанович Трофімчук багато чому мене навчив. Був дуже розумним і багато сам вчився. Коли звільнилося місце майстра у службі контрольно-вимірювальних приладів, мене перевели туди. Згодом я поступив на вечірню форму навчання у Львівський філіал політехнічного інституту у Нововолинську.
Через певний час до газопроводу Дашава – Мінськ приєднались Рига і Вільнюс. Туди літали літаком на наладку приладів. Ціна на авіаквитки була такою самою, як і на залізничний проїзд. Наладка приладів тривала в середньому 3 тижні. Рига мала свої підземні сховища газу. Це печери, діаметром 40-50 км, де внизу був пісок а в горі чотириметровий шар глини. Туди закачували газ. Потім звідти назад можна будо вибрати лише 30% газу, а решта пропадало.
Селецький Микола Олександрович
Фото з родинного альбому

На той час куб газу коштував 1 - 2 копійки, але його не вистачало, особливо в зимовий період. У цей період обмежували споживання газу у містах, особливо в Луцьку.
На той час я уже був секретарем первинної партійної організації і мене посилали на контроль за обмеженням подачі газу. Оператори буди місцеві і населення знало, як і чим на них «натиснути». Мене також якось визвали до 1-го секретаря обкому партії. А він і каже, що коли в пологовому будинку померзнуть діти, то мене посадять у тюрму. А що можна зробити, коли на прикінцевій точці газопроводу тиск падає, і газу не вистачає? Одним тепло, а іншим холодно. Підробляли картограми, ніби ми той газ економимо. А газовики намагалися утримати хоча б мінімальний тиск газу. В квартирах і установах було не дуже тепло, але ніхто і не замерзав.
У кінці 60-х років у Володимирі створили міське газоуправління. Відтоді почалася газифікація міста і околиць.
Викликає якось мене Стягайло і каже:
- Миколо Олександровичу, підеш начальником горгазу.
- Та хіба я Вам щось погане зробив?
- Підеш! Підеш! Ну а кого я поставлю?
- А Лященко?
- Тож він тільки оператор, хіба потягне?
- Зате він вміє керувати, що і Ви так не вмієте!
- Ну то готуй документи.
Валентин Лященко був зятем Главацького - голови колгоспу, героя соціалістичної праці, то ж проблем з утвердженням його на посаді не було. Керувати він справді вмів. Любив «взятки» – коньяк, закуски, а бувало і гроші брав. Люди хотіли чим по швидше провести газ до будинків. От черги постійно переписувалися. Одного разу Валентин Лященко і Бондарук Сергій, що був майстром транспортного цеху, а обоє любили випити, тільки-но накрили на стіл, як до них нагрянули міліціонери, представники парторганізації, люди від колективу, що слідкували і доносили куди треба. Бондаруку присудили 4 роки, а Лященка спасав тесть, бо був героєм соціалістичного змагання, і знав до кого звертатися. Оскільки репутація вже була підмочена, то Валентин виїхав до родичів в Одесу.
Галина Володимирівна Присяжнюк - інструктор міському партії, курувала нашу партійну організацію і дала пропозицію І-му секретарю, щоби мене поставити інструктором міському партії. Заробітна плата, включаючи премії, надбавки за раціоналізацію і досягнення, тут була в два з половиною рази менша ніж у міськгазі, то звичайно мені не хотілося туди йти. Тоді на бюро мене викликав Рубчев і каже:
- Ти сюди з партійним білетом прийшов?
- Так
- Клади його на стіл. Або ти ідеш інструктором в міськом партії або стаєш безпартійним. Зараз на бюро це і затвердимо.
- То ж я навіть заяву не написав.
- Нічого. Основне – то рішення бюро.
Мені нічого не зоставалося, як дати згоду. Тож з 1-го листопада 1971 року я став працювати інструктором міському партії.
Перед цими подіями я їздив у Москву у Міністерство газової промисловості. На той час в Афганістані Радянський Союз будував газопровід. Поїхати туди на роботу було престижно. Довелося взяти кілька золотих ланцюжків, кулончиків, перснів – тож жінки кругом працюють, а без цього ніяк, і домовився, що дадуть мені виклик на роботу в Афганістан. Через три місяці прийшов з Москви виклик. За роботу в Афганістані добре платили і тут зберігалася ставка і мала виплачувалась зарплата. Обком партії відмовився оплачувати відрядні,то ж я не ризикнув їхати, і замість мене поїхав Герасимюк Василь – інженер-електрик. Пропрацював рік і туди до нього поїхала жінка, лікар з санстанції. Назад приїхали уже на «Волзі».
Згодом мене перевели на посаду інструктора промислово-транспортного відділу. У 1974 році поїхав на два роки у Київ на навчання у Вищу партійну школу.
Дев'ять років працював заворгкомітетом міському партії, потім заступником голови міської ради. Горбаченка на той час вже звільнили. Хороший був керівник. Але разом з Мізюком вони видавали людям листи, де вказувалось у якому році і в якому будинку можна буде отримати квартиру безкоштовно. Ясно, що таких «бумажок» видали дуже багато. Потім Мізюк звільнився і переїхав у Луцьк, де отримав посаду начальника обласного управління легкої промисловості. В міськом партії почали приходити люди з тими «бумагами» і вимагали виділити житло, мовляв, їхня черга вже підійшла. Раз таке діло, то Горбаченка викликали в бюро для пояснень, хотіли забрати партквиток. Закінчилось тим, що його звільнили. Попри все це він став директором заводу сільгосптехніки у Рожище. Треба сказати, що він дійсно був доброю людиною і хорошим керівником.
Селецький Микола Олександрович
Вулиця Ковельська, м. Володимир-Волинський

На той час партія диктувала закони і перевіряла їх дотримання. Коли Мізюк купив для своєї матері кооперативну квартиру, то 7 разів перевіряли, чи мав він можливість це зробити.
У Володимир-Волинському районі було 103 партійні організації, які налічували від 3-х комуністів до 320 (на швейній фабриці). Це і школи, і колгоспи, і інші організації, і установи.
Було 6 інструкторів, які займалися підготовкою та прийомом у партію. Слідкували за роботою первинних партійних організацій - чи своєчасно проводяться збори, як розглядаються актуальні питання господарської діяльності, як виконуються рішення компартії. Партія часто вмішувалась у господарську діяльність. Це було не правильно і воно себе не виправдало. Її вплив був потрібен у 1917-1920-х роках та одразу після війни, коли була напружена господарська діяльність, коли рахували кожну копійку, і кожна людина була затребувана, можливо, тоді і потрібен був тотальний контроль. А вже далі керівники самі справлялися на підприємствах і в організаціях, та все ж партія їх контролювала. Інструктори дивилися за керівним складом господарських колективів. Якщо траплялися пиятики, то проводилися перевірки. Якщо це не допомагало, то треба було докладати І-му секретарю. Далі ставилось питання про заміну того чи іншого керівника. Спочатку викликали на розмову до І-го секретаря, а потім – на бюро. Крім питань про вживання алкоголю розглядалася поведінка робітників на роботі, в колективі і в дома.
Усіх нараз не можна було прийняти у лави компартії. Зазвичай на місяць приймали по 2-3 робітники та 2-х спеціалістів, чи інженерів. На наступний місяць – навпаки. Людей приваблювали привілеї. Партійці більше знали. На зборах отримували багато різної інформації, що допомагала орієнтуватись у житті. Для них взимку організовували навчання, заставляли виписувати і читати газети та журнали. Тобто вони мали можливість розвиватися духовно. Хто був здібний, того намагалися просунути вище по службі. В народі побутувала думка, що тільки комуністи могли займати керівні посади, хоча насправді це було не зовсім так. У місті на підприємствах було 7 керівників, що не були комуністами. От, наприклад, Киба Ярослав був головним інженером на консервному заводі, і дисертацію захистив будучи безпартійним. Мав можливість це зробити, бо начальство заводу допомогло. А поступив в партію лише тоді, коли Чапюк – його друг, з яким на танці разом ходили, його попросив: «Славик! Напиши заяву, бо треба щоб у партії був кандидат технічних наук». Ну, звичайно, Ярослав Григорович був інтелектуально розвинений, мудрий чоловік, якого всі поважали.
Всіх підряд у партію не приймали. Раз на місяць 2-3-є робітників і один спеціаліст писали заяви на вступ до партії. Часом співвідношення мінялось, але у кінці кварталу корегувалось на користь робітників, бо партія була робітничо-селянська.
Радянський Союз тому і розвалився, що комуністи були не готові захистити свою батьківщину у 1991 році, не мали відповідних знань, а ті хто були у вищих ешелонах влади просто зрадили.
Організаційний відділ готував доповідь І-му секретарю на пленуми, на збори. Щоби підготувати доповідь на одну годину, треба було підібрати відповідний матеріал, та ще такий, щоб цікаво було слухати. Завідувач оргвідділом мав корегувати матеріал, відкидати непотрібне та скласти доповідь таким чином, щоб вона сподобалась секретарю.
4-5 днів на тиждень заворг мав бути у первинній партійній організації – у колгоспах, на підприємствах та спілкуватися з людьми, виявляти проблеми та вирішувати їх. Контролювали промислово-транспортний відділ, щоб товари були відповідної якості, і щоб була ефективність роботи, щоб запроваджувалась нова техніка. В планах підприємства мали відображатися пункти про модернізацію виробництва. Кожне підприємство мало будувати для своїх робітників житло. Не всі підприємства мали для цього кошти, то ж треба було керівнику їхати до Луцька і просити в обласному управлінні, щоб витрачені кошти повернули, бо інакше підприємство не зможе розвиватися далі. Таким чином і цукровий завод, і плодоконсервний, і сільгосптехніка забезпечували своїх робітників житлом.
У міськомі партії був відділ пропаганди і агітації, що займався навчанням комуністів. Відділ мав свою бібліотеку. Там була не тільки партійна література, але і художні книжки радянських і світових класиків.
Комуністична партія не визнавала релігію і вважала, що релігія – це опіум для народу. Комуністи не могли приймати участь у релігійних обрядах. Церква це релігійна організація, що сприяє аби люди вірили у Бога та його намісника Ісуса Христа. Комуністична партія вела контроль, щоб релігійні громади дотримуватись законодавства. Заступник голови міському партії очолював комісію по контролю за діяльністю релігійних громад.
От, наприклад, баптисти мали своє приміщення. До речі, будівництво приміщення здійснено завдяки Маслошу - заввідділу пропаганди і агітації міському партії. Баптисти ніяк не могли отримати дозвіл на будівництво свого храму. Маслош підказав їм, що можна оформити документи на будівництво на одного зі своїх прихожан, і в тому приміщенні проводити богослужіння. Так і зробили. На виділеній ділянці землі по провулку Параски Раскової побудували будинок, оформлений на одну із їхніх сестер по вірі і два роки проводили там свої зібрання. Пресвітером був Новосад. Коли ж син тієї вірянки прийшов з тюрми, то захотів мати будинок для своїх потреб, а не для віруючих: «Мамо, нащо нам тая секта? Документи оформлені на нас, хата – наша!» Мама сина зрозуміла і підтримала. На той час у Луцьку Маслош уже був уповноважений Кабінету Міністрів у справах релігії. А я був його заступником. Приходить Новосад - пресвітер і каже, що у них забирають приміщення.
- Хто забирає ваше приміщення?
- Ну та жінка, на яку оформлений будинок …
- Тож вона ваша прихожанка!
- Вона не прихожанка, а змія підколодна…
Написав заяву. Сам пресвітер у миру працював робітником з розбірки м’яса у комбінаті громадського харчування у будівлі внизу, де донедавна був «Фокстрот». Розпочався розгляд справи. Звернулись до міліції, до КДБ, щоб і вони дали якісь пропозиції. Пішли цілою комісією до прихожанки, яка забрала будівлю собі.
- Покажіть документи на будинок. А де ви взяли гроші на будівництво? Пишіть пояснюючу.
Тоді доходи громадян перевірити було просто і з цим було дуже строго. Вона сюди, вона туди. Ніяк не знаходить вихід з ситуації, яку сама ж спровокувала. Прийшла на прийом і просить, щоб їй допомогти, бо вже дійшло до того, що жінки на вулиці, порівнявшись із нею, плювали їй в обличчя. Кажу їй: «Ти поступила нечесно. Громада збудувала будинок, ти там живеш. Вони, що тобі мішають? Користуєшся городом, маєш подвір’я. Віддай їм належне і вони відчепляться від тебе». Одним словом, закінчилось тим, що громада оформила документи, нібито відкупивши у неї частину будинку, залишивши їй дві кімнати і кухню. Це питання потрібно було вирішити, бо інакше сектанти збиралися б у когось вдома.
Селецький Микола Олександрович
Успенський собор

Секта п’ятидесятників мала багато грошей і також могла б законним шляхом побудувати будівлю для засідань, але не хотіла бути залежною від влади. А комісія від міському партії мала за ними також наглядати. Вони збиралися по хатах, і їх важко було знайти. Та ми хитрістю знаходили їхню адресу і час від часу приходили до них на зібрання. Сідали на задню лавочку «для грішників», поряд з тими, хто вчинив щось недобре, не заважали, але казали, щоб дітей до їхнього повноліття у секту не водили.
Якось розговорилися з їхнім пресвітером, чому не збудують окремий дім для засідань? То він знехотя розповів, що тоді вище керівництво з Америки не даватиме їм грошей. Тоді їм запропонували проводити їхні зібрання у відповідні дні і години у будинку баптистів. Кілька разів вони туди пішли і після цього почали будувати свій храм.
Заступник уповноваженого Кабінету Міністрів у справах релігії мав до розгляду багато питань. Одних комісій на громадських засадах було аж 28! Заступник голови був головою комісії, а всі решта на громадських засадах. Окремі 4 комісії мали секретарів. Комісія у справах релігії наглядала, щоб не було порушено Закону «Про релігію». Комісії по боротьбі з пияцтвом проводились досить часто, бо без рішення комісії не можна було направити пияка на примусове лікування. Комісії по розгляду скарг і заяв жінок на чоловіків, і навпаки – чоловіків на жінок. Комісія по догляду за дітьми розглядала ситуації, коли батьки пиячили, а діти були безпризорними. Треба було щось із цим робити. У міліції була кімната по роботі з дітьми. Їздили додому, виясняли ситуацію, складали акти.
Був такий випадок. У селищі цукрового заводу жила жінка. Мала хлопчика і дівчинку. Випросить у когось рубля і клянеться, що йде купити дітям хліба. А тоді на рубель можна було купити не тільки хліб, але і рибні консерви. Та в магазині вона про це забувала і купувала пляшку вина, а діти були голодні. Ходили по чужих городах, збирали, те, що можна було з’їсти. Дівчинку, що ходила у п’ятий клас, влаштували у школу-інтернат. Вона походила тиждень, звикла і не було ніяких проблем. А хлопчик - другокласник ніяк не хотів іти від мами, плакав, кричав. Ні ми, ні його сестра не змогли його переконати, що в інтернаті буде краще. Вмовляли, лякали матір, що коли не візьметься за розум, то дітей відберуть.
Були комісії по питаннях промисловості, будівництва, освіти, медицини, торгівлі. Двічі на тиждень треба було їздити в облвиконком.
Цікавою була робота по підготовці до 1000-ліття міста. План заходів становив 780 пунктів. Дві третини з цього було виконано. До цієї дати місто було приведено в порядок, побудовано парк. Як зразок взяли плани з святкування 1100 років Києва та 600 річчя Житомира. Правда тоді не можна було, щоб грандіозні святкування відбувалися в малому місті, а не в обласному центрі. Тож спочатку святкували у Луцьку.
Потім перейшов працювати у комунальну службу. Призначили начальником виробничого управління комунального господарства. Готель, зелене господарство, прибирання вулиць, поточні ремонти, вивезення сміття, ремонт доріг, виготовлення надгробних пам’ятників, реєстрація померлих, ритуальна служба, словом 11 галузей належали до управління комунального підприємства.
Селецький Микола Олександрович
Біля дитячого садка «Казка»

Робота з людьми завжди специфічна. На прибирання сміття погоджувалися люди, що ніяк не могли знайти іншу роботу через зловживання спиртного. Якось у нас працював чоловік, що вже три рази сидів у тюрмі, пиячив немилосердно. Його три рази звільняли і знову поновлювали. Як не мав за що пити, то знову йшов працювати. Робив відмінно, швидко збирав сміття лопатою і кидав на машину, як має бути. А потім починав пити і тижнями не з’являвся на роботу.Звичайно, всього виправити не вдавалося, бо люди є люди і вони по різному поводилися в різних ситуаціях. Але ми, принаймні, намагалися щось робити, що тоді з нашої точки зору було правильним і вкрай необхідним. Зараз це все виглядає по іншому.
Селецький Микола Олександрович
Дружина за роботою на швейній фабриці

Дружина працювала простою швачкою на швейній фабриці. Якраз почалась перебудова, і вона попала під скорочення. До пенсії було ще два роки. Треба було шукати нову роботу. Нічого нема. Організували туристичну фірму. Щоб їздити в Польщу, треба було мати ваучери – це були виклики-запрошення. То я раз на тиждень їздив у Польщу до знайомого чоловіка, який теж мав туристичну фірму. У той час в Польщі також були нелегкі часи і поляки їздили до нас на закупи. Чоловік з їхньої туристичної фірми просив зарезервувати місця у готелі для своїх «туристів». Перед святами був такий потік людей, що в готелі не вистачало кімнат, то селили у «прачечній» – стелили матраци, а то і просто ночували на лавках. То було не зовсім зручно, але в автобусах спати заборонялось, за це штрафували.
Ваучери, звичайно, треба було купувати. Раз на тиждень їздив до знайомого поляка і закуплявся, і вже тут на фірмі їх продавали. Наші партійці, особливо жінки, теж тепер мали можливість їздити за кордон і були з цього задоволені.
Коли міським головою став Мамедов, між нами стався конфлікт. Він був затятий націоналіст, а я комуніст. У нас були різні політичні погляди. Він навіть пропонував мені звільнитися з посади. Комунальне підприємство на місці заробляло понад 50% грошей. Прибирали вулиці, ремонтували під’їзди, лагодили вуличне освітлення. Міська рада на це закладала кошти, але голова не давав їх використовувати. Ну але раз конфлікт, то і грошей не виділяють, а роботу робити треба. Тут теж знаходився вихід. Бралося дві пляшки горілки, закуску і йшлося до начальника фінвідділу. Правда треба було брати когось із колег, бо дві пляшки то трохи забагато. І так випрошувались кошти. З Костополя возили надгробні пам’ятники, з продажу яких виплачувалась заробітна плата працівникам контори.У 90-х роках створили у Володимирі спільне українсько-французьке підприємство. Французи хотіли взяти в оренду землю, вирощувати цукрові буряки і займатися виробництвом цукру. Керівник того підприємства взяв кредит у банку, бо його батько був керуючим європейського банку соціального розвитку, родинні зв’язки там також є, як і в нас, і купив там техніку. На кордоні затребували гарантії Міністерства сільського господарства. Міністерство таких гарантій не надавало. 6 років ті французи їздили до нас, і так нічого не змогли зарадити. Коли їхали до нас, то набирали охочих побачити Радянський Союз. Ще шукали двох-трьох фермерів чи підприємців, і за їх рахунок організовували поїздку. Рівень життя у нас був дуже низький. Товари коштували небагато, якщо ціну перевести в долари, і люди в нас були привітні і щедрі. Французів це приваблювало. І вони возили охочих подивитися на наше життя. Якось засновник підприємства хотів подивитись роботу лісгоспзагу. Домовилися після обіду показали склади.
Селецький Микола Олександрович
Універваг у м. Володимирі-Волинському

Спогади записала Кучерява Романна

Продовження на сайті
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Вересень 2021 (2)
Серпень 2021 (1)
Липень 2021 (4)
Травень 2021 (2)
Квітень 2021 (3)
Березень 2021 (3)
^