dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 611
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 16-03-2021, 10:12
16-03-2021, 10:12

Храновська Любов Петрівна

Категорія: Публікації

У моєї прабабусі було три доньки і всі вони пішли в Зимне заміж. Тітка Харитина вийшла заміж за Сидора. У них було четверо дітей і всі загинули, двоє – в володимир-волинській в’язниці, а двоє – в УПА. Андрон загинув під Свинарином у бою з німцями, а Надя протрималася до 1949 року. Надя деякий час жила в Риковичах в криївці. Ще дідусь возив їй продукти кіньми. Господар оселі, в якій була криївка, сказав йому, що вже її нема. Дідусь так і не побачив Наді. Вже фактично нещодавно ми взнали правду про нашу Надю. А розповів нам про неї місцевий дослідник і краєзнавець Ярослав Царук. Виявилося, коли Надя була в лавах УПА, вона вийшла заміж за Зіновія. І вони жили в Риковичах. Там у криївці вона народила доньку Ярославу. В нас в родині про це ніхто не знав. Ніхто не знав про неї абсолютно нічого. У родині до останнього надіялися, що вона вижила, що може втекла за кордон і десь колись дасть про себе вісточку. Ярослав Царук знайшов в архівах їхні справи і вже розповів, що Надя з Зіновієм застрілилися коли НКВС викрило криївку в селі Хорів. Дитину вони залишили в Риковичах. В старій криївці ще залишилося двоє зв’язкових. Вхід в криївку знаходився в дровітні. НКВС під час обшуку її не знайшло.
Господиня оселі забрала Надіну дівчинку. Записала її, як свою дочку. Але пізніше вона забрала до себе батька з Сокаля і коли під час другого обшуку його спитали, чи тут дрова завжди лежали, він промовився, що то дочка сказала їх сюди перенести. Так вони знайшли ту криївку. Зв’язкові які були там підірвалися. Один загинув, а другий ще був живий. Його витягли звідти і вилікували. І коли піддали тортурам, то він, звісно, завів у Хорів і показав де друга криївка.
Господаря обійстя послали першого. Він, мабуть, якось подав знак, що згори НКВС і Надя з Зіновієм на його очах застрілилися. Їхні тіла повитягали і разом з господарями, повезли в Луцьк. Залишилася лише їхня дочка, яка на той час була в школі. То тільки й вона лишилася. Дали їм по 10 років. А де діли тіла мертвих – невідомо.
За дочку Надіну ми не знали. Але щороку ми їздимо в Загорів, на вшанування пам’яті упівців які там загинули. Вже зараз ми знаємо, що Ярославу вдочерила комуністка і виховувала її в тому дусі. Але життя її повернуло в інше русло і вона була секретаркою Слави Стецько (політична і громадська діячка, журналістка, дружина голови ОУН Ярослава Стецька). Ще тоді вона не знала свого роду, але мабуть гени її туди потягнули. А як ми дізналися про неї? Я мала їхати в Загорів. Була така дощова і вітряна погода, пам’ятаю, що й не хотіла їхати, але тітка моя наполягала щоб я поїхала. Я й поїхала. Лив дощ. Стою на мітингу і раптом підходить до мене Ярослав Царук і каже:
- Ти валідол маєш?
- Вам погано?
- Та мені погано, але і тобі зараз погано буде.
- Що ви таке кажете?
- Ходи зі мною і все сама побачиш.
Я думаю, що ж таке. І якось в серці тьохнуло, а може то Надя. Зайшли ми за мури, а там стоїть якась жінка. Я зрозуміла, що то не Надя. І та жінка каже: "Мене звуть Христина і я сиділа в тюрмі з жінкою, яка вдочерила дитину вашої Наді. Вона там сиділа зі своїми дочками Ніною та Стефанією. І вона мене дуже просила, як я вийду з тюрми, аби я знайшла цю дівчинку і дізналася про її долю. Ця жінка там у тюрмі померла і Ніна теж померла, а Стефанія вернулася на Сокальщину. У Наді була дівчинка. Ви про це знали?" Я зрозуміла, що дійсно мені вже треба валідол. "Дівчинка вижила, вона жива. Вона в Києві. Батькову родину вона знайшла, а про мамину нічого ще не знає. Вона приїжджала в Хорів. Вона не знайшла нічого про матір, бо Надя, як пішла в УПА, то записалася не за своїм прізвищем Хвещук, а як Панасюк. І ніхто не може знайти Панасюк Надію Сидорівну. І вже цією справою зайнявся Ярослав Царук. Він розпитував всіх живих упівців з якими був знайомий і ніхто ніколи не чув про Панасюк Надію Сидорівну, всі як один казали, що в УПА була Хвещук Надія Сидорівна".

Храновська Любов Петрівна
Упівка Надя
Храновська Любов Петрівна

Зіновій - чоловік Наді

Так завдяки Царуку ми знайшли Надіну доньку. Я вже їхала додому стривожена, бо мала важливу новину для рідних. Царук сконтактував нас. І коли Ярослава приїхала до нас вперше, ми зібралися в тітки на Заріччі, ми ніби побачили Надю, така вона була схожа на свою матір. Поїхали на могилу її дядьків. Вже при горбачовській відлизі ми прибрали той смітник, зробили могилку, насипали землі. Мій син зробив рамку. І вирішили, що треба ставити пам’ятник. А Надя, дружина одного покійного брата, сказала, що не треба цього робити, бо ще знову зірвуть могилу. Вона була дуже перелякана. А вже коли Ярослава віднайшлася, то вирішили, що треба ставити пам’ятник. І ми вписали на могильній плиті всіх. І Надю, і Зіновія, і Андрона, і Івана з Федором, бо ж не знаємо де вони всі поховані. Вже пізніше один пасічник, він колись теж сидів в тюрмі, сказав, що знав Андрона. У нього було псевдо «Соловей» і він мав старше звання. І він більше нічого не захотів розповідати. Посвятили пам’ятник ми у 2002 році. Ярослава, коли ще була жива, заповіла похоронити себе тут. І ми виконали її волю. Вона померла ще відносно молодою від раку. Вона завжди радо приїжджала до нас. Ярослава не мала дітей, хоч і була двічі заміжня. Вона очевидно не могла мати дітей, а чоловіки її хотіли сім’ю. У неї на шиї був шрам, мабуть свинкою переболіла. Вона сама не знала, що то за шрам, бо змалечку була в дитбудинку. Вона присвятила своє життя названій матері. Завжди казала, що вона її забрала з інтернату і дала все найкраще, що могла, то ж я теж її мушу глядіти. Вона її догляділа і за рік сама померла.

Храновська Любов Петрівна

Весілля Федора та Надії

Така була трагічна доля дітей тітки Харитини, та й її теж, бо вона після того, як її синів закатували в володимирській тюрмі, збожеволіла і йшла з дому. Казала весь час: «Я іду шукати дітей. Мені треба знайти моїх дітей». Одного разу вона так і пішла з дому і не вернулася. Її шукали, але так і не знайшли. То ми її теж вписали в цю плиту на могилі разом з дітьми. Чоловік тітки Харитини теж помер. Він не витримав того всього, коли побачив тіла своїх закатованих синів. Одного сина звали Іван. У Володимирі він закінчив гімназію. Вчився разом з священником Депо. Потім поступив у Львів. Іван був з 1922 або 1923 року. Його сестра Надя була з 1926 року. Вона в сім’ї була найменша. Федір був 1919 року. Андрон – був 1924 року. Коли у 1939 року прийшли перші совєти Івана арештували. Він якраз був на канікулах в батьків. Можливо він у Львові й вступив в якусь підпільну організацію. Федір не був в жодній організації. Він господарював вдома. Одружився з Надьою і в них була донька Лариса. Вона народилася в 1940 році. Їй було пів року, як забрали батька в тюрму. У тюрмі братів катували аж до приходу німців. Коли німці вступили в місто, то відкрили тюрму на валах, аби родичі приходили і забирали тіла своїх рідних. Моя мама з тіткою якраз були там під брамою. І коли вони зайшли в ті камери, то жахнулися від побаченого. Івана взагалі не можна було пізнати, а на вроду він був дуже гарний. Його пізнали тільки по одягу, настільки в нього було спотворене тіло. Там був чан, ванна і металічна решітка до якої прив’язували ув'язнених і їх парили в тій гарячій воді. Повсюди була кров, на стінах, на підлозі, в камерах, коридорах. Очі в Івана були попарені, ото наче в звареної риби. Язик вирваний. Руки назад були зв’язані колючим дротом, який вп’явся аж до кісток. Надя, їхня сестра, як побачила тіла братів, то дала клятву над їхньою могилою, що вона помститься за них. І тому вона пішла в УПА. Моя родина похоронила тих двох хлопців в Зимному. А НКВС підірвала їх могилу і сказали туди викидати сміття. Там довго було сміттєве звалище.
У нас вся родина боролася за Україну. Ще мій дідусь Гордіюк Григорій Лаврентійович був в УНР. Мій тато пішов на фронт і не вернувся. Я народилася в 1944 році. Тому дідусь був мені дуже рідним. Він навчив мене писати й читати. Коли мене віддали в перший клас, то я навіть не мала зошита і ручки. Вчителька відірвала якийсь листок і намалювала на ньому палочки й дала мені аби я переписувала. Я швидко їх переписала й дивлюся, що всі щось далі пишуть. Я давай підглядати і собі писати: мама, тато, дід, баба. Вчителька підійшла до мене, взяла листочка і дивиться, то на мене, то в листочок. І питає:
- Ти чия така?
- Дідьова.
- А хто твій дід?
- Гордіюк Григорій Лаврентійович.
- Ну не дивно, - каже вона.
Тата мого було звати Токарук Петро Федорович. Я його і не знала. Коли мені було пів року він пішов на фронт. В мене є брат, але вже по мамі – Гищак Леонтій Андрійович. Він так і живе в Зимно.
Багато чого моя родина пережила. Як німці наступали, спалили нашу хату. А вона була крайня – одразу річка і міст. І вони з нашої хати зробили оборонну. Під час обстрілів все згоріло, ні хліва, ні хати, нічого не було. Була лише якась палатка, ото її нап’яли і так до зими в ній сиділи, а на зиму порозходилися по родичах. Дідусь побудував хату на тому самому місці. Вона була не штукатурена, ніяка. І його забрали в військкомат щоб він навчав призовників. Він був царським офіцером, мав звання. Розповідав, що був в полоні під час Першої світової війни. І німець бауер фактично їх врятував з його товаришем Андрієм, бо вони були такі виснажені, що ледь стояли. Їх построїли, і німець вибирав собі робочих. Він ходив, придивлявся, і вибрав діда і Андрія. Йому кажуть, що не бери їх, бо вони вже мерці, але він наполіг, що саме вони йому потрібні. Він по трошки їх відгодовував. І вони вижили. Коли німці були на наших землях, то в нас в садку зробили бункер і один німець був ад'ютантом. І коли старших не було, то він полюбляв з дідом говорити, бо дід добре знав німецьку. Він і сказав дідові, що Гітлер не виграє війну. Давав слухати в навушниках німецьку «зводку». І як виявилося, то цей ад'ютант був сусідом того бауера в якого перебував дідусь. То розповідав, що «хазяїна» вже не було в живих. Добре знав його синів. Дід казав німцеві, що, як виживеш, повернешся додому, то передавай їм вітання, скажи, що я теж живий. Ще дідусь розповідав, що коли вже Перша світова війна закінчилася, то бауер взяв дідову військову форму, погладив її і сказав, що не гоже йому додому так повертатися, ви же військовий і маєте бути в своїй формі. В мене ще є світлина з тим бауером, дідусем та Андрієм, яку бауер звелів зробити на прощання.

Храновська Любов Петрівна

Григорій та Андрій з бауером у Німеччині під час Першої світової війни
Храновська Любов Петрівна

Григорій та Андрій на службі в армії УНР

Бабусю звали Воробчук Домна Петрівна. Вона з Лобачина. Бабуся була рідною сестрою Харитини. У прабабці було 9 дітей – 3 сестри і 6 братів. Всі дівчата вийшли заміж в Зимне. Ганна була найстаршою дочкою і вона перша вийшла заміж. Через дорогу жив мій дід. Бабця мала йти заміж за молодшого дідового брата. А він був трохи такий балуваний, молодий. А дід якраз вернувся з полону. Брат йому й каже:
- Знаєш, Гришка, мене хочуть женити. А я не хочу ще.
- А з ким тебе?
- А он у Гандзі, що через дорогу є сестра. Хоч тебе познайомлю з нею?
Так і повів знайомити брата зі своєї дівчиною. І вони дуже сподобалися один одному. Так і поженилися. Не мали спочатку де жити. Якось тулилися всі в купці. Але бабця згадувала, що в неї завжди був букет квітів в вазі. Дід після того полону знав ціну хліба. Всіх привчав поважати хліб. Збирав всю родину до себе. Кожному помагав. І маму мою до себе забрав, бо вона лишилася зі мною на руках без чоловіка. Ще дві доньки було в хаті і син з фронту вернувся. Всі жили в діда. Звісно, через трохи у мами появився кавалер. А що ж їй самій бути? Дід і зятя прийняв. І син женився додому. Народилося у нього троє дітей. Я була найстарша, тож усіх няньчила. Дід усім давав раду. Я ніколи не чула сварки в хаті. Всі поважали і слухали діда.
Я любила зиму, бо були довгі вечори, всі сиділи в хаті, то пряли, то дядько чоботи підбивав, то мололи зерно. В діда був зошит з колядками і ми всі сиділи колядували вечорами. В нас була велика дружня родина.
Школа в Зимному була на території монастиря. У Зимному ще до війни була Просвіта, співали, збирався хор. В мене є світлини де зимнівці в вишиванках, всі такі гарні, молоді. В мене багато світлин пропало, коли я пішла з Зимного.
Храновська Любов Петрівна

Просвіта в с. Зимне. На фото Гордіюк Надія, Ковальчук Софія, Назарук Микола, Касюк Микола, Воробчук Оксана, Воробчук Олександра та інші.
У Володимирі-Волинському я живу з 1986 року. 38 років пропрацювала на нашій швейній фабриці.
Коли мені на душі тривожно, чи сумно, або радію, я пишу вірші для себе і своїх рідних. Бо мої онуки теж захищають Україну. Старший був прикордонником, а молодший – служить у нашій 14 бригаді.
Бог дав землю нам в дарунок,
Квітучу, родючу.
Та зайди, як ті круки,
Простягають руки.
І грабують, і плюндрують,
Землю цю святую.
Топчуть, граблять і вбивають
Й собі забирають.
Ще й кажуть прощення просити,
А за що? Не знаю.
Ми чужого не хапаєм.
Маєм те, що маєм.
І, до вас ми не ходили,
Й нічого не брали.
Свою землю Богом дану,
Від зайд захищали.
Тож подумайте, панове
Просим схаменіться
І подумайте гарненько,
Чи є ми убивці.

Спогади записала Вознюк Орися

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Березень 2024 (2)
Лютий 2024 (4)
Січень 2024 (3)
Грудень 2023 (3)
Листопад 2023 (4)
Жовтень 2023 (4)
^